Work Text:
Темрява клубочиться і збирається по кутках келії: одна-єдина гасова лампа не здатна її розігнати. Відбій уже давно минув, але Роланд так і сидить, прикутий поглядом до крихітного теплого вогника: йому не спиться.
Він не помічає, як відчиняються двері: розуміє, що не один, лише тоді, коли за стіл перед ним сідає Олів’є.
— Так, — каже той після паузи, кладучи поруч себе циліндра і стягнуті з рук рукавички. — Що трапилося?
Олів’є в цивільному плащі, видно, щойно з поверхні — здається, у нього якраз були вихідні. Роланд дивиться на склянку з вином, яку крутить в руках. Ловить себе на тому, що не пам’ятає, як відкрив пляшку і як випив перші кілька ковтків.
— Я провідував Астольфо, — каже нарешті, відчуваючи, як у роті пересихає. — Сьогодні зранку, як повернувся з завдання, зайшов до них із Марко. Астольфо досі не прийшов до тями.
Западає тяжка мовчанка. Олів’є підводиться, бере ще одну склянку з полиці, ставить поруч. Розливає вино собі і Роланду.
Не питає більше — й без того все чудово розуміє.
Роланд відпиває ще один ковток, але вино стає поперек горла, і він закашлюється. Відставляє склянку, плескає себе по грудях, тоді знову втуплюється у вогник лампи.
— Я мав прийти раніше, — каже хрипко і знову змовкає. Стискає кулаки так, що нігті впиваються в долоні, але болю не відчуває.
Олів’є зітхає.
— Ти не знав, що так обернеться. Ніхто не знав.
Роланд хитає головою.
— Я повинен був щось придумати. Зробити щось краще. Прийти і врятувати його.
Перед очима — блідий безживний профіль у теплому промінні пізнього осіннього ранку. Марко з в’язанням в руках, змарнілий і з глухим відчаєм у погляді. Невелика тиха кімната, мереживна фіранка, чиста накрахмалена постіль на ліжку, біля узголів’я якого, здається, згорнулася клубочком в терплячому очікуванні смерть.
Роланд не збирається здаватися. Не дає тривожним думкам осідати у серці й заважати роботі. Усміхається підлеглим так само променисто, як і завжди. Щодня підносить не одну молитву за одужання Астольфо. Він вірить: Господь милосердний і не дасть юному життю ось так обірватися — жорстоко, безжально, не пізнавши й дещиці тої радості, якою так щедро обдарований цей світ.
Але сьогодні, після тої тихої кімнати, залитої сонячним промінням, по серцю ніби проходить тріщина.
Олів’є допиває своє вино, тоді простягає руку і накриває долоню Роланда своєю.
— Ніхто ніколи в Ордені не бачив нічого і близько схожого, на те, що описав у своєму звіті Марко, — каже тихо. — Астольфо — паладин, і ти сам чудово знаєш, що його бойові навички цілком відповідають цьому званню. Якби там був навіть десяток вампірів, з ним би все було гаразд. Ніхто не міг здогадатися, що вилізе така чортівня.
Роланд закушує губу. Опускає погляд.
— Так, але…
— Ти зробив тоді найкраще, що міг, — твердо обриває його Олів’є. — Ти ж знаєш, що в твоїй присутності Астольфо біситься і починає робити дурню втричі частіше, ніж сам по собі — всі це знають. Тому триматися від нього якнайдалі, поки все не скінчиться, було найкращим рішенням — особливо раз у тебе вже були якісь там плани по мирному врегулюванню усього. Він би не постраждав — не мав постраждати, якби там були нормальні вампіри. Те, що замість них відчиниться вхід у Пекло, ніхто не міг знати заздалегідь.
Роланд відкриває рота, але не знаходить слів, щоб заперечити. Він справді думав, що буде куди краще, якщо він не попадатиметься Астольфо на очі — Ной із Ванітасом хороші люди, вони б не завдали Астольфо шкоди, та й той сам достатньо сильний, щоб себе захистити. Натомість це «краще» закінчилося сльозами на перемазаному кров’ю обличчі, спогадами, які — Роланд так сподівався — давно відійшли у минуле, і тихою кімнатою зі смертю біля узголів’я п’ятнадцятирічного підлітка, який і життя ще майже не бачив.
— Ти зробив найкраще, що міг, — повторює Олів’є і міцно стискає долоню Роланда.
Тріщина на серці глухо болить і не дає повірити у ці слова.