Work Text:
Темна, пізня ніч. Весь шпіль поринув у сонну тишу, здається на перший погляд, та все ж є виняток. В кімнаті тьмяно світить світло - Шадов Мілк сидить за столом та вже дошиває іграшку у вигляді себе. По робочому місцю розкидані голки, булавки, нитки, тканина та пух. Цей безлад чекає на швеця, поки той дош'є.
Ох, ну й навіщо Кенді Епл ще одна іграшка? Ну й скільки в неї їх вже назбиралось? Як я знаю, це вже восьма, що їй так потрібна...
Ось він вже закінчує. Останній стібок, тут треба закріпити...
Чик!
Ось і все, можна видихнути - це він і робить. Шадов роздивляється своє творіння та любується ним, потім відставляє його і встає, потягуючись. Наш майстер на всі руки знову бере іграшку та ставить її на полку, треба не забути віддати її своїй малій фанатці. Поставивши свій витвір, він дивиться на стіл - це безладдя саме не зникне. Просто треба його підштовхнути до зникнення.
Молочний бере до рук свою чарівну палицю - ви ж не подумали що він вигрібатиме це руками? Кількома лінивими помахами все сміття зникає у порталі в інший вимір, а булавки та голки займають свої місця. За кілька митей все вже прибрано, Шадов лиш підсуває стілець.
Гарнісінько.
Хм, чим же тепер йому зайнятись? Спати, самі розумієте, він не буде, а поїв він нещодавно. Можна прогулятися своїми володіннями - що ж, непоганий варіант.
Клацають двері - безсонний виходить з кімнати. Він прямує прохолодним, пустим коридором. Зупиняється, дивиться у вікно - у ньому видніється чорне, зоряне небо. Воно завжди темне в окрузі брехні, проте у таку пору воно ще більш холодне та бездонне. Внизу лежить стежка, що веде до входу, а поруч видно кущі.
Нічний блукач не затримується тут довго. Він спускається застеленими синню, довгими сходами та потрапляє у перехід між коридорами. Стіни тут білі, завішані портретами самого власника шпілю - в різних формах та позах. Скільки не дивись, він завжди прекрасний - ні для кого не секрет.
Аж тут щось перериває йому розглядання своїх власних портретів.
Запах.
Сильний, до болю знайомий.
Він вдихає його глибше. П'янкий, ванільний, солодкий аромат тягнеться з лівого коридору. Ніби він кличе до себе, манить, гіпнотизує.
Разом із ним приходить і голод, хоч, повторююсь, він повечеряв недавно - те чергове, налякане печиво в темному закутку. Проте, той, від кого йде цей аромат, не зрівнявся б з жодним наляканим печивом.
Шадов Мілк піддається йому, проходить в коридор з бажаною кімнатою. Зайти через двері? Не те. Не можна його розбудити. Є варіант тихіший та кращий - через портал.
Він створив перед собою портал одним помахом палиці, а другий - в сусідній кімнаті другим помахом, увійшов у ближній та беззвучно перемістився туди.
І хто ж у нас в цій кімнаті?
Сплячий П'юр Ванілла, зараз відомий ще як Безправденний Відлюдник.
Він лежить в ліжку, вкритий ковдрою. Саме від нього йде такий теплий, солодкий аромат, що так притягує молочного. Шадов Мілк підлітає ближче до його ліжка.
Та справа не лише в запаху, від нього ще й очей не відліпити. Трохи попатлане, світле волосся до плечей, засмагле обличчя, поглинуте в сон, з закритими очима, губи злегка прочинені. Після всього, що з ним сталося, під очима залягли темні тіні, та це аж ніяк не псує його, тільки навпаки. Без своєї величезної шляпи він виглядає... меншим, м'якшим, занадто милим.
Погляд причарованого Звіра ковзає трохи вбік - неочікувано, але біля подушки сидить ігрішка в виді її творця, яку Шадов люб'язно залишив для Ванілли.
Поки що загіпнотизований пахощами просто стояв, наповнював легені цією насолодою для носа та розглядав його.
Від П'юр Ванілли він завжди чув цей сильний аромат - такого особливого та заливаючого ніс запаху він ні від кого не чув, не чує та, він закладається, не почує. При першій їхній зустрічі він спихнув це на жахливий голод після довгого ув'язнення, але він досі і завжди його чує поруч з ванільним. Його вже неможливо ігнорувати, це не проходить та притягує ще більше.
Ніколи раніше він так не хотів з'їсти весь джем певного печива, ніколи не був таким голодним.
Чому ж він цього раніше не зробив?
Як він може впустити такий смаколик?
На смак він буде навіть кращим, ніж на запах, такий солодкий, поживний, ванільний... Ох, навіть від думки про це вже слинка тече!
Він в одному нахилі до цього вчинку, просто нахилитись, вкусити, смакувати, не зупинятись...
Вампрі вже збирається вчинити свої діяння, нахиляється до бажаної шиї, відкриває зубастого рота і...
Ні.
Не можна. Не треба.
Зачарований опам'ятовується і завмирає в деякому шоці від себе. Але цей аромат ще досі пестить його чутливого носа.
Чому він відхилився?
Навіщо?
Що змусило його так вчинити?
Залишить його на завітну вечерю?
Не в цьому справа.
Крім того, що Шадов Мілк хоче Ваніллу не лише в цьому жахливому, харчовому сенсі,
Він хоче його у всього.
Якщо з'їсть, то не зможе без нього жити. П'юр Ванілла для нього став як першим печивом, кому він може довіряти, хто його не боїться, з ким може говорити на рівних, з ким йому справді комфортно... Ванілла став для нього...
Справжнім другом?
Так дивно. Як у такого Звіра, вампіра, брехуна, може бути друг?
Тим більше, те, що Шадов відчуває до нього, звичайні печива б не назвали просто дружбою.
Він хоче бути зі своїм Ніллі вічно.
Відчувати його тепло, обіймати...
цілувати? Допустимо...
Розмовляти і грати з ним днями та ночами, не відпускати...
Ну все це зрозуміло, то як це звуть?
Кохання? Так як він може покохати? З його то холодним серцем? Не смішіть мене.
Та все ж, є один спосіб, бути навічно, що б це не було, чи дружба, чи кохання. Теж вкусити, але по іншому,
Зробити його таким самим.
Але треба ж спочатку знати, чи відчуває його коханий те ж саме, чи хоче він цього... Все ж, його думка теж не менш важлива та потрібна.
Але не зараз. Він не знає.
В нього ще є час.