Work Text:
Протяг у міністерському архіві завжди гуляв коридорами з такою силою, що здавалося, ніби кам'яні стіни дихають. Скорпіус уже втретє за останню годину застебнув високий комір мантії, але холоду це не зменшило. Вологе, просоченн віковою пліснявою повітря пробирало до кісток.
Він крокував вузьким, затягнутим у тінь ксистом — старою критою галереєю, що з'єднувала два крила Департаменту таємниць з архівами. Тут ніколи не ходили випадкові люди. Тільки ті, хто намагався сховатися від галасу кабінетів або закопатись у справи, про які міністр вважав за краще не згадувати.
Коли поряд із ним почувся знайомий, чіткий і занадто швидкий стукіт підборів, Скорпіус навіть не здивувався.
— Ти знову тут, Малфою? — голос Рози луною відскочив від кам'яних склепінь. Вона з’явилася з-за повороту, тримаючи в руках стос важких пергаментів, які ледь не закривали їй обличчя. — Я сподіваюся, ти не місця для чергового сумнівного експерименту? Цей поверх офіційно закритий на санітарну обробку ще з вівторка.
— По-перше, я просто дихаю свіжим повітрям, — спокійно відповів Скорпіус, зупиняючись. — По-друге, тобі теж варто було б, бо ти не вилазиш з підземель. І по-третє... дай сюди половину.
Не чекаючи дозволу, він м'яко перехопив у неї верхню частину пачки, відчуваючи, як пальці на мить торкнулися її шкіри. Роза різко видихнула, чи то від полегшення, чи то від роздратування, і зупинилася поруч.
Вони стояли посеред довгого ксисту, де світло факелів ледь вихоплювало з темряви пилові завіси. Між ними завжди існувала ця дивна дистанція — невидима межа, яку вони обидва ретельно оберігали. Вони були партнерами по розслідуваннях, колегами, іноді — нічними співрозмовниками за чашкою огидної міністерської кави, але ніколи не переходили ту небезпечну межу, де закінчувалося професійне партнерство.
— Звіт щодо артефактів із Північного Уельсу готовий? — запитала Роза, відводячи погляд у бік високого арочного вікна, за яким густим килимом стелився темний туман.
— Майже. Залишилося перевірити останню главу про темні ритуали. Здається, твої підозри підтвердилися: хтось намагався використати старі чари для маніпуляції з пам'яттю, — Скорпіус спостерігав за її профілем, за тим, як напружено зсунулися її брови. — Ти виглядаєш виснаженою, Візлі. Коли ти востаннє спала більше чотирьох годин?
Роза різко повернула до нього голову, і в її карих очах спалахнув знайомий вогник протесту.
— Я чудово контролюю свій графік, Малфою. Мені не потрібен нянька. Особливо в особі людини, яка вчора забула пообідати, бо захопилася перекладом рун на обгортці від шоколадного жабчика.
Скорпіус тихо засміявся, і цей звук розвіяв холодну напругу коридору.
— Те була дуже рідкісна обгортка, — заперечив він із абсолютно серйозним обличчям. — Історична цінність.
Роза примружилася, але куточки її губ зрадницьки сіпнулися в усмішці. Вона зробила крок уперед, зупинившись поруч так близько, що Скорпіус відчув легкий запах пергаменту, чорнила й осіннього дощу, який вона незмінно приносила з собою.
— Знаєш, — тихо сказала вона, дивлячись на нього трохи довше, ніж вимагала робоча етика, — іноді твоя самовпевненість лякає більше, ніж усі прокляття в цьому архіві.
Скорпіус лише злегка посміхнувся у відповідь, не роблячи жодного зайвого руху, щоб не порушити цю крихку рівновагу.
— Тоді добре, що поруч є хтось, хто може тримати нас обох у безпеці, — відповів він так само тихо.
Роза не відповіла. Вона лише на мить довше, ніж дозволяла робоча звичка, затримала на ньому погляд, а потім повільно відступила на півкроку назад — рівно настільки, щоб невидима межа між ними знову натягнулася струною.
— Наступного разу, Малфою, коли захочеш подихати «свіжим повітрям», бери хоча б мантію товщу, — кинула вона через плече, різко розвертаючись і крокуючи до виходу.
Скорпіус не рушив з місця одразу. Проводячи її поглядом, він тихо, майже беззвучно додав сам до себе: — ...або хоча б термос із чимось теплішим за ту лайнову міністерську рідину, яку тут чомусь називають кавою.
Роза на секунду зупинилася, явно не очікуючи почути подібне з вуст чистокровного аристократа, який зазвичай вивіряв кожне слово. Вона повільно обернулася через плече, і в її погляді змішалися подив та лукавство.
— Лайнову? — перепитала вона, вигнувши брову. — Здається, цей протяг остаточно розхитав твої академічні стандарти, Малфою. Хто б міг подумати, що ти здатен на подібні епітети.
— Просто констатую факти, Візлі, — спокійно відповів він, хоча в його погляді майнула ледь помітна іскра задоволення від того, що йому вдалося пробити її захисну завісу. — Навіть архіви мають свої межі терпіння.
Роза лише коротко хмикнула, приховуючи раптову усмішку.
— Гаразд. А тепер рухайся. Якщо ми хочемо закінчити ці звіти до кінця століття, тобі доведеться прискорити кроки, — знову рушила вперед, дозволивши звукові своїх кроків заглушити все інше. Скорпіус дивився їй услід доти, доки силует остаточно не розчинився в сірому мороці коридору.
Повітря в підземеллі не стало теплішим, але неприємне поколювання в пальцях зникло. Скорпіус міцніше перехопив в руках поклажу, і ховаючи посмішку рушив за зниклим силуетом.