Work Text:
Ґеральта зустрів його на ярмарку. Звуки лютні чулися здалеку, навіть попри шум базарної площі, а піжонський капелюшок з пером, без якого невгамовний поет, здається, не виходив на вулицю, тим паче неможливо було не помітити. Пританцьовуючи, ніби не міг встояти на місці, Любисток перебирав струни, граючи безшабашно веселу і не дуже пристойну пісеньку про розбійника і князівську дочку. Зупинившись біля прилавка неподалік, Ґеральт дослухав пісню до кінця.
— Шановні, – рознісся над площею дзвінкий голос Любистка, – всього лише за скромну срібну монетку заспіваю про що забажаєте! Не скупіться, шановні! У мене є пісні про все! Про хоробрих воїнів і розпусних чародійок, про чудовиськ, корисніших для світу за людей, і про людей, страшніших за чудовиськ! Про любов, сильнішу за смерть, і іноді навіть буквально! Про що хочете – заспіваю!
— А про відьмаків? – Ґеральт підійшов ближче.
Здавалось, що якби вони не були посеред людної площі, хлопець так би й кинувся йому на шию. Минулого разу, залишивши менестреля десь в богами забутому містечку, Ґеральт навіть не попрощався. Як завжди були невідкладні справи, як завжди десь і комусь він був треба значно більше. Проте Любисток навіть не образився. Він взагалі ніколи й ні на що не ображався. І завжди був радий бачити Ґеральта, хоч і не завжди зрозуміло, чому. З рештою, варто було визнати — компанії шумного хлопця не вистачало. Поки вони вдвох неспішно прогулювались по ярмарку, бард торочив про щось, не замовкаючи, жвавіший і радісніший ніж завжди. А Ґеральт удавав, що його слухає, і навіть щось ліниво відповідав. Побачитись з Любистком було приємно — наче повернутись до дому, якого ніколи не було.
— То що такого особливого сьогодні? — Очі Любистка загорілись вогниками цікавості, варто Ґеральтові було хоч словом прохопитися, що прийдешня ніч буде важливою.
— Сьогодні Саовін, — скупо пояснив відьмак.
— Ти про що? А, той день, коли селяни бояться вийти надвір вночі й виставляють за поріг частування для духів? — Любисток відмахнувся. — Хлопські забобони. Ґеральте, ти ж не хочеш сказати, що віриш, що на одну ніч душі мертвих спускаються на землю?
Відьмак ледь не посміхнувся. Йому було відомо, що Любисток вірить приблизно в усі забобони, легенди й байки одразу, але вдавати з себе скептика йому здається статуснішим.
— Це не забобони, – роз’яснив Ґеральт. — В Саовін межа між нашим світом та потойбіччям стає тоншою за дамську вуаль. Ти ніколи не помічав нічого дивного в цей день?
— В цей день я якось зазвичай валявся п’яним після свята врожаю. Але раз ти так кажеш… — Хлопець невпевнено стенув плечима. — А якщо так, нам не треба якось застерегтись від цих… Візитерів?
— Тобі — варто б. А я збираюсь з ними побачитись.
Ґеральт не зважав на витріщені очі Любистка. Пояснювати, що він збирається робити, м’яко кажучи, не кортіло, а кажучи по правді — було навіть трохи соромно. Тільки слід було б передбачити, що після слова “привиди” жодна сила не втримала б Любистка вдома.
* * *
Містечко залишилось далеко позаду, і вони з Ґеральтом брели вздовж дороги незрозуміло куди, аж доки міські вогні не стали малесенькими цяточками на горизонті. Поки вони йшли вулицями, Любисток бачив, як люди залишають біля порогів тарелі з їжею, а на кожному підвіконні загоряються свічки. На виході з міста зустрічні подивлялись на них з ледь вловним острахом.
— То може ти поясниш, що ми шукаємо? — Бард обхопив себе руками, намагаючись зігрітися.
— Перехрестя.
Любисток насупився, наче розсерджений птах.
— Друже, я, звісно, завжди цінував твою лаконічність, але оскільки ми пхаємось чортзна-куди на ніч, може хоч трохи додаси деталей?
— Просто так духів навіть у Саовін не побачити, — неохоче пояснив Ґеральт. — Для цього потрібні деякі маніпуляції й правильне місце. Таке, де сходяться дороги, в тому числі — дорога звідси на той світ. До речі, ми прийшли.
Ґеральт кинув сумку точно посеред перехрестя, де перетиналися три дороги. Дістав з сумки зв’язку свічок і мішечок.
— Це що в тебе, сіль? Для чого це? — Бард без усяких церемоній зазирнув до нього в сумку. — Тільки не кажи, що ти вдався до відьомства і будеш робити захисне коло. Я розчаруюся.
— Починай розчаровуватись. Саме це я і збираюся робити.
— Тобто це що, якийсь ритуал? — Зацікавлений, Любисток підліз Ґеральтові під руку. — Захист від привидів? З чого ти взагалі взяв, що вони з’являться саме сюди?
— Бо я збираюсь їх покликати.
