Work Text:
— Юнхо, чесно, я нічого не зрозумів. Дванадцята ночі. Ти можеш спокійно розповісти в чому проблема? Нормальним людям завтра на роботу.
— Знаю, знаю, просто... — зупиняється бета, на мить затамувавши подих, — ем, хьоне, що робити, якщо омега не випускає тебе з гнізда?
— Якого біса Юнхо?!
***
Бачте, він сам не очікував такої ситуації.
Юнхо він, знаєте, завжди був дуже Юнхо, тобто дуже бета.
Цуценям він ріс у великій зграї, змалку звикаючи до порядку та загальних принципів динаміки інших субгендерів та ієрархії зграї, принаймні в простому для цуценят розумінні.
У його зграї однаково ставилися до кожного її члена. Не залежно від того хто ти: альфа, бета чи омега, кожен мав, здавалось, однакову кількість того, що брав і отримував у зграї, а найголовніше, здавалось що кожен отримує однакову кількість любові та прихильності. І ще шось
Але потім Юнхо підріс.
І все виявилось складніше.
Виявилось, що не у всіх зграях омеги можуть заперечувати будь-якому рішенню верхівки зграї, бети не зобов'язанні бути посередниками, а альфи можуть проявити слабкість і бути ніжними; що від нього очікуватимуть лише конкретної поведінки й оцінюватимуть за одним і тим же чинником. Бо він же бета.
Насправді, аж до самої презентації не було зрозуміло, ким саме він буде. І його це й не хвилювало. По-перше, тому що, це не те, на щоб він міг вплинути, а по-друге для його зграї це однаково не мало особливого значення.
Найдратівливіша частина полягала в тому, що для інших воно ох як мало значення. Вчителі у школі, однокласники, друзі, батьки друзів та всі хто попало мали за честь сказати з цього приводу кілька слів та дещо засудити за байдужість.
Та з тим як він ріс, стала переважати одна фраза:
— Звичайно ти бета, твої батьки бети!
"Але мій старший брат альфа" — думав тоді Юнхо досі не розуміючи різниці. Виявилось, що вони праві, та він зовсім не відчув полегшення.
Раніше бет сприймалися як щось не надто цінне. Попри те, що вони були найрідкіснішим субгендером, вони були знехтувані та не прийняті більшістю. Чужі запахи вони відчували слабко, тому мали низьку здатність піддаватись феромонам, їхній власний же запах був слабкий і майже не лишав за собою шлейфу, через що інші вважали їх менш привабливими або навіть звинувачували у скритності та замкнутості через неможливість швидко зчитати емоції. Та найголовніше, звичайно, їхні низькі репродуктивні здібності. Не можуть бути запліднені альфами. Низька вірогідність запліднити омегу. Ненадійно. Тому не рідко в ті часи бети примусово утворювали зграї з іншими бетами та жили в більш віддалених місцевостях.
Ясна річ часи змінились. Бет стало більше та їх почали активніше залучати в суспільство та впускати у зграї. Але лишилось одне. Стереотипи.Упереджені погляди та зухвалі язики, недовіра — те чим стикався кожен другий бета протягом усього життя.
Юнхо ненавидів це. У певні моменти це викликало настільки нестерпну злість, що здавалося, ніби очі йому заллє кров'ю, через що в якийсь момент він не стримається і полізе в бійку з першим на кого натрапить.
Та рано чи пізно вогонь згасає. Тож більшість часу він просто відчував, що втомився. Втомився від постійного почуття ніби він щось упускає, щось у ньому недостатнє, щось неповне, тому він старався компенсувати це з усіх сил.
Тож, по класиці жанру, як і будь-який чудовий самотній бета-друг, він час від часу навідувався до своїх, таких же самотніх друзів під час їхніх циклів, щоб перевірити їхній стан та добровільно-примусово нагодувати й напоїти. Багатьом з них також подобався його запах чи запах когось іншого з їхніх близьких друзів, отож для Юнхо не було жодних труднощів принести їм добряче пахучу одежу чи ковдру, чи будь-що насправді (бо вподобання омег щодо матеріалів для гніздування це річ специфічна). З часом, звичайно, більшість його друзів все ж знайшли партнера чи більш призвичаїлись справлятися самостійно, тож потреба у його допомозі спала.
