Work Text:
— Тату, швидше! — закричала Наталка так, що Данило відпрянув. — Вони скоро прийдуть!
— Може, ти підеш їх зустрічати? — поцікавився він, не перестаючи нарізати овочі до салату. — Ти ж прибрала у своїй кімнаті?
— Поля й так знає, що у мене там постійний безлад, нащо прикрашати дійсність? — перепитала Наталка з незвичною для себе серйозністю.
Данило не стримав посмішки. Зазвичай Наталка мала в собі ту саму хитрість, яка властива пустотливим дітям. В інший час вона могла б сказати, що прибрала в кімнаті, і не зробити цього, доки її не застукають. З того часу, як Наталка познайомилася з Полею, вона стала щирішою. Схильною більше віджартовуватися, ніж хитрувати. Це не могло не радувати її батька.
— Раптом її батьки захочуть подивитися дім і побачать, якою неохайною ми тебе виховали, — сказав Данило, підходячи до духовки.
Він опустився навприсядки подивитися, в якому стані знаходилася курка в духовці.
— Я скажу, що це все неправда, — Наталка поставила руки в боки.
Не піднімаючись далеко, Данило поцілував дівчинку в чоло.
— Розумниця, — він поправив одну з її косичок. — До речі, де твій інший тато? Досі у ванній?
— Ось він я!
Марк увійшов до кухні в тому, що люди зазвичай називають «повним парадом». Гладко поголений, він виглядав набагато молодший за свої роки. Волосся блищало від лаку. Одягнений у діловий синій костюм, куплений для особливих випадків, і бузькову, трохи пом'яту сорочку.
— Ви сьогодні змовилися чи як? — зітхнув Данило, піднімаючись з корточок. — Ось з кого Наталка бере приклад у своїй неохайності.
— За піджаком нічого не буде видно, — Марк продемонстрував це, потягнувши на себе лацкани та поли піджака
— Ти будеш весь вечір сидіти у піджаку? — скептично спитав Данило.
— Я його дарма купував чи що? — Марк покрутився на місці.
Тканина була красива, синій вельвет підкреслював блакить у його сірих очах. Наталка поплескала в долоні, наче Марк — модель, а вона глядачка на подіумі. Данило тим часом подивився на себе. Під фартуком прості джинси та свіжа випрасувана біла сорочка. Він єдиний у цій сім’ї вирішив виглядати буденніше.
Пролунав дзвінок у двері.
— Наталко, йди відкривай, — сказав Данило, знімаючи фартух. — Зустрічай гостей.
— Ходімо разом, — весело втрутився Марк і легенько підштовхнув Наталку до виходу з кухні. — Комусь же треба справляти перше враження. Комусь у гарному костюмі.
І перед виходом з кухні не забув підморгнути.
Данило зітхнув з посмішкою і почав заправляти готовий салат соусом. Якими б не були батьки Полі, вона залишалася хорошою дівчинкою і гарною подругою їхньої дочки. У найкращому випадку вони виявляться такими ж привітними та доброзичливими. В іншому — яблуко від яблуні може впасти далеко. У будь-якому випадку цей вечір має пройти добре.
***
Марк обігнав Наталку, яка ледь не стрибала від радості, і відчинив двері.
Поля в червоному пуховику з червоними щоками стояла з випростаними вперед руками. На її долонях був подарунок, загорнутий у блискучу блакитну упаковку із золотистою стрічкою. По боках від Полі стояли дві жінки в пальтах, на вигляд трохи молодші за Марка. У одної було довге чорне волосся та приємна посмішка, в іншої — каштанові кучері, заховані десь за шарфом, і погляд, який мало що показував.
Наталка взяла подарунок з рук Полі, і дівчатка кинулися обійматися прямо на порозі.
— Привіт, Полю! Раді тебе бачити! — привітався Марк, пропускаючи дівчаток уперед.
Жінки повільно пройшли за ними, оглядаючи коридор. Він був невеликий, але Марк із Данилом понавішували тут фотографій, тож простір нагадував невелику галерею спогадів. Спершу дами зняли чоботи, акуратно ставлячи їх поряд, а потім почали розстібувати свої пальта.