За п’ять хвилин стараннями відьмака на землі з’явилось коло з солі, кілька метрів завширшки. По колу Ґеральт розставив свічки, та біля кожної накреслив декілька незрозумілих символів, звіряючись з якимось папірцем.
— То в тебе є інструкція? Сподіваюсь, магічка, яка тобі її дала, компетентна і не ображена на тебе, — Любисток опасливо оглянув декорацію, що вийшла.
— Якщо тобі не подобається — можеш повернутись в місто. Тільки поквапся тоді. Саовін вже близько, через годину тебе й до клуні ніхто не впустить.
— Повернутись і пропустити побачення з привидами? Нізащо!
В підтвердження своїх слів Любисток всівся на землю всередині кола з таким виглядом, ніби не збирався зрушити з місця найближчі років сто.
— Ти геть нічого не боїшся? – Піддражнив його Ґеральт.
— Чогось боюсь. Мотузки понад усе, – серйозно відповів Любисток.
— Яких ще в біса мотузок?
— Мені ворожка розказала, що я помру на шибениці. Відтоді остерігаюсь.
Щодо цього Ґеральт мав сумніви. Люди, які навсправжки остерігаються шибениці, не пишуть лайливих памфлетів про королів.
— Віриш ворожкам?
— Цій – повністю, – хлопець впевнено кивнув. — Досі кожне її слово справдилось.
Ґеральт чекав на якусь історію, але її не послідувало. Про всяк випадок відьмак ще раз обійшов все, перевіривши кожен символ, а потім дістав ніж і полоснув ним по долоні.
— Що ти робиш? — Ледь не підскочив Любисток.
Кров закапала у пил на дорозі. Ґеральт нахилився і накреслив кров’ю кілька символів.
— Я ж казав. Духів треба покликати.
— То що… Чи правильніше сказати, хто це буде? — Любисток нетерпляче вертівся на місці. — Шибеник, якого повісили на сусідньому дубі? Знахарка, яку невдячні селяни спалили у власній хаті? Чи дівка, що втопилась від нещасної любові?
— Навряд чи. Їм нема жодної причини з’являтися до нас. Це має бути хтось, кого ми знаємо.
— А чому саме “ми”?
— Бо ти теж тут. Є ненульова ймовірність, що привиди й тебе почують, — Ґеральт помітив розгублений вираз на обличчі хлопця. — Я попереджав — сиди вдома.
Любисток стрімко зблід. Перспектива побачити своїх знайомих небіжчиків його ніяк не радувала. Хлопець аж зірвався на ноги.
— Так от що ти… Ти не збирався полювати на привидів! Ти хочеш побачити когось… Конкретного. Кого, Ґеральте? Хто, в біса, вартий того, щоб у цю кляту ніч сидіти посеред перехрестя і чекати на привидів?
Відьмак відповів, хоч і не одразу:
— Йеннефер.
Любисток шумно видихнув і сів на місце. Ну звісно, Йеннефер. Вона для Ґеральта варта всього. Навіть якщо мертва.
— Звідки ти взагалі знаєш, що та відьма спочила?
Відьмак вперто дивився кудись повз Любистка.
— Вона була на Содденському пагорбі. Там її востаннє бачили. Вона загинула, разом з іншими тринадцятьма чародіями.
— Навіть якщо так! Чого б не дати їй спокій? Навіщо тобі раптом запрошувати її на побачення аж з могили? Ти от настільки скучив?
Ґеральт мовчав довго, ніби підбирав слова.
— Я завинив перед нею.
Любисток демонстративно відвернувся, потягнувся до лютні, і почав награвати якусь мелодію, сам не розбираючи, що грає. Завжди Йеннефер. Варто було їй з’явитись на горизонті, як Ґеральт одразу ж біг за нею, наче слухняний песик, забуваючи про все і всіх. Скільки разів Любисток намагався йому довести, що вона того не варта. Що вона не любить його й ніколи не любитиме. Як тільки Любисток вже не намагався донести до Ґеральта, що йому варто б нарешті звернути увагу на когось ще. На когось, хто завжди буде поруч. Але марно. Ця бестія навіть після смерті не давала їм спокою.
— Що ти граєш?
Від несподіванки Любисток збився з ритму і зупинився. Коли в останній раз Ґеральт цікавився його музикою? Такого взагалі щось не пригадувалось.
— Не знаю… — Розгублено відповів бард. Він і правда навіть не задумувався, коли починав грати, просто вицупив якусь мелодію з нескінченного потоку у своїй голові.
— Так буває?
Любисток розсіяно кивнув, намагаючись підібрати правильні слова, щоб пояснити. Раз вже Ґеральту нарешті стало цікаво, дуже хотілося, щоб він зрозумів.
— Я постійно чую її… Музику. Скільки себе пам’ятаю. Щось потім стає піснею, щось залишається тільки в голові.
— Це не заважає?
— Зовсім ні! Якщо чесно, я навпаки боюсь, що одного дня перестану її чути.
