Work Text:
Влад працював в компанії не так давно, до того ж всі пам’ятали ті жарти про молодих працівників, які посеред робочого дня просто вирішували, що з них досить, і йшли додому. Тож коли він не з’явився на роботі після обіду, ніхто не звернув на це уваги. Ніхто, окрім Дори. Вона зі свого робочого місця чудово бачила, як привид Влада крутиться навколо кавоварки. Дора кинула швидкий погляд на годинник. В цей час він зазвичай і повертався з обіду. Через напівпрозору спину дівчина бачила, як привид намагається схопити чашку. Потім ще раз. «Сподіваюсь, ти будеш хорошим хлопчиком, і мені не доведеться залишатись після роботи, щоб палити тут шавлію», — подумала Дора. До Різдва лишався тиждень, і вона заслуговувала хоч на кілька днів без запаху шавлії. Ніби почувши її думки, привид запустив кавоварку, а потім ще раз, і ще, поки кава не почала виливатись через край. Дора знала, що зазвичай привиди не сповна розуміли свої дії. Просто робили те, що могли. «Добре хоч не зрозумів, що вміє кричати», — Дора повернулась до документів. Чужий післясмертний досвід — це не її справи.
Попри аномально теплу зиму — в середині грудня вдень все ще можна було вийти на вулиці у футболці, компанія готувалась до зимових свят. В секретаріаті зробили різдвяний куточок з маленькою штучною ялинкою і купою вати. Відділ кадрів розвісив паперові гірлянди. В бухгалтерії склали святковий плейліст і повдягали червоні ковпаки. Дора пила з трубочки лате з льодом, і спостерігала, як її колега Дмитро вішав кольорові кулі на фікус. Варто зауважити, що він керувався не стільки святковим настроєм, як передчуттям відпустки, запланованої на середину січня. Влад тим часом витріщався на своє робоче місце, хоч там і не було його особистих речей. Навіть чашку йому видали з логотипом компанії. «Що ж з тобою сталось всього за годину обіду. Яка така смерть може змусити душу переслідувати офісну кавоварку», — задумалась Дора.
Наступного дня, Дорі знову довелося нагадати собі, що до Різдва лишилось всього чотири робочих дня, і не існує такої задачі, яку не можна відкласти до кінця свят. Влад виглядав на диво спокійним, як для людини, що померла напередодні. Дора намагалась на це не зважати.
— У мене клавіатура не працює, — пролунав голос, коли з ранковою кавою було покінчено, і працівники почали вмикати комп’ютери.
— І в мене.
— І в мене.
— І в мене, — відлунювало офісом.
— Мені терміново треба підготувати звіт, — пролунав розпачливий крик. — Через п’ятнадцять хвилин нарада.
— Кінець року, мені потрібно працювати! — в коридорі бухгалтерія закидувала дзвінками ІТ-відділ.
Дмитро меланхолійно натискав кнопки клавіатури, особливо не сподіваючись на результат.
— Може, це оновлення системи? — висловив хтось припущення.
— Може, це прибиральниця щось зачепила?
Дмитро поліз під стіл, відключив клавіатуру і підключив назад. Дора перезавантажила комп’ютер. Це не допомогло. Тоді настала її черга лізти під стіл.
— Так, це мишка, — роздумувала вона вголос, розбираючи жмут переплутаних кабелів. — А це твоя клавіатура… зачекай-но! — вигукнула вона, перевіряючи ще раз. — Вона підключена до мого комп’ютера, а до твого… моя?
Офіс затих. Раптом Дора стала центром уваги. Усвідомивши ситуацію, працівники безпорадно переводили погляд з клавіатур на монітори. Раптом двері відчинились.
— У кого не працює клавіатура? — спитав працівник ІТ відділу з втомленими очима.
Коротке розслідування показало, що абсолютно всі клавіатури були підключені до сусідніх комп’ютерів.
— Хто це зробив? — спитав Дмитро. — Це ж не може бути випадковістю.
Влад сидів на підвіконні і задоволено спостерігав за пошуком винного. «Схоже, хорошим хлопчиком ти не будеш», — подумала Дора і відкрила новий документ, наближалась обідня перерва.
