Work Text:
Холодний морозний вітер обдував щоки, а в обличчя летів лапатий сніг. Сейшю завмер осторонь, спостерігаючи за потилицю хлопця з вугільно-чорним волоссям, який нерухомо схолився біля могили його сестри. Хаджіме стоїть над надгробоком Акане вже кілька годин: його взуття давно промокло, а волосся яке він так довго й прискіпливо укладав зранку, тепер жалюгідно злиплося від снігу.
"Все ж таки треба витягувати тебе хоча б на день із цього пекла", – Інуї міцно стиснув руку в кишені. Ця думка не полишала його відтоді, як побачив Хаджіме на кладовищі. Блондин не міг змусити себе підійти до друга. Він не став його кликати, не намагався забрати силоміць, він просто стояв і спостерігав.
Сейшю залишався невидимою тінню, оберігаючи цю болючу самотність. Він не хотів його турбувати, знаючи: якщо підійде зараз, то може злякати Хаджіме. А той у свою чергу, звично відмахнеться ніби нічого не сталося і піде геть, так і не пояснивши, чому він увесь тремтить від холоду, а його вигляд настільки безпорадний.
Коко міг брехати кому завгодно, але не йому. Інуї знав усе без жодних слів.
Знову кинувши погляд туди де стояв Хаджіме, Інуї його не побачив. Неглибокі сліди на снігу вели вглиб алеї, гублячись між засніжених надгробків. Обернувшись, Сейшю збирався вже зробити крок у сторону виходу з цвинтаря, як раптом за спиною почувся шурхіт пальта.
— Шукаєш когось, Інупі? — Коко стояв обпершись об стовбур старого дерева. Його руки були глибоко в кишеннях пальта, а плечі ледь помітно здригалися від принизливого вітру.
— Я прийшов до сестри, — спокійно відповів Сейшю. — І тебе заодно забрати.
Інуї розкрив чорну парасольку, яку приніс із собою. Над чорнявою головою пролунав глухий звук – це лапатий сніг почав битися об туго натягнуту тканину замість того, щоб падати на волосся Хаджіме.
Коко хмикнув, але це не було схоже на його звичний саркастичний сміх. Це був сухий безкровний звук. Він подивився на чорний купол над головою, а потім на сухе плече Інуї. Блондин не задавав зайвих питань і Хаджіме в ньому це подобалось.
— Я б і сам спромігся дійти додому, — сухо дорікнув Коко, хоча його плечі під мокрим пальтом зсутулилися ще сильніше.
Сейшю чекав, поки Хаджіме зробить перший крок. Він не збирався нагадувати, що той ледь не перетворився на льодяну статую, поки стояв тут. Інуї просто тримав парасольку, створюючи невеликий острівець сухого простору.
— Так, спроміся би, — нарешті тихо погодився Сейшю. — Але я вже тут. Ходімо, Коко. Холод уже до кісток пробирає.
***
"Придурок. Який же я придурок", – думки одна за одною крутилися в голові Сейшю, поки він безцільно дивився у стелю своєї темної спальні.
Він розкинув руки на ліжку, пробував лежати по-різному, але сон не хотів приходити. Перед зеленими очима все ще стояв силует Коко – згорблений і промокший наскрізь. Інуї стиснув зуби. Він мав забрати його ще тоді, як прийшов.
"Я прийшов до сестри..." – солодка брехня, яку Інуї звик говорити, а Коконої – приймати на віру. Проста буденність, нічого більше, але ця буденність повторялася з року в рік. Хаджіме приходив до неї на могилу, а Інуї з'являвся його повернути до життя.
Блондин перевернувся на бік, кутаючись у ковдру та поринаючи у думки все глибше і глибше.
"Кожен рік одне й те саме. Як правило, він зараз сидить у себе в кімнаті й згадує ту ніч, або він спить або ж знову бачить черговий кошмар", – блондин взяв до рук телефон та почав гортати стрічку, але не поспішав щось вмикати. Це була монотонна спроба відволіктися від думок, яка працює погано, навіть дуже погано.
"Якщо я йому зараз напишу про..." – на секунду його голову заполонили різні ідеї. – "Кіновечір."
— Я зможу його відволікти? — тихе питання, яке рознеслосся по кімнаті й так і залишилося без відповіді.
Сейшю все ж наважився. Пальці швидко набрали коротке повідомлення. Не чекаючи відповіді, він поставив телефон на зарядку та відвернувся до стіни, стараючись заснути.
