Chapter Text
Якби Леон міг, він би зробив усе можливе, аби змінити минуле. Змінити те, що вже сталося і, здається, більше не існує.
Чи, насправді, минуле це єдине, що у нас є?
Навколо лише холод його кімнати. Все виглядало сірим. Сірість забиралась йому під рукава синьої футболки, під спортивні штани, які він натягнув після душу. Вона просочувалась йому під шкіру, і він сам собі наче ставав сірим, з сірою кров’ю в його сірих венах, і сірим волоссям на його сірій голові. Чутливі губи втратили свою рожевість, так само посірілі, байдужі. Він стиснув їх в одну лінію, заплющуючи сірі очі, і даючи журбі повністю поглинути себе. Замість Леона на його ліжку сидів холодний камінь, повністю вписуючись в інтер'єр кімнати. Ліжко, письмовий стіл, стара шафа. Два ножі: Марвіна та Краузера як нагадування лежали біля нього. Він міг би носити з собою їх обох, непогана ідея завжди мати заміну, але лезо яке вбило Краузера наче обпікало йому шкіру кожен раз. Він не міг. Подумками він повертався на «поле бою, створене спеціально для них, солдатів». Що Краузер зробив з собою, до якої межі він дійшов. Чи він хотів бути вбитим Леоном? Чи мріяв розділити останні миті Леона, прикінчивши його власноруч? Він ніколи тепер не дізнається. Ці питання залишаються риторичними.
Кімната наче стискається навколо нього, температура різко падає. Йому здалося якби він зараз дмухнув, з рота пішла би пара; стіни б розчавили його, і він би залишився тут одним спогадом. Але цього не стається. Голі стіни стоять непорушно, а кімнатний термостат показує 22 градуси цельсія. До пари цьому місцю не вистачає лише годинника і його набридливого «тік-так, тік-так», механізм який відраховує те, чого не існує. Добре, що Леон вирішив не купувати набридливого помічника. Збожеволів би вкрай.
Леон не може повірити, що все це не божевілля. Він не знає, чи це особисто його божевілля чи він розділяє його з кимось. Але починаючи з того вечора, Ракун сіті, в його житті не було ні одного спокійного дня. Холодна підлога під його ступнями неприємно вгризалась в шкіру, пробираючись навіть через товсті в’язані шкарпетки. Ці ноги обходили багато доріг. І багнюку джунглів, і сухий ґрунт іспанських поселень, і холодний мармур поліцейського відділку.
Вікно було зашторене якимись фіранками, йому їх купила Клер і подарувала, щось на честь їхньої дружби і новосілля. Це був милий, продуманий подарунок. Тільки шкода, що Леон був надто поглинутий спогадами і глибокою депресією, аби звертати на це увагу.
Кеннеді відчував, наче сірий ключ на столі, колись бронзовий, покритий пилом і старим брудом, кликав його. Наче звертався своєю мовою, якби по-дурному це не звучало. Він не чув нічийого голосу, ключ не говорив до нього і не підштовхував до суїциду. До чогось гіршого. В стисненій грудині йому перехопило подих. Хтось вибив усе повітря з його легень, і, якщо чесно, він не був певен, що хоче дихати взагалі.
Повільно, він розплющив свої сірі очі. Сірі ноги заворушились у напрямку столу, а сірі пальці схопились за холодний метал ключів. Глибокий вдих. В цьому шматку металу не було нічого незвичайного, можливо лише форма зубчиків, надто химерна, хоча дизайн і виглядав надто по-простому.
Луїс.
Чому він збирає колекцію речей отриманих від людей, які вже мертві?
Чому на тому проклятому острові світ навколо нього здавався яскравішим ніж зараз, вдома? У, здавалося, безпеці, у місці, де йому має бути спокійно і легко. Чи так себе відчувають солдати повертаючись додому після воєн? Вони більше не можуть нормально функціонувати, відчуття бувалого адреналіну, болю, страждань, вони заповнюють їх розум, змінюють їх зсередини, створюють абсолютно нових людей. Кеннеді більше не той, яким був колись. Випускник академії, сповнений поваги до поліцейської справи (він ніколи не забув, як був врятований), і бажання допомагати людям, борючись за справедливість, цей Леон Скотт Кеннеді помер у Ракун Сіті, 30 вересня 1998 року.
