Chapter Text
Дика троянда
Дика троянда квітла
поруч з дорогою — і опинилась
у пащі мого коня!
Мацуо Басьо
Прокидатись не від співу пташок, а від розмов десятків слуг, які носили дошки та готували місце страти; одягатись, їсти, проглядати звіти від лицарів; йти на корт та тренуватись — рутина для принца.
Сьогоднішній ранок не був виключенням: Артур прокинувся від голосного сміху та підготовки до страти. Хлопець зітхнув і потер лице. Цього разу це буде якийсь чоловік з села неподалік. Він та його загін відправились туди, через лист-донос.
Чоловік навіть не пручався, просто вийшов з дому та підняв руки: вже змирився з долею. Тоді Артур думав, що якби це й справді був злий сильний чаклун, яким його описували в листі, хоч хтось з десятка лицарів отримав би поранення. Але ж ні, там вистачило одного охоронця, аби просто доставити його до в’язниці. А сьогодні чоловіка не стане. Погляд на поспіхом зашторене вчора вікно, крізь щілини якого пробивалось ранішнє сонце, не відволік від тяжких думок і хлопець лише зітхнув.
Йому потрібно бути там. Для того аби запам’ятати. Ці лиця він ніколи не забуде. Не забуде, як батько — тому лиш числа потрібні.
Артур сковзає на підлогу та морщиться від холоду в ногах. Чухаючи голову підходить до шафи та починає шукати щось свіже і не занадто просте.
Слуги в нього не приживались, характер принца не дозволяв комусь бути близько. Для батька він придумував тисячі відмовок через які досі не отримав власного прислужника. Навіть Моргана вже відшукала собі прекрасний(від слова краса) супровід. Ґвеневер була постійно біля сестри та навіть Артур зміг пройнятися добротою та дружністю дівчини.
Нарешті вдягнувшись він пішов до батька. Скоро вже мала початись страта. Народ перед вікнами був водночас наляканий і заворожений. Хоч-не-хоч, але до такого звірства звикаєш, а інших свят тут було не так і багато. Артура розривало зсередини від зневаги до всього людства. «Чому потрібно стільки вбивств?»
— Артуре? Ти вчасно. — голос батька завершує роздуми й хлопець вимушено посміхається та схиляє голову у вітанні.
— Доброго ранку, батьку.
— Незвичайно доброго! Цього разу твої лицарі постарались…
— Вони не мої, вони Ваші. — перебиває на середині речення Артур і король спершу морщиться, але потім усміхається(все ж настрій у нього гарний).
— Артуре, ти їх тренуєш. Думаю все ж тут твоя заслуга, сину. — плескання по плечу і погляд, який попереджає не казати нічого. — Не сперечайся.
Так в компанії батька та охорони вони доходять до балкона. Морґани й близько не видно, але Артур знає, що вона також спостерігає. Вона також хоче пам’ятати їх — невинних жертв королівського марення.
Лунають сурми: вистава почалась. Під звуки барабана двоє солдатів виводять змученого чоловіка до, поки що незаплямованого свіжою кров’ю, пенька. Тільки вони зупинились, як Король почав промову:
— Нехай це стане наукою для всіх. Цього чоловіка — Томаса Джеймса Колінза, — ім’я звинуваченого король виплюнув з такою огидою, що Артур несвідомо сіпнувся, — визнано винним у використанні заклинань і чарів. І, відповідно до законів Камелоту, я, Утер Пендраґон, визнав таку практику забороненою. Покарання за неї — смерть. — Останнє слово король смакував.
«Звичайно ж, ця смерть — його особиста перемога», подумав Артур з болем у серці.
Далі Утер, неначе заспокоївся і навіть зі сторони здавалось, що він виправдовується за своє рішення:
— Я вважаю себе чесним і справедливим королем, але за злочин чаклунства я можу оголосити лише один вирок.
Кивок і приговорений до смерті безнадійно опускається на коліна. Кат заносить сокиру над головою; барабани, які замовкли під час промови, знову відбивають ритм. Утер підводить руку. Час наче сповільнюється, Артур знає, що відвести погляд не можна, тому лише дивиться та намагається запам’ятати цей момент якнайкраще.
Секунда, і зойкання та охання наповнюють площу. Утер з насолодою продовжив монолог, неначе заворожений страхом натовпу:
— Коли я прийшов в ці землі — Королівство потопало в хаосі. Але за допомогою людей чаклунство викорінено! Тому я оголошую святкування на честь двадцятої річниці відтоді, як Великого дракона ув’язнено, а Камелот — звільнено від лихого чаклунства. — Король радісно підіймає руки та з посмішкою проголошує: — Нехай почнеться святкування!
Артур знає, що тепер можна йти, і вже повертається аби покинути балкон, але тут він чує жахливе завивання. Поглянувши вниз, принц помічає, як натовп розходиться у сторони від старої жінки в недоносках. Тільки та помічає, що увага балкона прикута до неї, вона починає йти назустріч, похитуючись. Коли ж стара почала говорити, Артур відчув неначе погляд був прямо в його очі, а слова відносились до нього:
— На цій землі є тільки одне зло, і це не чаклунство. Це ти! — жінка підходила і викрикувала слова, які неначе голки врізались в серце принцу. Артур завмер позаду короля і майже не дихав. А жінка продовжувала:
— Зі своєю ненавистю і невіглаством… — стара схлипнула і вказала за спину, на місце, де лежав ще теплий труп, — … ти вбив мого сина!
У голові Артура зашуміло. Він знав, знав, що страчені — це чиїсь діти, батьки, родичі. Але зараз мати вбитого стояла прямо перед ним. Він чув її слова, неначе та говорила біля самого вуха.
Погляд старої різко змінився. Знову з її вуст зазвучали страшні слова. Зараз вони скидались на шипіння змії та завивання вітру, від них спинами присутніх на площі побігли сироти, а в горлі стали клубки. Не маючи сили відвернутись, люди лише мовчки слухали стару, а та — дивилась тільки на балкон.
— Обіцяю тобі… Перш ніж завершиться святкування, ти зазнаєш такого горя, як я. Око за око, зуб за зуб, — через схлип голос зірвався, але обіцянка не стала менш страшною. На мить принц відчув погляд просто в його душу, — сина за сина!
Тільки пролунали ці слова, як Утер прокричав:
— Взяти її!
Та не встигли солдати й наблизитись до старої, як вона прошепотіла щось і, перетворившись на ураган з пилу та клаптів одягу, розчинилась в повітрі.
А на балконі як вкопаний стояв Артур. Шум наляканих чарами людей долинав, наче крізь товщу води. Він просто стояв та дивився на місце, де тільки що стояла чаклунка.
«Так я й думав: якби всі, кого батько вбив були справді небезпечними чаклунами, вони змогли б захиститись чи втекти», відсторонено подумав Артур.