«Всього чотири дні, всього чотири дні, це не моя проблема», — повторювала собі вона, коли Влад поперевертав всі горщики з рослинами, окрім святкового фікусу.
— Оце так протяги, — пробурмотів Дмитро, соваючи свого улюбленця туди-сюди у пошуках найбезпечнішої позиції.
— Давно тебе цікавлять рослини? — спитала Дора.
— Вже майже пів року! — похвалився він. — Хочеш, покажу тобі фотографії моєї розсади? На балконі вирощую.
«Напевно, це криза середнього віку», — подумала Дора, але подивитись фотографії погодилась.
Трохи складніше стало ігнорувати ситуацію, коли до Влада приєднався привид охоронця Бориса. На відміну від Влада, Борис свій новий стан ніби й не усвідомлював. Він підходив до випадкового комп’ютера, запускав Internet Explorer і шукав пасьянс павук онлайн.
— Хіба на комп’ютерах досі є Internet Explorer? Я думав, його давно прибрали, — скрикувала випадкова жертва Бориса.
Але порівняно з Владом, який зробив документ на сто сторінок з крапкою на кожній, і тепер відправляв це на друк на кожен принтер, до якого міг підключитись, Борис виглядав безневинним духом. «Два привида за два дні — це просто співпадіння», — подумала Дора.
Наступного дня, коли на роботу не вийшла бухгалтерка Любов Михайлівна, стало абсолютно очевидно, що це не просто співпадіння. Ніщо не могло стати між Любов Михайлівною та роботою. Якби мерці повставали з могил, вона б забарикадувалась в кабінеті. Якби на обрії з’явились вершники апокаліпсису, вона попросила б їх підкинути її до роботи. За двадцять років в компанії вона не пропустила жодного робочого дня. І її раптова відсутність нарешті змусила усіх звернути увагу на зникнення людей. Всі почали метушитись. Дора хотіла б заспокоїти колег, розповісти, що Любов Михайлівна досі була тут, за своїм столом, перевіряла неіснуючі документи. І якщо добряче прислухатись, можна почути, як вона тихенько бурмотить якісь цифри. Іноді Любов Михайлівна підводила голову і розглядала живих колег, не розуміючи, чому всі ходять з такими обличчями і чому ніхто, окрім неї, не працює. Звісно, їй знадобилося б трохи часу на адаптацію до нового способу існування. Але Дора була впевнена, що приводу перейматись не було. Така дрібниця як смерть ніколи не стала б між Любов Михайлівною та роботою. Однак всі інші бачили лиш пусте робоче місце, теки для документів, калькулятор і стопку конспірологічних журналів «Феномен», які Любов Михайлівна іноді читала під час обідньої перерви. Працівників опитували, намагались дізнатись, хто останнім бачив зниклих. І як би Дора не хотіла, розкажи вона всю правду… що ж у такому разі ніхто не заперечував би, якби вона взяла лікарняний. «Три — це вже не збіг», — подумала Дора.
— Виглядаєш змученою, Доро, — перед дівчиною стояв Дмитро з чашкою кави в руках.
Ніхто не помітив, як Влад поставив склянку у кулер так, щоб вода з нього витікала, не зупиняючись. Word кожні пару хвилин вилітав без збереження — працювати було неможливо.
— Схоже, цей тиждень непростий для всіх.
— Ага. Спробуй маніфестації бажань якось. Я от маніфестував хорошу погоду, і подивись, — хлопець махнув рукою в бік вікна. — На вулиці тепло майже як влітку.
— Дякую за пораду, — відповіла Дора, зауваживши подумки, що перед відпусткою люди стають надзвичайно нестерпними.
Дмитро зробив крок назад, підсковзнувся на воді з кулера і впав, почав гучно лаятись. Влад з’явився біля його комп’ютера.
Любов Михайлівна займалась зарплатою, і відмовлялась вчити когось на своє місце. «Цікаво, скільки часу мине, перш ніж знайдуть заміну, — думала Дора. — Принаймні я можу звільнитись, а цей бідолаха Влад тут застряг. Провести вічність на роботі — що може бути гірше?»