— Дозвольте мені, — спершу Марк підхопив пальто жінки з чорним волоссям, а потім допоміг зняти його з шатенки, яка не припиняла розглядати стіни. — Будемо знайомі. Я Марк, батько Наталки.
— Марія, дуже приємно, — з усмішкою потиснула Маркову руку жінка з чорним волоссям. — Мама Полі.
— Дуже приємно, — відповів Марк з ентузіазмом і одразу звернувся до шатенки. — А ви?
— Луїза, — вона простягла руку стримано, не так охоче, як Марія. — Мама Полі.
Марк завмер, і їхнє рукостискання зависло в повітрі.
Поглянувши на двох жінок, він подумав: якщо одна з них — мати, то інша або тітка, або така ж подруга. Йому й на думку не спало, що вони разом. Що вони — як він із Данилом.
Було б нерозумно вважати, що він із Данилом — єдина одностатева пара в усьому місті. Звісно, це не так. Марк звик так думати, бо простіше вважати себе винятком, ніж постійно чекати дивних питань і шокованих реакцій. Але серед знайомих у межах районної школи, де навчалася Наталка, вони були єдиними. І це відразу впадало в очі, особливо на батьківських зборах.
У школі була ще одна пара одностатевих батьків. І Марк, як і деякі інші батьки, автоматично припустив, що лише один із них — кровний родич. Ця думка змусила його почуватися ніяково, як ніколи раніше.
— То куди проходити? — запитала Луїза, перериваючи цим повислу тишу.
— Вітальня по коридору направо, — відповів Марк, досі перебуваючи у легкому ступорі.
Марія привітно подякувала та повела Луїзу за руку за собою. Наталка з Полею побігли до кімнати Наталки. Марк теж побіг, але на кухню.
— Ну як тобі батьки Полі? — поцікавився Данило, дістаючи курку з духовки.
— Виявляється, ми з тобою не єдині квіри на всю школу, — сказав Марк, поправляючи піджак. — У Полі, як виявилося, дві мами.
— Так це ж чудово! — Данило плеснув у долоні. — Отже, ми зможемо знайти більше спільних тем для обговорення.
— Одна з них якась не дуже дружелюбна, — Марк смикав комір сорочки. — Ти коли-небудь зустрічав жінку на ім’я Луїза?
Данило засміявся і взяв долоню Марка, яка не хотіла відпускати вже пом’ятий комір.
— У Наталчиного однокласника маму звуть Феміда, і вона доволі приємна. Іронічно, що адвокатка.
Марк закотив очі, але притулився ближче до чоловіка.
— Ти б бачив, як вона на мене дивилася, — він перейшов на пошепки. — Як Ольга Фреймут, що прийшла оцінювати ресторан.
Данило поцілував руки Марка, а потім провів долонею по піджаку, розгладжуючи маленькі вельветові ворсинки.
— Отже, вмикай свої чари та йди зачаровувати гостей, — він плеснув Марка по плечу. — Вечерю вже подають.
Марк кивнув, поспішно поцілував Данила в губи та швидким кроком рушив у бік вітальні, з якої лунав дзвінкий дівочий сміх.
***
Стіл стояв у центрі вітальні, близько до дивана, як уже давно стало традицією. Наталка з Полі сіли на подушки, щоб бути вище, в самому центрі. З боку від Полі розташувалася Марія, а за бічним краєм столу сіла Луїза. Вона всілася так, ніби їй важливо було бачити всіх і водночас тримати дистанцію. Позаду неї стояла невисока ялинка, прикрашена всіма можливими іграшками. Данило і Марк сіли за вільні місця, що залишилися.
— Який шикарний стіл, — сказала Марія, кладучи рушник на коліна. — Аж слинки течуть!
Данило постарався, щоб на святковому столі не було вільного місця. Тут були і салати, і закуски, і запечена курка, і свинячі котлети. Шампанське і вино для дорослих, два види соків для дітей. Данило спеціально взяв вихідний, щоб докупити всі необхідні продукти і приготувати цей бенкет. Похвала Марії змусила його відчувати гордість.
