Work Text:
Не знаю, як ви, але варто визнати: Чон Чонгук — красунчик. Що? Не визнали? Ви здорові?! Гаразд, зачекаю... Можливо, ви просто його не бачили. Якщо побачите хоч раз — цей хлопець залишить незабутнє враження. Як зараз кажуть: «Класний стиль?», «Солоденький»... «Daddy». Не смішно, адже це все про нього. Просто «короткий» перелік плюсів, записуйте: високий, стрункий, мускулистий, але не бодибілдер, темноволосий, теплий погляд, миле личко, глибокий голос... бла-бла-бла. Звісно, крім цього, іноді він має дуже важку руку й надміру єхидний сміх, а ще він надзвичайно конкурентоспроможний. А хто безгрішний?
Ні-ні, це не ода Чонгуку. Просто коротке вступне слово до того, що не завжди зовнішність допомагає в особистому житті. Адже ти можеш бути дуже сором'язливим... або інакше — коли від дівчат кидає у холодний піт, чи кидає в іншу частину будівлі, коли як; а від хлопців — червоніють щоки, і заїкання аж ніяк не спрощує і без того складну зі своїми діалектами корейську мову.
Коли Чонгук подумав, що його особисте життя настільки особисте, що він у ньому сам-один, то вирішив звернутися до останнього кроку всіх відчайдухів — сайтів і агентств знайомств. Його привабила ідея, ще й нове агентство шукало піддослідних кроликів. Чонгук ідеально підходив під цей опис за всіма параметрами, тому йому запропонували нову послугу — одноденне побачення. Ти просто приходиш на побачення до людини, обраної за схожістю анкет, а потім за тиждень можеш із сімох претендентів обрати одного й відкрити його анкету з усією-всією підноготною, яку той назбирав про себе, щоб використати це в особистих цілях — нарешті вийти заміж чи одружитися! Профіт, завдання виконане! А не сподобалося — проси і будеш мучити себе ще тиждень, слухаючи розмови незнайомців. Колись же профіт буде виконаний! (Головне — залишатися оптимістом!)
Для Чона цей марафон виглядав доволі дивно, та й страшно — щодня якийсь незнакомець, говорити з ним, і не лише про нього, а й про себе. Чонгук боявся виглядати маленьким, наївним, дурним і недосвідченим. Хоча про досвід краще промовчати — кілька диких дівчат, від яких він тікав так завзято, що аж дим з вух валив, не дадуть збрехати. Тому він вирішить спробувати щастя з хлопцями. А що, ми ж усі за природою бісексуальні.
Нашкрябавши анкету, де першим ділом написав усе, що любить (у його половинки мало бути з ним хоч щось спільне), Чон отримав доволі дивний списочок, але залишився задоволений:
«Люблю їжу!»;
«Люблю музику — поп, реп»;
«Люблю танці. Навіть навчався в ЛА (я крутий!)»;
«Люблю спати!»;
«Люблю обійми, особливо зі цуценятами».
«Люблю різноманіття».
До останнього пункту фантазія Чонгука вичерпалася, та й увесь задум здавався дурним, але... з чим дідько не жартує! Після надсилання анкети агентство надіслало йому дані: час і місце, номер столика тощо. Мабуть, агентство навіть зняло одне й те саме кафе для всіх знедолених.
Так він опинився чудового понеділка о 19:00 у доволі милому й затишному ресторанчику. За вказаним для нього столиком він побачив високого, широкоплечого хлопця в рожевій толстовці. Чонгук зрадів, що його супутник також не став особливо вбиратися, адже чорна толстовка та джинси геть не вирізнялися святковістю. Біла маківка його супутника вже завзято вивчала аркуш меню.
— Вирішив замовити без мене? — Чон вирішив підкорити своїм гострим розумом.
— Вирішив! — несподівано відповів хлопець, навіть не відриваючи голови від меню. На розгублену тишу він вибухнув хоч і скрипучим, але заразним сміхом.
Чон сів навпроти і так само уткнувся в меню. Виглядало ніяково.