Всього один звук вібрації – і зеленоокий уже знав, хто відповів. На екрані, що спалахнув у темряві, було всього чотири слова: "Чом би і ні".
***
Тепле світло, що розсіювалося супермаркетом вабило відвідувачів підійти до вітрин і взяти продукти у яскравих упаковках. Люди з переповненими візками маневрували між рядами, вишукуючи знижки або знайомі бренди
Ця метушня тимнуьа Коко на голову. Він старався уникати покупців, які так і наровили наїзати на нього з Інуї, прикриваючись тим, що не помітили хлопців. Сейшю натомість ігнорував натовп: він зосереджено кружляв залою, наповнюючи кошик.
Після вчорашнього візиту на кладовище цей галас здавався Хаджіме нестерпним. Він йшов поряд із другом, засунувши руки у кишені, і розглядав пусті полички, де консультанти не встигли виставити товар – його розкуповували миттєво.
— Люди так завзято наповнюють, візки ніби це їх остання вечеря, — не втримався Коконої від уїдливого зауваження. — Скажи, нащо я тут здався? Ти міг би сам купити все що потрібно, а як би й ні то просто могли замовити доставку до тебе.
Солодкий аромат випічки пробирався під теплий плащ, нагадуючи, що Хаджіме нічого не їв від самого ранку. У животі зловісно заурчало, але Коко вкотре за день проігнорував голод.
— Кур'єри не вміють обирати правильні десерти, — Інуї присів біля прилавка з тортами, вивчаючи етикетки. — А враховуючи, що ти теж це їстимеш, я подумав, що краще буде взяти тебе з собою.
"А ще — щоб ти не накоїв дурниць, поки чекаєш вечора", – промайнуло в голові Сейшю. Перед очима постала зловісна картина минулого року: він приходить до Коко і бачить того на підлозі, у квартирі з навстіж відчиненими вікнами та крижаним протягом.
— Полуниця чи малина? — блондин підняв погляд на Хаджіме, чекаючи відповіді.
Той лише звузив очі, що ще більше додали його лисячому погляду ще більшої хижості. Він ніби вивчав випічку в руках друга, поки нарешті не кивнув.
— Полуниця, — відрізав Коконої і знов втупився в перехожих.
— Твоя чуйка "якісного і дорогого" працює як завжди добре, — зауважив Інуї. — Тепер у інший відділ.
— Інший? Я думав ти тільки торт і хотів, — невдоволено протягнув чорноокий.
За кілька хвилин вони опинилися біля напоїв. Хаджіме обережно оминув полиці з газованкою і зупинився перед елітним вином. Вивчивши асортимент, він простягнув руку до пляшки, горлечко якої було запечатане червоним воском.
Але в цей момент його погляд перескочив на Сейшю. Той стояв навпроти дитячого шампанського і з надзвичайно серйозним виглядом робив вибір.
— Інупі, ти серйозно?
— Це не той магазин, де за надбавку тобі продадуть будь-який алкоголь, не забувай про це, — Сейшю забрав вино з рук Коко та поставив на місце. — До того ж у мене вдома є таке саме. Спершу вип'ємо шампанське, а потім можна і вино відкрити.
Темноволосий приречено подивився на пляшку, яку щойно забрали, ніби останню надію бодай краплю "доросломсті" цього вечора. Зрозумівши, що суперечка марна, Коконої підійшов до полиць із дитячим напоєм
— І кого з цих мультяшних персонажів ти хочеш узяти? — Хаджіме ковзнув поглядом по яскравих етикетках.
— Тут треба дивитися не на картинки, а на смаки, — Інуї спокійно взяв пляшку і розвернув до Коконої. — Як тобі виноградне?
"Виноградне", – гулом відбилося у голові Хаджіме. Раптом перед очима Коконої промайнув спогад: його день народження, і вона, як завжди, приносила саме цей напій. На кілька секунд реальність розмилася — замість Інуї, що присів поруч, він побачив дівчину з довгим світлим волоссям і широкою посмішкою.
— Коко, — м'який голос долинув звідкись знизу. — Коко, ти тут чуєш?
— Так я тут. Що за дурні питання?
— Ти знову бачив її, а не мене? Я ж правий? — спостерігав за цими розширеними зіницями вже безліч разів. Він знав: коли Коко наздоганяє марево, той перестає помічати будь-що навколо. — Воно знову повертається?
Коко кліпнув, намагаючись сфокусуватися на обличчі зі шрамом від опіку. Образ Акане розсипався, немов скло на друзки, і ось він знову бачить Сейшю.