Вся компанія почала їсти салати під звуки різдвяних пісень, що грали з плеєра на комп’ютері. Музика приємно розбавляла атмосферу, але потрібно було завести розмову з дамами, показати, що вони — хороші й привітні господарі.
Данило вже збирався почати бесіду із заздалегідь підготовленого питання, але його випередив Марк:
— Отже, ви батьки… Тобто мами Полі?
Данило кинув на нього докірливий погляд. Марк завжди був імпровізатором, але це не завжди давало бажаний ефект.
— Можна казати й «батьки», ми не проти, — відповіла Луїза, наливаючи Марії вино.
Наталка з Полією спостерігали за всією сценою й хихикали, жуючи салат.
— Ви місцеві? — поцікавився Данило.
Можливо, заготовка й банальна, але більш прийнятна та схильна розговорити без непорозумінь.
— Луїза місцева, а я до п’ятнадцяти років росла в селі, — відповіла Марія.
— А вас так і звуть Луїзою? — знову раптово запитав Марк.
Данило помітив, що в його келиху вина менше, ніж у інших.
— А що? — перепитала Луїза з нейтральним виразом обличчя.
Марк ошелешився.
— Він мав на увазі, чи є якісь скорочення, — втрутився Данило, намагаючись виправити становище свого чоловіка.
— Краще без скорочень, — Луїза відпила вина зі свого келиха. — Мене іноді обзивали Лізою, доводиться постійно виправляти.
Поки Данило наливав Марку вино, той не здавався:
— А можна поцікавитися, як…
— Як так вийшло? Залюбки. Моя мама обожнювала латиноамериканські серіали, і вона хотіла спочатку назвати мене Марією, але їх і так було забагато. Тому назвала мене Луїзою. «Щоб як у серіалі».
— Ну а пізніше ви зустріли свою Марію, так? — посміхнувся Данило, розкладаючи котлети по тарілках.
— Доля любить Луїзу, — із захопленням вимовила Марія. — Хоча вона сама любить називати це іронією.
Луїза повернулася до неї, і обидва чоловіки вперше побачили посмішку на її обличчі.
— Це цікаво, — продовжив розмову Марк. — Моя мама, з того, що я пам'ятаю, більше любила російські мелодрами. Самі розумієте, не дуже приємна тема для обговорення.
— Так, звичайно, — Марія з розумінням кивнула. — У кого з нас мами не любили дивитися те, що крутили по телевізору?
— Моя.
Відповідь Данила не прозвучала так весело, як він хотів, тому всі, і навіть дівчата, дивилися на нього. Данило у відповідь засміявся, але вийшло це трохи напружено.
— А вас так і звати Марк? — почала цікавитися Луїза у відповідь, немовби кажучи, моя черга.
— У моєму свідоцтві про народження я записаний як Макар, — відповів Марк. — Але змінив ім'я, коли отримував перший паспорт.
— Цікаво, — повторила Луїза, перекидаючи погляди то на Марка, то на Данилу.
Незважаючи на те, що свято проходило непогано, Данилу здавалося, що вони з Марком проходили якесь випробування, про яке не підозрювали. Принаймні, так виглядало ставлення Луїзи. Марія ж навпаки була веселою і невимушеною, постійно перешіптувалася з дівчатками і з задоволенням поповнювала свою тарілку. Або ж це була прихована тактика.
— Як вам м'ясо? — запитав її Данило.
— Дуже смачне, — Марія облизнула губи. — Ми вдома нічого не готували, закупилися ковбасами та сосисками, так що це наша їжа на найближчий тиждень. Приготуємо щось вже після Нового року.
Луїза кивала на кожне її слово.
— Тато завжди смачно готує, — вигукнула Наталка. — Йому б ресторан відкрити.
Звиклий до компліментів від дочки, Данило зніяковів. За столом прокотилася хвиля легкого сміху, і навіть на обличчі Луїзи знову з'явилася посмішка.
***
Через годину Наталя попросила вийти до кімнати, і Поля з ентузіазмом пішла за нею. Обидві пообіцяли повернутися до десерту. І ось тепер за столом немає дітей, і можна було б підняти більш серйозні питання. Данило тільки не знав, з чого почати. У їхній компанії з Данилом завжди знаходилася тема для обговорення, тут же це нагадувало міні-батьківські збори.