На цих словах хлопець знітився, ніби розповів щось дуже особисте. Видно, навіть для такого базікала, як Любисток, існували інтимні теми.
* * *
Наступні пів години вони провели мовчки. Любисток зіграв ще пару мелодій і відклав інструмент.
— То довго нам ще чекати? Вже давно за північ.
— Я теж роблю це вперше, якщо що. Але я думаю, що вже недовго.
По землі стелився густий туман. І ніби у відповідь на слова Ґеральта з цього туману почала вимальовуватись напівпрозора постать.
— Маю тебе попередити ще про щось, — заговорив Ґеральт, не зводячи очей з фігури. — Навряд чи нас будуть раді бачити.
— Та я б і сам здогадався, – пробурчав Любисток. — Якби мені навіть на тім світі не давали спокою, я теж був би не в захваті.
Тим часом примарна постать нарешті остаточно оформилась в образ високої молодої жінки з нерівно обрізаним волоссям. Любисток ніколи її не бачив, а от Ґеральт, схоже, одразу впізнав.
— Ренфрі.
— Ґеральте, — усміхнулась жінка. Її голос доносився приглушено, наче крізь товсту ковдру. — Невже тобі важко було зробити для мене одну останню дрібничку? Я лише просила тебе мене обійняти.
— Ти хотіла мене зарізати.
— Мені було так холодно! — Жінка обійняла себе руками. — Ти хоч уявляєш, наскільки? Звісно ж ні. Це ж не тебе залишили стікати кров’ю на бруківці.
Ґеральт мовчав, але Любисток помітив, як його долоня стиснулась в кулак. Бард відчайдушно намагався пригадати, хто ця дівчина, і тут його пройняло згадкою. Княжна Ренфрі! Після невдалого знайомства з якою до Ґеральта прилипло прізвисько “Різник з Блавікену”.
— Я не хотів тебе кривдити, — відгукнувся нарешті Ґеральт.
— А як же! Ти думав, що обираєш менше зло. То що, мав ти рацію, відьмаче?
— Іди з миром, Ренфрі. Якщо твоя ласка.
Дівчина засміялась, і її постать поступово розчинилась в тумані. Любисток дивився на це зачаровано, аж поки нова фігура не виткалася з туману просто поруч з ним. Це була дівчина в легкій сукні, що виглядала до болю, просто нестерпно знайомо. Одне її око прикривало волосся, а інше світилося в темряві блакитним. Її обличчя, колись миле, було спотворено віспою. Дівчина зупинилась за крок від кола і простягнула руки.
— Любистку…
Хлопець підірвався з землі й відійшов на крок далі від краю.
— Ессі? Це ти?
— Любий мій друже, нащо ти залишив мене?
Переляканий Любисток видав якийсь нечіткий звук.
— Ессі… Ти померла від пошесті. Я виніс твоє тіло з міста. Я поховав тебе…
— Нащо ти залишив мене в сирій землі? Там холодно!
Дівчина заплакала. У Любистка тремтіли руки.
— Я більше нічого не міг для тебе зробити!
Він не шкодував для Ессі нічого. Навіть власного життя, коли розшукував її в зараженому місті. Він зробив все, що міг. Але та жахлива мить, коли він опускав тіло своєї любої подруги в могилу, досі приходила до нього в нічних жахах. Менестрель вже ледве тримав себе в руках, аж поки не відчув, як Ґеральт стиснув його долоню у своїй.
— Зберись, – твердо наказав йому відьмак, і Любисток послухався. Перехрестя, оточене привидами — не те місце, де варто давати волю емоціям. Він на мить замружився, видихнув, і подивився мертвій подрузі просто в очі. Точніше, в те око, що було видно.
— Я теж сумую за тобою, Ессі. Конкуренція без тебе вже абсолютно не та.
На примарному обличчі дівчини проступила посмішка.
— А ти зовсім не змінився, друже мій.
Контури її фігури почали втрачати чіткість, і скоро геть розтанули.
Бард шумно видихнув і зігнувся, спершись руками на свої коліна, і намагаючись перевести подих. Його дійсно не так просто було налякати, після всього, на що він надивився за своє життя. Але і хоробріших за нього людей зводили з розуму привиди тих, кого вони колись любили.
— Ти зі мною?
Ґеральт опустив долоню йому на спину. Любисток знову вдихнув і видихнув, намагаючись зосередитись на відчутті того, що Ґеральт його торкається.
— Так. Я просто… Не думав, що ще коли-небудь її побачу.
— Ти й не мав би. Я попереджав тебе, бачитись з мертвими погана ідея.
— Ти щось не практикуєш те, що проповідуєш, — незадоволено зиркнув на нього Любисток.
Якби не Ґеральт, Любисток зараз сидів би в теплі, безпеці й затишку. “Якби не Ґеральт” — дуже підходящий заголовок для цього розділу його життя.
— Ти ніколи не казав, що Ессі померла, — сказав Ґеральт майже з докором.
— Ти ніколи не питав.