На тому острові, в тому забутому богом і поглинутому злом селі. Ешлі і Луїс. Вони сильно зблизились за ті 20 годин, що там пробули. Леон навіть не залишався там повний день, але це був день сповнений жахіття, розчарувань та болю. Якби не було, Луїс залишив свій слід у нього в серці, в його голові. Особистість колишнього науковця «Амбрелла», «сміливий втікач від проблем», ця його дурнувата рішучість при допомозі їм з Ешлі. Навіть до кінця він переймався тим, щоб позбавити їх обох від проклятого паразита. Ось як Леон отримав цей ключ. З холодіючих рук ще однієї людини, яку йому було варто відпустити. Але він не міг.
Біля свого серця Леон наче постійно тримав холодний камінь, якщо сам повільно не перетворювався у кам’яну статую. Він поклав долоню на те місце, де мав би бути паразит., де він повільно перетворював його у покірного наслідувача. Тепер на грудині був шрам, як нагадування про те, що сталося. Так, Леоне, це було по-справжньому, ти ледь не став «овечкою» психа, який був помішаний на ідеї культу стародавнього паразита. Довбані фанатики. Їх не має існувати. Чому психи завжди мають доступ до небезпечних речей, чи то вірусів, чи то паразитів? Їм хтось це спеціально видає? Чи можна якось вирішити це питання, щоб такого більше не було?
І Луїс також мав шрам. Теж Плаґа. Леон намагається не згадувати, як шрам виглядав на його грудях, на фоні засмаглої шкіри. Думки, рука на власному шрамі, серце, що здається, не б'ється - це все викликало у Леона дивне відчуття туги. Якби він міг ще раз побачити Луїса. Якби Краузер тоді не вбив його, якби Леон міг якось допомогти. Він казав собі, не годувати себе цими болючими «якби». Вони лише роблять гірше. Нагадують про його безсилля, нагадують, в якому проклятому світі він живе.
Кімната навколо нього стискається все більше, стає холодніше, а дихати майже немає чим. Леон не може поворухнутися, заціпенілий у полоні власного горя, власного болю. Він один на один з цим відчуттям, і ніщо не допомагає його подолати. Думай про щось.. інше.
Шеррі. Біркін. Вірус. Ракун сіті.
Ні, поганий ланцюжок асоціацій.
Шеррі Біркін. Її мама. Мертва. Ада Вонґ. Ракун Сіті.
Шеррі Біркін. Вільям Біркін. Т-Вірус. Перетворення. Ракун Сіті.
Клер Редфілд. Шеррі. Шантаж. Ада Вонґ. Ракун Сіті.
Чи є хоч одна, єдина, однісінька думка в його голові, хоч один спогад, який не призведе його до думок або про Ракун сіті, про друзів яких він втратив, про ті події? Хоч щось? В його голові тепер крутиться лише одна і та сама пластинка, Ракун Сіті, обов’язок, врятувати, захистити, він усе втратив, нічого не можна змінити, все пішло під три чорти.
Він підтягує коліна ближче до грудей, обіймає сам себе тремтячими руками. Порожня пляшка скочується з ліжка і з глухим стуком падає на підлогу. Не допомагає. Більше не допомагає. Він не впевнений чи взагалі це колись йому допомагало чи він просто брехав собі, шукав хоч щось, що зможе відволікти.
Якби не ці трикляті корпорації, яким завжди мало. Мало прибутку, мало грошей, мало, мало, треба ще. Ще трохи, ще один вдалий експеримент, ще одна схема прибутку, ще один провал, варто спробувати заново. Якби цим людям, які працювали над вірусами і іншою чортівнею не було все одно, якби вони думали про майбутнє, якби не боялися втратити гроші, життя, та все що завгодно.
Луїс… йому не було все одно, правда ж?
тоді чому він працював на «амбреллу»?
Леон намагається змусити себе дихати, голова паморочиться, він відчуває алкоголь у своєму шлунку, у своєму організмі. Думки переносять його назад у 2004. Назад до тієї місії. Назад до того місця де він лишив Луїса. Краузера. Де він востаннє бачив Аду. Будь-якої миті він міг звалитися з краю ліжка, слідом за пляшкою з глухим «бух», але якщо відверто, йому було все одно. З 1998 було мало ситуацій, коли він відчував себе живим, або хоча б «людиною». Агент, машина для виконання завдань з спогадами, яких хотілося би не мати. Але в той самий момент, хто він без них? Без цих спогадів? Двадцятиоднорічний Леон Скотт Кеннеді, випускник з академії, поліцейський-початківець, який мріяв допомагати людям? Можливо. Але в той самий момент він був сиротою з пригніченими спогадами, без родини, без нічого, лише якась нікчемна мрія, яку він носив у собі роками.
