Work Text:
До контрольно-пропускного пункту Астольфо спізнився: вилетів з коридору, мов стріла, і лише дивом не врізався у Роланда.
— Пробач, Марко все не відпускав! — по його щоках розповзлися нерівні плями рум’янцю, дихання збивалося, а волосся сплуталося. — «Ой, а раптом там холодно! Ой, а раптом там сирий вітер! Ой, вдягнися тепліше!» Травень надворі, а він трясеться так, ніби я в одній сорочці у грудні на поверхню лізу! — Астольфо кумедно скривився, і Роланд не стримався і розсміявся.
— Марко просто хвилюється, — він скуйовдив Астольфо волосся й кивнув у бік виходу. — То що, йдемо?
Весь той час, поки вони обоє розписувалися в журналі у чергового священика, підіймалися сходами і йшли коридорами, Астольфо кидав на Роланда допитливі погляди, а на виході з Нотр-Даму все ж не втримався.
— То куди ми? — сонце плуталося в його волоссі, відливаючи теплим золотом, поблискувало на сережках, які Астольфо став носити зовсім недавно, і сяяло у великих очах. Роланд лукаво усміхнувся:
— Побачиш! — і приклав пальця до вуст, мовляв, секрет.
Насправді, він хотів це зробити одразу після повернення з форпосту в Пам’єрі, але вихідні з Астольфо у нього співпали лише зараз. Роланд збирався завіятися на поверхню ще після вранішньої меси, проте Олів’є піймав його після трапези і засадив писати рапорт про стан дирижабля, на якому вони поверталися — мовляв, одного його слова недостатньо, час тягнеться, а справа не йде, тому для вагомості потрібний документ від ще одного паладина. На пояснення, що у Роланда вихідний і взагалі плани, Олів’є накричав, пригрозив прикувати Роланда ланцюгом і мав такий нервовий і смиканий вигляд, що Роланд не зміг його не пожаліти й смиренно страждав над клятою цидулкою аж до самого обіду.
Зараз, крокуючи від Нотр-Даму до Аркольського мосту, він нарешті зміг вдихнути на повні груди. Віяв теплий вітерець, блакитне небо було помережане тонкими білими хмаринками, а сонячне проміння лоскотало носа, і Роланд на мить замружився, намагаючись ввібрати у себе якомога більше цього прекрасного світу. Все ж, Господь дарував людям сонце — і його проміння іноді так не вистачало в катакомбах. Особливо — Роланд кинув погляд на Астольфо — дитині. Так, мисливці не скніли у підземеллях денно і нощно: завдання у них були на поверхні, у вихідний, який припадав раз на кожні два тижні вони могли іти, куди заманеться, а раз в квартал — взагалі з’їздити до себе додому. Однак все одно це було куди менше, ніж у звичайного хлопчика дванадцяти років. В Пам’єрі Роланд надивився на дітлахів, які гралися під самими стінами форпосту то в класики, то в марбли, то в кільце, і твердо вирішив, що як тільки зможе — витягне Астольфо на поверхню і влаштує тому найнезабутніший вихідний за останній рік.
Тепер Астольфо, майже такий самий зібраний і зосереджений, як на тренуваннях, ішов поруч і час від часу кидав на Роланда допитливі погляди, проте нічого не питав: вочевидь прийняв правила гри і готовий був чекати. Роланд не зміг стримати ще одну посмішку: уже уявляв, як скоро засяють очі Астольфо.
Ідучи набережною вздовж Сени, вони проминули Лувр, тоді звернули до Тріумфальної арки і пройшли у сад Тюїльрі. Роланд роззирнувся, шукаючи, з чого почати, запримітив ятку з солодощами і кивнув Астольфо:
— Ходімо!
Той окинув Роланда спантеличеним поглядом, однак сперечатися не став і слухняно пішов слідом.
— Тобі що взяти, марципани, вафлі чи праліне? — очі аж розбігалися від того, скільки всього поміщалося на невеликому прилавку. Якби тут були брати Роланда, певно, захотіли б знести усе, а потім би об’їлися так, що живіт болів би, і мама б на них сварилася, а тато тільки мовчки зітхав і не казав ні слова. Астольфо натомість звів на Роланда нерішучий погляд, і той поклав йому руку на плече. — Вибирай хоч все, якщо хочеш, не соромся!
