Chapter Text
Дощ застав Ешфорд ще за два дні до початку турніру. Спершу він був тихим, як сіро-прозора пелена: накрив луки і змусив зайців та ховрахів забитися у нори. Але потім зірвався – стежки розмило, дерен поплив з-під ніг, і майданчики, де вже завтра мали зійтися лицарі, перетворилися на багняне місиво, що густими шматками чіплялося до черевиків.
Дунк вперто натягував шкуру над кривими кілками, хоч вона і провисала, а в заглибленнях збиралась вода, яка крапала за комір і стікала по спині холодними доріжками.
– Де ти зумів роздобути шкіру? – спитав він, витираючи долонею обвітрене обличчя.
Егг, згорблений під дощем, аж засвітився, ніби його нагріло зсередини. Малий сидів навпочіпки, підтягнувши коліна, і тримав край шкури так серйозно, ніби це був королівський штандарт, а тоді гордовито задер підборіддя і похизувався:
– Сер Тітос Ланістер позичив мені її до завтрашнього вечора, – випалив він. – За те, що я начистив його лати до забігу.
Хлопчик посміхнувся, а тоді повідомив ще урочистіше:
– Він сказав, що ніколи не бачив таких вправних зброєносців як я.
Дунк фиркнув усмішкою й зітханням водночас. Шкура знову з’їхала, і він упіймав її плечем, прикриваючи малого від негоди.
І саме тоді з мокрих кущів виринув Лайонель Баратеон.
Він з’явився важко: гілля біля його плеча гучно хруснуло, а багнюка дзвінко чвякнула під чоботом. Масивний, темний, з мокрим волоссям, що липло до чола і скронь, він виглядав роздратовано і розгублено, як невчасно пробуджений звір. Під зливою його плащ потемнів, а вишитий гербовий олень на грудях злився з тканиною.
– Ого! – протягнув він, повільно обводячи поглядом провислу шкуру, кілки і калабаню під ногами. – Це ваш табір?
– Що ви тут робите, мілорд? – насторожено спитав Дунк.
Лайонель замовк.
Краплі бігли з його волосся на ніс, з носа – летіли в траву. Він довго зважував слова, крутив їх у роті, як недопечений шмат м’яса, а тоді знову озирнувся довкола – на зливу, на розкислі луки, на куцу шкуру, натягнуту над головами.
– Я... – він знизав плечима. – Я заблукав. Так.
Егг примружився, вивчаючи його з неприхованою підозрою:
– Ви ходите один в такий дощ?
Лорд повільно перевів роздратований погляд на дитину.
– А ти завжди втручаєшся в розмови дорослих в такий дощ? – огризнувся Лайонель і, не питаючи дозволу, підсунувся під накрив.
Шкура одразу просіла ще нижче. Простір зменшився до кількох ліктів і запаху мокрої вовни. Мокрий плащ лорда торкнувся Дункового плеча і хоч холод від нього був різкий і колючий, та Дунк не відсахнувся.
– Чому ви не йдете в намет? – спитав Лайонель, знову окидаючи поглядом жалюгідний прихисток.
Дунк опустив очі.
– У нас немає намету.
Лорд Баратеон кліпнув, ніби не одразу почув, а тоді скорчив спантеличену гримасу.
– То чому ви не йдете в мій намет? – перепитав повільно, перевіряючи смак цієї думки.
– Але ж ви й самі не йдете в свій намет, сір, – знову пискнув Егг.
Лайонель рикнув і ткнув у дитину пальцем.
– Я накажу своїм псарям висікти тебе!
Хлопчик гикнув, більше від сміху, ніж від страху.
– А навіщо ви привезли псарів на турнір, мілорд?
Лайонель різко вскочив – вода бризнула з-під його чобіт і багнюка потягнулася за підошвами.
Він потер коліна.
– Годі! Сер Дункан, ідіть за мною. Погода жахлива, і компанія ще жахливіша.
– Але ж ми не можемо залишити хлопчика, сер, – збентежено заперечив Дунк.
– Та ну? – Лайонель уже ступив під зливу і дощ миттю проковтнув чіткість його постаті. – Дивись!
Він рушив у бік табору важко переступаючи болото.
– Бачиш? – крикнув він через плече. – Я лишаю язикатого засранця за спиною. Роби те саме!
Він пройшов ще кілька кроків і озирнувся: Дунк так і сидів, пліч-о-пліч з Еггом, тримаючи шкуру, що марно боролася з дощем.
Лайонель важко видихнув. Його плечі на мить опустилися, а тоді сильний порив вітру змусив поспішити.
– Добре, – незадоволено буркнув він. – Нехай хлопець йде. Я накажу постелити йому біля собак.
Небо вдарило блискавкою, коли Дунк збирав у вузлик флягу й шматки сушеного м’яса. Світло на мить вихопило Лайонелеве обличчя – вперте, нетерпляче і дивно уважне.
– Ви й справді привезли псів? – пробурмотів Дунк.
Втомлений лорд Баратеон закотив очі:
– Мовчи.
А Егг засміявся дзвінко і зухвало.
Майже так само гучно, як гроза над Ешфордом.