У своєму житті Дора бачила не одного привида. Вирішувати проблеми такого штибу було її першим підробітком. Летючі горщики її не вельми хвилювали. На відміну від всіх інших працівників. Атмосфера в офісі стала такою напруженою, що коли з’ясувалось, що хтось зачепив всі скріпки одна за одну, і тепер витягнути їх можна тільки довгим ланцюжком, це переросло у справжній скандал. У Дори починала боліти голова. До Різдва ще два дні. Коли її попросили віднести у відділ кадрів документ на підпис, вона навіть зраділа можливості відпочити трохи від цієї божевільні. В кадрах атмосфера була спокійніша. Хтось ставив чайник, хтось ніс мисочку з помідорами та огірками. Чомусь Дора заставала підвечірок кожного разу, як заходила до них.
— Аномальне потепління, — пояснила працівниця з кадрів, піймавши погляд Дори, прикутий до овочів.
— А я на Таємного Санту приготувала шарф, — посміхнулась вона. — Схоже, варто було обрати портативний вентилятор.
Працівниця кадрів не посміхнулась у відповідь. Дора зніяковіло обдумувала цю ситуацію по дорозі до свого кабінету. Там все ще сварились через скріпки.
— Зникни, — пробурмотіла вона Владу, який все ще терся біля принтера. Той вибалушив на неї очі, але посунувся. Їй треба було відсканувати документ і відправити в інший відділ, щоб там його могли роздрукувати і прочитати — електронний документообіг.
Вступати в контакт з привидами було небезпечно. Коли тебе ніхто не помічає, намагатись привернути увагу того, хто здатен тебе бачити — абсолютно нормальне прагнення. Шкода, для людей увага привидів рідко буває приємною. По коридору з гучною лайкою пробігла бухгалтерка. Відколи Любов Михайлівна стала привидом, комп’ютери почали зависати. А ще Дора бачила, як вона замінює в принтері нові аркуші на чернетки. Деякі ще зі скобами від степлера.
— Премії на Новий рік не буде, чула? — повідомив Дмитро, проходячи повз неї до свого столу.
— Лайно, — пробурмотіла Дора, вона спритно поклала документ на скло сканера, поки не сталось ще чогось. Головний біль пульсував у скронях.
— Шеф просив терміново роздрукувати той звіт, зробиш? — попросив Дмитро.
Дора мовчки кивнула. «Ще два дні, ще два дні», — думала вона. Поки дівчина поверталась до свого комп’ютера, Влад знову відправив на друк документ. На цей раз принтер випльовував одну за одною чорні сторінки. Очистка черги друку. Картридж порожній.
— Як же ти мене дістав, — прошипіла Дора.
— Перепрошую? — Дмитро дивився на дівчину, ніби та зізналась у вбивстві його улюбленого фікуса.
— І ти теж. Сам друкуй свій звіт, ясно?
Ні, ще два дні у цьому хаосі Дора не була здатна витримати. Вона мусила щось зробити.
Дора не любила затримуватись на роботі. А в той день вона мусила чекати, поки всі розійдуться додому. Попри теплу погоду, це все ще була зима, темніло рано. У деяких є хибне переконання, що для спілкування з привидами потрібно створити певну атмосферу: приглушене світло, свічки, магічні камені, відьомський капелюх. Дора всього цього на роботу не носила. Вона сиділа під люмінісцентним світлом ламп і знемагала від нудьги. Привиди всі разом кудись поділись. Зазвичай, щоб відпустити привида на той світ, треба знайти, що його тримає на цьому. Ці троє лишились на роботі, і нічого, окрім роботи, їх не пов’язувало. Можливо, їх тримала якась неймовірно важлива задача?
Раптом світло почало блимати.
— Ну звісно. Що, заважаю вашій вечірці? — спитала Дора у порожнечі. Раніше привидам жилось легше. Щоб загасити світло, достатньо було промайнути повз свічку, і вона тухла. А зараз що? Перемикати автомат? Викручувати лампочки? Це потребувало значно більшої тілесності. Ввімкнулась пожежна сигналізація. Приємний жіночий голос попросив вийти з будівлі. Дора проігнорувала. Привиди завжди робили щось таке, коли намагались вигнати живих. А вона сподівалась поговорити з кимось із них. Раптом задзвонив телефон. Дора підняла слухавку.