Шкірою гуляв мороз від останньої погрози жінки й хлопець на секунду злякався за власне життя. Але все ж страх за інших людей (особливо батька, як головного винуватця страти) пересилив і він перевів погляд на короля. У того вираз обличчя був чи не гірше за лице чаклунки.
— Батьку, я… — відвід злості в очах Утера хлопець на секунду захлинувся, але продовжив, — …я маю відшукати її аби ці кляті погрози не зіпсували нам святкування. — Поки король не вставив свої слова супроти, він розвернувся на дерев’яних ногах та вже в дорозі проказав: — Я візьму десяток солдатів і сера Леона та поїду в село звідки привезли цього Колінза.
Вже швидко йдучи до своїх покоїв Артур знав, що повертатись на святкування він не буде.
***
Серед галявини стоїть маленька хатина. Вікна її зачинені, але навіть так можна почути жахливий стогін. Від нього в’януть рослини на грядках навкруг хатини, а сонячні промені не можуть пробитись крізь листя дерев, та застигають поза долиною, в безпеці, якомога далі від цього жалібного стогону.
З-під ковдри витягуються голі ноги й відразу втягуються назад. Мерлін вже як тиждень страждає від очікування вироку.
Чорне волосся знову розсипається на подушці (схоже підстригтись потрібно було вже давно, але юнак забув. Як завжди). Глибокі сині очі втупились в стелю і всоте Мерлін думає про зустріч з Артуром Пендраґоном.
Звідки юний чаклун знав його ім’я?
Руки роздратовано б’ють ковдру зверху.
Вже який місяць Мерлін бачив дратівливі сни зі старим драконом. В снах («Кошмарах», виправляє Мерлін) той постійно прохав його «Повернутись до своєї долі та йти в Камелот». Звичайно ж у снах хлопець постійно відповідав, що не самовбивця і не буде лізти в центр вогнища. Після його негативної відповіді зазвичай дракон починав літати навколо та випускати вогонь. Цікаво було, що далеко летіти він не міг, адже був прикріплений якимось цепком. Але все одно жар цього уявного вогню доходив до Мерліна і той прокидався серед ночі в поту, а іноді й з температурою.
Кошмар повертався хоч раз у три дні, але відколи він зустрів Пендраґона біля озера тиждень тому, Кілґара прийшов тільки раз і лише з посмішкою в усі ікла сказав: «Емрісе, від долі не втекти». Потім дракон сміявся, іноді порикуючи, і Мерлін зі страху прокинувся та витер, напевно вперше після зустрічі з запальним драконом, холодне обличчя.
Відтоді хлопець боявся, що тепер, в його улюбленому лісі, на нього чатують. Виходити з хатини через це було б ризиковано, тому закутавшись в сіре покривало, він лише виглядав із вікна і сам собі був схожий на старого діда, який бурчить на погоду.
Скоро в нього закінчаться трави й потрібно буде йти на «полювання», але за периметром поляни Мерлін міг здибати купу солдатів, які на думку хлопця, вже який день шугають біля озера та інших місць у пошуках хирлявого і гострого на язик чарівника.
З горісним видихом, Мерлін все ж викотився з-під свого надійного укриття та пішов у сусідню кімнату за стеблами малини для чаю. Хлопець витягнув чайник та налив туди води з відра (яке дивовижним чином саме наповнювалось, проте старий знахар про це не знав).
Колись Ґаюс змусив його заготовити дров, аби не викликати підозр і «бо так треба», але як і завжди, чарівник не бажав постійно ходити туди-сюди в холодну пору і тому просто використовував чари. Ґаюс на це бив йому запотиличника(коли був поряд) і просив бути обережніше.
Коли вода закипіла, а сухарі вже лежали на столі, Мерлін налив пахучого відвару в глиняну чашку та відчув краплину спокою. Із задоволенням потягуючи напій він підійшов до вікна та виглянув надвір.
— Пкфуу-… Кх ках кех.
На чистому мить тому вікні з’явилися потоки виплюнутого чаю.
— Якого.. кхввк… ЯКОГО?!
На галявині стояла причина його поганого, вже як тиждень, самопочуття — Артур, чортовий, Пендраґон!
Плюс кінь, який…
— Та щоб тебе качка копнула!!!
***
Після того як Артур успішно втік від розмови з батьком, швидко перекусив та нарешті виїхав з солдатами із замку, він серйозно задумався. До цього він не боровся з настільки непередбачуваними чарівницями. Та що чарівниці, він і чоловіків з такими сильними чарами, аби перетворитись на вітер, не бачив.
«Як боротись з такої сили чарами? — Очолюючи групу принц спокійно їхав лісною стежкою. — А взагалі… Спершу: як знайти цю стару?»
— Мілорде. — Артур швидко озирнувся на сера Леона та кивнув, і той продовжив, при цьому старанно підбираючи слова, — Хіба та чаклунка не сказала, що її ціль — Ви?
Артур повільно кивнув. Чому б це питати таке?..
«А.», зрозумівши натяк Леона, Артур подумки закотив очі.
— Якщо ти хочеш спитати, чому ж я не ховаюсь в замку, то краще не потрібно. — застережливо дивлячись лицарю в очі відповів Артур.
— Тоді, — кадик Леона сіпнувся від нервового ковтка, все ж сперечатись з принцом було доволі небезпечно, — Ви думаєте, в її плані, Ви ховаєтесь в замку й вона прийде туди та нападе?
«Зараз він командир. Він не принц, він — товариш по бою», твердив собі Леон, аби голос його не тремтів.
— Так. Думаю вона прийде туди. — сказав Артур. Він завжди зі захватом слухав, як Леон «читав його думки». Цей лицар був настільки гарним стратегом, що Артур ніколи не хвилювався за загін, що був під його опікою — розплутувати задуми суперників та бути на крок попереду ворогів у Леона завжди виходило.
— Тоді, мілорде, хіба не краще все ж залишитись у замку? — розгублено спитав лицар. На це запитання Артур усміхнувся.
— Ти питаєш, чому я не залишаюсь у замку на який хоче, і нападе, зла чаклунка, яка може зникати у повітрі? — принц зробив паузу і посміявся, — Леоне, вона полює на мене. Якщо мене там не буде — всі інші у безпеці.
Схоже його лицарі й справді думали битись у замку, де збереться все дворянство. В їх думках, якщо принцу кинули виклик, то він завжди має ризикувати життям та стояти перед небезпекою, навіть якщо це нічого не дасть союзникам, а лише допоможе ворогові. Ну і нехай. Головне: в дорозі нього буде час подумати над стратегією, все ж добиратись до того села та назад займає добу, якщо не більше.
Так, крізь лісові хащі, вони їхали в село. Роздумувати над планом битви без знання ворога, було поганою ідеєю, але інших в голову не приходило.
«Можливо, вона видихає повітря чи плюється кислотою, як тварюки про яких я читав у далекому дитинстві в книжці Ґаюса?» — погляд прикипів до стежки під ногами Бреда й Артур вже просто перебирав можливі найгірші реальності — «Якщо вона б могла одним словом мене вбити, то вже б це зробила, отже очікувати миттєвої смерті непотрібно. Головне пересуватись швидко і не потрапляти їй на очі.»