Хай там як, більшість це не всі. Був ще, наприклад, Хонджун.
Вони познайомилися випадково через спільних знайомих наприкінці старшої школи, і тоді, мабуть, вперше за довгий час, Юнхо зустрів когось схожого на його зграю поза її межами. Хоча не скажеш, що з першого погляду не зрозуміти, що Хонджун омега. Навпаки. Та і його солодкий запах полуниці видає усе наперед. Але все ж, шось у ньому завжди викликало у Юнхо стільки тепла. Щире та захопливе почуття, що постійно тягнуло до нього людей і з рештою зібрало разом їхню основну групу друзів. До такої людини не соромно прийти розплакатись у плече.
Такою людиною Юнхо хотів уявляти лідера своєї майбутньої зграї.
Омега насправді ніколи прямо не просив про допомогу, але ніколи й не заперечував, тож Юнхо, знаючи його достатньо, щоб припустити наскільки його погані звички підсилюються в такому вразливому стані, завжди виділяв хвильку аби навідатись.
Саме це й привело його о сьомій вечора, в здавалося, звичайнісінький вівторок під двері Хонджуна з невеличким пакунком у руках. Насправді Хонджун ніколи не був з тих, хто просив його щось принести. Омега й сам чудово справлявся із тим, щоб дістати матеріали для свого гнізда та інші необхідні речі, які могли б знадобитися йому для комфортної тічки. Ну... крім їжі, можливо. Не завжди, але доволі часто, він намагався справлятися з тим, що вже малося в нього вдома, що не завжди було зручно чи достатньо, тож Юнхо обов'язково пересвідчувався, що прихопив кілька легких перекусів. На цей раз, він також приніс худі, яке Хонджун забув у нього вже трошки більше місяця тому, тож план був простий: перевірити хьона, віддати худі, покласти їжу в холодильник, піти додому.
Легко!
Якщо він не помилявся, омега був на крайніх стадіях перед-тічки й ще не повністю увійшов у неї, тож можливо справа може обійтися ще простіше. З цими думками він і натискає дверний дзвінок.
За хвилю двері невпевнено прочиняються і з-за них визирає розпатланий, ледве продираючи очі, омега. Пахне полуницями. Сильно. Юнхо посуває його в сторону, прослизаючи в середину, швидко зачиняючи за собою двері. Якщо запах феромонів у квартирі вже достатньо стійкий, щоб його менш чутливий ніс міг добре його відчути, то немає абсолютно ніякої потреби випускати його на сходовий майданчик. Хто знає, від гріха подалі.
Він був тут тисячі разів і буде ще стільки ж, тож переконавшись, що Хонджун у порядку, Юнхо одразу починає белькотіти про все й про нічого, прямуючи на кухню, щоб розкласти їжу. Омега розгублено йде за ним, здається, зовсім не слухаючи розмови та повільно кліпає очима, коли бета показує куди що поклав.
Половина справи вже позаду, тож останнім Юнхо дістає з пакета сіре худі, простягаючи його власнику.
У цей момент щось змінюється.
Омега одразу приймає більш жвавий вигляд: як слід розплющує очі, трохи розправляє плечі і… вихоплює худі з рук Юнхо.
На якусь мить більше нічого не відбувається, Хонджун просто дивиться на худі, інколи трошки переминаючи тканину в руках чи розправляючи складки великим пальцем. Та слід Юнхо лише відкрити рота, щоб запитати чи все гаразд, як омега підносить худі до обличчя, роблячи глибокий вдих.
— Щ-що?.. — пробує ще раз Юнхо та інший лише кілька секунд треться щокою об тканину й швидкими кроками, розвернувшись, прямує до спальні.