— Він вже тут, — пролунав голос Влада. — Він прийшов по тебе.
— Хто? — буденно запитала Дора. Мертві відтворюють те, що бачили у фільмах жахів за життя — це природно. І ситуації, в яких вона почувалась головною героїнею таких фільмів, її не бентежили.
— Кіт, — шепотів хлопець у слухавку.
— Який кіт? — діловито уточнила Дора, відкинувшись у кріслі.
— Тікай! — крикнув Влад. Дора скривилась і відсунула слухавку від вуха.
Раптом вона згадала, що люди не дарма бояться фільмів жахів. Взагалі-то в них з головними героями зазвичай відбувається щось погане. А зараз в ролі головної героїні вона. І навпроти неї стояв велетенський чорний кіт. Пухнастий. Розміром з бичка.
— А, цей кіт, — пробурмотіла вона.
Дора поклала слухавку на місце. Кіт не рухався. Йому не було куди поспішати. Дора не рухалась. Раптом виявилось, що їй теж геть не було куди поспішати. У коридорі дзижчала лампа. «Що ж, принаймні тепер ясно, що сталось з тими трьома», — подумала Дора. Кіт зробив крок в її бік. Купка привидів стала другорядною проблемою, порівняно з двома золотавими очиськами і зубатою пащекою, що наближалась до неї.
— Що ти таке? — вона повільно вставала з крісла, боячись спровокувати тварину. Мороз пробіг шкірою.
Але той був не в настрої для розмов. Кіт стрибнув. Ручки, степлери, папки з документами — все посипалось на підлогу. Дора пірнула під стіл. Тілом рухала інтуїція, а серце прагнуло, щоб хоч щось відділяло кота від неї. Важке тіло істоти врізалось в меблі за її спиною. Жалібно заскрекотів принтер. Дора вилізла з іншого бок столу і озирнулась. Кіт намагався розвернутись між столом і шафою для документів. Він був надто великим для офісного простору. Але вони обидвоє розуміли, що це лише тимчасові незручності. Дора перебирала в голові замовляння: від переляку, від лихого ока, для примноження врожаю — все не те. Жодне з них не підходило для велетенського кота. І з собою у неї не було нічого. Вона збиралась допомогти відійти кільком привидам, а не тікати від демонічної істоти.
— Добре, отже доведеться імпровізувати, — пробурмотіла вона, відступаючи до скляних дверей і не відводячи очей від кота.
Дора намацала ручку за спиною. Вийшла. Зачинила двері і притулилась до них з іншого боку. Кіт з цікавістю спостерігав за нею крізь скло. Дівчині залишалось сподіватись, що кіт не впорається з дверною ручкою. Хоча не виглядало, ніби двері в принципі здатні його зупинити.
Раптом Дору осяйнула примарна надія. Тарілка свіжих овочів. Сіль. У відділі кадрів мусили мати сіль. Стільки всього могло піти не так. Вони могли носити маленькі солонки з собою, а не залишати великі пачки на роботі. Чи їсти огірки взагалі без солі. Кіт взагалі міг не боятись солі, і вона б стала просто приправою до його перекуски. Дора підхопилась і побігла у відділ кадрів. Смикнула ручку — замкнено. Ну звісно, саме в такий момент удача від неї відвернулась. У відчаї вона смикнула ще раз, з усієї сили. Але замку на її спроби було байдуже. Розлючена безсиллям, вона вдарила двері кулаком. Все було намарно. Злість не врятує її від кота. Дівчина мусила вигадати щось інше. Але що? Лишити все, як є, і повернутись додому? Замкнути вікна і двері, розставити всі захисти, які тільки спадали на думку? Це дало б їй час. Дора могла б подзвонити комусь, спитати пораду, пошукати інформацію. І тоді вона вийшла б на битву з усім необхідним для перемоги. Коридором розносились звуки глухих ударів. Схоже, поверхом вище у битву вже вступили прозорі двері офісу Дори. Істота нудьгувала. «Тварюка не дасть мені дістатись додому, еге ж?» — шторм з думок в голові Дори затих. Вона здивувалась своєму спокою.
