Work Text:
Він розплющив очі. Як би дивно це не звучало, з огляду на те, що сталося лише мить тому - мить, що розтягнулась довгою ниткою, яка виявилася останнім відрізком гноту його життя, перш ніж воно згасло назавжди. Принаймні, так він думав.
Але тепер він чітко бачив перед собою... біле. І світле. Він підхопився на ноги, поклавши руку на руків'я меча, і озирнувся на всі боки швидше, ніж встиг усвідомити, що робить. Інстинкти виживання бійця зробили всю роботу за нього.
Навколо не було нічого. Буквально. На частку секунди він навіть здивувався, що було непробачно для воїна, чиє життя залежало від постійної пильності. Він стояв посеред білої безмежності. Під ногами була якась дивна поверхня, схожа на утрамбований блідий піщаник. Над головою не було неба, лише молочно-біла порожнеча, без сонця, місяця чи зірок. Не було ні спеки, ні холоду. Усе навколо було яскравим, наче як по опівдні. Він просто існував тут.
«Де я?»
Останнє, що він пам'ятав, - це той тричі ненависний вогонь, що охопив його та його брата. Він здригнувся. З того жахливого моменту в дитинстві він усім серцем ненавидів вогонь у будь-якому вигляді, й донині бачив у ньому лише ворога. Яка іронія, що саме вогонь знищив його огидного, проклятого брата.
Разом із ним.
«Що, в біса...?»
Продовжуючи оглядатися, він помітив вдалині щось, що нагадувало замок. Ріверран - він бував там лише кілька разів, але замок був настільки прекрасним, що закарбовувався в пам'яті своїх відвідувачів наче чудова картина талановитого художника. Замок був далеко, він не міг оцінити відстань. Знову обернувшись, він так здригнувся, що ледь не впав.
Прямо за його спиною, де ще секунду тому нічого не було, височіла нахилена вежа Червоного Замку. А точніше - її руїни. Він моргнув. Потім знову обернувся. Ріверран зник. Поворот - і вежа згинула теж.
Повільно він почав розуміти.
Знизу долинули шурхіт і щебетання. Він поглянув собі під ноги й побачив маленького дракона, не більшого за курку, який неквапливо прогулювався повз нього. Дракон підвів на нього погляд і, як здалося, докірливо сикнув. Він заплющив очі. «Якщо я їх зараз розплющу, його вже не буде», - подумав він. Так і сталося.
Він пройшовся взад-вперед. Руки й ноги слухалися, наче він був цілком здоровий. Доторкнувся до обличчя - шрам все ще був на місці. Легкий вітерець ззаду ворухнув його волосся.
Він обернувся, і цього разу перед ним постав Харренхол. Темні обвуглені вежі проклятого замку було неможливо сплутати з чим-небудь іншим. Біла рівнина закінчувалася за кілька метрів, за нею простягався зелений пагорб, вкритий свіжою травою, а на його вершині височів опалений замок. Він вирішив піднятися на нього.
Дув ледь відчутний морський вітер.
На одній із зруйнованих кам’яних стін він раптом помітив постать. Він придивився - там сидів інший чоловік й дивився на море. Він упізнав його. Діставшись до руїн швидкими кроками, він зупинився навпроти того чоловіка.
- Що ти тут робиш? - запитав він замість того, щоб привітатися.
- Насолоджуюся краєвидом, як бачиш.
- Це рай? Чи пекло? Або що, в біса, це взагалі може бути?
Лайка вирвалася майже мимоволі. Відтоді, як він опинився в цьому дивному місці, він не відчув ані гніву, ані страху, ані люті. Однак його старі звички все ще були з ним.
- А це схоже на щось із них? - запитав чоловік із сумною посмішкою.
- Ні
- Вірно. Хто у Вестеросі настільки чистий серцем, щоб потрапити прямо до раю? Ні ти, ні я, ні хтось інший не потрапляв безпосередньо туди вже дуже давно. Тож ось ми тут, переживаємо уривки власного життя, а може, й чиїхось інших, і сподіваємося, що одного дня зможемо рухатися далі.
- Ясно.
Вони замовкли. Він сів поруч із ним і подивився в тому ж напрямку, що і його співрозмовник. Море простягалося до горизонту, якого, як він усвідомив, тут насправді не існувало. Він зрозумів, де саме перебуває. Його охопили суперечливі відчуття, але найсильнішим - і найбажанішим після стількох років - було відчуття спокою. Йому... сподобалось це. Вони ще деякий час так сиділи, аж поки чоловік не порушив мовчання.
- Дякую, що подбав про неї. Про них.
- ?
- Ти не покинув їх, хоча ніхто тебе про це не просив, - продовжив чоловік. - Не знаю, що люди зараз про тебе говорять, але мені цього достатньо.
- Але ти ж знаєш, якими були мої наміри, чи не так?
- Знаю, і знаю добре. Проте ти не залишив їх на розтерзання цьому жорстокому світу. У будь-якому разі, ти зробив усе, що міг, аби захистити їх. Дякую.
Він мовчав. Перед ним простягалися спокійні води моря.
Врешті відповів.
- Як зміг.