Бета завмирає на місці, видаючи розгублений звук, поки омега зникає далі у квартирі. Це було дивно. Дуже дуже дивно. Раніше такого ніколи не траплялося. Ймовірно, худі мимоволі увібрало в себе його запах за такий довгий час перебування в його домі, але це не сильно прояснює ситуацію. Звичайно, Хонджун вже просив його речі для гнізда раніше, проте ніколи не проявляв до них такої прихильності. Принаймні не в когось на очах.
Навіть в гірших станах омега просто ввічливо дякував і чекав, поки Юнхо піде, аби занести речі у гніздо. "Чого це він?" думає Юнхо перебираючи в голові всі свої минулі візити до Хонджуна під час його тічки.
Та не встигає він як слід відійти від цієї думки, як омега повертається назад, все ще тримаючи в руках сіре худі. За мить він хапає Юнхо за руку і з невідомо звідки набутою силою тягне в той же бік звідки повернувся.
— А! Якого біса!!
Юнхо десять разів перечіпляється об власні ноги, намагаючись встигнути за Хонджуном, поки той нарешті не зупиняється завівши його в спальню. Тут омега різко відпускає його руку й прямує на ліжко, перед цим зачинивши двері. Підвівши у той же бік очі, Юнхо завмирає.
Гніздо.
Яскрава купа подушок, ковдр, одягу і хто знає ще чого займає значну частину ліжка, залишаючи краї сумно порожніми. Здалеку Юнхо помічає щось схоже на свій раніше позичений одяг та ще кілька підозріло знайомих речей.
Тим часом Хонджун, склавши худі десь між купи іншого одягу і подушок, ступає назад на підлогу і знову хапає його за руку. Так само раптово як і минулі рази, Юнхо відчуває як його сильно тягнуть, і встигає лише вчергове за день здивовано зойкнути, поки його спина не зіткнеться з м'яким ліжком. Чи радше з усім що на ньому.
— Хьоне, ти чого... Ай! — каже бета, але інший ніби й далі зовсім не чує, тягне його за одяг, змушуючи пересунутись глибше в гніздо. Добившись свого, омега не заспокоюється, з ентузіазмом починаючи одна за одною пересувати кінцівки Юнхо у різні сторони, хапаючи з особливою силою та щипаючи шкіру, коли тіло бети не піддається як слід.
— Ай-ай! Добре, добре!! — вигукує бета, швидше рухаючись як просять.
Після ще кількох тягань та щипань Хонджун здається нарешті задоволений його положенням, лягає поруч, притискаючись майже впритул.
Сказати, що Юнхо здивований, це нічого не сказати.
Він ніколи не очікував подібного від свого хьона. Та й від будь-кого. Звичайно, омеги є більш чи менш тактильними під час тічки та перед-тічки, але точно не Хонджун. Усі попередні рази, що Юнхо навідувався до нього, навіть посеред самої тічки, омега й близько так себе не поводив, а навпаки уникав чужого наближення до своєї кімнати. Та що там, він би, насправді, і про чужу звичку гніздитися не знав, якби не чув про це від інших їхніх близьких друзів та сам іноді не зичив для цього одяг.
Це дуже і дуже дивно. Приємно однак, треба визнати. Юнхо не був ні в чиєму гнізді з тих пір як покинув свою родинну зграю. Гніздо Хонджуна відрізняється від будь-якого, що робила його мама та інші омеги зграї. Воно таке ж м'яке і приємне, наскрізь просякнуте запахом полуниці, але структура, матеріали та навіть розташування й порядок шарів повністю відрізняється. Юнхо звісно чув, що гніздування це ціла наука та, мабуть, ніколи не втомиться дивуватись.
Намагаючись далі як слід розгледіти чуже гніздо, бета неодноразово рухається, злегка змінюючи положення. В якийсь момент він посувається значно помітніше та все ж стараючись не турбувати напівсонного омегу під боком. Проте не дивлячись на це, той все одно видає незадоволений звук майже на кожен рух, а потім і взагалі піднімається, самостійно пересуваючи Юнхо назад у попереднє положення.