Несподівано перед Артуром вискочила погано знайома доріжка, і, недовго думаючи, він завернув туди. Через заглибленість у власні роздуми, принц навіть не почув, що тепер серед дерев чути топіт лише одного коня. Тільки коли перед ним виглянула галявина зі старою хатиною, він різко «прокинувся» та зупинивсь.
— Щось це зовсім недобре… — роззирнувшись навколо та впевнившись у відсутності інших людей, прошепотів Артур. Спішившись та обережно ступаючи аж занадто густою травою він повернувся у бік з якого прискакав і помітив… нікого. Кінь відчув, що поїздка відкладається і почав пастись. Принц із застережливістю воїна почав оглядати галявину та ліс. Минулого разу, коли його супроводжував Мерлін, це місце було іншим. Можливо через його зацикленість на брюнетові, але тоді він не помітив акуратно посаджених рядків трав та старого, але гарно викладеного каменем, колодязя. Що дивно, так це відсутність стежки до нього.
Повільно Артур пішов по колу навкруги хатини. Пильно дивлячись собі під ноги, він постійно озирався в очікуванні появи хоч когось. За будиночком він побачив ще більше грядок з купою кущів та старий сарай з нещодавно наколотими дровами. Біля них також стояв великий пеньок, на якому очевидно й мали бути наколоті дрова. В нього була увіткнута сокира.
Чомусь зараз в ньому прокинувся воїн, що всіх і кожного підозрює.
«Підійди ближче. Подивись і впевнись, що щось не так», шепотів йому голос десь в голові.
«Чому щось має бути не так?», подумав Артур, але все ж підійшов ближче.
Ступор.
«Це просто збіг. — запевнив себе Артур. — Ця колодка просто перевернута. А сокира… А це інша сокира, не та якою кололи дрова.»
Кристально чистий зріз, жодних засічок чи заглибин від сокири на колоді. Заіржавіле лезо сокири, якою давно вже не користувались.
Принц перевів розфокусований погляд знову на ряди порубаних дров і побачив, що вони були ідеально порубані. Не просто ідеально. Всі дрова були ідентичними, наче близнюки. Хлопець розгублено позадкував до лісу. Якомога далі від цих… цього… цієї!!.
Тільки він розвернувся знову у сторону лісу як пролунав жахливий шум і галявину наповнив гучний крик:
— Та щоб тебе качка копнула!!!
Артур різко зупинився і побачив як на нього мчить Мерлін. Від несподіванки принц закляк і тільки дивився на чорнявого…
«Чарівник. Називай все своїми іменами, Артуре.», пронеслась думка.
Артур почав блискавично аналізувати ситуацію і прийшов до єдиного правильного рішення: Мерлін йому не загроза. Хотів би, вже давно б убив. Десь між ребрами ворушився черв’як, що казав не бути настільки впевненим, але Артур його силою задавив.
Мерлін же насувався зі швидкістю торнадо і навіть не звернув уваги на насуплені брови чи занадто підозрілий погляд.
— Спершу озеро, тепер мій город, а далі що? Твій кінь залізе в мій склад і почне їсти всі запаси?
До Артура слова доходили дуже повільно, але почувши про коня він почав крутитись в пошуках останнього. Знайшовся він, звичайно ж біля охайно підстрижених кущів якоїсь невідомої для принца рослини.
— Агов! Я з ким розмовляю? Коня свого зупини!
— Та почув вже, розкомандувався. — Не витерпів Артур і відразу ж побіг до цілком задоволеної життям тварини. — Знаєш, взагалі-то принц тут я.
— Точно. А тепер поспіши. — Мерлін з виглядом мученика підбіг до потоптаних рядів лонате.
Схоже його доля про яку так триндів дракон — це рятувати бідного коня принца.
«З таким господарем і бути таким голодним це якесь диво.», видивляючи хоч якусь можливість схопити коня, подумав Мерлін.
— Виплюнь, Бред, а ну виплюнь! — кричав Артур намагаючись вхопити повіддя, але кінь ставав дибки й намагався вивернути морду. Схоже кущі прийшлись до душі.
— Хах, а я навіть забув, що ти назвав коня «хлібчиком», — прохрипів з усмішкою Мерлін. Він майже задихався від бігу зі сторони в сторону, але цей милий факт трохи його розвеселив.
— Ого, а ти знаєш давню? — здивовано кинув оком в сторону брюнета Артур. — Мене Ґаюс якось давав уроки в дитинстві, от і назвав.
«Дурень, навіщо ти це сказав?», майже прокричав Артур. Блондин вже погано розумів сам себе, але поряд з Мерліном він чомусь не міг зібрати думок до купи.
Мерлін зупинився і відповів таким самим здивованим поглядом:
— Ти знаєш Ґаюса?
— Він придворний лікар, звичайно ж я його знаю. — закотив очі Артур. — Так діла не буде, він не хоче заспокоюватись.
— Лонате — це засіб для бадьорості, його солдати п’ють аби ввечері на постах не спати. — відповів занудним тоном Мерлін. Ґаюс втовкмачував йому знання рослин досить довго і досить часто, тому речення вилетіло само собою. Артур на це знову закотив очі.
— Ну вибачте, Ваша Величносте, я не знав. Якісь ідеї?
Мозок Мерліна перебирав безпечні для коня (і для самого чарівника) варіанти.
«Ех, мама вчила тебе бути хорошим хлопчиком, але ось знову ти будеш брехати.», подумав чорнявий. Він впирався руками у коліна і гучно віддихувався. Йому потрібно декілька хвилин обдумування слів для вдалого обману.
Принц, лише й чекав хоч якихось слів від хлопця. Артур був впевнений, що магія входила в перелік ідей для утихомирення Бреда, але так легко викидати козир він не хотів — невідомо ще як відреагує цей чаклун, краще аби сам зізнався.
— Ми можемо його приспати? — врешті сказав Мерлін, наче запитував дозволу господаря.
— Ти можеш його приспати? — Артур намагався аби його голос не звучав налякано, але якщо чарівник вміє присипляти коней, то й людей напевно теж.
— У мене є порошок сонної трави, можемо розвіяти перед Буханкою. — швидко розвіяв сумніви принца брюнет.
— Бредом. — виправив Артур і кивнув. Такий план цілком безпечний для тварини.
— Тоді поки не давай йому більше жувати, а я за порошком. — сказав Мерлін і побіг-пошкутильгав до складу, бубнячи собі під ніс прокльони у бік коня.
— Йому кожні п’ять хвилин потрібно нагадувати за манери, через діряву голову, чи він спеціально знущається? — глянувши на коня в пошуках підтримки, Артур зіштовхнувся з презирливістю. Кінь дуже хотів і далі їсти прекрасну, що давала йому більше кінських сил, рослину.