— Тут лампи просто заяскраві, в очпх сліпить, ось і все, — сказав Хаджіме, намагаючись приховати тремтіння в голосі.
Він знав, що Сейшю йому не повірив. Інуї знав про ці "заскоки" краще за будь-кого, і він знав, що іноді треба підштовхнути Коко до того щоб він повернувся. Він так робив багато разів і кожен раз у Коко різна реакція.
"Заскоки", які траплялися не часто можуть зробити так, що реальність навколо Коко викривлюється, перетворюючи звичайний похід у магазин на подорож у пекло його власної пам'яті. Хаджіме відчув, як на лобі виступає холодний піт, а пальці, якими він стискав край свого дорогого плаща, оніміли.
— Лампи, кажеш? — Інуї підвівся, тримаючи пляшку так, ніби це був єдиний якір, що тримав їх обох у цьому переповненому супермаркеті. — Тоді ходімо звідси, поки ти не вирішив, що ми в іншому часі.
— Тобі ще кудись треба? Чи на каси? — шатен поспішив за Інуї.
— Ні, в дома вже все є, — Сейшю повернув у розрахункових терміналів. — І, до речі, там на тебе чекає подарунок.
Звук роботи кас наближався з кожним кроком, і Хаджіме нарешті зміг видихнути з полегшенням.
Черга з людей тягнулася повз стелажі із жуйками та дрібницями. Люди, які стояли в черзі не цуралися ставати одне одному на ноги та сумнівно вибачатися. Декілька раз ця участь настигла і Коко який тільки зверхньо подивлявся на людей чиї вибачення лунали здебільшого з ввічливості ніж їм і справді було шкода.
Сейшю ж просто стояв та розглядав поличку біля каси наскільки це було можливо. Він не звертав уваги на штовханину навколо, наче перебував у центрі власного шторму, де завжди панував спокій. Його погляд зачепився за якісь дешеві запальнички та пакунки з льодяниками, поки Коко поруч закипав від кожного випадкового дотику чужого плеча.
Нарешті підійшла черга до них. Коко потягнувся за картою та оплатив покупки.
— Не дивися на мене так, це моя інвестиція в цей вечір, — кинув Коко побачивши пильний погляд Сейшю.
На виході Інуї повернувся у сторону Коко який возився з ґудзиками на пальті.
— Додому підемо провулками так швидше, ніж по головній.
***
Темні провулки освітлювало лише слабке світло з вікон багатоповерхівок та поодинокі жовті плями ліхтарів, що ледь розсіювали густу нічну темряву. Повітря тут було важким і холодним, а під ногами час від часу шурхотіло розкидане сміття.
Порівняно з шумним супермаркетом ці провулки були ковтком свіжого повітря. Ця тиша підозріло заспокоювала Коконої, хоча десь на підкірці свідомості все ще пульсувало роздратування від яскравих ламп магазину. Кожен шурхіт у темряві, кожен віддалений звук міста здавався тепер чіткішим, реальнішим.
Вони йшли мовчки поки тишу не розірвав тихий зойк. Сейшю зупинився прислухаючись до шуму навколо, а за ним став Хаджіме, який почав роздивлятися провулок на наявність того хто цей звук видав.
— За поворотом, — прошепотів Сейшю і направився за ріг будинка відавши пакети Коко.
За поворотом, у декількох метрах від них, троє хлопців обступили маленьку постать. Хлопчик років десяти, притиснутий до шорсткої цегляної стіни, відчайдушно намагався сховати за спиною свій гаманець.
Старший за нього хлопець старався вирвати з рук молодшого гаманець, але йому ніяк не вдавалося. Тоді старший замахнувся, щоб вдарити, проте рука так і зависла в повітрі — його хтось тримав.
— Я перепрошую, але що тут коїться? — заговорив Інуї, повертаючи голову до двох інших підлітків, які стояли осторонь і гучно сміялися.
— Ви ж знаєте, гроші — не іграшка. Чом би вам у батьків не попросити їх, ніж у малого відбирати? — Коко поклав пакети на землю і підступив до блондина.
Старший хлопець розлючено смикнув рукою, але пальці Інуї тримали його зап'ястя, немов сталеві лещата. Сміх підлітків, що стояли осторонь, миттєво обірвався.
— Тобі чого, придурку? Руку відпусти, якщо проблеми не потрібні! — процідив ватажок, хоча в його очах уже проступив страх.