Через деякий час таких ігор Юнхо здається та влягається максимально незрушно від пози, в яку його вклав омега, від нудьги втупившись у стелю. Скільки він вже тут лежить? Котра взагалі година? Він намагається намацати в кишенях телефон, але тут же розуміє, що той, мабуть, десь випав під час копирсання в ліжку. Що ж, це проблема.
Судячи зі світла з напівзатуленого вікна, година вже пізня. Не те, щоб він мав якісь конкретні плани на вечір, та все ж отак залишатися в чужому домі теж не найкраща ідея. Все таки він мав лише занести речі.
Переконавшись, що омега задоволено спить, він почав потроху відсовуватись, вибираючись з чужої хватки. Під кінець, підсунувши замість себе подушку, Юнхо встає з ліжка і швидко знайшовши телефон з краю, навшпиньках прямує до дверей.
Рівно за два кроки його зупиняє сумний голос.
— Бето? — сумно каже Хонджун, протираючи заспані очей. — Ти куди?
— О, хьоне, — ніяково озирається Юнхо, — ти прокинувся…
— Куди ти? — голос омеги здається ще сумніший, а полуниця в повітрі трохи кислішає.
— Вже пізно, тобі слід добре виспатися перед тим, як почнеться тічка. Мені вже час, — намагається пояснити, але що ж, остання фраза була зайвою.
— Ні, ти не можеш… Ні! — з цими словами омега встає з ліжка з наміром затягнути його назад, а в очах починає читатися паніка.
— Не можу? — пручається бета. — Хьоне, що в біса на тебе найшло? Я ж не можу пролежати з тобою аж до самої тічки, це якось… Мені вже час.
— Ні! — підвищує голос Хонджун.
— Чому?! — не витримавши в такому ж тоні, відповідає Юнхо.
— Гніздо! — схлипує омега і Юнхо починає панікувати.
— Нініні! Тільки не плач! — починає він приобіймаючи омегу. — Твоє гніздо чудове, хьоне, просто неймовірне! Таке зручне і затишне, я впевнений в ньому дуже добре спиться, тож чому б тобі…
— Ні… — вкотре каже омега, затуляючи руками заплакані очі. Його запах при цьому стає вже геть гіркий, — воно жахливе…
— Звичайно ні, хьоне, чому ти так кажеш?
— Б-бо… бо так і є! — слова лунають з новою хвилею сліз. — Воно було, але… Тепер вже ні! Воно жахливе! Не таке і-і запах жахливий і… бети немає! Бета пішов!
— Бета… — здається він зрозумів у чому справа, — але… Але я тут!
— Ні, ти йдеш!
О, трясця. Чому йому ніколи не вдається легко обійтись?
— Ні,ні,ні! Дивись, — з цими словами бета залазить назад у гніздо, займаючи сидяче положення, — я тут, я нікуди не йду.
— Не йдеш?
— Звичайно ні, я і не збирався, просто хотів м… Неважливо! — швидко відмахується Юнхо. — Нумо, ходи спати?..
Омега дивиться у його сторону несфокусованим поглядом кілька митей, а потім згідно мугикнувши, теж залазить у гніздо, трохи поправляючи подушки і, ну, Юнхо. Нарешті задовольнившись новим положенням всього, Хонджун так само як і раніше лягає, притиснувшись до чужого тіла.
Пригорнувши омегу ближче до грудей і не знавши куди подіти руки, Юнхо починає пальцями обережно перебирати чуже волосся. Омега в той час, примостившись зручніше, обличчям лине йому до шиї. Здається, засинає.
Через кілька хвилин подальших погладжувань, Юнхо несподівано відчуває вібрацію в грудях. Очевидно як день, що бета нізащо сам не є здатен видати подібний звук, тож винуватець лишається лише один. Юнхо одразу ж, наскільки він тільки спроможен обережно, прибирає руку з чужого волосся, тепер вже прикриваючи ним власне зашаріле обличчя. Подумати тільки, що з усіх, саме Хонджун буде муркотіти. Як же ж мило.
Так, зі сплячим омегою в обіймах, він намагається настільки обережно, наскільки можливо дістати телефон з кишені.
Йому потрібна допомога. Терміново.
