Work Text:
Спершу йому дають направлення від університету – листок А4, підпис декана, факультетна печатка і лаконічне побажання успіхів. Дунк тримає папір в руках і намагається відчути щось урочисте, бо це все-таки його перший крок у справжню школу. Але аркуш чомусь зовсім не урочистий. Це просто аркуш – зім'ятий в куті і ніякий по суті.
Школа виявляється маленькою і пахне старим лінолеумом і чимось капустяним, що просочується у вестибюль з їдальні. В учительській його зустрічають п'ять жінок різного ступеня пристарілості з тугими гулями на потилицях і дзюбатими нафарбованими нігтями. Вони обступають його, як квочки обступають незнайомий предмет на подвір'ї: настороженно, зацікавлено і без жодного наміру відступити.
Він перший учитель молодших класів тут. Для їхнього маленького містечка це екзотика якщо ти не фізкультурник чи хоча б трудовик. Іноді траплялись фізики, рідше – інформатики. Вчитель молодших класів? Такого не було.
Вчительки ставляться до нього поблажливо. А часом і зверхньо, хоча всі мають дипломи з тих самих педагогічних університетів і чули, певно, ті самі лекції, що й він. Він питає, де можна провести коротку розминку з дітьми – учительська відповідає кислими посмішками, які чітко вказують на його місце. Він просить у психолога короткі нотатки про особливості дітей у класі – вона душиться кавою, довго зображає, що шукає якийсь папірець у шухлядах, а потім кутом блискучої зеленої скатертини намагається витерти пляму на колінах. Папірця, звісно, не знаходиться.
Але Дунк добрячий. Звик бути добрячим. Каже собі: він лише практикант. Мало знає про справжню школу, а ще менше – про школу маленького містечка. Тут свій організм, свої бзіки, своя повільна і непорушна логіка речей. Не треба вчити цей монастир. Треба спершу його зрозуміти.
Його не приймають, але він вчиться не засмучуватись.
Завжди так не буде, – нагадує собі.
І чекає, поки все закінчиться.
***
Романтика великого міста розвіюється відразу після випуску – дуже просто і дуже неочікувано.
Він не пам’ятає, як приймав диплом з рук декана. Пам'ятає тільки фотографію з батькового телефону – засліплений спалахом і з папкою в руці. Диплом у рамку так і не поставив, але він лежить на поличці і час від часу насміхається: червоні блискучі букви, золота тоненька обводка. Отак, Дункане. Всі твої мрії отут.
Він довго гортає сайти з вакансіями. Здебільшого йому пропонують посаду баристи, кілька разів – продавця в магазин телефонів, частіше – офіси. Він гортає список від першої сторінки до останньої, а потім список ніби оновлюється і він повертається до першої. Але там, як і завжди: продавці, баристи, офіси.
Місто насміхається теж. Насміхається комуналкою, яка дорожчає рівно двічі на рік, і орендодавицею, яка теж двічі на рік заломлює руки і торочить: "Ну ти ж розумієш..." Дунк не розуміє, але орендна плата прив'язана до долара, а долар живе своїм окремим і непередбачуваним життям.
Він дає собі час – до зими. Літо ще так-сяк перебути. Придумує: а раптом хто восени на роботу пішов, але до місця не пригрівся? Нехай він і не буде першим пріоритетом, але кілька тисяч на булку з маслом – і то добре. Кімнатка його скромненька, полиця в холодильнику рідко різноманітна: капустина, банка горошку і пів палиці вареної ковбаси. На все про все – велика пачка майонезу. Живеться якось. Потихеньку.
Але зима приходить і нічого не змінює. Змінюється лише колір неба та інтенсивність вітру, який сильно задуває через погано закриті вікна. Він купує самоклейку в “аврорі” і заклеює щілини.
А вакансії залишаються тими самими.
***
Повернення в рідне місто програшем не вважає. Так воно буває, житейсько.