Насправді Любисток хотів йому розповісти. Після того як засипав землею тіло подруги, йому хотілось про це кричати всім і кожному, бо незрозуміло було, як життя може просто продовжуватись так, наче нічого не сталося. От тільки Ґеральта тоді поруч не було, а коли Любисток знову його розшукав, біль вже вщух, Земля знову почала обертатись як годиться, та й багато хто ще з тої пори помер. З рештою, це те, що найбільш властиво людям — помирати.
За межами соляного кола (захист, хиткіший за який годі було б уявити) чигали тіні, ще не оформлені ні в що конкретне, але від їхньої присутності вже дрижаки брали. Любисток з упертістю розглядав власні чоботи, бо підняти очі на сіру мішанину неспокійних душ і зрозуміти, кого він упізнає наступним, не було сил. Не можна тривожити тих, кого ти не готовий бачити, не можна шукати відповідей, яких не хочеш насправді чути. Любисток сказав би про це Ґеральту, якби не відчуття, що відьмак знає про це і без нього.
Хвилини хоч і повільно, але впевнено повзли одна за одною, ніч довкола згущувалась. Чим далі, тим більше Любисток сподівався, що витівка Ґеральта не вдалась і чекають вони марно. З рештою, Йеннефер ніколи не бігала за Ґеральтом за життя, чого б це їй починати після смерті? От тільки відьмак, здається, його думок не поділяв — сидів собі на землі, ще більш набурмосений ніж зазвичай, ніби ніякою силою його з місця не зсунеш. Що, ну от що такого важливого можна хотіти сказати колишній коханці, щоб варто було її смикати аж з-за краю могили? Може, відьма за щось образилась на нього й перед смертю встигла його проклясти, а Ґеральт тепер хоче дізнатись, як позбавитись тої холєри? Любисток готовий був молитись всім відомим йому богам, щоб це було так.
Він вже майже задрімав, коли по спині пробіг черговий крижаний вітерець. Здогадуючись, що зараз відбудеться, Любисток замружив очі, не в силах бачити те, що мав побачити. От тільки ця гостя була не до нього.
— Який сюрприз, Ґеральте!
Вдивляючись в гарні, але занадто гострі риси примарної жінки, яка граційно підступила до кола і помахала Ґеральтові, Любисток намагався пригадати, чи знає він її. На щастя, він небагато зустрічав жінок з настільки бездоганно рудим волоссям, що його вогненний колір не могла спотворити навіть посіріла подоба примари. Це була чародійка на прізвисько Корал, з якою Ґеральт мав необережність сплутатись якось давно.
— Литто! — Поява чародійки Ґеральта явно оживила. — Не очікував тебе побачити, хоч і радий зустрічі.
— Я не могла пройти повз, коли помітила, що Білий вовк раптом вдався до дешевих відьомських фокусів. Чого це тобі так припекло?
Литта ніколи Любисткові не подобалась, але зараз він нізащо б не пригадав, чому.
— Ти можеш розповісти про битву при Содденському пагорбі?
Ґеральт виглядав як завжди спокійним як мармур, от тільки Любисток бачив, як нервово смикаються у нього пальці. Чародійка у відповідь спохмурніла.
— Що тобі розповісти? Ми бились. Ми перемогли. Я померла. Нічого, більш вартого уваги, не сталося.
— Розумію. А як щодо інших?
— Інших?
— Тих, хто загинув разом з тобою.
Гострі контури обличчя Корал від невдоволення ніби стали ще гострішими.
— Годі вже околяса ходити, відьмаче! Питай що хочеш знати, або я пішла.
— Ти знаєш, як померла Йеннефер?
На секунду примарна чародійка завмерла, а потім розсміялась так, що ледь не зігнулась навпіл.
— То от чого ти стовбичиш посеред перехрестя в таку ніч? Ха, бачили такого дурня! От тільки дарма припхався. Йеннефер з Венгербергу жива!
Ґеральт сіпнувся вперед так різко, що Любисток на секунду злякався, що зараз він порушить межі кола.
— Не може цього бути! Ти впевнена?
— Ну тут вже мені, відьмаче, ти можеш повірити! В тій битві під Содденом загинули тринадцять чародіїв. І моєї любої подруги Йеннефер серед них не було.
— Але ж її називали чотирнадцятою.
— А мене один хлоп називав ластівкою, але літати я так від цього й не навчилась! Жива вона, Ґеральте, і це так само точно, як і те, що я мертва. А хочеш знати, хто розпустив чутки про її смерть, подумай, кому б це могло бути вигідно.
— Та їй самій, кому ж ще! — Любисток нарешті зважив за можливе втрутитись в розмову. Чародійка, що допіру його ігнорувала, окинула його швидким поглядом.
— А ти кмітливий, хлопче. Згодна. Або Йеннефер вирішила взяти тривалу відпустку й відпочити від всіх, або їй перестала подобатись чиясь наполеглива увага.
— На що це ти натякаєш? — Плечі Ґеральта напружились.
— Та ні на що, — чародійка удала, що розглядає власні нігті, що було досить комічно, бо ніяких нігтів в цій подобі у неї видно не було. — Просто припустила, що Йеннефер не хоче тебе бачити, от і подбала про те, щоб ти вважав її мертвою.