Взагалі, Артур і справді не чув про цю «лонате», хоча був добре знайомим з лицарями. Можливо це було щось схоже до наркотиків? Хлопець почухав підборіддя і вирішив провести з Леоном бесіду.
— Точно, Леон! — вдарив долонею лоба блондин. Він вже майже забув про початкову проблему.
Десь у закутках свідомості з’явилась ідея запросити на бій з чарівницею іншого чарівника. Це здалось Артуру геніальним.
Мерлін в цей момент швидко згрібав попіл і тирсу в баночку. Звичайно ж у нього була сонна трава, але на коня витратилась би вона вся, а сезон її збирання далеко. Ґаюс постійно її позичав, тому брюнет вирішив замінити її просто заклинанням, а тирса була як прикриття.
Взагалі, хлопець досі не відійшов від того, що захист на галявині пропустив принца. Усвідомлення власної тупості нещадно вдарило по потилиці; він сам провів і коня, і Артура додому, а захисне закляття вирішило видати їм постійні пропуски сюди.
«Через недалекоглядність ти колись і попадешся.», зітхнув юнак і подякував богам, що хоч в цей момент він магічно не поливав город. Чи косив траву. Чи виривав бур’ян. Схоже Ґаюс таки мав рацію і йому потрібно обережніше користуватись силами.
Нарешті набравши більш-менш схожу на сушені трави субстанцію, Мерлін швидко пішов надвір.
Артур зустрів Мерліна з усмішкою на устах. Чарівник підозріло подивився на нього і почав набирати в жменю сонну траву:
— Щось ти занадто веселий.
— Чого це занадто, ти ж його вилікуєш, от і радію. — Артур наблизився до коня і спробував схопити того, але на плече лягла рука і відштовхнула вбік. Від такої наглості Артур втратив дар мови й тільки виразно подивився на руку, що досі покоїлась на плечі.
— Я буду присипляти твого Бублика, а ти лізеш під сонну траву? Пропустив денний сон? — як у малої дитини поцікавився чорнявий. У принца зажевріли ланіти, але він вже за звичкою виправив:
— Бреда. І перестань перекручувати його ім’я.
— Добре-добре. — Мерлін знову набрав жменю тирси, які випустив коли відштовхував цього королівського ідіота, і, ставши до нього спиною, викинув все коню прямо у морду. Відразу ж очі хлопця блиснули золотом і Бред, вирячивши свої бідні очі, похитнувся та драматично гепнувся на землю і захропів.
— От же ж халепа! Відразу впав… Ну хоч від кущів відійшов
— Сам винний, краще дозу розрахував би. — із задоволенням пожурив Артур хлопця. Мерлін майже задихнувся від обурення:
— Твій кінь трощить мої грядки, а винний я? Ти нічого не сплутав?
— Добре, я тобі заплачу. — Артур нахилився до хроплячого коня і витягнув з прикріпленої сумки кошеля, — Хоча мені здається тих сотні золотих за минулий раз цілком досить і на цю неприємність.
— Моя праця — неоціненна. — задерши голову сказав юнак, хоча те, як швидко принц згодився платити було дивним. Якщо гроші для нього нічого не варті — поганий буде король у майбутньому.
— До речі про твою працю: я загубив своїх лицарів.
Мерлін здригнувся: схоже він мав рацію і на нього таки чекали. Хлопець натягнуто усміхнувся і постарався непомітно відійти трохи далі.
— Ого, лицарі, цікаво, що ж трапилось? — юний чарівник тихо ковтнув.
— Ну, ми їхали на пошуки чарівниці й…
— Чарівниці?
З плечей брюнета, звалився величезний камінь. Схоже він поспить ще у своєму улюбленому ліжечку, а не камері тюрми.
— Так. Її… — Артур відвів очі й силою змусив себе продовжити, — її сина стратили сьогодні вранці й вона пообіцяла мене вбити.
Мерлін мовчки вирячився на принца. Потім відкрив рота і закрив, згадавши, що краще не використовувати аж занадто грубих слів. Потім він, ретельно добираючи слова (наскільки міг) спитав:
— І ти їдеш її шукати? Прешся як на забиття, прямо у пастку?
Артур скривився, але розповів план, який був у нього і який наполовину розгадав Леон.
— …І ти теж мені потрібен, по-перше, вибратись звідси, — блондин розкинув руками, вказуючи на галявину, — і по-друге, знайти лицарів.
— І чому це я маю допомогти? — цілком логічно запитав юнак.
«Бо ти чарівник, дурень. Хотілось би так сказати, але краще поберегтись.», подумав Артур і вголос сказав:
— Ти ж тут постійно ходиш, можна сказати твої угіддя. Мені потрібно до сусіднього поселення, того, що на півдні. До того ж я без коня, а пішки можу й заблукати. А ти тут живеш.
Мерліну здавалось все це продуманою пасткою. Десь за межами його захищеної галявини бродять лицарі, а до нього приходить сам принц Камелоту з проханням допомогти в подоланні чарівниці. Підозріло.
— Ну добре, я допоможу тобі знайти лицарів, але далі ви самі. — після кількох хвилин роздумів вирішив Мерлін.
— Чудово, бери меча і ходімо. — побачивши, що Мерлін навіть не думає йти в дім, Артур ментально б’є собі запотиличника.
«Він же чаклун, напевно меча немає, бо непотрібно.».
— Ем, вибач, я забув, що ти в глушині живеш. Та й дорогі вони, мечі…
— Думаю, після зустрічі з тобою я можу дозволити собі купити меча. — зі смішком сказав Мерлін. Артур і собі хмикнув.
— А як з Бредом бути? Він довго буде спати?
Чорт, Мерлін про це й не подумав. Якщо тварина прокинеться, то напевно відразу ж полізе до кущів лонате знову.
— Ну, у мене є залізний прикорень й мотузка, можемо його прив’язати так, аби він до кущів не дійшов, але й попастись міг. — ворушачи собі волосся запропонував Мерлін.
— Давай. Де лежить цей прикорень? — по-господарськи поправивши ременя спитав Артур.
***
Через двадцять хвилин пошуків у, захламленому різними абсолютно потрібними речами, сараї та п’ятнадцяти хвилин роботи, кінь лежав з мотузкою на шиї та відром води неподалік. Чарівник же зібрав сумку для невеликої подорожі з усім необхідним для себе і просто сидів на землі та чекав.
— Ну все, ходімо. — витираючи руки об накидку сказав Артур. Мерлін, який до цього перебував у своєрідному трансі від зосередженого профілю, виринув з думок. Він почав вставати й паралельно швидко тараторив:
— Так, ходімо, авжеж.
Звичайно ж він не зміг встати з першого разу, але блондин подав руку і хлопець зніяковіло прийняв допомогу.
— Сюди.
Через десять хвилин Артур побачив стежку, якою приїхав. За сонцем принц визначив, що вже близько полудня. Конем було б набагато швидше, але залишалось лише зітхати та йти.