Орендодавиця плаче коли він виносить до машини великі мішки з одягом – думає, мабуть, що більше такого лоха не знайде. І Дункові навіть трохи радісно її кидати. Щось темне і кусюче прокидається в ньому, бо він майже скалиться місту:
Отак, думає. Кидаю тебе. Не хочеш такого хорошого працівника, то залишайся з ким знаєш.
І про хозяйку думає так само.
Вони не цінували його – і тепер будуть знати.
Він знає, що вона дивиться на нього з вікна, але дозволяє собі вредність не подивитись на неї у відповідь.
Яке хлоп’яцтво, – думає Дунк.
І його дозволяє собі теж.
***
Батько зустрічає його з порогу – обіймає незграбно, затиснувши між ними дункову сумку з ноутбуком, і повторює:
– Пишаюсь тобою, малий.
Малим Дунка не назвеш. Високий, широкоплечий, з м’язистими руками та грудьми, він змушений сильно гнутись, щоб Арлан, всохлий і схудлий, притулив його до себе як належить. Дунк розрівнюється і носками стягує з себе кросівки.
Старий зве його дурнем і журить за тонке взуття – але вже з кухні, де на тарілку насипає щедру порцію масляної гречки та кладе три товсті сардельки з “АТБ”. Це значно краще ніж капустяно-майонезне існування, і Дунк, промоклий від розталого на волоссі снігу, задається питанням чому не повернувся додому раніше.
А потім батько мимохідь каже, що в школі поруч є вільне місце.
І Дунк питає себе знову: чому він не повернувся раніше?
***
Це та сама школа де він проходив практику – вона не змінилась ані на крихту. Його попередниця зробила румунський паспорт і поїхала в Ясси вчити математики місцевих шестирічок. Дунк навряд би показав Ясси на карті, але подумки дякує їй, поки сидить у приймальні і чекає, доки секретарка нарешті зволить на нього поглянути.
Коли його запрошують зайти, він розуміє, що директорка пам'ятає його. І це аж ніяк не на користь.
– Добридень, Дунку.
Ну звичайно
Вона дивиться несхвально і насмішкувато – незадоволена ним ще до того, як він встиг відкрити рота. Обличчям вона нагадує ропуху: широке, троги вологувате, з опущеними куточками рота. Поки вона його розглядає, Дунк думає, що в будь-який момент вона може висунути язик, щоб піймати муху.
– Вітаю, я чув…
– Сідай.
Він випадково сильно шарпає стільцем, той зачіпає сусідній, і в кабінеті роздається страшенний гуркіт. Директорка закочує очі і смикає бровою – ось і весь ваш університет.
– Я пам’ятаю, ти був у нас практикантом. Доволі… – вона робить слизьку паузу з навмисним смаком. – Амбітний.
Дунк відчуває, як печуть щоки і вуха, і думає, що тепер, мабуть, схожий на буряк. "Амбітний" у її вустах звучить як "нестерпний". Але він не знає, чи належить за це вибачатись, а тому продовжує мовчати і червоніти.
Вона гортає папку з його дипломами, кваліфікаційними сертифікатами, байдуже водить поглядом по рекомендаційних листах. Він певен, що вона не читає жодного документа насправді – лише виконує ритуал посадового скептицизму.
Але місце є. І він потрібен.
Навіть жабяча директорка це розуміє.
***
В клас його приводить місцева психологиня – та сама, що колись ховала відсутність нотаток за зеленою скатертиною. Вона називає його паном Дунком і підштовхує в спину, неначе він якийсь незговірливий кіт – і Дункан опиняється на порозі перед двома дюжинами розгублених малюків.
Другокласники ледве сягають йому до коліна. Розміром – з курчат. Він поправляє окуляри на носі, щоб принаймні розгледіти ці маленькі обличчя, а вони дивляться на нього з тією самою дитячою уважністю, з якою можна однаково радісно розглядати собак і космічний корабель.
– Привіт, пане Дунку! – кричать вони хором.
Він іще не знає, як їх звати. Він іще не знає, що ця маленька армія курчат за кілька тижнів стане найважливішою частиною його дня.
***
Їхні імена він вивчає вже за тиждень. За два – помічає значно більше.