Відьмак більше нічого не говорив. Чародійка позіхнула.
— Я б залюбки залишилась і ще трохи з тебе позловтішалась, але сказати правду — стирчати тут не вельми приємно. До зустрічі, хлопці!
Вона на останок помахала тонкою рукою і розвіялась. Невиразні тіні за межами кола густішали, але Любисток як не старався, нічого конкретного не міг серед них роздивитись. Він озирнувся на Ґеральта. Відьмак опустився на землю, прикривши очі.
— Тож… — Несміливо заговорив Любисток. — Твоя кохана жива. Це ж добре.
По його тону було не сказати, що він вважав цю новину доброю.
— Добре, — відповів Ґеральт, не розплющуючи очей. На його обличчі застиг вираз якоїсь нестерпної втоми. — І вона не моя кохана.
— Ну так, — скептично фиркнув Любисток. — Саме через твою цілковиту до неї байдужість ми й морозимо тут дупи.
— Я не сказав, що мені байдуже. Лише що вона — не моя кохана. А до нас, до речі, знову прийшли.
Хлопець розвернувся так швидко, що ледь не впав. Найменше йому хотілось залишати привидів за спиною. Біля краю кола він побачив тремтливу фігуру незнайомої дівчини. Чи справді незнайомої? Він придивився уважніше. Її м’які риси, великі очі, типове миле личко сільської красуні починали проглядати в пам’яті. Звали її, здається, Мілена… Чи Маріанна? Але він точно пам’ятав, що зустрів її в невеличкому, але гостинному селі в Ковірі, де якось був проїздом. Чи то все ж було в Кедвені?
— То отака наша з тобою наступна зустріч? — сумно промовила до нього чи то Мілена, чи то Маріанна.
— Не найкращі обставини, еге ж? — Любисток нервово посміхнувся і сховав зціплені руки за спину, намагаючись не видавати нервового тремтіння. — Я коли згадував тебе, думав, що…
— Згадував? — перебила вона. — То може хоча б… Згадаєш моє ім’я?
Дівчина підняла нарешті очі. Її таке миле і кругленьке обличчя спотворила гримаса люті. Любисток відсахнувся.
— Ти казав, що любиш мене! — Заверещала примара.
— Мила моя, так і було! — Хлопець скинув руки в захисному жесті, ніби намагаючись відгородитись від розлюченого привида. — Можливо, недовго, але я любив себе всім серцем! Присягаюсь!
— Брехун!
Розлючена дівчина кинулась на нього, але на межі кола ніби наштовхнулась на стіну.
— Я завагітніла від тебе! — Гнів настільки загострив її приємні риси, що дівчину було вже не впізнати. Вона все кричала. — Якби хтось про це дізнався, батьки б мене вигнали на вулицю! Я вкоротила собі віку, щоб не переживати це!
— Я не знав… — ледь чутно прошепотів Любисток. Горло ніби стиснули чужі холодні як лід пальці, вичавити з себе хоч якісь слова було неймовірно важко.
— Ти мене звів в могилу! — Заверещав привид.
Любистка трясло. Якби він тільки якось дізнався про це раніше, коли вона ще була жива, коли можна було щось виправити, він міг би… Так само нічого не зробити. Бо він себе знав, і принаймні йому стало совісті зізнатись в цьому бодай собі. Хіба зробив би він щось для дівчини, чиє ім’я забув, щойно поїхав геть з її села? Для дитини, яка можливо, лише можливо, була його? Навряд. Злякався та й втік би, як тікав завжди від кожної неприємності, кожної непростої розмови, кожної людини, з якою стало хоч трохи складно. Від всього й усіх. Крім, хіба що, Ґеральта. Любисток не мав в собі сил нести відповідальність за чуже життя. І якщо вже на те пішло — за чужу смерть також.
— Я погано з тобою обійшовся, — він випростався і подивився мертвій дівчині просто в очі. — Не знаю, чи ти зможеш мені пробачити. Ти не зобов’язана. Але прошу в тебе вибачення. Я винен тобі хоча б це.
На напівпрозорому обличчі примари розтягнулась переможна усмішка, наче кривава рана.
— От тільки… — Любисткові знадобились всі сили на те, щоб голос не тремтів. — Я не вбивав тебе. Ти це зробила.
Усмішка стерлась з її обличчя, ніби крейда під ганчіркою.
— А що мені ще було робити? — Високий голос зірвався на справжній вереск.
— Не знаю! Не знаю, пробач мені! Я тільки знаю, що хоч який вибір, та є завжди. Але тільки у живих!
Така відповідь дівчину точно не вдовольнила. Вона забилась об невидиму межу кола ніби птаха об клітку, не припиняючи верещати. Любисток не хотів її більше слухати. Не міг її більше чути.