Коко повільно розправив плечі. У світлі вікон, що відбивалося в його темних зіницях, з'явився той самий небезпечний блиск.
— Проблеми вже тут. У мене був сьогодні паршивий день, тож якщо вам проблеми не потрібні, то вшивайтеся звідси хутко, — нахилив голову набік Хаджіме. — Тож я рахую до трьох. Один. Два.
— Три! — прокричав один із хлопчаків, що стояв осторонь, та кинувся на Коко, сподіваючись застати його зненацька.
Але Хаджіме навіть не здригнувся. Він чекав на це. Тільки-но кулак підлітка наблизився до його обличчя, Коко легко нахилився вбік, дозволяючи нападнику пролетіти повз за інерцією. Хаджіме миттєво перехопив його за комір і з розмаху впечатав обличчям у цегляну стіну.
— Поганий вибір, — процідив Коко, не знімаючи з обличчя хижої посмішки. — Математика — це не твоє.
Тим часом Інуї, який досі тримав руку ватажка, різко крутнув його зап’ястя. Провулок розірвав короткий хрускіт і болісний крик. Сейшю просто відштовхнув хлопця в бік його друзів, наче непотрібне сміття.
— Я ж казав: гроші — не іграшка, — Коко підступив до ватажка, який тепер сидів на брудному асфальті, притискаючи забиту руку до грудей. — Вали звідси, поки я не змусив тебе проковтнути кожну монету з того гаманця.
Третій підліток, побачивши, як швидко розправилися з його друзями, навіть не спробував вступити в бій. Він підхопив під руки ватажка, і вся трійця, перечіплюючись і сиплючи прокльонами, зникла в глибині провулка.
Сейшю забрав гаманець, який залишили підлітки, та простягнув його дитині, додаючи ще пару купюр.
— Тримай. І не швендяйся провулками, особливо в таку темінь.
Малий швидко забрав гаманець, і пробормотівши щось на кшталт "спасибі", побіг, зникаючи з поля зору. Коко лише хмикнув, спостерігаючи за цією сценою. Адреналін після бійки нарешті витіснив залишки того неприємного марева, що переслідувало його в магазині. Напруга в плечах зникла, а дихання вирівнялося.
— Занадто ти добрий, тобі так не здається? — темноволосий підійшов до пакетів, які поклав десятьма хвилинами раніше та простянув один Сейшю.
— Можливо.
***
Відчинивши двері до квартири, хлопці зайшли всередину. Тепле повітря різко вдарило в холодні від морозу обличчя, змушуючи шкіру приємно поколювати. Коко з полегшенням видихнув, відчуваючи, як затишок приміщення нарешті відсікає весь галас і напругу вулиці.
— Роздягайся і йди до вітальні, а я зараз принесу про те що казав, — протараторив Сейшю знімаючи з себе черевики.
Зайшовши до вітальні, Коко відчув, як у грудях стало тепліти. Це дивне відчуття затишку не завжди було присутнє навіть у його власному домі, де все дихало розкошшю та стерильною чистотою, але тут, у Сейшю, воно огортало з усіх боків. Навіть тьмяне світло ламп здавалося тут м’яким і привітним, а не ворожим, як у супермаркеті.
— Не стій у дверях, Хаджіме, — голос Інуї вивів його зі заціпеніння. — Тримай.
У руках Коконої була чорна тканина, а сам Сейшю стояв у кігурумі далматинця. Погляд Хаджіме знову перевівся з хлопця на тканину, і він її розгорнув — це виявився чорний кігурумі у вигляді... кота.
— Інупі, ти серйозно? — він знову подивився на друга. — Я це не одягну.
— У тебе вибору немає, — блондин підійшов до журнального столика, що стояв перед диваном, та почав розкладати продукти, які вони купили, не забувши дістати вино, яке обіцяв Коко. — Тим більше, воно тепле, тож одягай давай.
Закотивши очі, Хаджіме не став сперечатися — сил на це не було, та й на дотик піжама і справді здавалася доволі теплою, щоб зігрітися після холодної вулиці.
За декілька хвилин вони обоє сиділи на дивані у теплих піжамах та відкривали коробку торта й дитяче шампанське.
— Що на рахунок фільму? — Коко повернувся в сторону темного екрана телевізора, зручніше підібгавши під себе ноги. Чорний хвіст його кігурумі кумедно перекинувся через край дивана.
— Я думав, може, увімкнути «Аватара»? Там якраз цікавий сюжет, — спокійно промовив блондин, налаштовуючи звук. — Чи ти маєш ще ідеї?