Знає про дівчинку, батько якої на війні – вона завжди здригається, коли за вікном гучно проїжджає машина. Він навчився відволікати її завчасно і казати щось смішне за кілька секунд до того, як вантажівки на розі починають гальмувати.
Знає хлопчика, який боїться самостійно ходити в туалет і завжди просить Дунка відвести його або чекає компанії когось з однокласників. Дунк вигадав їм систему: є спеціальний "товариш для походу" і це черга, якої діти дотримуються навіть старанніше, ніж черги за сніданком.
Знає, хто любить малювати, а хто щоперерви мавпує на турніках в коридорі. Хто соромиться читати вголос, а хто готовий читати годинами, якби йому дали таку можливість. Хто плаче, коли сварять, а хто – лише коли не звертають уваги.
Він знає їх.
***
Коли в березні приходить час перших весняних прогулянок, вони люблять його настільки сильно, що сваряться за право тримати його за руку.
Дункові рук вистачало рівно на двох. Але дітей – понад двадцять.
Вони вигадують чергу. Дунк веде пару дітей, поки решта класу разом рахує до десяти. А потім пара змінюється – і всі інші ведуть відлік вже для них. За ці дивні й по-різному розтягнуті десять секунд він намагається щось розповісти про птахів або про те, як дерева прокидаються після зими, хоча однаково змушений розбороняти дітей, які вигадують сварки – якщо не за право тримати його за руку, то хоча б за черговість цього права.
Більшість часу на прогулянці йому доводиться всіх обіймати і доводити, що він любить їх однаково сильно.
(це справді так)
***
У квітні настає час перевірок з управління освіти.
Їх збирають на нараду і жабяча директорка розповідає про перевірників – помічників і помічників помічників, які прийдуть сконтролювати використання коштів. Вона обережна у зворотах: всі знають правду про таке використання, але однаково наголошує – нікому не кажіть, що на штори скидались батьки; нікому не кажіть, що фарбу для стільців купували своїм коштом.
Дунку смішно: мішок цементу коштує три сотні, і полупану стіну біля майстерні можна поремонтувати за пів дня. Але це не те “цільове використання коштів”, про яке тут прийнято говорити.
Він сидить у другому ряді між математичкою і вчителем фізкультури і чекає, поки хоч хтось висловиться проти.
Але нарада чомусь киває.
(мабуть, бояться, що жабяча директорка висуне язик і піймає когось із них)
***
Чолов’яга-перевірник видається Дункові не таким страшним, як його описували. І вчителькам страшним не видається, мабуть, теж, бо директорка представляє його колективу, а колектив чепуриться. Англічанка перевіряє себе в дзеркальці, математичка перекидає хвіст на плече, а Дунк думає про багатоніжку, яку бачив на шкільній клумбі, коли зранку йшов на роботу. Думає, що класно показати б її малим – вони б могли її малювати цілий, і тоді багатоніжка неодмінно перетворилася би на стоніжку, а може і на двістініжку. Він пливе десь у жучачих фантазіях, зовсім байдужий до жабячого хизування директорки.
Але вона наполеглива.
– Дунку, – витягує вона його з думок. – Який у вас зараз урок? Та який би не був! Думаю, пану Бейлору було б цікаво відвідати один з них.
Дунк щуриться. Хоч увесь колектив і вважає його недалеким, він таким не є. Він добре розуміє, що ним закривають квоту: квоту вчителів-чоловіків, квоту молодих-учорашніх-випускнів, квоту вчителів, які справді працюють за програмою, справді готують плани уроків і сумлінно заповнюють журнали. Він єдиний виставковий екземпляр у цих стінах – жабяча директорка це знає. І Дунк знає теж, тому і кислиться трохи. Але погоджується:
– Без проблем. Охоче.
***
У пана Бейлора вигляд зовсім не перевіряцький. Тобто, так – він солідний: у білій напрасованій сорочці з закоченими рукавами, темних боюках, але без жахливих папок чи блокнотів для ганебних поміток. Смуглий. Зосереджений. Дунк ніби очікував когось набагато старшого, набагато нуднішого й набагато більше переконаного у своїй важливості. Натомість Бейлор тримається позаду, коли слідує за ним на третій поверх і не ставить жодних питань.