Навкруги було мирно: де-не-де стукотів дятел, легкий вітер хитав верхівки дерев, шелестіло листя липи. Якби не місія через яку він тут був, Артур би просто забувся серед звуків природи й ліг би десь під деревом. В такі миті єднання зі світом він неначе відчував магію. Тому він і тікав сюди. Полювання було побічним, вбивство тварин не змушувало його відпочивати, а от прислухатись до переспіву птахів чи спостерігати за колонами мурашок, давало потрібний затишок.
Але зараз він іде. В нього є час на короткий відпочинок. І Артур слухає скрип та дзенькіт обладунку, що утворюється при його ходьбі, та просто насолоджується часом серед природи.
***
— Ми блукаємо вже вічність. — хмуро процідив Артур.
— Я не винний в тому, що лицарі розбрелись тебе шукати. — Мерлін зосереджено роззирався навкруги й намагався не втрачати надію на повернення додому. Вже минуло близько п’яти годин і хлопці зголодніли, але брюнет хотів би сплавити принца в руки лицарям та повернутись до себе на галявину якнайшвидше, тож вони йшли крізь хащі та коротко переговорювались.
Мерлін взагалі не розумів чому не міг знайти бодай одного з лицарів, навіть чарівний зір не допомагав. Казати про це Артуру звичайно ж не можна, але якимось чуттям він знав, що схоже прийдеться таки самому супроводити принца до Камелоту.
— Нам потрібно перекусити. — сказав Артур, коли в його компаньйона вже якийсь раз пробурчав живіт. Мерлін в’яло усміхнувся і вони зійшли зі стежки до якогось старого поваленого дерева. Брюнет взяв з собою деякі харчі й вже через хвилину лише хрумкіт яблук і жування в’яленого м’яса лунало серед лісу; звуки поїдання неначе заглушили всі інші.
— Ох, нарешті. Ммм~ — Мерлін насолоджувався їжею. Хоча, можливо, якби він поїв зранку, то не був би настільки виснаженим ходьбою. Зараз хлопець мріяв полежати й відпочити у ліжку, а не волочитись кудись з принцом.
— Можливо лицарі поїхали назад в Камелот по підмогу. — міркує вголос Артур.
— Або в село до тої чарівниці. Подумали, що вона тебе викрала й помчали рятувати. — з усмішкою проказав Мерлін.
— Я не принцеса аби мене викрадати.
— А чому ти думаєш, що викрадають лише принцес? В казках звичайно це робив дракон, але кого тоді викрадали драконихи? Якраз принців. — продовжуючи жарт розмірковував чарівник.
— Як добре, що дракон залишився один і то заточений, якраз ніхто не викраде мене. А лицарі знають, що я не «діва в біді», зможу себе захистити. — Артур встав зі стовбура. — Поїв? — Мерлін кивнув і також піднявся.
— Ходімо. Тільки вирішімо куди: Камелот чи село?
Принц роздумував, поки Мерлін спакував торбу назад і потім, хоч і не був впевнений у власному рішенні, твердо сказав:
— Ідемо до села.
І так хлопці направились в напрямку поселення. Мерлін, який добре знав цю місцевість, завернув навпростець та вже швидко вони вийшли на головну дорогу, яка вела від Мори й до Камелоту. Мерлін часто ходив в села, які розташовувались близько від лісу (все краще, ніж Камелот), а ця дорога була зручною, бо була вище пагорбом й не мала стільки болота, як інша, що нижче.
Поки хлопці, трохи розморені від їжі та вже не такого пекучого сонця, повільно йшли дорогою, у голові в чарівника крутились слова Артура: «…дракон залишився один і заточений…». Хотілось більше дізнатись про походження цього дракона й Мерлін прочистив горла та знуджено спитав:
— Ти казав про дракона… Бачив його?
Артур відповів не відразу. Спершу він подивився на хлопця, неначе його застали на гарячому, а потім видихнув.
— Його заточили двадцять років тому, поставили варту та нікого туди не впускають. Магія небезпечна, навіть мене б туди не впустили. Особливо, мене.
Колись він справді хотів туди пройти. Побачити створіння зіткане з магії, відчути її. Але охоронці витурили його, сказавши на останок, що підкоряються волі Королі та не мають дозволяти входити туди принцу.
Мерлін прикусив щоку. Можливо, для всіх магія й небезпечна для Короля та всіх його прибічників, але для чарівника вона приносила тепло зимовими вечорами та лікувала близьких людей. Ґаюс навчав його дуже добре, хоч і забороняв часто використовувати її.
— Уявляю який цей дракон злючий, — відразу перед очима предстали миті зі снів, — стільки сидіти на цепку.
— Я думав над цим теж. — Тихо, наче зізнавався у чомусь жахливому, сказав блондин. — Дракони живуть століттями, двадцять років це мало для них.
Мерлін мовчки кивнув. Вони ще трохи пройшли в тиші, але Артур задумливо продовжив:
— Думаю, він все ж злий. Через усвідомлення, що його поневолили люди. Для нього ми напевно щось на кшталт мурах.
— Напевно так і є. — видихнув брюнет. — Ми не дізнаємось, якщо звичайно не звільнять дракона.
***
Пройшло ще декілька годин дороги. Сонце вже торкнулось горизонту й Артур з роздратуванням подумав, що якби він відразу подумав йти в село, а не блукати лісом в пошуках лицарів, то можливо вони впорались би швидше. Мерлін, бідний хлопець, не звик до простого безцільного цілодобового ходіння і вже давно почав бурчати собі під ніс та сварити все навкруги.
Знизу, в яру, вигулькнула річка й Артур оглянувся на чарівника:
— Спустімося умитись.
— О-о-о так.
Хлопці почали спускатись вниз. Артур із задоволенням стягнув рукавиці та вмив лице та шию. Мерлін став колінами на камені та подивився на своє відображення. Трохи подумав, а потім набрав жмені води та вилив на голову. Чорне волосся його було жахливо нагрітим і скидалось на тільки-но витягнутий з печі, але на жаль згорілий пиріг. Мерлін хихикнув від думки, що його мізки тоді згоріли теж.
— Щось смішне? — спитав Артур.
— Ні, нічого. Це я так. — трохи знітившись, брюнет перевів погляд на протилежний беріг і глибоко вдихнув повітря. — А-Артур, там..!
Принц рефлекторно опустив руку на ефес меча та глянув у напрямку погляду Мерліна. Там лежало чиєсь тіло. Мертве, очевидно. В декілька швидких кроків, Артур перейшов річку, на щастя вона була неглибока, а її дно — вкрите камінцями.
Тіло належало жінці, погано, але все ж знайомій для принца. Мерлін, який також перейшов на інший беріг, коротко видихнув та відвів очі. Серце гучно билось в грудях, адже лице було бліде мов сніг, судини яскраво виступали на обличчі та інших не прикритих одягом ділянках тіла жінки.