— Вмикай, — коротко кинув Коко, прискіпливо оглядаючи шматок торта на своїй тарілці. — Сподіваюся, цей синій світ хоч трохи виправдає той факт, що я зараз виглядаю як величезна домашня тварина.
Екран ожив, заливаючи кімнату м'яким синім сяйвом. Почалася подорож на Пандору. Перша година минула в дивовижному спокої: Коко потроху потягував солодкий напій, відчуваючи, як тепло піжами та тихий голос Сейшю поруч заколисують його тривогу.
Але сюжет фільму неминуче наближався до війни. Коли на екрані з'явилися перші кадри палаючих джунглів, Коко заціпенів. Помаранчеві язики полум'я, що охоплювали велетенське Дерево Дому, здалися йому надто яскравими. Звук вибухів у динаміках відгукнувся гулом у вухах.
Перед очима все попливло. Сині фігури наві почали перетворюватися на знайомі силуети. Тріск дерева став нагадувати тріск балок у старому будинку, а крики з телевізора — той самий крик, який він чув багато років тому.
— Коко, Коко, — чужа рука лягла на плече, злегка стиснувши його через м'яку тканину піжами. — Ти тут?
— Акане? — скляний погляд дивився немов крізь людину навпроти. — Акане, ти жива?
Почувши це ім'я, Інуї миттю поставив фільм на паузу. Світло від екрана завмерло на болючо-яскравому кадрі вибуху, заливаючи кімнату тривожним помаранчевим відблиском. У тиші, що раптово настала, було чути лише важке, переривчасте дихання Коко.
— Подивися на мене, Хаджіме! — голос Сейшю став твердим, наче сталь. — Це не вона. Її тут немає. Це я.
Але голоси в голові не переставали говорити. Акане сиділа перед ним жива, здорова та кликала його. Темноволосий невпевнено потягнувся до теплої щоки. Великим пальцем хлопець провів під оком дівчини.
— Всього один раз, Акане, один. Гаразд? — прошепотів він, і в цьому голосі було стільки болю та благання, що серце Сейшю стислося.
Інуї завмер. Він не рухався. Зазвичай він просто кликав Коко — і все працювало, але зараз той його не чув. Коко був далеко звідси, у тому самому дні, який зламав їх обох. Сейшю бачив, як тремтять пальці Хаджіме, як його зіниці розширилися від марева. Коко дивився на нього, але бачив привида.
Хаджіме повільно нахилився ближче, майже торкаючись своїм чолом чола Інуї. Його дихання було уривчастим.
— Коко... — Сейшю спробував знову, але результату не було.
— Я знаю, ти говорила цілувати ту людину, яку насправді кохаєш, але та людина зараз переді мною.
У грудях нестерпно закололо. Сейшю не міг нічим допомогти Коко — він міг просто слухати, що говорив його друг до привида. Кожне слово Хаджіме було наче удар під дих. Інуї бачив, як Коко відчайдушно чіпляється за цю ілюзію, як він щиро вірить у те, що бачить перед собою Акане.
І найболючішим було те, що Коко зізнавався у коханні їй, дивлячись прямо в очі йому.
Раптом губи із залишками полуничного торта накрили губи Сейшю. Це був незграбний, відчайдушний поцілунок, просякнутий солодким кремом і гірким присмаком відчаю. Коко цілував його так, наче від цього залежало його життя, наче він намагався заповнити порожнечу всередині цією випадковою близькістю.
Інуї заціпенів. Серце в грудях пропустило удар, а потім забилося з шаленою швидкістю. Він відчував тепло Хаджіме, чув його переривчасте дихання і смакував полуницю, але в голові набатом гуділи слова, сказані секунду тому.
«Та людина зараз переді мною...»
Сейшю не знав, чи Коко нарешті побачив його, чи все ще цілував привид своєї першої любові. Але він не зміг відштовхнути. Навпаки, він повільно заплющив очі, відповідаючи на цей поцілунок. Його руки самі піднялися, обхоплюючи Коко за шию, пальці заплуталися в чорному флісі піжами.
Це було неправильно, боляче й абсолютно божевільно. У напівтемряві вітальні, під мовчазним поглядом синіх героїв із застиглого на екрані фільму, вони здавалися двома уламками однієї великої катастрофи, які нарешті зійшлися докупи.
Коли нарешті Хаджіме відсторонився, його дихання було уривчастим. Він підняв погляд на Сейшю. Він бачив його: з його шрамом на обличчі, з його сумними від болю очима.