— Гаразд, давай замовимо, потім потеревенимо, — хлопець махнув у бік стійки. Чонгук намагався орієнтуватися в меню, що було важко, слухаючи довгий перелік того, що збирався поглинути його співрозмовник.
— Я замовлю мульманду, кімчиччиге, тукпегі бульгогі, покким удон, — хлопець уже в очікувані смачної вечері облизував губи. Здавалося, замовленим можна нагодувати третину відвідувачів ресторану, але той продовжував задумливо сканувати меню. — Самгепсаль, макголі* та... мабуть, усе.
Чонгук видихнув. Як добре, що в умовах був пункт про роздільний рахунок, де кожен платить за себе. Низький голос офіціанта звернувся до Чонгука, який так і не зміг нормально вивчити меню, тому він ляпнув: «Сунде кук* і бананове молоко». Офіціант, повторивши замовлення, мовчки кивнув і відійшов.
— Тепер можна й побалакати, — почав супутник. — Я Джин, і я красунчик.
Чон різко смикнув головою. Ну звісно, хлопець перед ним був красивим, тут і сперечатися не варто. А який скромний!
— А я Чонгук, і я ілюстратор.
Джин про щось задумався. Хоча про що? Чи то він не шарив, що за професія така, чи то намагався знайти нитку розмови. Але здавалося, шукати нитку тут марно — швидше довелося б шукати цілий клубок.
— А! Сунде кук, як Чонгук, кук-кук-кук, — нарешті вимовив той і вибухнув скрипучим сміхом гієни. Ставало, капець як ніяково. Суто з ввічливості Чонгук натягнув на обличчя криву посмішку. Тут, напевно, краще дотримуватися тактики «Не давати Джину часто відкривати рота», тому Чон почав частіше втручатися в розмову, розповідаючи про себе. Виходило так, ніби він читав зі шпаргалки — народився, навчався, ще не одружився... Коли принесли їжу, Джин сам замовк, зосередився на їжі й видавав лише захоплене «Ум!», «Ах!» та чавкання.
У той же час Чонгук повільно сьорбав своє молоко й думав. Джин чудово відповідав параметрам «різноманітність» і «любитель їжі». Його жарти були дивними й давно вкриті столітньою пліснявою. Агентство або знущалося (Чон озирнувся в пошуках можливої прихованої камери), або дуже творчо підходило до пошуку кандидатів. Джин був непоганий, зовсім ні, навіть дивно, чому він досі вільний: гарний, креативний (що пом’якшує критерій його гумору), заробляє достатньо, а роботу має стабільну (чим не наречений!); прогодувати його, мабуть, важко, але хто тут без гріха.
Тільки він точно не його тип. Вирішивши, що Джин може стати йому хорошим другом, Чонгук думками вже був у наступному дні.
«Що день, прийдешній для мене, готує» — наспівував у голові Чонгук, заходячи у вівторок у те саме місце, о тій самій годині. За столиком знову сидів високий на вигляд хлопець, з чимось темним на голові — зачіска «свег», напевно.
— Привіт! Я Чонгук.
— Привіт, чувак, сідай, — Чону здалося, ніби він прийшов на співбесіду до хіп-хоп-гурту. — Я Намджун, у своїх колах — Реп-Монстр.
У своїх колах? Яких саме? Сподіваюся, це гуртки з вивчення фольклору, ліплення з глини, а не якийсь сутенерський гурток (Чонгук озирнувся, придивляючись, кого раптом покликати на допомогу). Агентство, ви ретельно перевіряєте анкети?
— Колах? — з побоюванням наважився запитати Чонгук.
— Так, я займаюся репом, це моє сценічне ім’я.
— А-а-ах, — з полегшенням видихнув хлопець. — Реп, Реп Монстр.
— Так, не Dance Monster, а R-A-P Monster, не D-A-N-C-E Monster.
— Зрозумів-зрозумів, давай щось замовимо.
— Просто, якщо я виглядаю наполегливим, то це тому, що я дуже пристрасно ставлюся до того, що люблю.
— Я розумію.
