Work Text:
Що б не відбувалося в житті Спенсера Ріда, він не бере відгулів.
Звільнення і повернення колег, небезпечні справи, схиблені злочинці, різноманітні поранення чи й парад планет, поєднаний із захопленням Землі інопланетянами і кам'яним дощем з небес, — ніщо в цьому світі не здатне розлучити Спенсера з роботою довше, ніж на кілька днів.
Ніщо, крім важкої мігрені.
Головний біль приходить нечасто, і такому розкладу не можна не радіти. Це раніше, в підлітковому віці, мігрень, немов літня леді на побачення, заявлялася пунктуально — кожні три місяці. Спенсер може зрозуміти: регулярні стреси, цілодобове сидіння за книжками й конспектами, рекалібрування гормонального фону дозволяли організмові здаватися і впускати в дотикову частину підсвідомості бридкі й слизькі щупальця болю. Чому ж ці напади, нехай і рідко, раз на рік чи пів року, але трапляються із ним у дорослому житті, він не має ані найменшого поняття.
Здавалося б, сядь і проаналізуй, але коли? Адже лише варто тугому обідку болю навколо черепа ослабнути, а стрибаючим колам перед очима — розчинитися, як він вмиється, одягнеться і вирушить до Бюро. А там справа, друга, десята, потім — дружній візит до Джей-Джей, теплі командні посиденьки у Россі, похід із Гарсією по кращих крамницях для гіків... Момент, коли біль повністю відпускає зі своїх чіпких обіймів, Спенсер завжди пропускає — дарма, що має ейдетичну пам'ять. Зате відчуття, у яких доводилося варитися, надовго лишаються яскравими; можливо, тому він і не бажає аналізувати ці напади мігрені. Щоби зайвий раз не провалитися в раптову емпатію і не викликати біль знову.
Утім, викликати не доводиться. Він успішно справляється зі своїми поверненнями самостійно, до того ж завжди геть невчасно — ніби щось взагалі може боліти за розкладом.
Спенсер підтягує до себе ноги, потирає одна об одну змерзлі без шкарпеток ступні й опускає голову ще нижче, майже торкаючись підборіддям грудей. Поза ембріона жахливо незручна, якщо намагатися лежати в ній на дивані у вітальні, але конкретно зараз Спенсер не має ані краплини сил, щоби дотягнути власне тлінне тіло до спальні. Їх вистачило лишень, аби розплющити очі рано вранці, ніби в тумані дістатися ванної, вмитися, не впізнати себе в дзеркалі, подумати про вживання тайленолу, а, не знайшовши його, зателефонувати Готчу з попередженням про тижневу відпустку і впасти на диван. Десь на задвірках свідомості миготить думка, що, можливо, це все відбувалося навіть не сьогодні, утім, Спенсеру трохи байдуже.
Нехай тільки голова припинить розколюватися.
Щоразу біль відчувається по-різному. Цього разу, приміром, його можна порівняти з океаном: він накочується пульсуючими пружними хвилями, ритмічно вдаряється об скроні, розхлюпується по всій черепній коробці, здається, змішуючись чи то з сірою, чи то з білою речовиною, а потім плавно стікає по потилиці якраз до шиї. Спенсер відчуває тонке поколювання в ділянці очниць — наче він торкається обличчям дрібної гальки, розсипаної на березі; а от про самі очі краще просто не згадувати. Їх пече: чи то від океанської солі, чи то від піску.
Клята мігрень може бути менш поетичною?
Спенсер зіщулюється ще сильніше, обхоплюючи руками коліна, і видає глухий стогін. Він би віддав усе, аби провалитися в сон, темний, порожній, без сновидінь і відчуттів, а, прокинувшись, знову відчути себе людиною. Прямоходячою людиною, яка дивиться на світ без здригання, здатна до соціальної взаємодії.
Думка про те, що хтось може бути поруч із ним, доки він перебуває у такому стані, вдаряє в тім'ячко новим спалахом болю — наче велетенська чайка обітнула широким крилом, а потім ще й обматюкала добірною пташиною лайкою. Спенсер шумно вдихає повітря, сподіваючись впоратися із підступаючою нудотою, ще сильніше мружиться і потирає пальцями пояс махрового халата. Це допомагає бодай якось справлятися із метафоричними образами, підкинутими свідомістю, і залишатися більш-менш при здоровому глузді.