Дунк навигадував собі допит: уявляв, що питатимуть щось хитре і складне, що змусить його викручуватись як вуж на сковороді. Але управлінський посадовець чомусь тихий і зовсім не загрозливий – гість, але не слідчий.
Біля кабінету Дунка зустрічають кілька матерів з короткими вітаннями і Бейлор ввічливо чекає біля дверей, щоб не злякати дункових дітей своєю неочікуваною появою.
Це чемно, – думає Дунк.
Зовсім не в стилі цієї школи.
***
– Отже, друзі, – починає він, коли діти з дзвінком затихають. – Сьогодні я хотів відвести вас на прогулянку і показати багатоніжку, яку зустрів на шкільному подвір’ї. Але наш новий друг попросив мене показати йому, як ми з вами проводимо заняття, тому довелось відмовитись від цієї ідеї.
Дванадцять парт.
Двадцять чотири дитини.
Сорок вісім незадоволених очей.
Усі водночас озираються на Бейлора, який сидить на задній парті – великий і трохи ніяковий серед маленьких стільців – і супляться з різною мірою тяжкості. Пихтять по-різному, але незадоволені однаково.
Дунк бачить, як Бейлор трохи незручно сутулить плечі під цими суворими дитячими поглядами.
– Запевняю, – каже він, і голос у нього щирий, – я б вибрав інший день, якби знав, що це позбавить вас споглядання жуків.
Дунк посміхається з перевіряцької безпорадності. Може, цей чоловік і зумів підкорити собі учительську своєю м'якою посмішкою і добрим поглядом, але перед дунковою армією другокласників чоловік опиняється чарівливо безпорадним.
– Ми можемо його пробачити… – задумливо тягне Дункан, відверто потішаючись.
– Хай малює жука!! – шумить армія другокласників в один голос.
І Дунк сміється: справедлива міра.
***
Він відчуває щось тепле і несподівано радісне, коли дивиться, як Бейлор підводиться зі своєї маленької парти і без особливих вагань іде до дошки.
– Добре, – каже він серйозно, беручи крейду. – Скільки ніжок у багатоніжки?
– Багато! – кричать діти.
– Конкретніше?
– Сто!
– Двісті!
– Мільйон!
Бейлор слухає всіх водночас і довіряє кожній пораді. Малює він погано – це одразу очевидно всім – але малює з таким зосередженим видом, що діти на деякий час затихають у захопленні від самого процесу. Жук виходить кривий: ніжки різної довжини, вусики нагадують рогатку.
– Це найстрашніший жук, якого я бачив, – серйозно оголошує хлопчик з першої парти.
– Він страшний бо в нього мало ніжок! – відразу визначає причину дівчинка поруч. – Треба ще!
І Бейлор малює ще. І ще. І коли клас починає хором рахувати ніжки вголос, Дунк уже не намагається зберегти серйозний вигляд і береться підказувати разом з усіма.
Урок малювання вони все одно проводять. Жуки виходять у всіх різні: з великими очима, в капелюхах, деякі – зі смайликами замість облич. Дунк ходить між рядами, нахиляється, підказує, хвалить.
Бейлор повертається до місця на задній парті і малює власного жука на клаптику паперу, який хтось з дітей йому підсунув. Дунк краєм ока бачить, що жук у нього виходить не кращим ніж на дошці, але чоловік старається.
Він старається.
***
Дунк все ще сміється, коли відпускає нетерплячих, червонощоких від тривалого реготання малюків на перерву. І так само сміється, коли пропонує рушник Бейлорові, щоб він витер руки від крейди. За його плечем красується малюнок дуже кривої стодвістініжки, але він перетворив процес на видовище і діти давно забули про відмінену прогулянку – десь приблизно на третій парі лапок.
– Ти поставив мене у позу, хлопче, – м'яко дорікає Бейлор, стріпуючи з брюк крейдовий пил і оглядаючи наслідки.