Він відскочив на крок подалі, перечепився, втратив рівновагу. Тремтячими пальцями намацав лютню, схопився за неї, як потопельник за соломинку. Почав підбирати першу ліпшу мелодію, просто щоб почути хоч щось, крім цього вереску. Щойно з-під його рук полились перші ноти, привид завмер. Трохи роззирнувшись, Любисток помітив, що й інші тіні, які перед цим сновигали довкола, раптом спинились. Поволі, як бард продовжував грати, всі вони відступили від кола на крок, а то і два, і ніби позакривали руками вуха.
— Ґеральте, що відбувається? — Любисток зупинився, і тут же примарні постаті зарухались, зірвались з місця і знову оточили коло.
Відьмак різко перевів погляд з привидів на хлопця і назад.
— Здається, їм не подобається музика. Я про таке раніше не чув. Можливо, привиди не люблять голосних звуків. Або їм несила слухати, як ти граєш. Не можу звинувачувати.
— Так? — Любисток зірвався на ноги й зручніше перехопив лютню. — Тоді я підберу найголоснішу пісню!
Він вдарив по струнах і заграв веселу відчайдушну мелодію. Враховуючи ситуацію, ярмаркова джиґа ще ніколи, мабуть, не звучала недоречнішою, але просто зараз здавалась Любисткові прямо-таки спасінням. Підспівуючи, він почав ходити по колу і трохи пританцьовувати, усім своїм видом показуючи, що йому не страшно.
— Обережно!
Ґеральт потягнувся, щоб вхопити Любистка за плече, але не встиг, і йому доводилося тільки спостерігати як той незграбним кроком зачепив сіль, порушив коло і стер один зі знаків.
— Що таке? — Його пальці на секунду завмерли на струнах і повітря навколо здригнулося.
Ґеральт сильніше стиснув його плече.
— Не зупиняйся! Грай! Зараз же!
Мелодія полилася знову, але очі Любистка перелякано забігали.
— Ґеральте, що сталося?
— Ти порушив коло, бовдуре! — Відьмак вилаявся крізь зуби й відпустив нарешті Любистка, видихаючи. — Принаймні, вони до нас не підійдуть, поки що. Їх нудить від твоєї музики ще більше, ніж мене.
— А як підійдуть, то що буде?
— Повір мені, ти не захочеш це перевіряти. Дружніх спіткань людей з мертвими душами зазвичай не буває. Летальні трапляються.
Хлопець стрімко зблід.
— Але ж ти зможеш з цим щось зробити?
Відьмак мовчав.
— Скажи, що ти можеш з цим щось зробити!
Він все мовчав.
— Та трясця твоїй матері, Ґеральте, скажи хоч щось!
— Я думаю! — Гиркнув у відповідь відьмак і витягнув нарешті меч, ставши між Любистком і межею кола.
— Це ж не проблема для відьмака, вірно? Всього-на-всього купка привидів!
От тільки відьмак Любисткових надій, схоже, не розділяв.
— Один привид — запросто. Двійко — прошу, троє — можна. Стільки, скільки зараз тут…
Він цілком міг не договорювати.
— То що нам робити? — Любисткові б дуже не сподобалось те, як високо підскочив зараз його голос, якби його зараз фізично могло хвилювати щось подібне.
— Коло вже не відновиш, тож будемо виходити з того, що є. Я напоготові. Щойно хтось з них спробує сюди сунутись — я знаю що робити. Відбиватимусь.
— А мені що робити?
— Ніколи б не подумав, що скажу це — але не припиняй грати.
Любисток відчув, як його затоплює абсолютно недоречне в цих обставинах полегшення. Принаймні, Ґеральт знає, що робити. Це вселяло надію. Таким от Ґеральт завжди й був — надійним. Скелею посеред цього занадто іноді бурхливого моря. Тому, мабуть, Любисток в нього і… Він не дозволив собі зараз завершити цю думку.
— Тобто мені просто треба грати? І довго?
— Поки вони не підуть. Коли саовінські вогні згаснуть. Десь після третіх півнів.
— Тобто до ранку?
— Що, не зможеш?
Любисток зблід ще більше. Мелодія, яку він розпочав, навіть не задумуючись, сповільнилась, але не припинилась.
— Схоже, перевіримо.
* * *
Після цієї ночі Ґеральт остаточно зненавидить музику. Любисток награвав щось без перестанку третю годину, і відьмак вже геть не розбирав, де закінчується одна мелодія і починається інша. Але треба було віддати йому належне — за цей час хлопець не те що не перервався, а навіть не збився. Тільки всівся зручніше на землі, і знай собі грав, наче в затишній кімнаті, а не посеред темного перехрестя.
— Ґеральте, — задумливо протягнув Любисток. — Як вважаєш, я — жахлива людина?
— Через ту мертву дівчину переймаєшся?
— Я не знав, що вона… Та й не цікавився. А тепер її більше нема. Це ж жахливо, ні?
Відповів Ґеральт не одразу, ретельно зважуючи слова.
— Жахливо, що це сталося. Що ти тут ні до чого — не скажу. Але щодо того, яка ти людина… Я зустрічав чимало жахливих людей. Тобі до них далеко, якщо хочеш мою думку.
