Work Text:
— Наші звички?
Шінья згортається над глибинними вигинами камʼяних душ. До чого тут звички? Невже миритися зі смертю, втратою, несправедливістю то є осудна, — чи взагалі, — звичка?
— Наші звички формують люди, які нас оточують.
Ґурен наче й не чує палахкотіння озлобленості Шіньї на нього. Чи то вже звичка — миритися. Миритися з розбавленістю їхньої схожості та зі скалками на пальцях, що роздирають береги їхніх душ рікою смирення. Миритися, принісши пляшку машинного мастила, охолодженого в снігу зефіру або ж витягуючи ті самі скалки на кілька мікромиттєвостей, наче їжачок обкладає голки розпеченим зефіром — до болю солодко й обпікаючись.
Ґурен знову вдихає; без диму чи відпару на мінусовій температурі — нещадній, неминучій і нестерпній, травмуючій, немовби дихати — то і так обмеження його людських прав на користь забезпечення покладених на нього-таки повноважень; — підбираючи атоми кисню для наступних слів.
— Наші звички — це люди, які нам важливі. Від способу промивати ніс і тримати закритим з огидною солоною рідиною, коли мучить нежить. Бо так дієвіше; легше уявити, як вона хапає скривленим ротом повітря.
Чи завʼязувати шнурівку на дві петлі, якої вона навчила, перед тим, як залишити; залишивши одну для себе і для мене — до химерності іншу. Чи обіймати сталлю каблук і носик статутного взуття, не забуваючи про цвяхи по всій підошві; до біса не забуваючи про неї, віддираючи окривавлену шкарпетку зі стопи.
З різних причин. Бо ви робили це разом. Чи вона робила так, а тобі залишається лише безінерційно, — примушуючи, не дозволяючи забути, — це імітувати, щоб не залишатись без неї, поступово перетворюючи на звичку.