Саме тому він дзвонить Сонхві.
***
— Якого біса Юнхо?!
«Хотів би я знати!» — думає Юнхо, чекаючи поки альфа по той бік дзвінка остаточно вилається.
— Хьоне, я серйозно як ніколи! Що я маю робити?
— Ти здурів? Звідкіля мені знати?
— Бо ти зустрінешся з омегою!! Сан часто таке робить?
— Сан абсолютно ніколи так не робить. Це якось... — Сонхва намагається стримати своє обурення, — чому я взагалі маю розбиратись з твоїми любовними справами. З яких пір у тебе взагалі є омега?
— Бо я допомагав тобі з Саном??? — не стримується Юнхо. — І це не любовні справи! У мене немає омеги! Це Хонджун-хьон!
— ЩО???
— Боже, не кричи так, він же прокинеться!
— І це єдине, що тебе хвилює? Святий Боже, — починає альфа ще більш сварливим голосом, коли раптом щось усвідомлює, — ти вдома в омеги в перед-тічці?
— Так, — спокійно каже Юнхо.
— У його гнізді?
— Так.
— У гнізді Хонджуна... — на цій фразі голос Сонхви стає ще більш розгубленим.
— Так! Хьоне, це буквально те, що я щойно сказав, в чому проблема?! — починає дратуватися бета.
— В чому проблема??? Юнхо, ти взагалі розумієш, що це значить?
— Та чого ти завівся! Це ж просто гніздо, не те, щоб я не бачив їх раніше...
— О, боже милостивий... Мені треба присісти... — каже Сонхва і Юнхо уявляє як той втомлено проводить рукою по обличчю.
— Хьоне, ти драматизуєш.
— Юнхо! — починає спокійно Сонхва, але під кінець здається. — Ти дурень! Омеги не показують свої гнізда аби кому! А тим паче не пускають, інколи навіть інших омег. Сан не показував мені своє гніздо перший рік стосунків, що вже казати про Хонджуна? Мені не можна було навіть заїкатися про його гніздо, а ми все життя знайомі! Те, що він став просити наші речі — справжнє чудо!
— Але… але мама Мінґі пускала мене у своє гніздо раніше! І—
— Бо ви з однієї зграї, дурбецало! Вона вважала тебе за своє цуценя, це не можна порівнювати, — каже Сонхва, і такого відчаю Юнхо від нього ще не чув.
— То... Що мені робити?.. — тихо питає він.
— Ти зовсім не можеш рухатись?
— Можу, але кожен раз як я робив бодай найменший рух, він починав плакати й тягнути мене на місце. А зараз, ну... Він спить… На мені...
— О боже, — вкотре зітхає Сонхва, — Добре, спробуй теж поспати, гаразд? Зараз абсолютно нічим не зарадиш, просто поговори з ним зранку, окей?
— Окей… На добраніч, хьоне, — каже Юнхо, але з іншого боку вже тиша.
Очі знов мимоволі знаходять стелю. Він навіть уявити не може, яка розмова чекатиме його зранку, не розуміючи ні чому це сталося, ні як це вплине на їхні стосунки.
Та насправді, якщо так подумати, то все не так все й погано. Простирадла під ним м'які і теплі, його найулюбленіша людина у світі, спить у нього під боком і він у гнізді вже достатньо довго, аби відчути як навколо, окрім полуниці віддалено в'ються запахи їхніх друзів, що приємно перемішуються з його власним легким бета-запахом зеленого чаю. Пахне як дім. "Як зграя" — підказує нутро, але це думка на інший день і свіжу голову.
З цим, він засинає.
***
Наступний ранок просякнутий ніяковістю. Він прокидається від неприємного почуття, ніби на нього хтось вирячився і розплющивши очі, виявляється правим. Водночас перелякані та шоковані очі дивляться на нього, вочевидь вже надумавши найгіршого.
— Щ-що вчора сталося?.. — вичавлює з себе Хонджун, все ще не відвівши очі.
Юнхо одразу підривається в сидяче положення. Сон зносить як рукою.