Дунк дивиться на нього й підбирає слова. Та правильних підібрати не може.
– Я не розраховував сьогодні на перевірки, – просто відповідає він.
– Так, я теж.
Бейлор, замість нудної лекції чи хитрих запитань, відсуває стілець за першою партою перед вчительським столом і питає просто:
– Тобі це подобається, так?
За маленькою салатовою партою з пеналом "май літл поні" він виглядає комічно. Батьки на батьківських зборах теж сідають на дитячі місця, але їх багато водночас і вкупі вони створюють правильну картинку. Бейлор же за салатовим столом виглядає – дивно до місця.
Дунк відводить очі, щоб не зареготати.
– А хіба діти не всім подобаються? Ви теж здавались задоволеним.
– В мене двоє дітей і шестеро племінників, Дункане. Третина твого класу збирається в моєму домі щонеділі на обід. Було б дивно якби я не дав собі ради з дітьми.
– Добре знати, – киває Дункан і ховає очі в журналі. – Ви правильна людина. На своєму місці.
– Так, – погоджується Бейлор. – Я думаю, що ти теж.
Дунк не дивиться на нього. Робить вигляд, що дуже зайнятий журналом, і намагається не думати про те, як давно йому востаннє говорили щось подібне. Не директорка, яка дивилась на нього, як на тимчасову незручність. Не колеги з учительської, яким він заважав своїм існуванням.
– Якщо ви дозволите… – Дунк вказує на журнал і Бейлор активно киває.
– Так, звісно. Краще мені тікати, поки ви не придумали завдань з табличкою множення. Не думаю що справлюсь з ними так само успішно як з багатоніжками.
Дунк сміється і Бейлор підводиться зі свого маленького стільця – довго, з гідністю, намагаючись зберегти поважний вигляд людини при посаді.
– Радий знайомству, Дункане.
Він виходить з кабінету.
(а Дунк вдає, що не стежить за його спиною – широкою спиною у доволі просвічуваній сорочці)
***
Вдруге вони зустрічаються з Бейлором на великій перерві, коли Дунк виходить у коридор зібрати дітей у шеренги, щоб відвести в їдальню на обід. Малюки, як і завжди, починають сварку за право потримати Дункана за руку.
Бейлор з'являється за його спиною неочікувано, як рятівний дух різдва.
– Потрібна допомога? – питає він.
Дунк трохи підстрибує від несподіванки і не встигає відповісти – малюки вже помітили нового друга і тягнуть руки до нього. Управлінський перевірник трохи хитається, коли діти обліплюють його коліна та змагаються за увагу.
Дунк сміється.
– Коли я захочу у відпустку на тиждень-другий, то вам треба вийти замість мене на заміну.
Бейлор в дитячих обіймах розгублений. Він нахиляється і старається дати увагу кожному. Щось дуже природне і нефальшиве відчувається в тому, як намагається вслухатись в одночасні крики. А потім він присідає і обіцяє дітям секрет – говорить пошепки, і вони стають довкола нього курчатковим колом, і щось там відбувається тихе і таємниче.
Дункові б і цікаво дізнатись що за педагогічний секрет змусив дітей затихнути, але велика перерва ніколи не буває достатньо великою.
– Відведете їх зі мною? – питає він.
І Бейлор киває, допомагає дітям вишикуватись і іде в самий кінець колони, пропонуючи долоні парі щасливців позаду.
***
За вчительським столом Дунк завжди сідає так, щоб бачити свій клас. Бейлор хоч і поривається сісти поруч, та все ж змушений опинитися між жабячою директоркою і вічно хижою англічанкою. Пригощають його, звісно, коштом школи – і навіть кидають на тарілку до порції дві котлети замість звичної однієї. Дунк старається не заздрити котлетам, але директорське підлабузництво псує йому апетит.
– … як вам подобається наша школа, пане Бейлоре? Два уроки не надто вас втомили? – щебече директорка, не торкаючись їжі. – Тяжка ж у вас робота…
Дунк не розуміє, що тяжкого: ходиш і наглядаєш, помітки іноді робиш. Все здається простим. Але Бейлор не сперечається – жує макарони і тихо дзенькає виделкою. А тоді, зробивши кілька щедрих ковтків малинового киселю, відповідає:
– Це всього лиш два уроки.
