Chapter Text
Пані Помфрі впустила пляшечку з зіллям коли побачила його. Потім, забувши про нанесення антидота жертвам, вона відвела Драко до ліжка і дала йому чашку гарячого шоколаду із заспокійливим зіллям.
— Повернусь до тебе за хвилину, дорогенький, — сказала вона досить м'яко, як для зазвичай нетерплячої медсестри. — Тільки закінчу з ними спершу.
— Мені так шкода, що тобі довелось через таке пройти, — коли пані Помфрі відійшла, сказала мама. — Я б хотіла, щоб ти поділився цим зі мною раніше, щоб я змогла допомогти тобі.
— Що я мав сказати? Мамо, батько випустив легендарного монстра у школі, будь ласка, допоможи врятувати маґлородців? Ти би дійсно допомогла?
Вона зітхнула.
— Драко, немає нічого, чого б я не зробила для тебе, любий. І мені боляче, що ти думаєш, ніби я погоджуся з будь-чим, що ставить твоє життя або життя важливих для тебе людей під загрозу.
Драко стримував сльози.
— І я, відверто кажучи, шокована тим наскільки далеко зайшов твій батько. У його вчинків будуть наслідки, обіцяю тобі.
Їхню розмову перервав Візлі, що зайшов до кімнати разом з Локхартом.
— Все добре Мелфой? — нерішуче запитав він. Драко просто кивнув. — Добре. Дамблдор попросив мене привести сюди Локхарта. Де пані Помфрі?
Медсестра з'явилася з-за штор на ці слова з втомленим виглядом.
— Що з ним сталось? Я доволі зайнята, якщо не помітно!
— Його закляття забуття обернулось проти нього. Навіть не пам’ятає хто він такий.
— Мерліне, — вона підняла брови. — Вибирайте собі ліжко, професор, і я підійду до вас пізніше. Якщо вашу пам’ять можна повернути, це може зачекати.
І вона знову зникла.
Локхарт так і стояв на місці, по-дурному посміхаючись, тож Візлі закотив очі й підштовхнув його до якогось ліжка.
— Я піду до башти Ґрифіндору, — сказав він Драко. — Джіні та всі інші страшно переживають. А ще, Макґонеґел, здається, планує якийсь бенкет. Думаєш зможеш прийти?
— Не знаю, — знизив плечима Драко. Не сперечатись з Візлі було… дивно.
— Ясно. Тоді побачимось пізніше, — Візлі відповів так само ніяково, і пішов.
Драко і його мама довго мовчали – він пив свій гарячий шоколад, вона ніжно виводила круги його спиною. Тепла рідина зігрівала зсередини, зілля заспокоювало його серце – він починав засинати.
Драко вже починав знову почуватись собою, коли крізь двері до кімнати влетів його батько. Він не дивився на Драко, натомість фокусуючись лише на власній дружині. Рука на його спині завмерла.
— Ми йдемо, Нарцисо.
— Що?
— Ми йдемо.
— Я так не думаю. Я лишаюсь тут з нашим сином. Нашим дуже травмованим сином, що пережив надто багато для свого ніжного віку, і все, як я зрозуміла, через тебе.
На цих словах він нарешті подивився на Драко.
— У тебе немає доказів. Якби я був на твоєму місці я би думав над тим у чому ти звинувачуєш власного батька.
— Доббі може засвідчити мої слова.
— Ти спираєшся на слова брудного домашнього ельфа? — він засміявся. — Невже ти нічого не дізнався від мене про те, як влаштований світ, Драко?
Драко нічого не відповів, прекрасно розуміючи, що його батько мав рацію. У нього не було доказів: ніхто не братиме його, чи слова домашнього ельфа до уваги.
— Почекай, коли повернешся додому, — промовив він. — Я тобі покажу, що буває, коли ти намагаєшся підставити рідного батька, невдячний…
— Досить, Луціусе, — зашипіла мама, — я не потерплю такого ставлення до мого сина.
Його батько знову перевів погляд на неї і вони просто дивились одне на одного, поки їх не перервала пані Помфрі.