Іноді йому хотілося поспівчувати молодшому собі. Такий юний, а вже стільки впало на голову. Але можливо є інші люди які вже встигли йому поспівчувати. Співчуття, така звичайна емоція, але яка ж принизлива. Точно для нього. Він не хотів щоб його жаліли. Не хотів, щоб дивилися з прихованим співчуттям і болем в очах. Тому йому подобалась Клер. Вона розуміла його. А він розумів її. Намагався.
Випити кави? Заспокоїтися, зігрітися. Немає нічого, що б він зробив, що змогло якось змінити минуле. Для нього минуле й майбутнє уже давно вирішені. Тому залишається лише подумати, що випити кави це не така вже й погана ідея, шкода лише доведеться рухатися, цього йому зараз хочеться найменше. Нічого, якби він впав, нічого, якби тіло здалося від тієї кількості алкоголю, що він спожив. Рухатись за власним бажанням? Для цього потрібно бажання. Цієї штуки він давно не мав.
Стукіт у двері.
Найбільше за все Леон ненавидів пізніх гостей. Такі пізні візити могли означати все що завгодно, від нового завдання, до потреби в евакуації. Щоб підготуватися, йому багато часу не потрібно. Він майже не має речей. Все що є, або надане керівництвом, або подароване Клер, або речі, які належать людям, які більше не з нами.
Ідея про чашку кави зникає так само швидко, як і з’явилася і ледве переставляючи нижні кінцівки, Леон добирається до дверей. Його нудить. Можливо, остання пляшка була зайвою. Можливо, йому варто було пити більше води, аніж горілки. Можливо, йому варто взагалі було б не пити горілки. Він це навіть не розглядає.
Леон не дивиться у вічко, одразу з розмахом відчиняючи двері. Якщо що, він зможе себе захистити. Або просто дасть себе вбити. Як випаде карта, як вирішить його травмований мозок. Сьогодні ми живемо, завтра? Хто знає. Хоча він і обіцяв, заради Шеррі, не вбивати себе, не означає, що він просто не міг дати іншим покінчити з ним. Виявляється, від суїцидальних думок так просто не позбутися.
Силует перед ним мовчав. Леон навіть спочатку подумав, що йому здалося, ніхто у двері не стукав, перед ним гра тіней, і все через довбаний алкоголізм. Відсутність світла у квартирі також не допомагало розгледіти вечірнього гостя. Якщо він взагалі справжній.
Світло за спиною у силуета ввімкнулося з голосним звуком. Хтось читає його думки? На хвилину Леону засліпило очі. Його очі, він впевнений, червоні і затуманені, ніяк не хотіли призвичаюватись до такої яскравості. Біль вибухнув у його скронях.
Гість весь цей час, нетвердо стоячи на ногах і похитуючись з сторони в сторону, пильно вдивлявся Леону в обличчя. Він все намагався спертися на стіну рукою, але щось не виходило.
П’яні сусіди.. Можуть піти до біса. Такі ж п'яні як він. Вони що, думають, що тут кодло алкоголіків? Срані ідіоти. Ніхто ніяк не може облишити його у спокої, він хоче і далі тонути у відчаї та віскі. Він бажає цього, це єдине що його хвилює.
Після, здавалося, десяти хвилин мовчання, Леон зморщив носа і спробував закрити двері. В під'їзді доволі прохолодно, він все таки відчув цей холод, постоявши в одній футболці. Але рука незнайомця хутко пролізла крізь отвір у дверях. Леон ледь не зламав йому руку. Можливо, варто це зробити.
«Руку,» - він це майже пробурмотів. Бажання мати сутички з п'яницями сьогодні не було настрою. Він звичайно теж п'яний, але не у настрої. Він напився щоб забутись, а не щоб будити своїм криком увесь під’їзд.
Але незнайомець так не вважав, тією ж рукою тягнучи на себе двері, - «Якого б…»
Він не встиг завершити.
«Невже не впізнаєш?»
