Work Text:
У затишному куточку внутрішнього подвір'я, прихованому за густим кущем плюща та кам'яними виступами стіни, пахло лише нічною сирістю, вологим ґрунтом і тихим, розміреним теплом замку, який давно спав.
Скорпіус сидів на підлозі просто під відкритим небом, спершись плечем на холодну кладку стіни, і просто дивився на те, як бліде світло місяця пробивається крізь гілки. Сувої пергаменту й підручники лежали осторонь на лавці — сьогодні вони не мали жодного значення.
Роза стояла поруч, притулившись спиною до сусідньої стіни. На ній була лише легка сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком і темні шкільні штани — після кількох годин виснажливої підготовки до екзаменів у бібліотеці формальностей більше ніхто не дотримувався. Вона повільно опустилася на бруківку поруч із ним, обхопивши руками плечі, ніби намагаючись сховатися від нічного прохолодного повітря.
— Знаєш, — тихо почала вона, дивлячись кудись у простір між ними, — іноді мені здається, що ми занадто багато часу витрачаємо на те, щоб довести одне одному свою правоту.
Скорпіус ледь помітно усміхнувся, підводячи погляд. У тьмяному світлі його світле волосся здавалося майже срібним, а в очах не було й сліду звичної іронії чи захисної колючості.
— Тільки іноді, Візлі? — його голос пролунав м'яко, майже по-домашньому, без будь-яких натяків на суперництво чи шпильки. — Мені здавалося, ми присвятили цьому всі ґорвортські роки. Імідж родин та інше...
Роза коротко, беззлобно хмикнула, але не відвела погляду. Вона пересунулася ближче — зовсім трохи, скорочуючи ту саму дистанцію, яку вони так ретельно оберігали на людях. Її плече торкнулося його плеча, і це просте, буденне зіткнення раптом виявилося ближчим і чеснішим за будь-які слова.
Скорпіус не став відсуватися чи жартувати. Він повільно простягнув руку й обережно, кінчиками пальців, заправив за її вухо пасмо темного волосся, яке вибилося із зачіски. Його долоня на мить затрималася на її щоці, відчуваючи тепло шкіри.
Роза заплющила очі й на секунду притулилася до його долоні, дозволяючи собі нарешті розслабитися після місяців безперервних перегонів за першість і тривог, які вони носили всередині, мов непосильну ношу.
— Не думай про екзамени хоча б зараз, — прошепотів він, і його голос пролунав настільки тихо, що здавалося, ніби ці слова призначені лише для них двох.
Скорпіус обережно підсунувся ближче й м'яко обійняв її за плечі, притягуючи до себе. Роза не чинила опору — натомість вона повільно видихнула всю накопичену напругу, схиливши голову йому на плече. Тепер їй більше не потрібно було будувати захисні стіни, сперечатися про бали чи доводити власну бездоганність. У цьому затишному куточку подвір'я, схованому від усього Гоґвортсу, залишалися тільки вони двоє, нічний спокій і тепло, яке нарешті перемогло будь-який холод.