Любисток у відповідь ледь всміхнувся. Складно сказати, чи відьмак його переконав. Цього разу замовчали вони надовго.
— Не втомився? — Ґеральт потрусив його за плече.
— Втомився, – Любисток смикнув головою, наче відганяючи сон. — Але знаєш, думка про привидів, які шмигають так близько, що в них плюнути можна, якось бадьорить. Ранувато мені помирати, еге ж?
Ґеральт тільки кивнув. Йому — точно зарано. Скільки йому років, до речі? Бард ніколи не зізнавався, але навряд чи більш як тридцять.
Людська краса та молодість не триває довго. З часом його обличчя постарішає, дзвінкий голос заслабне і зламається, пальці вже не зможуть вправно перебирати струни. Від думки про це було не по собі.
З високою ймовірністю, Ґеральт до цього не доживе. Рано чи пізно йому забракне швидкості, чи сили, чи просто удачі, і замість того, щоб вбити ще одну потвору, він стане ще однією жертвою. Всі відьмаки закінчують так. А Любисток ще встигне скласти з цього щемку баладу. А може навіть і три.
Не виключено, що не доживе до цього і сам Любисток. Зустрінеться-таки одного разу з мотузкою, яку йому наворожили, або з ножем в темному провулку, випадковою стрілою чи краплею отрути в чарці. Більшість людей, які категорично не вміють не пхати свого носа куди не слід, закінчують саме так. Тільки сумну пісню по ньому скласти буде вже нікому.
— Про що задумався? — Бард перервав його невеселий хід думок різко і категорично. І тут же витребував, — Води мені дай!
Ґеральт дістав з сумки флягу з водою і незграбно підсунув її Любисткові. Краплі потекли по світлій шиї, затекли за комірець, і хлопець трохи здригнувся. Придивившись уважніше, відьмак зрозумів, що він тремтить.
— Холодно?
— Та ні.
— Можу плащ позичити.
— А знаєш, давай.
Ґеральт накинув йому на плечі свого плаща, але трусити Любистка не перестало. Йому, мабуть, і справді було не холодно. Хлопець просто боявся. Ґеральт за роки знайомства бачив барда в різних настроях: найчастіше — веселим, грайливим, безтурботним. Нерідко замріяним, натхненним, зануреним в музику, чутну тільки йому. Часто сердитим — як правило, через самого Ґеральта, іноді сумним, і теж зазвичай через нього. Але рідко, дуже рідно наляканим.
Любисток і справді не пригадував, коли йому в останній раз було так страшно. Люди зазвичай боялись всього підряд — від озброєних бандитів до чорних котів. Любисток нічого такого не боявся. Коли йому погрожували й приставляли ніж до горла — не боявся. Коли бігав за відьмаком ледь не в лігво до всяких чудовиськ — боявся, але лише трошки. Але все це була принаймні об’єктивна реальність. Можна побачити. Можна помацати. Можна сховатись. А от ледь видимі духи в осінній пітьмі — оце страшно. Моторошний Дикий Гін, що забирає душі — страшно. Не встигнути записати всіх віршів, які має — страшно. Попрощатись якось з Ґеральтом, і більше його не побачити — страшно. Кожного разу.
Пальці вже збіса втомились, і сам він втомився, але Любисток все одно ловив себе на тому, що боїться настання ранку. Бо зараз він сидів поруч з Ґеральтом, який розмовляв з ним, щоб не дати заснути, подавав води й не зводив з нього очей. А зранку він з ним коротко попрощається, і не давши собі навіть перепочити, побіжить розшукувати свою Йеннефер. А все що залишиться Любисткові — вірити, що вони обидва проживуть достатньо довго, щоб зустрітись ще раз; закинути на плече лютню, і піти світ за очі, вдаючи, ніби йому є куди іти.
— Навіщо ти хотів побачити Йеннефер? — Він таки видушив з себе запитання, яке не давало йому спокою відколи вони прийшли на це кляте перехрестя.
Ґеральт відповів не одразу. А коли відповів, то дуже ретельно підбирав слова, і чомусь ніби уникав дивитись Любисткові в очі.
— Бо спати не можу. Після того як дізнався, що вона померла… Ніби як померла, — виправив він сам себе. — Став бачити її уві сні. Так часто і так настирно, що вже геть спати не міг. Останній раз ми з нею розлучились не на теплій ноті, тож я думав — це через те, що її дух зачаїв на мене образу. Хотів перепросити й вмовити не являтись більше. Але, як бачиш — нема потреби, і ніколи не було.
Любисток рідко знаходив себе в ситуації, коли геть не знав, що відповісти. Ця була з таких. Сформулювати зв’язне речення ще й заважав величезний ком, що застряг в горлі. Нарешті, нелюдським зусиллям він його таки проковтнув і спробував віджартуватись.
— Минулого разу ти шукав в озері глек з джином, тепер викликаєш привидів на перехрестя. З роками, друже, твої методи боротьби з безсонням стають все радикальніше. Може, для різноманіття спробуєш горілку?
Ґеральт навіть посміхнувся — ледь помітно, тільки так і вмів.