— Нічого! — спішить запевнити він, не контролюючи гучність, — нічого. — повторює вже тихіше він, — чесно. Я все поясню.
Пояснення відбувається вже на кухні, з димлячими чашками кави і чаю, поки надто гарячі для пиття. Ну, здається не гарячіші за їхні обличчя.
— Тож ти... у перед-тічці? — наважується заговорити Юнхо.
— Ні! — схвильовано вигукує омега та схаменувшись продовжує, — Маю на увазі так, але, — від чи то від сорому чи то від ще чогось, що Юнхо не може зрозуміти, його погляд опускається вниз, — не настільки щоб трапилось щось... Таке...
Саме собою зрозуміло, що ситуація максимально ніякова, і що було максимально не платонічно так реагувати навіть з боку Юнхо, тож їхні стосунки однозначно повисли на незрозумілому етапі і якщо вже бета так хвилюється, то важко уявити як це для Хонджуна.
— Ти мило муркочеш… — додає бета перше, що прийшло в голову, намагаючись полегшити атмосферу, але отримує лише ще більш розчарований вигук і ще відчайдушніші спроби уникання його погляду.
На якийсь час ніби стає ще більш важко і тихо.
— Слухай, — починає омега, хапаючись за голову, — по-перше, вибач. я не мав такого допустити. І по-друге, знаю, що можливо це важко і неочікувано і мабуть мені слід було поговорити з тобою раніше, щоб не дійшло до настільки… крайніх мір… але це все тому що- тому що ти мені подобаєшся. Давно. І це просто- у мене все погано, коли річ доходить до проявлення фізичної прихильності або будь-якої прихильності, скоріше, але мій омега…
Можливо розум Юнхо відключився, можливо він ще спить. Бо як інакше можна пояснити все, що сталося за останні менше ніж двадцять чотири години. Він подобається омезі? Не беті? Він подобається Хонджуну?
— …Тож мені дійсно важко стримуватись і… У тебе все нормально? — Хонджун перестає балакати і Юнхо вириває з трансу.
— Я тобі подобаюсь?! — по дурному видає бета, підриваючись з місця.
— Це все, що ти почув? — трохи розчаровано запитує Хонджун.
— Вибач-вибач! Ти мені теж подобаєшся! Точніше, подобався- точніше- — затинається Юнхо, намагаючись зібрати думки до купи. — Маю на увазі, що ти мені теж вже давно подобаєшся просто я весь цей це заперечував і не вірив, тому по справжньому це усвідомлюю лише зараз і…
— Гаразд-гаразд, заспокойся, я зрозумів, — каже Хонджун, роблячи рукою запевняючи й жест та під кінець розпливається у посмішці і продовжує: — Але, я так розумію, після тічки мене чекає побачення?
Юнхо здається він ніколи в житті так швидко не кивав, водночас відчуваючи як сильно горять його вуха.
Закінчивши сміятись з нього, омега різко змінює вираз обличчя і додає:
— Але є одна умова.
— Яка умова, — обережно питає Юнхо, раптом запереживавши.
Підвівшись з місця, Хонджун підходить до Юнхо і поклавши обидві руки іншому на щоки, притягує їхні обличчя на один рівень. Так дивлячись беті прямо в очі він пояснює:
— Принеси мені стільки речей зі своїм запахом скільки тільки зможеш, — помітивши, що інший збирається щось сказати, він одразу пересуває руку, прикриваючи йому рот, — як інакше я маю проводити тічку сам, знаючи усе, що сталося? І раджу дійсно поквапитись якщо ти ще дійсно хочеш звідси вийти у найближчі три-чотири дні.
Після останніх слів очі Юнхо мало не лізуть на лоба. Легкий запах змазки у повітрі зовсім не робить краще.
Тож Юнхо йде. Він біжить, так швидко наче за ним хтось женеться. І коли він згодом приносить речі, то піти вже важче, але все ж вдається.
Однак, він ще навідається за кілька днів і можливо вже не вийде так швидко. А можливо і ні.
Що ж, принаймні побачення вже чекає.