Чонгук справді розумів і, напевно, це одна з причин, чому він сам зараз тут, звертається по допомогу, щоб знайти свою половинку. З одного боку, це добре — бути єдиним цілим зі своїм захопленням, пристрастю, як він, наприклад, з малюванням, або Намджун із музикою. Чи став би він хорошим художником, ілюстратором і фотографом-початківцем, якби не пристрасть. Але з іншого боку ця пристрасть може стати згубною для іншої частини життя, де ти поступово забуваєш друзів, рідко бачишся з рідними і навіть у найменшій квартирці в центрі столиці відчуваєш себе самотнім.
Він гарно провів вечір (навіть дав чайові офіціантові, який чарівним чином встигав доливати та подавати закуски ще до того, як про це спадало на думку), Намджун — чудовий співрозмовник, немов філософ, особливо коли до їхнього столика підтягнулося соджу*. Чудовий новий друг. Чонгук навіть не відчував розчарування, що вже другий претендент був скоріше не шансом на стосунки, а шансом знайти друзів.
У середу ентузіазму було трохи менше. Наслідки похмілля та тривожної ночі посилилися, коли «Доля» (не жартую — назва агентства) підсунула йому гіперактивного й надто товариського супутника.
— Привіт, я читав, що ти навчався танцям у Лос-Анджелесі, — чорт, чому це не відредагували.
Чон Хосок виявився закоханим у танці, він ризикнув і тепер був власником танцювальної студії, де також сам викладав хіп-хоп. Вони багато говорили про стилі та їхнє поєднання. Вражаючий хлопець — навіть мігрень Чонгука минула. Це був той випадок, коли йому захотілося щось змінити, і хоча б раз-другий на тиждень прийти позайматися танцями, згадати минуле й розім’яти кістки.
Таких заразливих людей Чонгук любив, але чогось знову бракувало. Здавалося, що йому, немов малолітку, хотілося якогось сплеску. Якого сплеску?! Ще пару рочків — і він буде не daddy, а дідусем, який змарнував молодість.
Четвер Чон Чонгука, здавалося, зайняв цілих три дні. З новим кандидатом — Мін Юнгі — не хотілося поспішати. З Юнгі саме факт стосунків здавався дивним, адже з ним хотілося посидіти біля бару, спробувавши всі нові напої, валятися десь у затінку, слухати м’який баритон під тиху мелодію фортепіано. Що, звучить романтично? А хрін! Адже з порога він прошепотів: «Я твій, хьон». У спотвореному мозку Чона в найневідповідніший момент спливла найдивніша картинка: він із Юнгі в одному ліжку, а Чонгук на піку насолоди стогне «хьон». Ця хрінь не виходила з голови до кінця вечері. І тут вже свій мозок і свою свідомість не будеш гвалтувати.
Приємним акордом вечора стало те, що сам Юнгі («Юнгі-хьон, дрібното!») сказав, що не проти зустрітися якось і, не будучи прикутим тягарем любовних мандрів, гарненько напитися.
П’ятниця була дуже дивною. Зайшовши до ресторану, він побачив дуже симпатичного хлопця, стильного, з приємним кольором волосся, наче зефірка. Сам хлопець був ніби зефіркою, рисовим пиріжком. У них могло б щось скластися, якби не одне «АЛЕ». Думаю, не всі люди люблять обійми (Чонгук вдає, що не любить), але й серед тих, хто їх любить, знайдуться ті, хто не любить, коли їх тіскають.
Саме тому з Пак Чіміном нічого б не вийшло. Він з самого початку замилувався Чонгуком, вирішив докласти максимум зусиль, щоб обійняти його, немов він плюшеве цуценя (але, насправді, він м’язиста свинка), відгодувати його (тут Чонгук не дуже обурювався) і бути максимально романтичним.
Чонгук — людина педантична. Усе в житті має бути рівно пофарбоване, підстрижене, ідеальне, планомірне й розмірене. Шкода, звісно, що за двадцять з гаком років він не змінив себе, тому такий стрімкий початок його злякав. Треба бути романтиком, але в міру, обійматися — не так одразу, ну, а приманка їжею — це був хороший шанс. Зате тепер у нього є ще один друг («я твій, хьон, до речі»), гаразд, маленький хьон, якому якщо й не даси обійматися, то його можна хоча б пом'яти.