Попри певну незручність, атмосфера залишалася невимушеною. Марк жартував свої звичні жарти, і вони отримували позитивні реакції, хоча його гумор часто був посереднім. Марія, як і раніше, виглядала радісною, а Луїза трохи розслабилася. Данило міг сказати про себе, що він спокійний і вже не боїться, що вечір піде шкереберть.
Марк відкашлявся, переводячи увагу з їжі та напоїв на себе.
— Чи можу я задати вам одне делікатне питання?
Данило напружився. Зовсім не від страху, а з давньої звички стежити за тим, що і кому вони говорять. А Марк вже був на достатньому підпитку для чи то сміливості, чи то нахабності.
Марія і Луїза переглянулися.
— Будь ласка.
— Давайте.
— Просто цікаво, — пояснив він нібито спеціально, що змусило Данила напружитися ще більше. — Хто з вас, так би мовити, технічно мама Полі?
Символічно, пісня на плеєрі закінчилася, і кімната наповнилася тишею. Марія і Луїза тепер дивилися не одна на одну, а на тарілки перед собою. Посмішка Марії стала кривою, нервовою.
Данило ледь не впустив виделку з рук. Отже, цього разу це буде нахабність.
— Ого, — вирвалося з вуст Луїзи.
Данило, не соромлячись, ляснув себе по лобі.
— Вибачте, якщо це прозвучало грубо, — щиро промовив Марк. Це дійсно не його вина, що язик іноді розв’язується. Данилові треба було краще за ним слідкувати. — Але серед наших знайомих лесбійок мам ще не зустрічалося.
Насправді Данило і Марк знали небагато лесбійок, їх можна було перерахувати на пальцях однієї руки. З цими жінками було весело грати в боулінг або ходити в паб, обговорюючи їхні нудні роботи. Вони самі часто розповідали про своє особисте життя, тож Данилу з Марком не доводилося питати.
Данило вже збирався відкрито запропонувати Марку вийти на балкон і освіжити мозок, коли заговорила Марія:
— Все гаразд, не переживайте.
Вона не переставала посміхатися, ніби посмішка прилипла до її обличчя. Данилу було трохи страшно дивитися на Луїзу, але він все ж скоса глянув на неї. Луїза склала руки на грудях і не зводила очей з тарілки, плечі повільно то піднімалися, то опускалися.
— Ми відповімо на ваше запитання, — сказала Марія, опустивши прибори на стіл. — Якщо ви тільки скажете, хто «технічно» тато Наталки. — Не забула показати лапки пальцями.
Настала черга переглянутися Данилу і Марку. До нього дійшов наслідок його нібито «невинного» питання, і він з розпачем дивився на Данила. У його погляді не читалося, що робити. Питання не містило таємниці. Радше його очі питали: «Я сильно налажав?». Данило сподівався, що зміг передати відповідь: «Так, налажав».
— Хотілося б сказати, що Наталка — моя донька, — промовив Данило, — але це буде неправдою. Якщо казати правильними термінами, вона моя племінниця.
Марк ухопив Данила за руку й уважно подивився йому в очі. Німе питання, пошук дозволу. Він добре пам’ятав, що Данило не надто любить розповідати цю історію, і чудово це розумів. Данило кивнув.
— Двоюрідна сестра Данила загинула в автокатастрофі, — Марк взяв на себе виправлення ситуації. — Наталка була зовсім крихітною, і ніхто з родичів не квапився її забирати. Данило був близький із сестрою, тому без роздумів став опікуном Наталки. Ми познайомилися, коли Наталка закінчувала садок. Вона ніколи не звала його дядьком, а згодом і мене почала називати татом.
Дами більше не виглядали шокованими чи настороженими. Руки Луїзи опустилися на стіл, плечі розслабилися.
— Це дуже шляхетно з вашого боку, — промовила Марія, засяявши з новою силою. — Важко уявити, через які процеси вам довелося пройти, скільки інстанцій треба було подолати, щоб дозволили забрати дитину. Данило, вам напевно було нелегко.
