Work Text:
Тоді як ніч ставала все холоднішою, сміх та тости у ґрифіндорському гуртожитку робились дедалі гучнішими — святкування ішло повним ходом. Усі розпаковували подарунки, влаштовували розіграші та заливалися пуншем. Під омелою раз у раз цілувалися люди, і кожен потай сподівався, що під гілочкою випадково опиниться певний конкретний хтось. Поки цей самий хтось уже був на дивані, п'яний як чіп, розвалившись прямо на Ремусі.
Ніч тільки розквітала буянням, мов юна відьма, і кохання, таке ж юне, виднілося повсюди. Невинне, солодке, його можна було знайти скрізь, навіть у найнесподіваніших місцях. Джеймс Поттер шукав свого коханого юнака, свій секрет, про який ніхто й ніколи б не здогадався.
Через дві години мовчазної туги Джеймс змушений був перепросити і, покинувши святкування, попрямувати до своєї кімнати, щоб з'ясувати, де саме перебуває його коханий.
Пошуки привели Джеймса до астрономічної вежі, де його улюблений із братів Блеків дивився на небо з такою невинністю, яку мало хто очікував би побачити на його обличчі.
— Привіт, коханий.
Реґулус повільно обернувся, його пальці розтислися на перилах, а все тіло помітно розслабилося.
— Моя Атлантидо.
— Як… як загублене місто? Те, що затонуло? — заїкаючись, витиснув із себе Джеймс, і на хвильку-дві його охопило замішання.
— Мгм, — відпустивши перила, той рушив до Джеймса, рукави Джеймсового светра майже закривали кінчики його пальців.
— І ти пішов би зі мною на дно океану, мій коханий? — його щоки палали рум'янцем, чи то від холоду, чи то від якогось алкоголю, що передавали по колу в слизеринських спальнях. Він підняв холодний палець і пробігся ним по щелепі Джеймса, підвівшись навшпиньки та тягнучись іще ближче до Джеймсових губ.
— Наче Пірам і Фісба, ідеальний тип кохання, — слова заледве гучніші за шепіт, його вільна рука ковзнула вниз, чіпляючись за Джеймсову сорочку. Ледве помітний запах алкоголю чіплявся за Реґулусів одяг, схований під чиїмось одеколоном.
— Твій улюблений, — сказав Джеймс, гучність його голосу віддзеркалювала Реґулусову.
Реґулус закинув голову догори, переводячи погляд із Джеймсової шиї на його обличчя, тримаючи свої очі прикутими до його очей.
Поклавши обидві руки Джеймсу на плечі, він підтягнувся на них, аби швидко клюнути Джеймса в губи, а тоді повернув голову, поглиблюючи поцілунок і хрипко застогнав йому в рот, коли той повернув голову у відповідь. Це дало Джеймсові можливість проникнути всередину язиком, поки його пальці впивалися в шкіру під Реґулусовим светром, а долоні обхоплювали його талію. Він задкував разом із ним, продовжуючи цілуватися так гаряче, наче завтра не настане. Підхопивши Реґулуса так, ніби той нічого не важив, він посадив його на перила, змусивши його ще раз хрипко застогнати.
Він продовжував цілувати його, і Реґулус тонув. Пірнув у Джеймса Поттера з головою, але просто нічого не міг з собою вдіяти, бо це ж Джеймс клятий Поттер, і як Реґулусу не насолоджуватися поцілунками та обіймами з ним? Коли той стояв просто тут, коли цілував його так, наче для нього більше нікого не існувало. Наче він справді його кохав. І Реґулусу не давала спокою думка, що він міг би просто тут і залишитися, міг би втопитися у цьому диві, яким є Джеймс, і більше ніколи не вдихати повітря, бо Джеймс — це все, що йому було потрібно. Він — його кисень, його рятівне коло, серце, що калатало у його грудях. Джеймс — єдине, чого потребував Реґулус, аби вижити, і його це влаштовувало. Бо Джеймс цілував його так, наче думав, що все, що йому потрібно назавжди — це Реґулус. Усе його життя, його минуле, теперішнє і майбутнє було цієї миті в його обіймах, і звали його Реґулус Арктурус Блек.
Зрештою їм усе ж довелося розірвати цілунок, вони притулилися лобами один до одного, намагаючись перевести подих. Реґулус, прикутий поглядом до місця на його колінах, де лежали їхні переплетені руки, горнувся до Джеймса в обійми.
— Я б пішов із тобою на самісіньке дно океану, Реґу, — відповів Джеймс на його попереднє запитання, прибираючи свою руку із Реґулусової, щоб підняти його підборіддя вгору. — Наче Пірам і Фісба, — і він нахилився, щоб залишити ще один поцілунок на червоних припухлих Реґулусових губах, швидкий і невинний, перш ніж знову вп'ятися поглядом Реґулусу в очі.
— Ти б помер зі мною?
— Я б помер за тебе, мій коханий. — І він дійсно мав це на увазі. Джеймс Поттер радо кинувся б на вістря меча заради Реґулуса. Без вагань.
— Це я б помер за тебе. Не навпаки. Я краще втоплюся, ніж дозволю тобі померти раніше за мене. — Джеймс почув невимовлене зізнання. Мені страшно залишатися самому. Не вмирай раніше за мене, залишаючи мене самого.
Він обхопив долонею щоку Реґулуса і поцілував його в чоло, шепочучи:
— А що, як я не хочу залишатися сам без тебе?
— Тоді подивися на небо, і я буду там.