Леон закляк, руки наче задерев’яніли. Він все ще тримався за ручку дверей, наче за рятівне коло. Йому справді здалося, що він тонув. Це сон? Що це за... Чому йому сняться такі сни? Довбаний віскі. Може варто спробувати щось інше? Джин? Бурбон? Ром? Абсент? Бренді? Коньяк? Він не впевнений, що колись пробував абсент… можливо варто? Цікаво спробувати…
«Санчо, впустиш?»
Ні, ні, якщо це сон, то точно кошмар.
Санчо. Вони навіть про це дізналися. Чому вони вирішили, що мають право над ним знущатися?
«Ні», — Луїс був убитий два роки тому. Луїс помер майже у нього на руках. Леон пам’ятає, як той не міг утримати запальничку. Як вона впала. Як Леон тремтячими пальцями підняв її і запалив для свого друга цигарку востаннє. Луїс Серра Наваро помер у нього на очах два роки тому на забутому острові в Іспанії, а тепер повернувся, наче цього ніколи не було?
Леон втиснувся спиною у двері. Йому потрібна опора. Він ніколи не був слабким, ніжним, але ці всі роки підкосили його, він відчув як все його тіло слабшає, м’язи наповнюються ватою. А пляшка віскі яку він міг хильнути, частіше ніж хотілося б визнати, точно не мала особливо позитивного впливу на його здоров'я. І психічне теж.
Ноги були наче не його. Не хотіли слухатися, лише дрижали, приклеєні до підлоги.
«Леоне, невже ти не пам’ятаєш свого кращого друга? Це справді я! Втрата для всіх панянок світу, пам’ятаєш?»
Голос… надто його. Надто реальний. Надто близько, надто тут. Леон цього не очікував, Леон не був до цього готовий.
Він надто добре це пам’ятає. Настільки добре, що краще б йому було забути, але він не може. Навіть та кількість алкоголю яку він вливав в себе не допомагала. Коли він пив, він пам’ятав, коли п’янів, теж пам’ятав, і на наступний день, коли його голова майже вибухала від похмілля, він все одно пам’ятав. І зараз він теж пам’ятає. І йому болить, але немає нічого, що куля в голову не змогла б виправити.
«Краузер випадково не з тобою?»
Леон засміявся, на секунду йому здалося це смішним.
Гість мабуть вирішив проігнорувати цю спробу пожартувати. Якщо це взагалі була спроба пожартувати, в не прихована паніка. Він панікував?
«Я прошу, дозволь зайти! Я б зробив це сам та я не можу!»
Леон більше не сміявся, хвиля злості накрила його. Та якого біса вони всі не можуть полишити його у спокої? Луїс помер від рук Краузера, Краузер помер від рук Леона, Ешлі була врятована, він отримав купу грошей у винагороду, чому б його триклятим «власникам» не забути про його існування? Він тридцятирічний алкоголік з психічними розладами, тремором в руках та постійним головним болем.
Леон відчуває себе старим псом, якого загнали у глухий кут. Він втомлений, наляканий, але ж колись він був сміливим, молодим і сильним. І все, що може в пам'ять про минулого себе – це лише підтримувати фасад впевненості.
«Пішов геть,» – двері за його спиною розчинились навстіж. Він не думав про наслідки, все чого він хотів зараз, це щоб непрошений гість пішов геть. Назавжди, – «Луїс Серра Наваро помер два роки тому під час виконання моєї місії, не потрібно з мене знущатися!» — або піде він.
Куля, точно. Леон подумав про те, наскільки далеко його пістолет. Один з. Він точно тримає один під ліжком, у разі необхідності. Може хтось прийде до нього вночі, вдень, під час обіду, або він нап'ється достатньо щоб в̷̪͗б̶̙̓и̴̡͘т̵̖̐и̶͖̓ ̶͍̽с̵̗̕е̵̮̾б̸̥͆ѐ̴̮.. Інший… під мікрохвильовкою на кухні? Один у шафі серед речей. І ще один.. точно. В коробці на підставці для взуття. Чорт, чому він не дістав зброю раніше?