Данило, не спромігшись підібрати слів, кивнув. Щоб оформити опікунство над Наталкою, він пройшов через вир труднощів і бюрократії, і йому не хотілося повертатися до цих спогадів. Теплий погляд Марка заспокоював.
— Я був самотній у той час, — заговорив Данило, крутячи келих за ніжку. — Хоч і мріяв про власну сім’ю. І хоч обставини того, як Наталка з’явилася в моєму житті, були трагічними, я дуже радий, що забрав її до себе.
Марк поклав руку йому на плече.
— А я, своєю чергою, дуже радий, що знайшов Данила, і у мене тепер теж є дочка. — Він провів пальцем по оці. — Я б ні за що на світі не проміняв цього.
Марку пощастило зустріти Данила після всіх перипетій, пов’язаних з удочерінням. Йому не доводилося бачити нервові зриви, порваний папір і гучні сльози вночі. Марк зустрів його в найкращий період життя. Звісно, навіть у сімейній ідилії траплялися сварки та зриви — іноді падала тарілка. Але щоранку Данило переконувався: Марк все ще поруч, Наталка спить у своїй кімнаті, вони разом поснідають, а потім обговорять проблему, що виникла між ними.
У Данила трохи зволожилися очі.
«Ну і що, що у нас гості? Ми у своєму домі» — подумав він і потягнувся до Марка, поцілувавши його в щоку. Марк у відповідь ніжно поцілував його в ніс.
Коли вони звернули увагу на гостей, то побачили розчулену Марію і Луїзу, яка наливала собі вино.
— Ми з Луїзою вже понад десять років разом, — почала говорити Марія. — І мені теж дуже хотілося дитину. Але я не могла завагітніти. Проходила лікування, шанси були мінімальні. Тоді Луїза вирішила взяти вагітність на себе.
Луїза відпила зі свого келиха, дивлячись на стіл, але Данило присягнувся, що помітив, як тремтіли її вії.
— Я ніколи не уявляла себе матір'ю, — сказала вона різко, але її голос затремтів. — І це були ще ті муки. Все, що говорять ці матусі-інфлюенсерки… все це брехня.
Вона потягнулася до руки Марії й накрила її своєю долонею.
— Але я б повторила це ще раз, — додала Луїза, — щоб знову побачити Марію такою щасливою, якою вона була, коли на світ з’явилася Поля.
Жінки декілька хвилин дивилися одна на одну, і Данило не міг не подумати, чи саме так вони з Марком виглядають для всіх своїх знайомих.
— Хоча в школі на нас і досі дивляться дивно, — Марія грайливо похитнула плечима.
— І не кажіть, — Данило коротко засміявся. — Хоча інші батьки в нашому класі в основному толерантні, все одно деякі з них дивляться на мене, як на ходяче диво світу.
Марк підвівся з його плеча і відразу почав нову розповідь:
— Я приходив кілька разів на збори, і деякі мами запитували мене: «Ви ж дядько Полі?» Данилу смішно, а мені, вибачте, хотілося блювати. Типу Данило мій брат, і ми…
— Тільки не треба закінчувати цю думку, — в тоні Луїзи не було докору.
— Це дійсно неприємно, — погодилася Марія.
— Людям чомусь інцест легше прийняти, ніж те, що двоє людей кохають одне одного, — додала Луїза слідом.
— Це точно, — підтримав Марк.
Данило звернув увагу на порожні келихи та запропонував усім за столом допити вино до кінця. Його пропозицію одностайно підтримали.
— Ми до школи постійно ходимо вдвох, — продовжила Марія. — Я людина м’яка, можу пропустити щось, не звернути увагу, а ось Луїза — бойова натура. Вона завжди готова захищати.
— У мене був хороший приклад, — пожвавішала Луїза, закусивши сиром з тарілки. — Досі пам’ятаю, як моя мама заступалася за мене в школі.
— Добре, коли батьки захищають своїх дітей, — Марія погладила її за лікоть.
— Шкода, що не у всіх так.
Всі очі звернули на Данилу.