* * *
Спати хотілось просто нещадно, і Любисток вже майже не розбирав, що він грає. Ґеральт знову потрусив його за плече і хлопець підхопився.
— Не засинай. Вже недовго.
— Та ну? — Бард широко позіхнув. — Ти як це зрозумів?
— Повір мені. Зараз ще темно, але ось-ось почне сіріти.
З рештою, Любистку і самому здалось, ніби трохи розвиднюється. Нарешті здалеку, з боку міста, з якого вони прийшли, почувся такий жаданий звук — закричали півні. Вогні біля людських осель що зараз здавались такими далекими, почали згасати один за одним. Повітря одразу ніби трошки потеплішало, і ледь чутний, але важкий металевий запах розвіявся. Тіні відступили, далі, ще трохи далі, а потім і зовсім розчинились в повітрі.
— Все, можеш вже припинити.
Любисток тут же відкинув лютню і повалився на спину, розслабив втомлені пальці, з насолодою потягнувся. Руки боліли, але полегшення було таке, що він це ледве помічав.
— Не знаю, як ти, Ґеральте, а особисто я нічого важче за чарку найближчий тиждень до рук не братиму, — пробурмотів бард.
— Годі тобі на землі валятись. Вставай давай.
Любисток помотав головою.
— Чорта з два я зараз встану. Я такого переляку набрався, що й ноги не тримають. Зачекай хвилинку.
Ґеральт зітхнув про себе — на приятеля правда шкода було дивитись. Відьмак квапливо постирав магічні креслення, підібрав їхні з Любистком речі, з усією обережністю закинув на плече бардову лютню, щоб не заважала, і знову штурхнув Любистка, допомагаючи йому спертись на своє плече.
— Ну ж бо, ходімо звідси. Спати в ліжку будеш.
— А ти зі мною? — Пробурмотів напівсонний бард.
— З дівкою мене сплутав? Наче не схожий, — хмикнув Ґеральт.
— Не схожий, — Погодився Любисток. — Ти мені більше подобаєшся.
Ґеральт ледь його не впустив. Цей хлопець іноді таке щось скаже — хоч стій, хоч падай.
До заїзду вони дістались коли майже геть розвиднілось. Ґеральт без зайвих церемоній спихнув Любистка на ліжко, той пововтузився хвильку, скидаючи чоботи й верхній одяг, і з задоволенням розлігся на подушках. На мить згадав, що десь впродовж цієї нескінченної ночі присягався собі, що якщо доживе до ранку, то розповість Ґеральтові все, що роками не наважувався. Але зараз думалось — який сенс? Тут до ворожки не ходи: Ґеральт сьогодні ледве очі продере, як тут же й поскаче до Йеннефер, миритись.
— Якщо збираєшся мене потім вичитувати — то не треба. Я не поїду до Йеннефер, — Ґеральт ніби підслухав його думки.
Так Любисток йому й повірив. Але для порядку вирішив підіграти.
— Куди поїдеш?
— Взимку годящої роботи не багато. В Каер-Морен, мабуть що. Там зазимую.
Отже, знову не побачить його кілька місяців. Ну що ж. Зате Каер-Морен, на погляд Любистка, відрізнявся однією значною перевагою — відсутністю звабливих чародійок.
— А ти куди?
— В Новіґрад, — видав Любисток першу-ліпшу відповідь. Не міг же він сказати, що як самому, то йому все одно, куди їхати. — Гляну, що там новенького.
Відьмак схвально кивнув, але незрозуміло — чи то йому, чи то власним думкам.
Хлопець вже майже засинав. Але Ґеральт неочікувано згадав, що хотів у нього спитати.
— Любистку… Що такого передбачила тобі та ворожка, що ти їй так віриш?
— Та знаєш… – Позіхнув бард. – Вона таке сказала… Я думав – дурниця повна. Не може такого бути, бо бути цього не може. А воно вийшло. То я собі вирішив, що ця пані справу знає.
Він забагато говорив, ніби не дуже хотів відповідати. Ґеральту стало вже справді цікаво. Він вичекав невеличку паузу, і коли зрозумів, що Любисток продовжувати не збирається, перепитав.
— То що ж то таке?
Хлопець помовчав, повозився в ліжку, перевернувся на спину, закинувши руки за голову, втупився в стелю, ще трохи помовчав, зітхнув, і відповів нарешті:
— Що я покохаю відьмака.
Повисла мовчанка, така густа, що хоч ножем ріж. Любисток тихенько мріяв провалитись крізь землю і прикидав, які шанси на те, що прокинувшись, знайде кімнату порожньою. По всьому виходило, що чималі.
— Знаєш, — несподівано порушив тишу Ґеральт. — Я оце думаю, що Новіґрад взимку — нічим не гірше місце за інші. Може оце й собі поїхати?
Любисток боязко відкрив одне око і зиркнув на Ґеральта. Той на нього не дивився, але видно було, що він посміхається. Злегка, як завжди.
— Так, — Любисток, на відміну від нього, посміхався широко. — Може.