— Це леді Гелен. — тихо сказав Артур. Всередині його голови швидко крутились різні думки.
— З-звідки ти знаєш? — з неприкритим страхом спитав брюнет. Очі його були широко відкриті від жаху, але він намагався тримати себе в руках та не ходив туди-сюди викрикуючи щось на кшталт: «О, Боже. О, Боже!».
— Вона відома співачка, — прочистивши голос від клубка, Артур продовжив, — мала виступати на сьогоднішньому святкуванні. Думаю, вже мала б прибути до замку. Ти ж наче травник, не знаєш як вона померла?
Брюнет присів та поглянув на труп.
— Так, видимих ран немає, тому можливо отруєння. — Мерлін закутав руки в рукава та трохи відкрив губи. — Але у роті немає виразок чи взагалі слідів якоїсь отрути. Та й на руках немає подразнень: вона не торкалась небезпечних рослин.
— Магія. — приглушено видихнув Артур і несвідомо відсахнувся від жінки. Чарівник на це лише гулко ковтнув. Так, він добре знав, що це можна зробити магією.
— Нам потрібно повертатись в Камелот. — гарячково промовив Артур. Схоже він зрозумів план відьми. Вона прийде туди, в личині співачки. — Але спочатку сховаємо тіло.
Після декількох хвилин пошуків. Вони знайшли велике заглиблення в корені дерева й поклали туди, укутане в плащ принца, тіло леді Гелен. Прикидавши сховок гілками й листям, Артур вирішив все ж піти до села. Туди вже було недалеко й там точно є коні, якими добратись до замку було б набагато швидше.
— Артуре… Ти ж казав, що краще туди не повертатись? — хоч це й було промовлено мов запитання, але Мерлін скоріше констатував факт. — Може все ж не потрібно так гарячкувати?
Відповідь на друге запитання все ж очікували.
— Як ти не розумієш, вона точно піде туди й щось зробить! — схвильовано відповідає принц. Так. Він принц, і має дбати про своїх підлеглих, тому і піде їх захистити.
— Ти йолоп? — серйозно запитує Мерлін і Артур здивовано посміхається.
— Ти не можеш так зі мною говорити, ти ж пам’ятаєш?
— Ох, як я міг забути. — Мерлін б’є лоба рукою. — Ви йолопе, мілорде?
— Я не розумію чого ти добиваєшся. — нахмурившись питає Артур, але продовжує йти до села.
— Ти сам казав, що йти в лапи до чарівниці — це нерозумно. Отже, ти — йолоп. — усміхаючись пояснює брюнет.
«Схоже обзивати людей йому дуже до вподоби. А особливо обзивати мене.», думає Артур і повільно видихає, розслабляючи свої занадто напружені плечі. Схоже хлопець має рацію, він зробив рішення поспішно. Але перед очима стоять спустошені очі співачки й він не в змозі відігнати мару таких самих очей у Морґани чи когось іншого…
— Добре, розумнику, ти правий.
На це Мерлін лише самовдоволено пирхає, але нічого не каже, а просто дивиться на принца. Артур теж дивиться на чарівника та посміхається. Мерлін думає, що якби цю посмішку побачили вороги, то точно б не задумались про напад, така вона була нещадна.
— Що ж, схоже ми маємо підготувати новий план. — каже Артур.
І ніхто з них не каже, як добре звучить це «ми»…
***
— Ти точно йолоп… — видихнув чорнявий.
— Це просто ідея! Якщо є щось більш розумне, то вперед.
— Хто з нас стратег, я чи ти?!
— Критикуєш — пропонуй. — схрестивши руки на грудях сказав Артур.
— Ну тоді….
***
— Леді Гелен! Як я радий Вас бачити! — встаючи з трону сказав Утер. Коли жінка вклонилась у глибокому реверансі король вже підійшов до неї. Він розкрив обійми та лиш легенько притиснув «співачку» до себе. — Сподіваюсь дорога не була занадто тяжкою для Вас?
— Ну що Ви, самі небеса були милостиві та дозволили швидко приїхати до Камелоту. — Мері Колінз під личиною оглянула тронну залу, але серед усіх, хто знаходився тут, принца вона не помітила. Лють вискочила на лиці лиш легким роздратуванням, та й те швидко зникло.
— Тоді ідіть відпочивати, не будемо Вам надокучати. — Утер зробив помах рукою і до нього підійшла служниця. Теперішня леді Гелен стиснула зуби та дозволила себе провести до виділеної кімнати.
Відьма знаходилась в покоях наступні декілька годин, аж доки якийсь прислужник передав їй запрошення на вечерю.
«Залишилось ще трохи почекати і я відімщу за тебе!», з болем у серці та невиплаканими сльозами подумала Мері.
Її відвели у зал для нарад, але тепер там стояв довгий стіл, накритий на двох осіб. Це не вписувалось у плани відьми, вона сподівалась на присутність принца та вихованки.
— Я вражений Вашою красою. Вона відповідає Вашому голосу. — Утер цілує руку жінці, точно не думаючи про вчорашню страту. Холодна лють криється за милою усмішкою Мері. Вона спокійно заходить за стіл та очікує на продовження діалогу.
Через декілька довгих хвилин вимушеної усмішки від жінки та дурного флірту від короля, відьма вирішує все ж спитати:
— Я чомусь не бачила Вашого сина. — ненав’язлива репліка, в руках келих вина. — Він буде на святкуванні?
— На жаль, мушу Вас розчарувати, але його не буде — Артур був вимушений розібратись з деякими проблемами. — скривившись відповів Утер. Витівка сина йому не подобалась, краще б він залишився у замку та не переживав за чародіїв.
— Проблеми? — здивовано відказала жінка. В її плані принц мав тихо чекати на смерть у своїх покоях.
— Ох, я й забув, що Ви лиш приїхали. — Утер посміхнувся, відпивши зі свого бокала. — Сьогодні зранку якась стара вирішила пригрозити мені, ось Артур і шукає цю божевільну.
«Бідний принц, шукає страшну відьму, а його батько їй ручки цілує.», стримати посмішку було важко, але замість неї Мері скривила лице в гримасу страху.
— Який жах! І де ж він? Сподіваюсь принц Артур повернеться до мого виступу.
— Не думаю…
«Якщо та стара має хоч краплину розуму, то не вилізе зі своєї нори до кінця свята — подумав собі Утер. — Якщо ж спробує — отримає вогнище.»
Жінка відпила вино та взялась за м’ясо на тарілці. В її думках вже малювалась картина нового плану. Вона має знайти принца сьогодні. Схоже, вони поїхали до їхньої домівки в село.
З усмішкою жінка розрізала стейк та подивилась на Утера.
«Схоже, інквізицію перенесли на сьогодні, Ваша Високосте.», божевільно подумала відьма.
***
Артур в прострації кинув зібрані гілки на визначене зарання місце. Від ідей Мерліна в його голові досі гуляв вітер. Настільки божевільних думок він ще ніколи не чув, а його батько — Утер, він мав би мати імунітет.