Він не хотів, щоб ці слова вирвалися з нього. Це якось само собою вийшло. При тому, що він не пив так багато і швидко, як Марк. І він набагато стриманіший. Але цей вечір, їхні розмови, немов щось заворушило всередині. Немов Данило — кімната, в якій час від часу двері відчиняються, а тут їх вітром відчинило назовні. Ключа ніколи не було, але простір усе одно залишався під захистом.
Данило підвів очі та побачив схвильовану Луїзу. Невже саме так він і виглядає з боку? Саме це вона і відчувала у них в гостях? Йому раптом стало зрозуміло: вони схожі більше, ніж здавалося. Данило навіть не відразу звернув увагу, як рука Марка погладжувала його по спині.
— Мені дуже шкода, Даниле, — сказала зі співчуттям Марія.
— Все нормально, це давно минуле, — Данило відмахнувся, але схопив руку Марка і міцно стиснув її. — Давайте про щось хороше поговоримо.
І тут заговорив Марк:
— Наприклад, про те, що у дітей завжди є можливість бути кращими батьками, ніж їхні батьки. І наші діти знатимуть любов і прийняття в будь-якому випадку. Тому що саме ми їх виростимо.
Данило дивиться на свого чоловіка з неприхованим захопленням. Звичайно, Марк завжди був розумним і чуйним, але вважав за краще бути жартівником, який веселить усіх навколо. Тільки Данило бачив його глибоку натуру, завдяки якій усі їхні сварки танули як сніг.
— Згодна, — сказала Марія, злегка просльозившись.
Луїза помовчала трохи, а потім несподівано додала:
— Але якщо я застану Полю з сигаретою, то відлупцюю її.
Марк засміявся першим. Коли Данило вже приготувався його смикнути, до сміху приєдналася Марія, витираючи очі від незрозуміло чого. На обличчі Луїзи розквітла горда посмішка, і вона також приєдналася до наростаючого веселощів.
Данило спостерігав за ними, за легкістю, що запанувала у вітальні, за вогниками ялинки позаду Луїзи, і його серце підспівувало різдвяній пісні, що грала. Це свято виходило навіть кращим, ніж він міг уявити. Ідеально.
Сміх став настільки заразливим, що і Данило перестав стримуватися. Він тримав Марка за голову, тремтячи від сміху, поки Марія з Луїзою спиралися одна на одну, намагаючись заспокоїтися.
— Так, це точно не те, що потрібно повторювати за мамою, — сміялася Марія.
Раптом у вітальні з'явилася Поля, а за нею — Наталка.
— А що у вас тут веселого? — поцікавилася Поля.
— Ми теж хочемо послухати! — вигукнула Наталка.
Дорослі переглянулися, посмішки не спадали.
— Давайте до нас, малечо! — покликав Марк.
— Може, десерт? — запитав Данило.
— І кави, якщо можна, — підхопила Марія.
— Марійці з молоком, мені просто без цукру, — додала Луїза.
Данило встав із-за столу, щоб позбирати порожній посуд.
— Як дамам буде завгодно, — він нарочито вклонився і пішов на кухню, відчуваючи за собою сміх із кімнати.
На десерт подали шоколадний торт з бананами. Надто солодкий, але з кавою — у самий раз. Наталка з Полею не дочекалися бою курантів і заснули на дивані, втомлені від сміху та ігор. Довелося розбудити дівчаток, бо їм треба було їхати додому.
Поля бігцем забрала куртку, а Марія допомогла їй надягти рукавички. Луїза трохи відстала, уважно глянувши на Марка.
— Дякую вам за вечір, — сказала тихо, кожне слово зважене. — Усе було чудово.
— Раді старатися, — відповів Марк, не приховуючи посмішки.
Луїза кивнула, майже усміхнувшись, і додала:
— Ви з Данилом можете звати мене Лу. Деяким знайомим дозволяю.
Марк злегка підняв брову, але замість жарту просто кивнув. На його очах з’явилася легка, відчутна повага.
Таксі приїхало через десять хвилин, тож прощання були швидкими. Проте Марія встигла запросити Данилу з Марком на вихідні до себе під приводом пограти в настільні ігри. Від такої пропозиції обом важко було відмовитися.