Як довго він зображує насильно витягнуте з утроби матері недорозвинене людське дитя, Спенсер не знає. Ніколи не маючи проблем із відчуттям часу, нині він спокійно занурюється під його товщу, розчиняється в ньому, стає з ним одним цілим. Схоже, він вирішує розівтілитися — в надії, що мігрень відокремиться від голови, немов чужорідне тіло, і спливе на поверхню. Ну, а він... Він готовий побути потопаючим, якщо це допоможе не відчувати.
З-під уявної товщі води — чи часу, хто знає? — Спенсера потихеньку витягує м'який дряпаючий звук. Ця сама м'якість неймовірно раптова, адже зазвичай під час нападів подібне відчувається наждачним папером, що притирається до черепа чи то з внутрішньої, чи то з зовнішньої сторони. Але хтось чи щось шкрябає, здається, дерев'яну поверхню ніжно, майже невагомо, не дратуючи і не додаючи зайвих незручностей.
Обійшовшись майже без нових приводів для посилення болю, Спенсер акуратно розплющує очі. На щастя, грубі штори не пропускають жодного промінця світла, тож дивитися на навколишній світ виходить цілком стерпно. Повільно кліпнувши, Спенсер прислухається і розуміє: хтось тихенько стукає у двері. Хоча в тому, що акуратне дряпання можна назвати стуком, він до кінця не впевнений.
Ще одне нелюдське зусилля над самим собою — і Спенсер піднімається з дивана. Перед очима одразу все пливе, його самого стрясає, ніби пасажира круїзного лайнера під час ще не штормової, але вже цілком відчутної хитавиці, і, тим не менш, Спенсер утримує рівновагу. Розвернувшись, він за звичкою намагається порахувати, скільки секунд і кроків йому знадобиться витратити, щоб дістатися до пункту призначення, тільки от цифри, наче хвацькі моряки, витанцьовують хорнпайп1 та відмовляються надавати правильну відповідь. Спенсер ковтає в'язкий клубок, що знову підкотився до горла, і починає просуватися до дверей.
Дерев'яний одвірок раптово виявляється дуже зручним і майже оргазмічно прекрасно-прохолодним. Прикладаючись виснаженим мігренню лобом до гладкої поверхні, Спенсер ледь утримується від полегшеного скиглення, а потім, не дивлячись, знімає ланцюжок і максимально акуратно провертає дверний замок. Щоб не клацнув і не зламав нехай і короткочасне та ледь взагалі присутнє, але все ж помітне полегшення.
— Заплющ очі, — шепочуть з-за дверей, а коли Спенсер, послухавшись, тихо мугикає у відповідь, акуратно їх відчиняють і прослизають усередину.
Вторгнення іншої людини на його територію проходить з ледь помітним шумом і мінімальним дискомфортом для самого Спенсера. Хоча, можливо, він уже просто не в змозі адекватно сприймати реальність. Утім, коли тонкі, але сильні пальці лягають йому на передпліччя, він все одно здригається і вимушено відсторонюється від дерев'яної поверхні, що вже нагрілася від контакту зі шкірою.
— Ти спав? — чужий голос шелестить біля самого вуха, і це можна порівняти з відгомонами вечірнього бризу: трохи неспокійного, трохи пустотливого, але майже не турбуючого.
Спенсер м'яко веде головою з боку в бік, усе ще не піднімаючи повік.
— Їв? — не вгамовується голос.
— Не пам'ятаю, — із надзусиллям видавлює Спенсер, одразу ж стуляючи рота, відчуваючи, як черговий напад нудоти накриває його дев'ятим валом.
Чужі руки стискають трохи сильніше, а потім м'яко підштовхують, змушуючи рухатися. Минає ціла вічність — хоча насправді, ймовірно, лише кілька хвилин, — доки Спенсер наосліп бреде до спальні, спираючись на гостре плече людини, ковзаючої поруч.