Раптом в замку щось клацнуло і двері з табличкою «Відділ кадрів» розчахнулись. Дора озирнулась. Позаду неї стояв примарний охоронець Борис з як завжди веселим, трохи насмішкуватим виразом обличчя.
— Дякую, — прошепотіла дівчина і прослизнула в кабінет, зачинивши за собою двері.
У кабінеті було темно. Дора простягнула руку до вимикача, але зупинилась, помітивши напівпрозорий силует у кутку.
— Що ви… — почала вона, забувши, що ще кілька годин тому зарікалась спілкуватись з привидами.
Живою Любов Михайлівна рідко покидала свій кабінет, а привидом тим паче мала триматись звичних місць. Тим не менш примарна бухгалтерка сиділа тут, за чужим столом, і читала примарний випуск свого улюбленого журналу. Помітивши живу, вона відірвалась від сторінок і подивилась на Дору, як інквізитор на відьму.
— Я… просто за сіллю зайшла, — промимрила дівчина.
На мить їй здалось, що Любов Михайлівна зараз закричить тим криком, який видавати можуть тільки привиди. Її уява миттю намалювала картину, як почувши шум, у кабінет вламується кіт і ковтає її, навіть не жуючи. Але Дора втамувала її, згадавши, що Любов Михайлівна так дивилась на всіх і ще за життя.
Дівчина повільно сунула до шаф. В темряві кабінету майже нічого не було видно, тож вона трималась стіни. Пройшовши кілька кроків, Дора наштовхнулась на стіл, дзенькнула чашка, дівчина незграбно схопила, не даючи впасти. На підлогу посипався дріб’язок. Щось важке переступило в коридорі, зупинилось біля дверей. Дора завмерла, притискаючи чашку до столу. Їй здавалось, ніби вона чує чиєсь дихання десь зовсім близько. Темрява тисла на неї. Навіть Любов Михайлівна відірвалась від читання, щоб роздивитись щось у порожнечі.
Кіт зробив крок далі, а потім ще один, віддалявся від дверей. Дора знову змогла дихати. Любов Михайлівна знову перевела погляд на живу і на цей раз ніби побачила насправді. Дора напружилась всім тілом. Але бухгалтерка простягнула руку з журналом вбік. «Йольський кіт: чому люди у давнину дарували одне одному вовняні речі», — прочитала Дора напис на обкладинці із зображенням кота.
— Це воно? — недовірливо запитала дівчина. Привиди зазвичай не допомагають живим.
У відповідь Любов Михайлівна роздратовано махнула журналом ще раз. Шухляда столу, в який врізалась Дора, відчинилась. «Така могутність відразу після смерті, що ж за сила у неї могла бути за життя», — подумала дівчина. На думку їй спали усі ті дні, коли вона знесилена поверталась додому з роботи, і кожного разу намагалась знайти цьому раціональне пояснення.
У шухляді Дора знайшла майже повну пачку солі, але коли вона підвела очі, щоб ще раз роздивитись обкладинку з котом, Любов Михайлівна вже зникла. «Все одно всі вже знають, де ти ховаєш свої журнали», — подумала Дора.
Втомлена тривогою, вона всілась на підлогу з пачкою солі в руках, слухала важкі кроки кота в коридорі. Тепер теоретично вона могла себе захистити. Можливо, у неї навіть вийшло б повернутись додому. Але вічно ховатись вона не могла. Рано чи пізно доведеться вийти на роботу чи в магазин. А у кота в запасі була ціла вічність. Якщо він вирішив її переслідувати, міг би з’явитись завтра чи через день, а може через рік чи десять. Так, можливо, на той момент Дора вже буде готова до цієї зустрічі. Але до того вона мусить провести час у тривожному очікуванні. Любов Михайлівна щось знала. Можливо, у її кабінеті є відповіді. Дора могла їх отримати негайно. Для цього треба було тільки підвестися і пройти далі по коридору. Вона могла це зробити.