Астольфо ворухнув губами, немов хотів щось сказати, проте промовчав. Оглянув ятку, тицьнув пальцем у пакунок з карамеллю — як Роландові здалося, навмання. Так, ніби не знав, що взагалі вибрати. Сум накотився холодною хвилею і омив серце: звісно, в Ордені солодке на столи подавали хіба що на дванадцять великих торжеств, але хіба не міг той же Марко іноді приносити Астольфо щось смачненьке? Він же в силу інтендантських справ куди частіше бував на поверхні, і часу заскочити у крамничку й купити там гостинця у нього було явно більше, ніж у мисливця, який ганявся нічними вулицями Парижу за вампіром. «Не суди, і не судимий будеш! Марко любить Астольфо понад усе і робить для нього все можливе, а ти просто щось не знаєш», — в наступну ж мить озвалось всередині сумління голосом матері, і Роланд відчув укол вини. Справді, замість того, щоб дорікати Марко, він же просто міг сам приносити щось Астольфо — врешті, у паладина свобод теж було більше, ніж у звичайного рядового. Твердо вирішивши, що з наступної поїздки обов’язково привезе Астольфо якого-небудь гостинця, Роланд згріб з прилавку ще кілька пряників, по пакунку марципанів і праліне, трохи нуги, а тоді впевнено потягнув Астольфо далі по саду.
Вони пройшлися алеями поміж парижан, які вийшли на післяобідній променад. Постояли біля вуличного жонглера, який вправно підкидав у повітря різнокольорові м’ячики. Починав він із трьох, далі став закликати публіку докидати йому наступні, і Роланд спочатку запропонував це Астольфо, а коли той відмовився, сам докинув кілька штук — і жонглер їх піймав з такою спритністю, яку Роланд бачив не у кожного мисливця. Аплодував Роланд ледь не гучніше за дітлахів, які зібралися теж повитріщатися на виступ, і два франки у підставлений капелюх кинув від щирого серця.
Вони проминули ще кілька яток, натрапили на катання на поні, і Роланд спочатку хотів був запропонувати його Астольфо — а тоді окинув того довгим поглядом і передумав. Сам Астольфо своє минуле не те щоб згадував — та й до слова якось ніколи не приходилося — проте від Олів’є Роланд трохи чув про те, чому навчають дітей колишнього дворянства. Про уроки верхової їзди Олів’є розповідав з особливо кислим лицем, але поні там ніде не фігурували — виключно повноцінні великі скакуни. Тому Роланд ще раз поглянув на щасливих дітлахів у сідлах, зітхнув — і пообіцяв собі, що обов’язково приведе сюди П’єра з Натаніелем, якщо сім’я вибереться нарешті як-небудь в Париж, а самого Астольфо потягнув до коробки театру Ґіньйоль, яку побачив віддалік.
Спостерігаючи разом з галасливою публікою за пригодами кмітливого Ґіньйоля, його приятеля-п’янички Ньяфрона, їхніх дружин, жандарма та інших героїв, Роланд і не помітив, як доїв нугу і пакунок з марципанами, а сонце перевалило за полудень і почало поволі котитися в бік океану.
Астольфо вів себе на диво тихо. Роланд сподівався, що той сяятиме не менше, ніж під час спільних тренувань, і встиг трохи засмутитися — проте врешті заспокоїв себе, що, певно, Астольфо просто надто відвик від нормального відпочинку, тому й губиться. Вони ще трохи погуляли по алеях, тоді вийшли до набережної, перейшли на інший бік Сени біля Бурбонського палацу і спробували піймати річковий трамвайчик, однак не встигли на рейс і пішли у бік Люксембурзького саду.
Сонце поволі хилилося до краю небосхилу, і його косі промені золотили дахи навколо і пускали зграйки зайчиків по Сені. Роланд звернув від набережної на вулицю Бонапарта, у тінь будинків. Хвилин на десять застряг біля фонтану Сен-Сюльпіс, роздивляючись статуї в нішах, кам’яних левів і те, як стікає каскадами вода. Зачепився поглядом за двох замурзаних хлопчисьок з протилежного боку: один пас очима вулицю, явно визираючи жандармів, інший діловито визбирував монетки у воді. Роланд, покопавшись у кишенях, кинув все, що знайшов, у фонтан, і обернувся до Астольфо:
— Ходімо, до саду вже рукою подати!
Той не ворухнувся. Опустив погляд. Звів. Між тонкими бровами залягла похмура зморшка, яку Роланд останнім часом став помічати.
— Як це все допоможе мені убивати вампірів?
Роландові здалося, що грудей зсередини торкнулось щось холодне. Астольфо стояв перед ним, призахідне сонце топленою міддю розлилося по його волоссю і тяжкими краплями застигло на сережках. Всі слова немов кудись зникли. Віддалік чувся хлюпіт води під босими ногами вуличних хлопчисьок, їхні гарячкові перемовляння й глухий дзвін монет. Астольфо помовчав ще трохи, знову опустив голову, знову звів.
— Я назад. Може, ще встигну потренуватися.
Роланд так і не знайшов, що йому відповісти. Він мовчки дивився, як Астольфо розвертається, як тонка постать губиться посеред перехожих. Сонце остаточно сіло за дахи, вулицю заволокли сутінки, і в них низкою почали загоратися ліхтарі, знаменуючи початок ночі.
Роланд дивився вслід Астольфо, а у грудях глухо билося серце.