Рука сама піднялася у повітря, а тоді у кімнаті роздався дзвінкий звук ляпасу.
На блідій шкірі блондина проступали червоні плями від удару. Він досі дивився на Коко тим самим жалісливим поглядом, яким вміє дивитися так тільки він на нього. Ця ідіотська піжама тільки додавала відчуття, ніби Інупі — собака, яка старається бути хорошим і догодити усім, але не завжди виходило.
— Сейшю... я... — Коко зарився руками у розпатлане волосся та почав кряхтіти. — Вибач... я... не мав цього робити.
Сльози на обличчі проступилися самі, і тепер Коко сидів на дивані з руками у волоссі та плакав. Він щось невнятно бурмотів собі під ніс, і ці звуки були сповнені такого відчаю, якого Хаджіме ніколи не дозволяв собі показувати на людях. Гроші, влада, вплив — усе це зараз не мало значення. Він був просто маленьким хлопчиком, який загубився у власних спогадах.
Інуї підняв руки та обійняв темноволосого, погладжуючи по спині. Той же, у свою чергу, вчепився у піжаму, як в останню надію, ховаючи обличчя на плечі Сейшю. Тканина кігурумі миттєво стала мокрою від сліз.
— Все гаразд, Коко... все вже гаразд, — тихо шепотів Сейшю, ігноруючи біль у щоці. — Я не ображаюся. Чуєш? Дихай. Просто дихай.
Він продовжував мірно гладити Коко по спині, приговорюючи, що все гаразд, що він не сердиться. Голос Сейшю був спокійним і монотонним, наче шум дощу, який поступово гасив пожежу всередині Хаджіме. А Коко лише белькотів про вибачення, заїкаючись від кожного вдиху, і його пальці так міцно стискали м’яку тканину піжами-далматинця, наче він боявся, що варто йому послабити хватку — і Сейшю теж перетвориться на попіл.
— Вибач... Сейшю, я такий жахливий... вибач, що я знову це зробив... — слова плуталися, перериваючись схлипами.
Поступово істерика почала вщухати. Тремтіння в тілі Коко стало дрібним, а дихання — не таким рвучким. Він нарешті зміг трохи відкинути голову назад, підставляючи обличчя під прохолодне повітря кімнати, але все ще не відпускав плечі Сейшю.
На журнальному столику так і залишилися стояти келихи з виноградним шампанським, у яких давно зникли бульбашки, і недоїдений полуничний торт. «Аватар» на екрані все ще стояв на паузі, освітлюючи їхні постаті примарним блакитним сяйвом. У цій тиші, посеред звичайної вітальні, вони здавалися двома вцілілими після кораблетрощі.
— Можна тут поспати немає різниці де, — Інуї взяв плед який лежав на бортику та накинув на плечі Коко.
— Все гаразд? — тихо промовив Сейшю, заглядаючи в обличчя друга, щоб переконатися, що той справді повернувся в реальність.
— Так, — все ще витираючи кулаком залишки сліз, сказав Коко. Його голос звучав хрипко, а очі були припухлими, але погляд нарешті став чистим, без того скляного відблиску минулого.
— Якщо ти не проти, я все-таки вимкну фільм, і ми підемо спати.
Хаджіме нічого не сказав, тільки помахав головою на знак згоди. Він спробував підвестися з дивана, щоб піти до іншої кімнати, але Сейшю м'яко зупинив його, потягнувши за край широкого рукава кігурумі.
— Можна тут поспати, немає різниці де, — Інуї взяв великий вовняний плед, який затишно лежав на бортику дивана, і накинув його на плечі Коко.
Хаджіме завмер на мить, відчуваючи нову порцію тепла, а потім повільно опустився назад. Сили покинули його остаточно.
Сейшю клацнув пультом, і телевізор нарешті згас. Кімната занурилася в глибоку, м’яку темряву, яку прорізало лише слабке світло нічного міста з вікна. Інуї вмостився поруч, натягуючи край пледа і на себе.
— Сейшю... — тихо покликав Коко в темряві.
— М?
— Дякую. За торт. І за те, що не відштовхнув.
Блондин нічого не відповів, лише міцніше загорнув плед навколо них обох. У цій тиші було чути, як їхні серця поступово починають битися в одному ритмі. Коко заплющив очі, і вперше за багато років запах гару не переслідував його. Натомість він відчував лише ледь вловимий аромат кондитерського крему та спокійний подих Інупі поруч.
Нарешті голоси в голові Коко зникли.