Work Text:
Розминаю задубілі від холоду пальці рук. Розтираю після цього цими ж крижаними пальцями собі плечі, натираю боки. Стукаю кулаком по ногах. Розминаю пальці ніг, скинувши свої зимові берці. Краще вже скинути й швиденько прогнати кров по тілу, ніж далі їх тримати у тому ж положенні. Холодно, так, але це краще, ніж нічого.
Шкіра на руках сірувата, з відповідною сіточкою блідуватого рожево-фіолетового кольору. Самі пальці сірувато-рижі.
Перстень на одному з пальців перетискає його, а шкіра довкола порозовіла. Холод пронизує аж до кістки, розтікається по всій фаланзі. Я дмухаю на руку, аби хоч трохи прогріти.
Нігті обрізані згідно наказу.
Тільки знову брудні. Чистити їх ліниво, а це вже порушення відповідного наказу, копія якого висіла у нас на стіні на базі, там, у тилу.
Дотик холодних пальців до більш теплого тіла викликає неприємне поколювання. Шкіру неприємно смикає.
Ніч минула спокійно — більша частина була транзитом.
Щось звісно упало, але то не критично.
Побратим кожен раз лягав одразу на землю — так, як вчили, так, як повинно бути.
Старший щодень відчитує мене за вбрання.
Ремка.
У вільний час розмовляємо по телефону. Хтось зі дружиною, хтось — з діловодами. Я ж з колегою, що приїде завтра. Ми зустрінемось лише на пару хвилин, після чого чкурну швидко у машину, а він залишиться тут. Швидкі обійми, теплі й міцні руки сильно стиснуть мене.
У нього на грудях писало завжди «METALLICA».
сам — колишній барабанщик.
Зранку сніжило, зараз — дощить.
Завтра весело буде гуляти по полю. Та й працювати також.
Не заздрю я йому.
Вода у термогорняті вже давно охолола. Вона швидко тут холоне, незвично навіть.
Завтра їхати назад.
Ротація.
Дивно якось. І не хочеться уже.
Вертатись не хочеться, нам би затриматись на трохи довше. Тягати б ті інструменти, металу з декілька сотень кілограмів. Тре птд привести у норму, бо зачепило і стало холодніше. Метал неприємно обпікає шкіру та одяг — торкнутись не дуже й можливо.
Дивитись на інших, ось цих занадто переляканих, і сміятись. Тільки глянь на них — ходять уже одразу озброєні, схарапуджені, в усьому тім екіпі. А ти стоїш у звичайні кофті, тапках для душу й порваних штанах і потягуєш енергетик. Холодний, зуби цокотять від такого. Зате смачний.
Стоїш і смієшся.
Капюшон знімаєш з голови й гукаєш цих переляканих:
— Підари ось за третьой посадкою, розслабтесь!
А вони дивляться на тебе й крутять пальцем у скроні.
А на тобі червоні носки. Зате зимові.
отже має бути тепло.
Проте якось вже так звиклось до холоду, що й голяка можна ходити — не відчуваєш. Ну, трохи трясешся, так. І шкіра сіра, це теж факт. Але не чуєш, щоб було холодно.
Взуття мокре, хоча ззовні, здавалось, взагалі сухе-сухесеньке.
Але чуєш, що пальці промокли від тієї води довкола.
— Кажіть, що ви, блять, з хх бригади. Не з вашої, — і він називає нашу, але я не можу розчути цю назву.
у голові назва бригади давно самостійно уже цензуриться.
Називати — не можна.
Одягати польовий шеврон — не можна.
Натякати навіть на те, звідки ти — не можна.
Хто комбриг? — не знаю, але за легендою не П.
Хто комбат? — не згадаю. Називали несправжнього, але я вже не згадаю.
Наш рідний комбат приїжджає — худорлявий чоловічок з довгою рудою бородою. Класний такий. Та й позивний прикольний.
А, точно.
Називати не можна.
Побратим поруч стояв і докурював уже другу сигарету.
Осьо учора поїхала одна техніка. Зранку знову привезли.
Ту саму.
Усе з ремонтом пройшло чудово, та й не в ремонті була річ — просто не повезло трохи.
Діставали звідти тіла — що від них залишилось.