Дунк не знає чи це відповідь до питання про втому чи до неможливості висновків по двох уроках, але Бейлор відразу продовжує:
– Я хотів би ще побачити спортзал. І майстерні для трудового навчання.
Дунк тихенько хихоче, бо знає, що у спортзалі ще смердить фарбою, якою виправляли потріскані панелі спеціально до перевірки, а майстерню і зовсім ніхто не готував до огляду. Що жаба і підтверджує:
– Боюсь на майстерню глянути не вийде, бо в нас там якраз ремонт… Була нещодавно аварія… Труба, розумієте…
Вона починає вигадувати переконливу казку, – таку, яку, як Дунк підозрює, розповідала сотню разів до цього. Бейлор переводить недовірливий погляд на нього і Дункан непомітно, найлегшим порухом підборіддя, хитає головою: брехня.
Бейлор сміється і знову тягнеться до киселю.
***
Закінчується п’ятий урок і з дзвінком до класу заходять батьки. Шурхотять куртки, грюкають шафки, а потім дитячі голоски дзвенять двадцять чотири рази:
– До побачення, пане Дунку!
І Дунк у відповідь двадцять чотири рази посміхається і махає рукою:
– До завтра, малі!
Коли клас порожніє, він гупає спершу дверима, а потім головою до столу і зависає на деякий час, глибоко вдихаючи. День не складніший, ніж зазвичай, але він неодмінно втомлюється від постійного шуму, тож у тиші старається зосередитися на власному диханні і зібратися з силами: належить ще прибрати столи з папками для трудового навчання, а потім заповнити журнал. Роботи чимало, але він не може змусити себе відірвати лоба від прохолодного столу.
Аж раптом у двері обережно стукають.
Йому здається, що він зараз заплаче, але сподівається, що візит короткий – може, хтось з дітей забув сумку з кросівками під партою.
Він дозволяє зайти.
Але в прочиненій щілині малюється голова Бейлора, а зовсім не другокласника-забудька.
– Я дуже розраховував побачити тебе ще раз, – каже управлінський перевірник, заходячи до кабінету.
– Ну… В мене іще є робота, – пояснює Дунк, вказуючи на гармидер в класі і на розкритий журнал.
– Я дуже не хочу відволікати від роботи, але так само сильно хочу пригостити тебе киселем і булочкою з ягідним джемом. А потім обіцяю допомогти прибратись.
Дунк не знаходить причин відмовитися від булочки з джемом, а тому підводиться, щоб відчинити вікна на провітрювання, і дзенькає ключами.
***
Бейлор більше не йде позаду, а тримається поруч, трохи зачіпаючи Дунка ліктем при ходьбі. Він все ще без папок і блокнотів, але тепер крутить телефон в руках і Дунк думає, що, мабуть, перевірки не мають займати цілі дні. Зазвичай це один відкритий урок з підготовленим сценарієм і одне чаювання в учительський з цукерками “королівський шарм”. Бейлор же, здається, встиг облазити цілу школу вздовж і впоперек.
Вони йдуть сходами пліч-о-пліч і Дунк вдихає запах його одеколону і трохи терпку солоність поту.
– Я бачив вашу майстерню, – каже Бейлор нарешті.
Дунк сміється, бо це зізнання звучить тепер як їхній особливий внутрішній жарт.
– Не думав, що вона все ж дозволить це…
– Вона і не дозволяла, – просто каже Бейлор. – Можливо, я трохи помаячив під вікнами.
Він зізнається в цьому просто і майже легковажно, а Дункан вперто не може уявити собі картину як чоловік його статусу топче порослу траву і тулиться до вікон, щоб розгледіти майстерню зсередини. Це його смішить і дивує в рівній мірі.
– Вона буде стверджувати, що уроків там не проводять поки вона в такому стані, – хмикає Дунк. – Ви ж розумієте, що вона завжди в такому стані?