— Тут лікарня, — в’їдливо нагадала вона їм. — І вашому сину потрібен відпочинок. Тож або закінчуйте сваритись, або покиньте приміщення.
Батько просто піднявся і мовчки вийшов з лікарні. Мама зітхнула і теж встала на ноги.
— Я би хотіла побути з тобою довше, любий, але мені дійсно потрібно поговорити з твоїм батьком. Тобі вже краще?
— Звісно, — Драко кивнув, ставлячи чашку на столик біля ліжка, — вже набагато краще.
— Я напишу тобі зранку, — вона поцілувала його у лоба наостанок. — Відпочивай, мій маленький драконе.
Драко посміхнувся, почувши як вона його назвала. Майже одразу, як вона пішла, двері знову прочинились і зайшов Гаррі.
— Драко, — він посміхнувся, — як ти?
— Краще, — чесно відповів він. — Що сталось в кабінеті Макґонеґел? Батько був такий розлючений, коли прийшов сюди.
— Дамблдор сказав, що знайде спосіб притягнути його до відповідальності, якщо… е… ще якісь шкільні речі Волдеморта потраплять до рук невинних людей, чи щось таке. А ще я звільнив Доббі.
— Ти що?
— Я змусив твого батька дати Доббі носок, так щоб він не зрозумів що робить. Йому не сильно сподобалось.
— Тільки ти Гаррі… тільки ти, — похитав головою Драко, посміхаючись. — Ти досить швидко підіймаєшся у списку батька.
— В моєму списку він теж на верхніх позиціях, — легко відповів Гаррі. — То ти прийдеш на бенкет?
Драко нахмурився і уявив яке ставлення на нього очікує, після того, як всі дізнаються що це він нападав на людей, хоч і не по своїй волі.
— Не знаю, Гаррі, — пробурмотів він, — думаю краще буде залишитись тут.
— Та годі тобі. Ти ні в чому не винен. У тебе немає причин ховатися.
— Але Дамблдор сказав лишатись тут, пам’ятаєш?
— Я певен, що він не буде проти, — наполіг Гаррі. — Пані Помфрі?
Вони трохи посперечались з медсестрою, яка не хотіла їх відпустити без належного догляду, але врешті-решт вона поступилася, визнавши, що в неї і так повно роботи з усіма жертвами Василіска. Але, казала вона Драко, як тільки той відчує себе погано той має повернутись назад.
Коли вони дійшли до вестибюля, натовп студентів вже заповнював Велику залу. Купа рудих голів пробивалась крізь море людей в їхню сторону – Візлі, його мала сестра, близнюки і староста. Очі Джіні, відмітив Драко, почервоніли, ніби вона плакала кілька годин.
Раптом Драко захотілось втекти – він не міг говорити майже з повною сім’єю Візлі, не після того, як його батько майже вбив їхню наймолодшу. Він закляк, і Гаррі взяв його за руку, побачивши його стан.
— Драко… — почав він.
— Гаррі! Мелфой! — закричав Візлі. — Дякувати Мерліну, ви тут! Бо ми вже думали як битись з пані Помфрі, щоб вона пустила нас у лікарню…
— Як ти, Драко? — тихенько запитала Джіні. В її очах стояли сльози.
Драко не знав що сказати – серце стукало у вухах, а голова на секунду завертілась. Гаррі, що все ще тримав його за руку, відповів за нього.
— Все ще шокований, але він не постраждав.
— Спасибі Ґодріку за це, — тихо сказав староста.
— Ми маємо віддячити тобі, друже Драко, — серйозно сказав один з близнюків, хлопаючи Драко по плечу. Інший кивнув.
Голова все ще крутилась. Він не розумів, що вони таке говорять.
— Що? — насилу вимовив Драко.
— Ти врятував нашу малу сестру! — сказав перший близнюк.
— Якби не ти, це вона би лежала у тій Кімнаті, — додав другий.
— Не тільки це, — додав блідий староста, кинувши погляд на Джіні. — Хтозна-як добре вона би впоралась з темною магією щоденника. Вона могла не вижити.
— Ми перед тобою у великому боргу, — завершив той близнюк, що все ще тримав руку на його плечі.
