Work Text:
Він не хоче турбувати Помфрі. Не тоді, коли вона має доглядати за хворими, дійсно хворими людьми. Він просто трохи задихується, коли піднімається сходами. Не велика біда.
Це триває вже роками — повільне зменшення кількості повітря, яке він може вдихнути. Він у нормі. Певно, просто якийсь дивний наслідок інцесту, котрий так полюбляє його родина.
Це зовсім не велика біда, коли він намагається йти на урок після обіду, ледве долаючи половину шляху вгору сходами, перш ніж виникає потреба перевести подих. І зовсім не велика біда, коли у нього стається раптовий напад кашлю.
І це зовсім не велика біда, коли йому доводиться бігом повертатись униз сходами до своєї спальні, щоб двічі виблювати в умивальник у ванній, бо кашель вдарив по його шлунку.
І якщо він просто скидає з себе мантію і лягає у ліжко, плануючи прогуляти усю другу половину дня — оце вже точно не велика біда.
Він прокидається від того, що чиясь рука гладить його кучері, а інша лежить на його плечі. Він повільно розплющує очі й усвідомлює, що в його голові застелено густим туманом, бо кімната обертається так, що аж стає недобре, і його мозок не може думати ні про що, окрім слів мені холодно.
Йому холодно, і цей крижаний холод, здається, виходить із самих кісток. Але водночас йому так нестерпно гаряче, що він думає, що коли б він ступив у яму з лавою, то остудився би. Місяць усе ще низько висить на небі, і якщо він примружиться, то зможе побачити, як зникають останні залишки денного світла.
Скільки він проспав? Очевидно, недостатньо, якщо зважати на те, як злипаються його очі. Він бачить свої підручники з настійок на столику біля ліжка — жорстоке нагадування про те, що навіть попри погане самопочуття він має виконувати шкільні завдання.
Та йому зараз так комфортно, і, чесно кажучи, він більше ніколи б не робив шкільних завдань, якби це означало, що йому буде так само комфортно. Його тілу не дуже комфортно, варто зауважити, бо враження таке, наче кожен м'яз перетворився на камінь, а кожна кінцівка важить, як хмарочос, і здається, ніби його голову дуже повільно стискають лещатами.
Але його вкривала м'яка ковдра, і знайомий аромат огортав його, наче обійми, і йому бракувало сил навіть подумати про те, щоб поворухнутися й зробити щось більш доцільне — наприклад, випити настійку від болю.
Він повертає голову, зариваючись носом у щось пухнасте під собою, і робить глибокий вдих. Рука, що лежала на плечі, тепер ніжно гладить його по спині. Джеймс, нарешті згадує його затуманений мозок.
— Привіт, Реґу, — мурмоче він, і його каблучки холодять Реґулусу шкіру.
— Привіт, — відповідає Реґулус тихим зі сну голосом. Тіло досі ломить, а гострий біль погрожує пронизати кожну кісточку в його тілі.
Він намагається вирівняти дихання, але його легені неначе вилиті зі свинцю, що знищує будь-який шанс впустити всередину кисень. Він заплющує очі.
Джеймс, однак, усе розуміє і намагається сісти рівніше, щоб грудна клітка Реґулуса була більш відкритою. Той усе ще заледве може дихати, але це допомагає.
— Я не бачив тебе сьогодні, серденько, — каже Джеймс, продовжуючи гладити волосся Реґулуса. — Ти був тут увесь день?
Його голос тихий, на щастя, тому що останнім часом будь-який шум, гучніший за шепіт, викликає у нього жахливий головний біль.
— Ні. Просто не ходив на уроки по обіді.
— Я тебе не бачив взагалі. Ти їв сьогодні?
Його й без того важке дихання переривається. Він не їв сьогодні. Здебільшого тому, що нудота, яку він відчув по пробудженні, була надто болісною, аби її терпіти, і тому він провів усю сніданкову годину, лежачи на підлозі й благаючи її минутись. Те саме сталося й за обідом. Джеймс завжди мав дивну звичку стежити за тим, щоб Реґулус поїв. Він підозрює, що Сіріус згадав щось про покарання від їхньої матері.
Він хитає головою і ще дужче втискається носом у Джеймсів светр.
— Мене нудило.
Він чує, як Джеймс тихо видихає, а тоді каже:
— Що ж, я радий, що ти не став себе силувати й не погіршив свій стан.
— Вибач, — відповідає він, і Джеймс нахиляється, щоб поцілувати його в лоб.
— Не треба, — тихо каже Джеймс.
Реґулус намагається сісти трохи вище й ховає голову у Джемса на плечі.
— Ти теплий, — шепоче Реґулус.
— Ти теж, — відповідає той, смикаючи за рукави Реґулусового шкільного светра. — Може, тобі зняти його, серденько? Жар трохи спаде.
Реґулус просто киває і дозволяє Джеймсу підвести його, ігноруючи те, як протестує його стегно. Джеймс стягує йому светр через голову, розкуйовджуючи і без того розпатлані кучері. Потім він знову притягує Реґулуса до своїх грудей і тримає його за руку.
— Спробуй трохи подихати, добре? — пропонує він, прибираючи вологе волосся з його чола.
Тож Реґулус намагається дихати, що насправді не мало б бути так важко. Він не може зробити вдих, якщо не концентрується на теплі Джеймсової руки у своїй. Він намагається розслабити м'язи, і зрештою дихає якраз достатньо, щоб до його щік повернулося трохи кольору.
Він знову приникає до Джеймса і заплющує очі, дозволяючи заспокійливим рухам руки у своїх кучерях приколисати його до сну.