Work Text:
Голова болить.
Я потираю її й хмурю водночас лоба. Здавалось, немов мене занурили у воду й тримали там занадто довго, що й виниряти вже не було бажання.
Опускаю долоню нижче, затримую її у себе на шиї й роблю декілька глибоких вдихів — повільно, вдихаючи носом й видихаючи ротом, аби втихомирити це дивне запаморочення. Знову потираю лоба, скроні, розминаю їх. Це виглядає дещо смішно зі сторони, проте справді трохи допомагає.
Повз проходить зампотєх бату. Ми тиснемо одне одному руки, я киваю головою при вітанні. За ним хвостом іде глав. сержант-командир одного з ремонтних відділень і ми просто киваємо одне одному головою — бачились сьогодні уже.
Переді мною лежить стос паперу.
дорожні листи.
Одна з них відсутня — з фронту ще не передали, затримують трохи. Їх я не звинувачую, лише невинно кліпаю очима перед службою і так по-дурному відповідаю:
— Та зачекайте ще хвильку, скоро все подамо!
— Витратні можна подати й без дорожніх листів, — продовжують мені белькотати.
А я що?
А я не можу, бо начальник пмм не дає дозвіл на їхнє заповнення. Хоче спочатку отримати усі папери на руки, а вже тоді все рахувати. Бо інакше — ніяк.
Ось і доводиться чекати.
Сиджу і дивлюсь на ці папери. Відчуваю, як свербляться руки — так і хочеться узяти й усе заповнити, але ще рано.
Ще не приїхала необхідна.
Зампотєх бату виходить за двері покурити, обережно зачиняючи двері — усі знають у мене, що ними гупати не можна, якщо не хочете зіпсувати собі настрій, а то й день.
Проводжаю його поглядом, даючи настанови, де саме можна курити.
До мене підходить побратим.
— Надай мені список усіх по штатці. Треба.
Повертаю голову до нього й піднімаю свій погляд.
— Навіщо? — відхиляюсь на спинку крісла, трохи схиляючи його й починаю гойдатись. Нога закинута на іншу ногу, а у руках верчу чорну ручку.
— Для щоденного призначення майстрів. Ну ж бо, зампотєх був тут, точно знаєш що він казав, — промовляє він.
Усміхаюсь.
— Схоже, що твоє завдання — підмічати тут усе, — промовляє якось взводнік. Я ж усміхаюсь лише й відвожу погляд.
А що тут казати — він правий.
— Збирай усі плітки й мовчи тихенько, — каже мені зампорос.
Розбираю ручку й закручую її назад.
— Гаразд, зажди хвилину, — і я сідаю правильно, відкриваючи кришку ноутбука.
— І список тих, хто на завданні, — він стукає своєю ручкою мені по столу.
Я киваю рукою собі за спину.
— Дощечку бачиш?
— Так.
— Там актуальний список на сьогодні. По всіх пунктах. Оновляється щоденно. Мав би помітити, щодень служимо разом, як-не-як, зараза ти така.
Він усміхається і обходить мене, розглядаючи перелік.
Біла широка дошка була розбита на декілька колонок, в якій було занотовано усе, що тільки можна було занотувати по особовому складу: відпустки, завдання, наряд… Усе. Ну, хто працював з цим, той розуміє, про що іде мова.
Трохи нижче забита на пін інструкція ведення стройової, а трохи лівіше — розписані на листку затверджені щорічні відпустки. Від руки намальований календар з усіма важливими для мене датами — на один аркуш А5 формату два місяці. Хватає з головою. Різні зразки закріплення екіпажу, сезонне обслуговування техніки та й різні акти вже по ремонту…
Трохи нижче — цитування наказу дев’ятисотого, які я вважаю за необхідні. Й парочка оновлень, прикріплені скріпками між собою, які їх тримають на божому слові — інакше не поясню, чому вони досі не розлетілись хто куди. Поруч з ним тринадцять-тринадцять.
На окремій маленькій дощечці виписаний наряд станом на теперішній тиждень.
— А це хто? — тицяє він пальцем на один з позивних. Оглядаюсь через плече й хмикаю.
— Новенький з електриків. Виїбнувся, тепер сидить там безвилазно.
Пацан захотів стати офіцером і заявив це самому комбату у перші дні — не знаючи, що це комбат, звісна ж річ. Так ще й не поладнав з нашою рештою.
— А це? — інший позивний.
— Новенький зі спеців. Його бачив, він тут сидів у перший день, коли нас на шикування витягнули, — киваю рукою на бамбетель ліворуч від мого столу.
Побратим обертається до мене з усмішкою й помічає нотатки у мене під рукою — стікер, приклеєний до ноутбука. На ньому були записані різні заплановані дати, які потрібно буде перенести пізніше на дощечку: допоки рапорт не опиниться на руках — ці замітки існують саме на цьому кускові паперу, який вже частково порваний завдяки ластику.
Прикриваю її рукою.
— Це тобі непотрібно, — промовляю й надсилаю файл йому в особисті. — Перевіряй, мало б прийти.
— Дякую, — і з цим він тікає, покашлюючи.
Хворий, вже з тиждень тут бігає з цим кашлем, але ніяк не хоче лишитись на один день удома чи у себе у кімнаті — впирається, бо немає заміни.
— Візьми бісовий вихідний, — кажу, а собі ж нахиляюсь до дуйчика та грію долоні, що замерзли.
— Ні, — каже сержант, що сидів поруч, і щось клацав за своїм ноутбуком.
Побратим розводить руками з усмішкою.
— Бачиш, не відпускають.
— Ти ніхуя його не жалієш, — промовляю до сержанта.
— Ну він і гандон — не шкодує своїх людей.
— І не кажи, — підтримую, усміхаючись.
Сержант підіймає на мене свій погляд і я розумію, що увечері, коли ми прийдемо додому, буде дещо непереливки.
— Я вас двох почув, — хитро він усміхається і ховається назад за ноутбуком.
Переглядаюсь з побратимом і опускаю погляд униз, на стіл, роздумуючи про майбутній вечір.
— Точно почув? Чи може нам повторити? — гучніше промовляє побратим й сміється.
В цей момент заходить зампотєх бату. Ми замовкаємо і вертаємось до своєї роботи.
побратим — пояснювати, у чому зампотєх неправий і як треба правильно замовляти запчастини, комунікувати зі складом і чому вони з комбатом не праві щодо керування виконанням роботи;
я — заповненням агрегатних листів, а потім звірки накладних. Ліворуч від мене лежить журнал, який заповнятиму увечері;
сержант — завершувати перелік потреб, які ми мали подати ще пару днів назад.
На телефоні вискакує сповіщення.
Нова пошта.
Прийшов лист.
Я усміхаюсь, знаючи, що саме мені прийшло. Встаю з-за свого столу, поправляю фліску й розминаю замерзлі пальці рук.
Підходжу до сержанта й нахиляюсь до його столу, аби говорити дещо тихіше.
— Поїхали на обід по путьовку?
— А вона прийшла?
— Так.