А ось п’ятниця, від самого ранку, не радувала Чонгука — ілюстрації не малювалися, і рогата худоба не родить. Передчуття чогось не давало спокою весь день. Коли він з’явився в уже рідному для нього ресторані (стільки грошей він тут залишив?), передчуття виправдалося у всій красі — за столиком було порожньо. Жодного натяку на те, що тут хтось був і просто відійшов до вбиральні. Але хто знає, чому супутник запізнюється, тому Чон сів за столик, переводячи подих. Минуло хвилин десять, п’ять із яких супроводжувалися нервовим постукуванням пальців по столу.
— Привіт! — нарешті пролунав глибокий чоловічий голос, який здався Чонгуку знайомим. Він звернув увагу на високого білявого хлопця, що стояв біля столу.
«Чорт, він такий гарний! Наче намальований».
— ...можна?
— Що, вибач? — задивившись, він не почув нічого з того, що сказав цей хлопець. Невже доля чи «Доля» нарешті дала йому шанс.
— Я запитав, чи можна присісти?
Чорт, не посміхайся — ти прекрасний! Присісти? Він ще й питає. Та нехай навіть приляже.
— Напевно, так, — хмикнув красень, сідаючи навпроти. — Я Техьон, до речі.
— Чонгук, — видихнув той.
Напевно, він виглядає, як якийсь ідіот, бо на Техьона боляче дивитися (у найкращому розумінні цього виразу). Але зібравшись із думками, Чонгук зміг вичавити щось більш членороздільне й почати говорити. І не пошкодував... Техьон виявився тим самим спалахом, на який чекала дванадцятирічна дівчинка, що живе в Чонгуку. Він навіть не помітив, як пролетіли години за обговоренням улюблених шоу, дорам, улюбленої музики, спільних захоплень мистецтвом і фотографією. Але все хороше колись закінчується: офіціанти почали готуватися до закриття, протираючи столи, прибираючи стільці та закриваючи кухню.
— Тепер я впевнений, з ким хочу провести більше часу і чию анкету вибрати, — вже впевнено фліртуючи, сказав Чонгук.
Техьон, на подив Чона, розсміявся.
— Не вийде так, вибач.
— Що? Чому?
— Та просто так кумедно вийшло. Мені сподобався один хлопець, ось уже п’ятий день поспіль не можу відірвати від нього погляд. Він високий, гарний, ніби айдол з обкладинки, а його очі сяють, коли він розповідає про себе, про свої захоплення.
Чонгук дивився на пристрасно палаючі очі Техьона і ревнував його до того незнайомця. Як можна було пропустити, не зустріти його раніше. Хлопець відчув, як у його очах підкочується ледь не дитяче розчарування. «Чорт, не смій ще заплакати!»
— А ще є щось кумедне, — продовжував Техьон, — що цей хлопець жодного разу не помітив мене до сьогодні, поки я не набрався сміливості відібрати чийсь шанс познайомитися з ним. Я вирішив на пробу присісти до нього за столик, сподіваючись, що його супутник так і не з’явиться.
— Що? — не вірячи, запитав Чонгук. — Ти про мене? Але я думав, що ти один із кандидатів з агентства.
— Ні, я працюю в цьому ресторані й усі чотири дні обслуговував цей стіл, спостерігаючи за калейдоскопом хлопців навпроти тебе.
— Ні, я з ними не зустрічаюся... — хоч би Техьон не подумав, що Чонгук якась повія.
— Знаю-знаю, — хихикаючи, відповів Техьон.
— Тоді сьогодні...
— Мені пощастило, що новий кандидат не прийшов. Я улюбленець пані Фортуна.
— А я, напевно, улюбленець долі або «Долі», — розсміявся Чон.
Чон Чонгук не міг повірити своїй долі, удачі чи простому збігу обставин — Кім Техьону. Але доля десь є, фортуна завжди можлива, і всі збіги та випадковості — не випадкові. І колись один випадок або людина доведе вам усе це.