Work Text:
Бляха. Це відчуття повільно поверталося. Бляха. Бляха. Це жахливо гнітюче відчуття, котрого Джеймс щоразу так боявся, повільно підкрадалося до нього.
Біль, утоплений у самотності й самоненависті, який змушував Джеймса почуватися абсолютно й цілковито ні на що не годящим. Фізично, розумово й емоційно. Він мав би бути тим життєрадісним хлопцем, до якого кожен завжди міг прийти, коли сумував. Тим, до кого всі йшли за міцними ведмежими обіймами чи за словами розради й підтримки. Але просто зараз він ні на що не годився.
Він сидів у Великій залі, просто собі вечеряв, а це жахливе лоскітне відчуття прокладало собі шлях крізь його груди, видряпуючи усе всередині. Гомін голосів ставав дедалі гучнішим. Джеймс починав пітніти, руки ледь помітно трусилися. Ставало важко дихати.
— Золотороже?
Голос Ремуса змусив його підвести погляд від своєї тарілки з недоїденою вечерею. На хлопцевому обличчі явно читалася стурбованість. Чудово, тепер він ще вигляд мав ні на що не годящий. Від цього Джеймс рвучко підвівся з-за столу й швидко покрокував до дверей.
— Джеймсе?!
Гукання своїх друзів він проігнорував.
Він, по правді, не знав, куди йде. Просто йшов. Ішов, аж доки не опинився в Астрономічній вежі. Надворі гуляв розпал зими, тож уже стемніло й похолоднішало.
Хоч зараз і був час вечері, однак тут він виявився не сам. Через його досить гучну появу чиєсь похмуре обличчя сердито повернулося до порушника спокою. Похмуре обличчя Реґулуса Блека. Однак Джеймс мав особливу владу над Реґулусом, тож він помітив, як хлопцеве обличчя пом’якшується, коли той усвідомив, хто саме увійшов до вежі.
Наступної миті Реґулус обхопив руками Джеймса. Дозволив їм повільно опуститися на підлогу, поки Джеймс просто ридав. Чому? Джеймс не знав, Реґулус не знав. Але вони обидва просто дозволили цьому статися. Джеймс заледве сприймав ніжні слова, які Реґулус шепотів йому на вухо.
Як для такої замкнутої й непривітної людини, Реґулус надто добре знав, як змусити Джеймса почуватися краще.
Минули хвилини чи години, перш ніж Джеймс перестав плакати, але він однаково залишався на підлозі в Реґулусових обіймах. Той продовжував шепотіти солодкі дурнички йому на вухо. Невдовзі він підвів голову з Реґулусового плеча й зустрівся з легкою посмішкою.
— Краще? — запитав Реґулус, торкаючись долонею його щоки, щоб витерти сльози.
— Так.
— Хочеш поговорити про це?
— ...Я... я не знаю.
— Все добре. Хочеш побути тут ще трохи?
Джеймс хутко й доволі рвучко знову втиснувся обличчям Реґулусу в шию.
— Сприйму це як так.
Він усміхається, коли відчуває руку у своєму волоссі. Реґулус може скільки завгодно це заперечувати, але він — чутлива натура.