Chapter Text
Тут, де серце гірських лісів Іоні, час зупинився під вічним подихом мусонів. Густий, насичений дощем тропічний ліс вкриває круті схили гір, розмиваючи межі між землею та небом. У повітрі стоїть вологий серпанок, перетворюючи легкий туман на мрійливу завісу, що огортає Перші Землі. Ліс цей дихав дощем та п'янким цвітом. Він був чимось, незнайомим для людини, що виросла серед бруківки та парових машин Пілтовер, але точно не для біологів подібних Сантанджело та його послідовників.
Вологість іонійського ранку пробиралася під одяг, але Памеллія була занадто зосереджена на роботі, щоб зважати на прохолоду. Вона тримала пінцетом крихітну квітку, що світилася блакитним світлом, акуратно перекладаючи її до скляної колби щоб не пошкодити.
— прекрасний єкземпляр для розплідника...
Тихо бурмоче вона сама до себе ледь чутно видихаючи. Вона з цікавістю розглядає колбу , підносячи її до променів сонця що де-не-де поступали крізь густу крону. Вона ледь помітно усміхнулася куточком губ і повернулася до хлопця, зазираючи крізь прозорі стінки колби прямо на нього.
Асасин навіть не поворухнувся. Він байдуже сидів на моховитому, поваленому стовбурі гіганта, притулившись спиною до сусіднього дерева, і просто спостерігав за її метушнею, здавалося б, абсолютно байдужий до всієї цієї ботанічної романтики та феноменальної краси. Дощ усе ще дрібно сіяв, зливаючись із легким туманом, що клубочився навколо них, але тут, серед древніх храмів і дикої природи Наворі, його спокійна присутність була чи не єдиним знайомим нагадуванням про реальний світ в якому окрім рослин і диких тварин є люди.
— Здаєтся, ви сприймаєте це як якесь занудне дійство, містере Шіеда— її голос пролунав дзвінко на тлі тиші лісу та далекого щебетання птахів, що кружляли над дахами храмів. — Тут, між іншим, цілий незвіданий екоресурс, а Ви виглядаєте так, ніби вас заслали сюди як покарання. Невже вам зі мною нудно?
Асасин повільно звів погляд, його байдужість була майже демонстативною. Він недбало крутив у пальцях тонкий іонійський кинджал, дозволяючи лезу ловити примарні відблиски світла.
— Це для тебе тут усе "незвіданий екоресурс" і дивовижна екзотика, — його голос пролунав тихо, але чітко на тлі шуму дощу та шелесту хвої. — Для мене — чергові зарості, в яких занадто легко сховатися комусь із бандитів, простому місцевому мисливцю, якому не до вподоби гості з-за моря, ордену Кінкоу, або, можливо ноксіанским диверсантам.
Памеллія трохи нахилила голову, примружившись, і різко опустила колбу.
Чоловік ледь помітно хитнув головою у бік далеких, закутаних у туман гірських вершин
— Сидіти тут і дивитися, як ти колупаєшся в багнюці заради зразка, який помре за тиждень у пробірках — це ще найменш ризикована частина нашої прогулянки. Тож збирай свої колби, Памеллія. Якщо ми хочемо вибратися звідси до того, як почнеться справжня злива. Тож, щоб не змокнути до нитки нам краще рухатися далі.
Рожевокоса обережно закорковує колбу. Дівчина примружилася на його слова, награно, по-дитячому ображаючись, хоча в глибині душі розуміла, що він має рацію. Пілтоверска вчена остаточно закріпила корок у колбі та сховала її у внутрішню кишеню брезентової сумки, де вже дзенькотіли інші подібні трофеї.
— Не драматизуй, — ображено кинула вона відвернувшись та, підводячись з вологого моху та струшуючи краплі дощу з колін. — Цей "зразок" адаптується краще за багатьох пілтоверських політиків. До того ж, ви самі погодилися на цей супровід. Хіба можна проміняти таку велич на бетонні та задушливі стіни міста Прогресу ?
— Я там не бував і жодного бажання бути там не маю. От занудьгую, і... і піду. Так! Візьму і піду залишивши тебе тут саму серед цих диких рапторів і плазунів з павуками. Ну і посеред бандитів можливо! Тоді й подивимося, чим ти захищатимешся — своїми колбами і сумкою чи гострим язиком. — хлопець дражниво, нахабно посміхається явно задоволений тим що вона без нього в цьому лісі і не протримається.
Памелія витримала театральну паузу, а в її очах заблищало обурення.
— Ти погрожуєш мені залишити сам-на-сам із місцевою фауною? Якщо ти зараз же підеш, я першою ж нагодою зроблю так, що твої улюблені штані та твоя улюблена коса Рхааст почнуть пахнути суничним милом.
Асасин тихо, глузливо хмикнув, і в цьому звуці не було й краплі поваги до її погроз. Він повільно потягуєтся поправляючи сумку з замотаною косою за його спиною.
— Суничним милом? — він вигнув брову, а на його вустах з'явилася тонка, ледь помітна усмішка. — Ох~ Вибачте моя пані це буде покарання вищої міри! Ця демонюга терпіти не може інші запахи окрім крові. Завжди дивувався цій пілтоверській звичці балакати без угаву там, де треба тримати язика за зубами, — вже серйозно додав він, проходячи повз неї і першим ступаючи на слизьку стежку серед велетенських дерев. — Рухайся за мною слід у слід. Якщо знову почнеш роздивлятися свої квіточки й відстанеш на крок — шукатиму тебе вже серед підножіння храму, і далеко не факт, що живою. Або~ Я тебе залишу саму. Чув там раптори бігають. Вони такі противні в цей період...