Леон не впевнений коли він востаннє відчував щось окрім тривоги та злості. Він відчував, кожен день, як ці почуття руйнують його зсередини. Він вічував себе, наче повернутий назад до життя монстр Франкенштейна. Він перетворився на сутність, чиє минуле, чий розум, чия плоть поглинула в себе усіх тих, кого він втратив. Не зміг врятувати. Кого він підвів. Він не був одним цілим. Він був Леоном до осені 98, в той самий час в ньому був Леон, який пережив, вижив 31 вересня 1998 року, і в той самий час, він був Леоном з Операції Хав’єр, і той Леон, який ледь пережив «навчальні» місії теж був тут. Вони всі були тут.
В 2002-ому йому здалося, що попустило. Або жахи з Операції Хав'єр собою затуманили спогади про те, що сталося за чотири роки до того. Можливо його ПТСР наклалося один на одного і вийшов плюс, йому покращало.
Потім завдання з порятунку Ешлі. Те, що відбувалося між цими трьома важливими подіями.. Воно точно не допомагало. Не покращувало його стан. Навпаки, його досвід між місіями брав участь у створенні цього Леона. Пришвидшував цей процес.
Іноді йому здавалося, що насправді він помер ще у Ракун сіті, і справді став монстром Франкенштейна, шматками розуму і плоті зшитими разом, підсмаженими струмом. Ті речі які відбувалися після, намагалися відтворити його назад у найбільш гротескному розумінні Леона Кеннеді як живого створіння.
Хтось скаже, щоб створити щось абсолютно нове, потрібно повністю зруйнувати старе.
І робота, яку він мав, здається, була створена саме для цього. Для створення монстрів, які ніколи не будуть самі собою, лише різними частинами себе, страховинно зшиті разом, в намаганнях відтворити людську подобу. Відтворити того, що більше не існує, розсипалось, розлізлось під тиском пережитого.
У своєму житті він настільки звик до холоду, що навіть не помітив, що його хтось торкається. Ця рука теж була холодною. Льодяною. Але по-дивному теплою. Наче змерзлі після вулиці руки підставляєш під потік холодної води, а вона тобі здається теплою.
«Леоне, це справді я. Клянусь. Я повернувся.»
Чому Луїс говорить до нього? Чому він тримає долоні Леона в своїх, стискає їх, і намагається заглянути Леону в обличчя? Це сон? Луїс так давно не снився йому. Леон сумував за ним. Чи може він знову напився, сам того не розуміючи, і у нього просто галюцинації? Точно, пляшка. Йому ж тільки що було погано, нудило, він пам'ятає. Він не відчуває тепла чужого тіла, тож точно так. Не важливо він п'яний чи спить, він бачить Луїса. Леону здається, наче крига на його серці, про яку він навіть не підозрював, скресає. Виявляється мати живе серце це так приємно.
«Мені можна зайти? Запроси мене в квартиру, прошу.»
Леон піднімає обличчя і дивиться Луїсу в очі. Не думай, Леоне, просто відпусти. Те що відбувається.. нехай відбувається. Він хоче побути з Луїсом трохи довше.
«Заходь,» — він вказує рукою на все ще відчинені в очікуванні навстіж двері, — «я так довго на тебе чекав.»
Луїс наче розцвів. Леон ніколи не бачив його таким. Здається. Спогади про 2004 стали туманними і заплутаними. Можливо, вплив алкоголю на його мозок. Він занадто багато у чому не впевнений. Це занадто проявляється у його мовленні.
«Dios mio… Від тебе несе алкоголем за кілометр. І коли ти востаннє приймав душ?»
Луїс повертається до нього, навіть якщо уві сні, і одразу починає не з найприємнішого. Скільки часу вже пройшло з останнього моменту, коли він був повністю собою? Коли він повністю мав над собою контроль? Тиждень? Два? Можливо, у нього вже розвивається виразка. Чи що там ще може бути. Він про це раніше ніколи не думав. Людям може бути боляче, їх фізичні тіла можуть страждати так само, як і психічний стан. Можливо, Леон просто звик до болю. Йому треба щось більше.
Його за руки затягли назад у квартиру і двері за ним зачинилися з голосним «клац». Леон не пам'ятає, щоб він взагалі робив щось сьогодні, але його поглинула така сильна втома. Вона обмила його теплою водою, вкутала у м’яку ковдру і вклала у ліжко. Можливо це зробив хтось інший, своїми неприродно холодними руками. Але вперше за два роки Леон спав міцним, непробудним сном. Луїс поряд, він думав, Луїс нарешті разом з ним.
І навіть звичні кошмари не сміли турбувати його спокій.