— Але… я атакував людей… ви маєте ненавидіти мене.
— Та ну тебе, — сказав другий близнюк. — Ми не звинувачуємо ні Джіні, ні тебе!
— Ти не міг нічого зробити, — додала Джіні, заглядаючи в його очі. — Ніхто з нас не міг.
Її слова, як нічиї інші, змогли вгамувати бурю провини і спрямованої на себе ненависті всередині нього. Можливо, тому, що вона, як ніхто інший, розуміла, через що саме йому довелося пройти.
Драко кивнув їй, все ще не в змозі говорити. Він відчув як рука Гаррі рухається з його ліктя на спину, в жесті підтримки.
— Давай, — перший близнюк стиснув його плече перед тим як відпустити, — пішли на бенкет – час наїстись від душі!
— Еге, — інший близнюк обхватив плечі Джіні, — і ти сьогодні сидиш з нами.
— Але, — розгублено пробурмотів Драко, — я – слизеринець.
— Кого це хвилює, — сказав Візлі. На Драко він, щоправда, не дивився.
— Ми можемо зробити виняток з правила на сьогодні, — погодився староста.
— Ми проголошуємо тебе Почесним ґрифіндорцем, — сказав один з близнюків, — чи не так, Фреде?
— Так-так. Якщо у когось будуть з цим проблеми – ми з ними розберемось.
Драко невпевнено повернувся до Гаррі, але той лиш яскраво йому посміхнувся.
— Ходімо, — сказав він Драко, і Драко, все ще не знаючи що сказати, просто кивнув і слухняно пішов за купою Візлі до Великої зали.
***
Бенкет пройшов як у тумані: учні або витріщалися на Драко, наче на літючого кнізла, або намагалися зав'язати з ним розмову, але їх швидко і рішуче відганяли Гаррі або хтось із клану Візлі. Дамблдор звернувся до учнів, поінформувавши їх про те, що сталося, давши настільки мало деталей, наскільки було дипломатично можливо, а потім нагородив Гаррі й Візлі по 200 балів для їхнього гуртожитку.
В якийсь момент вечора, в Залу почали заходити оживлені жертви Василіска, всі в різних ступенях шоку. Драко намагався не зустрічатись з ними поглядом, але коли до Зали вбігла Герміона, обіймаючи Гаррі і вітаючи його і Візлі з тим, що вони все зрозуміли, серце Драко ледь не провалилось крізь підлогу.
Він дивився виключно на тарілку перед собою, і намагався стати настільки малим і непомітним, наскільки можливо. Йому хотілось загорнутись в плащ-неведимку Гаррі – він точно не міг дивитись на Герміону, після того що сталось.
Проте Герміона не лишила йому вибору, бо одразу ж після того як вона відпустила Гаррі, вона обійняла його.
— Вибач, що ми не зрозуміли що з тобою відбувалось, Драко, — сказала вона йому на вухо. — Вибач що не допомогли тобі, вибач що ти відчував ніби не можеш нам довіритись.
— Що ти таке говориш, — розбито сказав Драко. — Це лише моя провина! Я – боягуз, який нікому нічого не сказав, а ще переконав себе, що зможу сам з усім впоратись! Через мою дурну голову ти закам’яніла! Ти не маєш…
— Не смій винити себе Драко! — серйозно сказала вона. Вона відпустила його і втиснулась між ним і Візлі, рішуче дивлячись на нього. — Ти – така ж жертва, як і усі інші!
Драко в шоці дивився на неї, тож вона спокійніше додала:
— Я знаю про що ти думаєш, Драко, але, будь ласка, перестань. Я знаю, що ти не хотів нікому зашкодити, особливо мені. Ти не твій батько, і ми всі це знаємо. Чи не так Рональде?
У Візлі навіть вуха почервоніли.
— Так, — пробурмотів він.
— Так, — сказав Гаррі. — Якщо щось таке станеться знову, будь ласка, скажи нам. Домовились? Ми завжди підтримаємо тебе.
— Я сподіваюсь, що нічого «такого» більше не станеться, — слабко відповів Драко.
Герміона зітхнула.
