Chapter Text
Частина 1: Аномалія серед геніїв
Спортивна зала Мідтаунської школи науки і технологій сьогодні менше всього нагадувала місце для гри у баскетбол. Повітря гуділо від дзижчання сервоприводів, клацання клавіатур та схвильованого гомону сотень найрозумніших підлітків Нью-Йорка. Це не був звичайний шкільний ярмарок із вулканами з соди. Тут пахло озоном, розігрітим пластиком і амбіціями.
Тоні Старк поправив сонцезахисні окуляри, крокуючи між рядами. Пеппер була права (як і завжди): фонд "Вересень" мав перевіряти, куди йдуть гранти. І, чесно кажучи, Тоні не був розчарований.
— Непогано, — пробурмотів він собі під ніс, зупинившись біля стенда дівчини, яка демонструвала компактну систему фільтрації води на основі графену.
— Трішки застаріла мембрана, але концепція робоча.
Його штучний інтелект, П'ятниця, тихо підсвічувала у лінзах окулярів технічні характеристики проєктів. "Рівень інженерії: Високий. Потенціал патентування: 12%."
Тоні рухався далі, киваючи юним винахідникам. Хтось намагався привернути його увагу, вигукуючи технічні терміни, хтось просто завмирав з відкритим ротом, побачивши живу легенду. Старк звик до цього. Він бачив тут майбутніх інженерів "Stark Industries", старанних, розумних, академічно підкованих. Але всі вони йшли второваними шляхами. Вони вдосконалювали існуюче, а не створювали нове.
Його увагу привернув найвіддаленіший куток зали. Там було тихіше. Жодних яскравих банерів, жодних голографічних презентацій, що кричали "Подивись на мене!".
За звичайним столом сидів хлопець. На вигляд — років п'ятнадцять-шістнадцять. Каштанове волосся в творчому безладі, проста картата сорочка з закоченими рукавами. Він не бігав очима по залі в пошуках уваги суддів. Він навіть не дивився на Старка, який наближався до нього. Хлопець спокійно друкував щось на ноутбуці, час від часу кидаючи погляд на дивну конструкцію поруч: чорний матовий серверний блок, до якого було підключено кілька камер та динаміків.
Тоні зупинився навпроти. Жодної реакції. Хлопець продовжував працювати.
— Екран монітора не випалить тобі сітківку, якщо дивитися так пильно? — голосно запитав Старк, знімаючи окуляри.
Хлопець зупинив пальці над клавіатурою. Він повільно підвів голову. У його погляді не було ні паніки, ні фанатичного блиску. Лише спокійний, аналізуючий інтерес.
— Містере Старк, — кивнув він, наче вітався з колегою з сусіднього відділу. — Сітківка в безпеці. Я калібрую сенсори розпізнавання міміки. Тут змінилося освітлення.
— Паркер, — прочитав Тоні бейдж на грудях хлопця. — Пітер Паркер. І що ж ти презентуєш, Пітере Паркер? Я бачу купу дротів, досить потужний, судячи з кулерів, процесор і... повну відсутність презентаційного матеріалу. Маркетинг — двійка.
Пітер ледь помітно посміхнувся кутиком рота.
— Мій проєкт не потребує барвистих плакатів. Він говорить сам за себе. Буквально.
Він натиснув Enter.
З динаміків, підключених до системи, пролунав жіночий голос. Він був м'яким, впевненим і, що здивувало Тоні, абсолютно позбавленим характерних для синтезаторів мови "металевих" ноток.
— Вітаю, сер, — промовив голос. — Ваш серцевий ритм становить 78 ударів на хвилину, зіниці трохи розширені. Виглядає як легка зацікавленість, змішана зі скепсисом. Я — Карен.
Тоні підняв брови. Це було цікаво.
— Голосовий асистент? — хмикнув Старк, спираючись рукою на стіл. — Слухай, хлопче, Сірі та Алекса вже існують. Навіть у холодильників зараз є голосові помічники. Ти написав скрипт, який зчитує біометрику з годинника?
Пітер відкинувся на спинку стільця, схрестивши руки на грудях. Його поза випромінювала впевненість професіонала, який знає ціну своїй роботі.
— Жодних скриптів, містере Старк. І жодного доступу до ваших гаджетів. Карен аналізує візуальні дані через камери: мікрорухи м'язів обличчя, розширення судин на шиї, частоту кліпання. Вона — нейромережа з адаптивним ядром навчання. Вона не просто "відповідає", вона будує психологічний портрет співрозмовника в реальному часі.
— Ви намагаєтеся спростити мій функціонал, Пітере, — втрутилася Карен. Її інтонація змінилася на жартівливо-докірливу. — Містер Старк, я б радила вам не спиратися на лівий край столу. Ніжка трохи розхитана, а ваш костюм від Tom Ford коштує надто дорого, щоб забруднити його пилом з підлоги.
Тоні інстинктивно відсмикнув руку і глянув на ніжку столу. Вона дійсно виглядала ненадійно. Потім він перевів погляд на Пітера.
— Ти написав це сам? — тон Старка змінився. З голосу зникла поблажливість, з'явилася сталь. — Без готових бібліотек Google чи IBM?
— Базовий код я писав з нуля, — спокійно відповів Пітер. — Відкриті бібліотеки надто... громіздкі. Мені потрібна була швидкість і легкість. Карен важить у десять разів менше, ніж аналогічні моделі, але обробляє дані швидше.
Тоні примружився. Він бачив багато вундеркіндів у цій залі. Хтось зібрав термоядерний реактор у мініатюрі, хтось дрон. Але це... Це була архітектура мислення, яку він зазвичай бачив лише у дзеркалі.
— Ну що ж, містере Паркер, — Тоні обійшов стіл, стаючи поруч із хлопцем і дивлячись на екран монітора, де бігли стрічки коду. — Давай подивимося, що в неї "під капотом". Якщо вона помилиться хоча б в одному логічному ланцюжку, я особисто знижу тобі бал.
Пітер посунув до нього ноутбук.
— Прошу. Спробуйте її зламати. Але попереджаю: Карен не любить, коли сумніваються в її компетентності.
— Це правда, — підтвердила Карен. — Я можу бути досить уїдливою.