Бейлор тільки кидає йому швидкий косий погляд і посміхається.
Вони нарешті доходять до їдальні і тепер там значно тихіше.
Знаходиться кілька школярів, які прогулюють уроки і граються в телефонах за порожніми столами. На сцені за закритими шторами теж чутно якийсь шум: учнівське самоврядування готується до шкільного КВК. Але в решті – їдальня пустує.
Дунк дістає з задньої кишені гаманець, але Бейлор зупиняє його:
– Це ж я запросив.
Дункан червоніє і відчуває, як щось тепле починає лоскотати в грудях – але продавчиня ставить перед ними дві кружки з киселем і дві булки та розвіює весь галантний настрій:
– Карту не приймаєм. Тільки готівка.
І хоч лицарського жесту не вийшло, Дунк регоче і знову тягнеться за гаманцем.
– Я ціную ваш намір, – добродушно гиготить він.
Вони навмисне сідають поруч серед порожніх місць – і від цього "навмисне" щось стискується і відпускається одночасно. Бейлор сором'язливо червоніє, чого б Дунк не помітив на смуглій шкірі, якби вони не сиділи зовсім поруч. Управлінський перевірник пристижено обіцяє повернути гроші за булку.
– А якщо я скажу, що це я вас пригощаю, то це вже вважатиметься хабарем?
– Я не знаю, – сміється Бейлор.
Дунк голосно сьорбає і дивиться на сцену, де пищать діти. Він їх не бачить, але чує сміх і бачить як хитаються штори.
– Але якби вважалось, то я міг би просити про послугу?
– Ти й так можеш.
Дунк схиляє голову і нервово покусує губу. Раптом він відчуває себе обмеженим і дуже відповідальним – наче піймав золоту рибку і тепер виважено і дуже серйозно думає над формулюванням. В рот просилась правда, за яку він міг би отримати по шиї, висловивши її не тій людині.
Але Бейлор Таргарієн малював жуків для його дітей – він не міг бути не тим.
– Кадрові зміни, припускаю, не у вашій компетенції… – мимрить Дунк зовсім тихо, щоб ні школярі, ні кухарки не могли його почути.
Але Бейлор чує. Секунду мовчить, а тоді відкидається на стільці і задумливо потирає бороду.
– Все не так просто.
– Так, я розумію. Розумію, – квапиться запевнити Дунк і розчаровано тре шию. – Просто це складно, знаєте. Я ж справді… Може це рожеві окуляри чи що... Просто я справді… Вірю в це. Знаєте? Я думаю, що ми можемо робити світ кращим, якщо захочемо цього. Якщо справді хочемо.
– Це справді так, – мудро киває Бейлор. – Це не рожеві окуляри, Дунку.
Дункан повертає до нього голову – щоб упевнитись, що він не жартує і не насміхається. Що він не проблема і не тимчасова перешкода. Що його ім’я це не те слово, яке вимовляють, як "надокучливий".
Бейлор помічає вагання і тому продовжує переконувати, дивлячись йому прямо в очі:
– Ми справді можемо робити світ кращим. Якщо хочемо цього.
Він твердо дивиться на нього, без тіні насмішки, але Дункові руки тремтять коли він тягнеться до кружки. Їхні булочки стоять перед ними недоторкані.
– Тоді підручники, – каже він не своїм голосом. – Підручники треба змінити. Наші неактуальні вже. Та і в стані поганенькому. Перший і другий клас точно, – каже він, поки Бейлор розблоковує телефон і починає вести страшні управлінські нотатки.
– І парти, – сміліє Дунк. – Ти сидів на стільці, вони лущаться. Не здивуюсь, якщо на брюках залишились затяжки.
Бейлор сміється і продовжує писати.
– І підручники з англійської.
Бейлор і зовсім душиться сміхом, але Дунк спішить пояснити:
– Так, я не веду англійську, але знаю, що нікому не подобається працювати з Карп’юк.
Бейлор сміється, але пише.
– Щось ще?
– Я не знаю, – відповідає Дунк і починає нарешті жувати булку, яка раптом здається йому смачнішою. – Багато всього, але так зразу і не згадаєш, – пояснює він з набитим ротом.