Ще коли брюнет почав бігати між дерев у пошуках якоїсь важливої трави, Артур вирішив просто перечекати цей приступ. Коли ж Мерлін знайшов таки ту, потрібну квітку (та почав бігати в пошуках чогось іншого, змушуючи Артура слідувати за собою), то побіг від дороги вниз, до берега річки, та попросив (змусив заприсягтись) блондина не ходити там. Потім же брюнет дав йому флакончик з, як він сказав, «найкращою отрутою», аби вони не мучились в разі провалу плану.
Принц взагалі думав (сподівався всією душею), що чарівник просто скаже йому не переживати й начаклує щось… Але ж ні, Мерлін вирішив витратити весь час, що залишився на пересаджування рослин (до яких Артуру не можна було наближатись ближче трьох метрів) на цю галявину на березі річки.
Потім брюнет витягнув зі своєї сумки ступку та товкач і принцу увірвався терпець:
— Слухай, а може відразу витягнеш звідти капкани, арбалет і вино? — саркастично спитав Артур, пропалюючи діру у потилиці Мерліна.
— Ні, потерпи до замку, — на диво спокійно, хоч і з нотками роздратування відповів Мерлін. — Чому ти взагалі такий злий? Я ж кажу, почекай, потім поясню.
— Ах, потім. — хлопець закотив очі. — Це вже коли прийде відьма, чи коли вона тебе вб’є? — розмірковував далі принц. Те, що не він був головним, Артуру не подобалось. Але все ж, він мав довіритись брюнету.
Мерлін підняв очі від ступки, де перетирав якусь рослину. Зітхнувши, чарівник запустив руку у сумку та під саркастичне: «О, ти таки даси мені вино?» витягнув щось згорнуте у тканину.
— Це — католітик. — брюнет трохи подумав та продовжив. — Якщо його нагріти, то він пришвидшує дію інших рослин. Каталітиком ми обробимо поліняки та розпалимо. Ось це, — він кивнув на ступку у руках, — насіння гірчичної трави, порошок з нього використовують аби горло оніміло. На галявині, — чарівник показав у бік, — ростуть дощовики. Вони… Ну вони випускають спори і закриють огляд для відьми. А те, з чим я маявся минулі дві години — рефмінт. Рослина-хижак, яка полює вночі. Якщо зробити щось неуміло, або зайти у її «угіддя» вночі, — Мерлін зробив страшні очі та різко підсунувся до Артура, який через це відразу відсахнувся, — вона вистрілить на тебе липким ферментом.
Трохи перечекавши, поки Артур переварить нову інформацію, травник продовжив:
— З одної рефмінт буде погано лише для мух та жуків, фермент їм склеює крильця. А от якщо десяток рослин вистрелить, — брюнет жорстоко посміхнувся, — відьма впаде на дощовики.
— І тоді вони викинуть спори та перекриють їй огляд… — захоплено прошепотів Артур. Мерлін трохи знітився від погляду, яким нагородив його принц, тому продовжив перетирати у ступі рослину та говорити:
— Так. Я ще маю посипати на деякі з дощовиків гірчичну траву, це треба робити дуже обережно, але часу мало, тому допоможи з католітиком.
Мерлін встав та передав ступку в руки принцу, а сам взяв пакетик та пішов до річки.
— Добре, сер. — відгукнувся Артур. Схоже чарівнику таки подобалось віддавати накази (а Артуру — їх виконувати).
Чорнявий почав заходити на галявину зі сторони води, адже сонце вже сіло за горизонт, тому безпечніше бути якомога далі від рефмінти. До того ж Мерлін таки використовував магію, аби зарання не активувати димові гриби й полегшити завдання. Він сподівався, що сьогодні обійдеться без розкриття його особистості як чарівника та зосередився на порошку.
«Дивно, що принц навіть не поцікавився, а чому ж цей порошок був важливим?», подумав Мерлін, але просто продовжив розсипати. Свого рота він прикрив одним з улюблених шарфів аби не приведи Боже вдихнути цю траву.
Гірчична трава відбирала голос. А отже чарівниця не зможе використовувати закляття. Димові гриби були майже геніальним способом відвернути увагу від основної пастки, адже якщо навкруги будуть спори грибів, то про домішки в повітрі ніхто й не подумає(принаймні Мерлін на це дуже сподівався). Якщо Артур правильно все розповів, то відьма проказала закляття та обернулась на вітер. Якщо ж голосу не буде… Ну, Артур може спокійно спробувати побитись з нею. Але забувати про інші можливості незнайомої чародійки не варто. Мерліну он не потрібно не те, що казати закляття, він може лиш подивитись на річ і ось — вона уже в нього.
— Якщо ми помремо — Ґаюс мене воскресить і вб’є, — як мантру шепотів собі Мерлін. На тканині вже не залишилось нічого і чарівник повільно поповз-пішов назад. Як добре, що до повні було недалеко і місячного світла вистачало, або бачити куди ступати.
Хоча, якби чорнявий був тут сам (чому він знаходився б у такій ситуації сам, Мерлін не міг уявити), то звичайно б скористався магічним зором, але на жаль тут також був принц.
За майже половину дня разом, вони навчились вже доволі гарно розуміти один одного. Їх план був прекрасно продуманий і обидва сподівались, що все піде як було задумано.
— Гей, все готово, можемо запалювати вогонь та ховатись. — сказав Мерлін як вийшов до принца. Той вже стояв біля купи дров, які тільки що викинув. Блондин перевів розфокусований погляд на Мерліна та кивнув. Зі своєї сумки той витягнув ще одну тканину та протягнув Артуру.
— Надягни на обличчя, не вдихай нічого.
— Добре.
Після цього хлопці обходили галявину з двох сторін та запалювали вогнища, кожен зі свого боку. Для того аби швидко їх запалити, Артур навіть віддав свого плаща на ганчірки, а Мерлін знову витягнув якусь баночку та крапнув розчин на кожний з кусків тканини.
Раптово, здійнявся сильний вітер і майже загасив вогонь, що щойно добув Мерлін. Зі страхом глянувши в сторону принца, чарівник швидко глянув на сухі дрова. Мигнуло золото в очах та відразу ж замінилось на відблиск вогнища. Мерлін, як і Артур швидко перемістились за дерева галявини.
Вітер летів зі сторони Камелоту й швидко наблизився. Тільки-но вітер підняв куряву та листя між перших дерев, куди ледве діставало світло від вогнищ, як з там утворилась постать. Настала тиша і хлопці затримали дихання у своїх засідках. Мерлін кинув оком між сухого гілля і, хоч він і знав, що відьма задумала, майже скрикнув: там стояла жінка, як дві краплі води схожа на мертву співачку.
«Вона її вбила!», майже кричав Мерлін. В голові не вкладалось.
Артур тихо слідкував за чарівницею.