Дора встала, притулилась до стіни і прислухалась. Тиша. Вона відчинила двері і ступила крок у коридор. Десь ліворуч щось ворухнулось. Дівчина відскочила назад, у темряву між двома шафами, і завмерла. Кіт пройшов повз, навіть не подивившись в її бік. Дора почекала, поки кіт зникне за рогом і побігла. Коли до потрібного кабінету лишалось кілька кроків, замок клацнув і двері перед нею знову розчахнулись. «Може, привиди таки допомагають живим?», — задумалась Дора. Знайти потрібний журнал було не складно. Це був випуск за листопад. Дівчина відкрила його на потрібній сторінці, швидко пробігла очима по статті. Потім ще раз, але повільніше. І все в її голові стало на свої місця. Йольський Кіт — це істота, що з’являється із зимовим сонцестоянням і полює на всіх, хто не встиг отримати нового теплого одягу. Аномально тепла зима, люди не купують теплого одягу, Йольський кіт приходить по них.
Що ж, тепер Дора знала, як врятувати принаймні себе. Вона міцно стиснула пачку з сіллю і попрямувала назад, до свого кабінету. Потреби ховатись більше не було. Вона стикнеться з ним зараз і проведе зимові свята без страху.
Кіт вже чекав на неї в кабінеті. Він розлігся на підлозі, ліниво зиркаючи на двері. Побачивши дівчину, він підвівся, потягнувся і облизався, демонструючи гострі зуби. Дора поглянула на його велетенські пазуристі лапи і нервово глитнула. Вона повільно просувалась в бік своєї сумки. Кіт кинувся на неї. Від нього пахло вовняним светром, що пролежав у шафі весь рік. Дора сипнула сілля кудись в його бік навмання, майже не думаючи. Кіт відсахнувся, вишкірився і загарчав, показуючи гострі зуби. Від цього звуку скло задзеленчало у рамах. На цей раз Дора яскраво уявила, як кіт її жує. Повільно.
Вона боялась відвести погляд від істоти, щоб перевірити, скільки солі у неї лишилось, але судячи з ваги, пачка була принаймні наполовину порожньою. Руки тремтіли. Дора дійшла до свого столу і насипала навколо себе тонку смугу солі. В пачці майже нічого не лишалось. «Якщо ці дешеві фокуси дійсно захистять від істоти, яка тільки що розтрощила принтер… що ж, мені буде про що розповісти друзям», — подумала Дора. Коту знадобилось усього кілька кроків, щоб опинитись поряд. Дора засунула руку в свою сумку. Кіт був так близько, що дівчина відчувала на собі його дихання. Воно пахло тунцем. Про всяк випадок вона забурмотіла молитву. Кіт смикав хвостом з боку в бік, але білу смугу не переступав. Пальці Дори натрапили на щось м’яке. Вона витягнула святковий пакунок — її подарунок Дмитру на Таємного Санту. Якусь мить вона просто тримала його в руках, вагаючись. Якщо це не спрацює, вона опиниться у пастці. Дора міцніше стиснула пакунок, зелений папір з оленями пом’явся під її пальцями. «Вибач, Дмитре, я куплю тобі портативний вентилятор натомість», — подумала вона. Дора розірвала подарунковий папір і намотала навколо шиї шарф. Кіт покрутив головою, роздивляючись її. У його погляді щось змінилось. Вона більше не була для нього цікавою іграшкою. Ще мить він постояв, а потім просто розвернувся і пішов геть. Ще якийсь час дівчина чула, як віддаляються його тяжкі кроки, а потім все затихло.
Дора впала на підлогу і якийсь час просто лежала. Вона відчувала щокою холодний ламінат і загублену скріпку. Її всю трусило. «Треба вставати», — подумала вона і дала собі ще хвилину на відпочинок. Потім ще одну. Нарешті зібралась із силами і підвелась. Коліна тремтіли, але це були ніби чужі коліна, тож вона повільно сунула додому. Борис сидів на своєму звичайному місці охоронця.
— Обіцяю, розберусь із цим. Але не сьогодні, — сказала Дора. Той не відповів, тільки провів її поглядом.
Надворі було тепло. Задушливо тепло. «Чому досі не похолодало?» — питала у себе дівчина дорогою додому. Але думки розповзались. «Завтра», — зрештою вирішила вона. Повернувшись додому, вона не роздягаючись лягла на ліжко і заснула із шарфом на шиї.