— На жаль, я впевнена що станеться.
Геґрід повернувся десь посеред ночі. Азкабан, вочевидь, не пішов йому на користь – він був блідий і стомлений, але посмішка спрямована на Драко була широкою і щирою.
— Ой, та не хвилюйся через це, хлопче, — сказав він йому у відповідь на вибачення. — Використав нас обох виходить. Не можу винити тебе у тому, що також сталось зі мною, га? Тим паче, що завдяки вам тепер усі знають що я теж невинний. Взагалі я маю дякувати вам усім за це.
Драко не думав що заслуговує на вибачення, що вже казати про вдячність, але всі ці віддані ґрифіндорці, що оточували його, були настільки щирими у своїх словах, що він не міг зробити нічого, окрім як прийняти усе, що вони йому казали. Тож він спробував засунути провину якомога подалі й дозволив собі просто насолоджуватись святкуваннями.
***
Останні кілька днів семестру Драко просто приходив до тями. Іспити скасували, і хоч Герміона була в розпачі від цієї новини, Драко їй зрадів. Він точно не міг складати їх у його стані. Тож Драко просто проводив час з друзями (не тільки через те, що Гаррі не полишав його без крайньої потреби), і, з часом, він знову нормально почувався.
Потім до них дійшли новини про відставку його батька як голови Опікунської ради Гоґвортсу. Це, очевидно, стало подією дня для Нота, який одразу ж проголосив, що Драко продовжує руйнувати сім’ю Мелфоїв, і що зовсім скоро, його прізвище буде на одному рівні з прізвищем Візлі. Іншого Драко від Нота і не очікував, тож слова його ні здивували, ні зачепили. Що його здивувало, це відсутність звичної реакції зі сторони однокласників. Забіні наказав йому «Перестати бути гівнюком і дати йому читати в спокої», а Паркінсон, трохи почервонівши, йому підтакнула. Їхні очі на секунду зустрілись, але Драко не зміг прочитати емоцію в них – вона швидко відвела погляд і з якоюсь безглуздою відмовкою вийшла із загальної кімнати. Драко не знав як на це реагувати, тож зробив те що й завжди – не звертав на них уваги та ігнорував.
Мама Драко в одному зі своїх листів, запевняла його, що батько не турбуватиме його, коли він повернеться на канікули, але Драко в це не вірив. Не тому що він не вірив у здатність своєї мами тримати батька під контролем, а тому що він взагалі не був певен чи був Луціус Мелфой його батьком, після усієї історії за щоденником. Відтоді, як він отримав таємничого листа з майбутнього, його повага до батька, яким він колись так захоплювався, суттєво зменшилася, і тепер Драко усвідомлював, що батько може зробити будь-що – думка, яка одночасно засмучувала і тривожила його.
Тож цілком природно, що настрій у нього був похмурий, коли вони їхали Гоґвортським експресом до Лондона, незважаючи на галас, який зчиняли близнюки Візлі та їхній друг Джордан у коридорі перед їхнім купе. Гаррі, попри свої похмурі очікування на літо після повернення до маґлівських родичів, з усіх сил намагався залишатися позитивним, і Драко знав, що його друг робить це лише для того, щоб підняти йому настрій. У якийсь момент він дав їм усім трьом папірець з нашвидкоруч написаним номером, наказавши "зателефонувати йому". Драко й гадки не мав, що це означає, але Герміона пообіцяла, що в першому ж листі пояснить йому маґлівські способи спілкування.
— Ми зможемо говорити влітку, — пообіцяв йому Гаррі. — Ми знайдемо спосіб.
Драко кивнув, сподіваючись що Гаррі мав рацію – перспектива лишитись без зв’язку з Гаррі здавалась навіть гіршою за перспективу життя з батьком.
Тож, з таємничим номером і міцними обіймами, Драко попрощався зі своїми друзями та підійшов до своєї мами, щоб відправитись до садиби Мелфоїв.
— Не хвилюйся так сильно, любий. Все буде добре.
Драко слабко їй посміхнувся, і, кинувши останній погляд на своїх друзів, покинув платформу дев’ять і три чверті.