Він почав спускатися стежкою до низу, не обертаються в її бік.
-З-Знаєш що!? Якщо ти зараз же підеш і залишиш мене! Я! Я зроблю так, що ти... що ти!!! ГМХХХ!
Памеллія надула губи, зобразивши на обличчі вселенську образу, і різко відвернулася, змахнувши пасмом рожевого волосся. Вона вже відкрила рота, аби випалити чергову порцію зауважень про його манери, як раптом з густих хащів праворуч донісся моторошний, хрипкий і водночас гучний звук:
— Квькрррргршшшкрррп!
Мілі різко присіла, заплющивши очі й інстинктивно схопившись за сумку з колбами, згадавши всі описи місцевих хижаків. Її обурення вмить випарувалося, змінившись на тривожне, напівпошепки бурмотіння:
— Ой-йой… Р-раптор… Цікаво, чи це атакуючий крик самця, вони ж полюють зграями? Хоча ні, анатомія будови їхнього гортанного мішка мала б видавати інший резонанс… Чи це молода особина? Захрипла? Ой, бідне створіння, мабуть, я порушила його ареал проживання…
Вона навіть не встигла договорити свої наукові роздуми, як міцні руки миттєво підхопили її , і вже за секунду Памеллія опинилася закинутою Каїну на плече. Оскільки вона висіла обличчям до густого лісу, то абсолютно нічого не бачила перед собою, окрім галявини що віддалялась.
— Ей! Пусти! Ти що робиш?! — обурено заверещала вона, лупцюючи кулаками по його спині. — постав мене негайно, бо я… я вам усю спину подряпаю!
— і залишити тебе один на один з Раптором?
— Ти ж поруч! Тут же жива істота у стресовому стані, а ти мене тягнеш! Можливо це новий вид, а ти навіть не даєш мені задокументувати поведінковий фактор!
Каїн, приховуючи посмішку і ледь стримуючи сміх від її бурмотіння про стрес у "хижака", лише міцніше тримав її , аби не впала, і неквапливо рушив уперед крізь кущі тихо шепочучи під ніс:
— Тихо, біолог. Судячи з голосу, цей хижак зараз дуууже злий на твої лекції. Терпи.
— Але Каїн! Вони рідко коли виходять до людей!!!
"Квькрррргршшшкрррп!"
Дівчина налякало пищить припинивши протест
Асасин, зберігав крижаний спокій і намагався не видати себе посмішкою
— о~ біолог передумала досліджувати злих рапторів і тепер буде милуватися лісом з мого плеча?
— Ти... просто... нестерпний.- тихо бурчить рожевокоса дівчина
— Вважатиму це за комплімент.- кокетливо промовляє Каїн і тихо повторює звук раптора
— ТО ЦЕ ТИ ТІ ЗВУКИ ВИДАВ?
Каїн вибухнув сміхом.
— Визнаю провину повністю.
Памеллія ахнула від обурення, а її руки, що досі безпорадно бовталися в повітрі, різко стиснулися в кулаки й почали гатити по його міцній спині з подвійною енергією.
— Ти… ти шахрай! Недолугий актор! БЕШКЕТ! — пищала вона, намагаючись водночас ляснути його по плечу й вирватися з його залізної але ... приємної хватки. — Я тут розпиналася про поведінкові фактори, переймалася екосистемою, емпатію до дикої природи проявляла, а ти… та я тобі зараз… Гмххх!
Каїн тільки сміявся, щиро й заразиливо. Він обожнював її дражнити. Міллі була єдиною хто хоч якось реагував на його дурні жарти. І єдиною хто любив подібні жарти.
Йому чудово вдавалося тримати рівновагу, попри всі її відчайдушні спроби влаштувати бунт на його власній спині.
— Ооооо~ який приємний массаж! Продовжуй люба. Проте, твій ентузіазм гідний кращого застосування, мій любий досліднику, — крізь сміх кинув він, з легким грайливим поштовхом перехоплюючи її зручніше, щоб не впала. — Зате визнай: стрес-тест ти пройшла успішно.
— Я тобі влаштую стрес-тест… — прошипіла вона розлючено, але в її голосі вже пробивалося приховане, незграбне посміювання над власною наївністю. — От виберемося з лісу я ...
— М? Що зробиш?
— я змушу тебе сидіти зі мною всю ніч і слухати лекцію про пташенят Раптора!
— отже у мене буде прекрасна казка на ніч.
—Каїн!!!
Каїн лише голосніше засміявся, легким рухом перехоплюючи її ще зручніше, щоб вона не зісковзнула з плеча.
— Згода, — задоволено кинув він
— Ти… ти якись.. феномен. Постійно вигадуєш щось нове щоб привернути мою увагу і відволікти від роботи...— пролунало приглушене з його плеча, але цього разу в її голосі вже не було й натяку на справжню злість — лише щире, безсиле роздратування що тонуло в шумі листя де серед віковічних хвойних дерев, рожевого цвіту та дахів древніх храмів продовжував шуміти теплий літній дощ.
Каїн лиш м'яко всміхнувся, насолоджуючись її буркотінням
— Я кохаю тебе, що з цим поробиш.