«Ще трохи… Пройди ще трохи…», молився він та лише стискав руків’я меча.
Раптом відьма зупинилась і голосно втягнула носом повітря. На її вустах заграла жорстока посмішка.
— Я відчуваю тебе, Артуре Пендраґон. — Як грім пролунало галявиною. Вона ступила крок вперед. — Я відчуваю твій страх, — ще крок. На неначе скам’янілому обличчі божевільно крутились очі: жінка шукала свого ворога.
«Ще трохи, ступи ще трохи!», напружено думав Мерлін. По його виску повільно котилась краплина поту. Чарівниця справляла враження вбивці. Від ходи, до рухів пальцями та посмішки — все робило навколо жінки кроваву ауру.
Ступивши ще крок, мері раптом голосно гиготнула:
— Якщо ти думав використати дощовики, то я тебе розчарую, бовдуре. Я про них знаю. — ще крок, до вогнищ залишилось недалеко. — Я знаю, де вони ростуть, бо жила тут!
Ще крок і час наче сповільнився — чаклунка увійшла в «угіддя» рефмінт. За секунду активувались всі рослини, які так обережно пересаджував Мерлін і почали вистрілювати стрічкоподібні ферменти в різні боки. Ще секунда і відьма з жахом спостерігає як вибухають гриби, яких зачепила рефмінт. У повітря здіймаються спори й швидко забивають носа та очі відьми; Мері починає відкашлюватись, судомно вдихаючи ще більше спорів.
П’ять секунд і відьма вже готова до дій та відкриває рота для закляття, але з горла виривається хрип. Десь всередині Мерлін відчуває полегшення, що хоч з розрахунками він не помилився. Тепер настала друга частина плану. На м’яких від страху ногах, Мерлін вийшов перед відьмою.
«Як там казав Артур? «Твоїм гострим язиком можна буде її заколоти?» Що ж, спробуємо.» І Мерлін почав дратувати…
— Ну справді, як ми могли забути, що Ви — стара і могутня відьма, яка жила тут напевно все своє життя? — додаючи в голос більше сарказму почав Мерлін.
«Будь ласка, тільки не вбий мене, це все через тупого принца!», подавав сигнали чарівниці брюнет, але продовжував голосно говорити.
Від відьми пролунав хрип. Мерлін відразу ж зреагував:
— О, я зміг здивувати таку шановану відьму, я щасливий. — відьма зло зиркнула і ступила крок вперед, але Мерлін був на безпечній відстані й слідкував за кожним її рухом, тому поки не біг у ліс з криком, хоч як йому це хотілось. Хлопець продовжив: — Ой, я ж забув, Ви вже відчули, що я щасливий, навіщо ж я це казав? — Мерлін показово задумався, а потім додав: — Напевно, тому що я можу говорити.
Відьма стиснула кулак і різко зметнула рукою в бік хлопця перед нею. Чи через величезне бажання заткнути Мерліна, чи через те, що Мері таки була могутньою відьмою, але від вогнища швидко вилетіла дровиняка і полетіла хлопцю у голову. Мерлін же, хоч й сила відьми була несподіваною, але очікував чогось, тому встигнув трохи пригнути голову й імпровізована зброя, лиш трохи зачепила його. Все ж цього було достатньо, аби брюнет впав дезорієнтований.
— МЕРЛІН!
Відьма різко обернулась назад і побачила принца з мечем у руках, який очевидно мав напасти на неї, поки хлопчина відволікав її. На лиці знову розпливлась зміїна посмішка.
— Мерлін, ти там живий? — напружено стискаючи меча та слідкуючи за чарівницею, спитав Артур. Відповіддю йому було тихе скавуління. Тихо видихнувши від полегшення, Артур почав іти на зближення з відьмою. Але у Мері були інші плани.
Коли принц був у семи метрах від неї й обережно наступав на відьму, остання одним швидким рухом вихопила кинджал зі свого ліфа й замахнулась на принца.
Знов час сповільнився. Її ціль стояла перед нею й не могла швидко відреагувати, адже кинджал підкріпляла ще й магію. Відьма очікувала як зараз зброя увійде тому прямо між очей й забула про все інше, її місія — це помститись.
Це й було її помилкою. Порада на майбутнє: не залишайте Мерліна у живих, коли намагаєтесь вбити Артура.
Брюнет із зусиллями підвів голову й очі його запалали золотом. Кинджал сповільнився, а потім і зовсім розвернувся та влетів у груди до здивованої жінки. З уст злинув останній хрип і Мері Колінз упала, так і не помстившись за свого сина.
Мерлін заплющив очі. Він зробив дурість — розкрив, що він чарівник. Він помре і не хоче цього бачити.
— Ну казав же, що я можу заколоти язиком, от і отримав. — тихо прошепотів він до принца, що став над ним, обійшовши тіло відьми.
— Так… Я знав на що ти здібний, от і послав як приманку. — через декілька секунд відповів Артур. Серце в грудях бахкало барабанами, вуха заклало, а дихати й говорити було важко.
— Схоже я таки зміг тебе здивувати… — з гіркотою сказав Мерлін. По щоках побігли сльози.
Артур мовчки засунув меч назад у піхви. Через цей звук чарівник зіщулився, але не розплющив очі. Пройшло декілька секунд і брюнет не витримав:
— Давай вже! — сповнений болем крик пролунав галявиною.
— Я не буду тебе вбивати. — тихо, але твердо промовив Артур. — Я здогадався, що ти чарівник, ще коли ступив на твою галявину.
Мерлін шоковано розплющив очі та сів. Заїкаючись, спитав:
— Т-ти не будеш в-вести мене у замок? Не б-будеш спалювати? — коли Артур кивнув, брюнет схлипнув.
Принц трохи посидів в тиші, а тоді обережно поклав руку на плече до Мерліна та стиснув його, заспокоюючи.
— Як ти можеш мене не ненавидіти?
Обережно підбираючи слова Артур відповів:
— Ти мене спас. Я винен тобі. Мій батько загруз у темноті своєї ненависті вже давно, він навіть не намагається зрозуміти, що люди бувають різними. Магія — це лише інструмент, керує нею людина. І ти хороша людина. Навіть Бред тебе любить. — Останнє речення Артур проказав з усмішкою і Мерлін теж хихикнув. — Я впевнений, що ти допоможеш мені довести батьку, що магія не погана.
— А я впевнений, що він мене вб’є, якщо дізнається про мою магію. — скривився Мерлін. Сльози його більш не текли, на душі відчувалась легкість. — І поверни мені пляшечку з отрутою, вона мені більше потрібна через знайомство з тобою.
— Не дарма доля вирішила привести мене до того озера.
— ОЙ, А ДАВАЙ ЩЕ ТИ МЕНІ БУДЕШ КАЗАТИ ПРО ДОЛЮ?!
***
У землях легенд і час чарів, доля великого королівства лягла на плечі двох молодих хлопців. І ім’я їм — Артур Пендраґон та Мерлін.