Бейлор сміється і відкладає телефон, а тоді і собі береться їсти.
***
Він і справді допомагає прибрати в класі.
Розвіяні на вітрі тюлі лоскітливо облизують їхні долоні, коли вони збирають кольоровий папір у папки на зав’язках. Тиша між ними м’яка і комфортна. Вони ходять між рядами назустріч один одному і час від часу мало не стикаються, і обидва роблять вигляд, що це незначно.
– Що ви сказали моїм малим? Тоді на перерві, – згадує раптом Дунк, витираючи від клею червоні ножиці.
– Прогулянку.
– Яку прогулянку?
Бейлор саме ішов від другої до третьої парти і Дунк трохи нервується від його наближення.
– Пообіцяв, що компенсую їм втрату сьогоднішньої багатоніжки кращою прогулянкою.
– Не варто давати обіцянок, яких не зможете додержати. А тим паче – дітям.
– Ну так я ж збираюсь її додержати. Наступного тижня, коли привезу тобі підручники.
Дунк червоніє і нагадує собі що він-то не дитина. Йому вестися на добрі слова і зовсім не належить. Він відвертається і вдає що йде до крайнього ряду, збираючи уже складені папки.
– Яка ж прогулянка може бути кращою ніж та, що обіцяє багатоніжок?
– Я пообіцяв, що ми зберемо для тебе букет квітів.
З дункових рук падають папки.
(йому хочеться лаятись, але це не педагогічно)
***
Новий день починається з того, що Дунк знову зазирає у шкільну клумбу – очікує побачити там вчорашню багатоніжку. Багатоніжки не знаходить, але вже у вестибюлі жабяча директорка незадоволеним кивком кличе його за собою.
Дунк блідне і чує як голосно розбивається його серце, коли в голову приходить болісна думка: не треба було скаржитись Бейлорові. Він не та людина. І зараз жабяча директорка звільнить його з ганьбою і відсутністю рекомендацій.
Вона навмисне дразнить його і рухається поволі: змушує його нервово тупцяти, поки перекидається кількома словами з секретаркою; ігнорує, поки стягає з плечей плащ і поправляє зачіску перед дзеркалом в кабінеті; мовчить, коли сідає за стіл і витирає долонями з нього нічну пилюку.
Дунк подумки згадує сайти з вакансіями. Приміряється до кожної: уявляє себе баристою, уявляє продавцем. Офісником старається не уявляти, але не знає чи довго зможе харчуватися честю, але не хлібом.
– Щодо вчорашньої перевірки… Ми отримали хороший звіт. Я б навіть сказала підозріло хороший… – каже вона насуплено. – Не знаю про що ви з паном Бейлором розмовляли, але мушу визнати, що ти був корисним, хлопче.
Її слова хоч і добрі, та все ж незадоволені. Похвала звучить як кислий докір і Дунк навіть не може як слід порадіти тому, що чує. Але принаймні тішиться думці, що Бейлор його не виказав.
– Серед іншого, – продовжує вона. – Сьогодні привезуть дошку. З приміткою – конкретно в твій кабінет.
Дунк не просив нічого подібного і голосно ковтає повітря, відчуваючи потребу виправдатись. Очевидно, це виглядає дивно – і перед лицем колективу і в очах самої директорки.
Вона більше нічого не каже і відпускає його.
Він цілий день збентежений.
Доставка приїжджає після другої години. Вантажники заносять новеньку мультимедійну дошку в його кабінет і просять розписатись. Дункан тепло думає, що Бейлор навмисне подбав, щоб клас на той час був порожнім.
У коробці разом з маркерами і магнітними губками Дунк знаходить акуратну записку на канцелярському стікері
Ми справді можемо робити світ кращим.
*сподіваюсь наступного разу мої багатоніжки будуть кращими, якщо я малюватиму їх маркером.
Дунк дбайливо клеїть стікер в кут робочого столу біля склянки з ручками – туди, де нікому не буде видно.
Але де він сам бачитиме щоранку.