А це був евак.
для людей, не для техніки.
З тієї машини вже нічого не буде. Морди немає, весь метал рижий та некрасивий, вкрився плямами. Доведеться списати на метал. Знаю, бо я з цим працюю.
а поруч стоїть гюрза — треба обварити лівий бік трошки. трохи далі онцилла з недавно зробленою сіткою.
Хмикаю і знову розминаю задубілі від холоду пальці рук. Стукаю після цього кулаком по ногах, тріпаю тканиною, щоб прогнати застояний холодний вітер. Штани всі брудні й порізані. Та й ми замурзані, як ті діти, що вирішили собі трохи погратись в болоті.
Рижий вчора йобнувся долілиць в протилежну сторону від дрона в самісіньке болото. Старший тоді з ним по телефону говорив, то замовк на мить, а потім своїм розважливим тоном:
— Гей, рижа морда, живий там чи здох?
— Та живий, блять, просто впав нахуй, — відповідає по телефону й ми давай у сміх. Пізніше він дійшов таки, весь брудний, як та свинка, що у гній залізла.
Відгрівали його, щоб наступного дня не марив.
Бачу, як трясе побратима руки. Беру одну і запихую собі до кишені, міцно стискаючи широчезну долоню. Вона заледве помістилась у кишені, але помістилась таки. Пацан ж дивиться на мене з круглими очима, одразу ж починає щось белькотіти, та я не слухаю.
У голові інші думки.
Командир переводиться, ми всі ходимо похмурі. Навіть сюди долинула ця інформація. А що тут казати — хороший же дядько, чудовий, дисципліну у нас тримати вміє. Тільки параноїк трохи. Але розвідники завжди параноять — така їхня робота, хіба ні?
Тільки з технікою не дуже ладнають. Списувати не вміють, або ж нормально описати, що тре зробити.
Звідси й плюємось, але що вже вдієш — треба допомогти.
Від льодяника й справді хочеться пити. Вода холодна, але вже якось звиклось.
Та й до холоду загалом вдалось звикнути.
— Бля, Гармидере, та вдягни ти йобану куртку вже! — кричить на мене старший. Я ж знизую плечами й хмикаю.
Розминаю задубілі від холоду пальці рук.
Я не майстер. Що тут роблю? Та так, трохи за монітора граюсь.
Не цікаво, загалом.
Плескаю по ногах руками й розминаю їх — у спальнику знову буде усе колоти, бо там тепліше.
Чорт, як ж комфортно спати у спальнику — навіть не знаю, як передати це відчуття. Єдине, що загаряче — тоді висовуєш одну ногу, для правильної циркуляції системи охолодження, й можна спати. Тільки ось спиш не так, як вказано у паперах, трохи інакше — щоб була можливість витягнути ту бісову ногу, бо ж справді загаряче, а зранку треба ще з цього тепла якось вилізти на холод.
Над головою знову гуде. Занадто гучно. Схоже, десь зараз упаде.
Сонька вже насторожився. Відпускаю його руку, бо ще мені кишеню порве. Він одразу ж витягує її з моєї кишені, потирає свої долоні й дмухає на них.
Розкусую льодяника зубами.
Цей пацан боїться й до мене пальцем торкнутись. Та й нехай. Зате можна його лишній раз підколоти.
І він такий же теплий, як і я.
Але якщо всі звикли, що широкоплечий й височезний пацан, який тільки-но скінчив школу, ходить у футболці у дощ — то худорлявий щиголь отримує вдвічі більше словесних прокльонів за неправильно підібране вбрання.
— Та си вдягни нормально, а то ще догану, блять, вліплю! — каже старший.
— Ти спочатку Соньку переконай, щоб теж си файно вбрав, а то тіко но мене пиляєш! — лише усміхаюсь і розминаю пальці рук.
Ми з Сонькою товаришуємо. Не найкращі друзі, але ми хоча б однолітки — звідси й легше спілкуватись. Ми наймолодші, й це відчувається.
Проте хай там, не страшна біда.
Витягую телефон і записую про звук одразу двом службам, сонно поглядаю на побратима.
Але текст складно набрати — руки не дуже й то слухаються.
Ото ж я знову розминаю задубілі від холоду пальці рук.