Зранку з’ясувалось, що за ніч кіт нікого більше не зжер. Але день тільки почався. Влад зник під час обідньої перерви, наприклад. Дора займалась своєю звичайною роботою: перекладала папірці з місця на місце, друкувала, читала, а потім сканувала документи. Дмитро бігав навколо свого фікуса, щось ніжно йому нащіптуючи, той виглядав краще, ніж будь-коли. Дора згадала, яким кволим його принесли в офіс. Здається, хтось знайшов його на смітнику. І як би працівники не намагались йому допомогти, фікус ніби вже все для себе вирішив, і вперто відмовлявся жити. «Схоже, аномально тепла зима пішла йому на користь», — подумала Дора, а потім перевела погляд на Дмитра. Поряд зі своїм фікусом хлопець виглядав… щасливим? Дора так звикла бачити колегу вічно втомленим і похмурим, що не помітила, в який момент його настрій покращився. «І йому, схоже, теж», — додала дівчина подумки.
Влад сидів за комп’ютером Дмитра. За кілька днів всі вже встигли звикнути до загадкової поведінки техніки, тож вже не зважали. І коли принтер почав друкувати, ніби сам собою, ніхто навіть не подивився в його бік. Влад скинув на підлогу кавову чашку Дмитра. До цього колектив ще не звик, всі звернули погляди на гострі шматки. Але привида бачила тільки Дора. А він дивився на неї. «І хто тебе за язика тягнув, дурепо. Звісно, тепер він намагається привернути твою увагу», — подумала Дора. Але Влад вказав на принтер, тож їй лишалось тільки підійти до машини, поки привид не розтрощив і її чашку теж. Дівчина взяла надрукований аркуш. Прочитала, потім ще раз про всяк випадок — раптом щось не так зрозуміла. В її руках була заява на відпустку. Дора згадала, як начальник її відхилив, і яким нещасним потім був Дмитро. І раптом пазл у її голові склався. Дора ще раз перечитала заяву, перевела погляд на фікус.
— О ні, — прошепотіла Дора. Влад стояв поряд і заглядав їй в очі, чекаючи на реакцію.
— Дмитре, — її голос звучав загрозливо, кілька колег підняли голови. — А скажи-но мені, що конкретно ти наманіфестував? — вона стисла аркуш в руці і повернулась до хлопця.
— Я просто візуалізував хорошу погоду, — невпевнено почав він.
Дора підхопила наповнений кавник і схилила над фікусом.
— Конкретно.
— Нічого йому від кави не буде, — зауважив хтось із колег. Їх це видовище розважало.
— Готовий ризикнути? — очі Дори світились страшніше, ніж у демонічного кота.
— Я написав на папірці, яку конкретно погоду хочу і закопав у горщик фікуса — в інтернеті побачив, — Дмитро ризикувати не був готовий.
— І все заради цього?! — Дора потрясла перед ним аркушем.
— Що з того? Ти ходиш у відпустку в травні! Тобі просто казати! А я хотів хоч раз виїхати на природу!
— І ти вирішив просто скасувати зиму?! — Дора майже кричала.
— Що? — очі Дмитра округлились.
— Нічого, — крізь зуби виплюнула Дора. — Чого ж ти не маніфестував собі відпустку влітку?
— Не подумав якось…
Дора видихнула і поставила кавник.
— Пересади свій фікус. Папір шкідливий для коренів. І заради Бога, маніфестуй щось інше.
Дмитро відкрив рота.
— Мовчки, — додала Дора.
Залишок дня Дмитро витратив на добробут свого улюбленця. Фікус від цієї історії тільки виграв. Тепер він мав просторіший горщик. Наступного дня похолодало, а на Різдво випав сніг. Демонічний кіт більше нікого не зжер. Нещасні, що вже стали його жертвами знайшли спокій. Окрім Любов Михайлівни. Вона так і лишилась на своєму робочому місці. Тож формально Дора виконала свою обіцянку лише на дві третини. Повертаючись додому в останній робочий день перед Новим роком, дівчина знайшла біля офісу маленьке чорне кошеня. «Сподіваюсь, ти будеш хорошим хлопчиком, і мені не доведеться сипати навколо тебе сіль», — подумала вона, загортаючи істоту в новий шарф.