Бажання лягти, зарившись носом у численні подушки, розкидані по ліжку, зростає з кожною секундою, варто лише переступити поріг кімнати. Але м'який дотик долоні до плеча змушує завмерти, лишаючи орієнтуватися у тому, що відбувається, лише на слух.
Зрозумівши, що Спенсер не збирається рухатися, від нього швидко відсторонюються, а потім розчиняються в акуратних шерехах і шелесті. Спенсер обхоплює себе руками, мружачись ще сильніше, і намагається не перекочуватися з п’яток на носки, хоча ступні знову відчуваються крижаними осколками айсберга, що невдало прибилися до борту корабля.
— Ходімо, — голос знову лунає поруч, а чужі пальці ледь торкаються лівого ліктя.
Запах свіжовипраної білизни приємно лоскоче ніздрі. З усім можливим у нинішньому стані задоволенням Спенсер вкладається на ліжко, проводячи ребром долоні по ідеально застелених чистих простирадлах. Матрац прогинається під додатковою вагою, і він відчуває, як чужі пальці намагаються розв'язати пояс халата. Невдоволено гмикнувши, Спенсер м'яко накриває акуратну руку своєю і ледь відчутно стискає її.
— Добре, я не буду. Ковдра?
Спенсер не впевнений, але на відповідь сил вже просто не вистачає. Все, що він може — це повернутися на бік, бо нарешті можна більше не переживати про можливе падіння, як на вузькому дивані, підтягнути коліна до грудей і завмерти, прислухаючись до власного дихання. Коли його обережно вкривають тонкою флісовою ковдрою, він лише поводить плечима, вдихаючи чергову порцію повітря трохи гучніше, і нехай повільно, але все ж провалюється в сон.
Чергова хвиля болю скочується з потилиці сотнею бульбашок солоної піни.
***
Повернення до реальності не приносить довгоочікуваного полегшення.
Мігрень все ще мугикає свою океанську пісню, створюючи подобу безперервного шипіння у вушних раковинах, і Спенсер намагається накрити голову подушкою, слабко зараз розуміючи, що це не допоможе.
Заснути знову йому не дозволяють ті самі акуратні пальці, що притримували під час подорожі до спальні, а потім вправно змінювали постільну білизну, щоби хоч якось полегшити його страждання.
— Гей, Спенсере... — голос усе ще тихий, але не достатньо, аби загубитися посеред шуму океану болю. Він приємно заглушає плюскіт мігрені і Спенсер, дозволивши забрати в себе подушку, повільно обертається до джерела звуку.
Кліпнувши кілька разів і полегшено зрозумівши, що пісок, який колись різав очі, чарівним способом випарувався, він ковзає поглядом по обрисах фігури, навислої над ліжком. Довге темне волосся, ледь кирпатий гострий ніс і прикриті теплою кофтою плечі — картинка складається майже відразу, хоч і не так швидко, як Спенсер звик раніше.
—Елл, — шелестить він пересохлими губами і розуміє, що не здатен навіть спробувати усміхнутися.
— Тихше, герою, — м'яко відгукується та, на мить торкнувшись гарячого чола долонею і змахнувши неслухняне пасмо волосся набік. — З поверненням.
Вона опускається на ліжко, допомагає Спенсеру прийняти напівсидяче положення, а потім підносить до рота склянку.
— Вода з розчинним болезаспокійливим, — не перевищуючи можливий рівень гучності, повідомляє Елл, і швидко додає: — Нічого важкого чи забороненого. Усього лише тайленол із пакетика.
Рідина, що торкається губ і язика, відчутно солона, і це тільки зміцнює паралелі нинішнього нападу мігрені з океаном. Але Спенсер стоїчно ковтає кожну краплю води, що ледве шипить від ліків: і намагаючись втамувати спрагу, і сподіваючись на швидкий терапевтичний ефект від препарату. Коли склянка порожніє, він важко видихає і повертає голову на подушку. Зараз вона нагадує йому вітрило, невдало згорнуте після пориву вітру, яке цим же самим вітром і роздмухується. Відчуття змінюються: біль уже не накочує хвилями, тепер він постійний і безперервний, тягнеться, немов на одній ноті — як звук гудка пароплава. Спасибі, хоч не такий гучний і неприємний.
— Як ти... — починає Спенсер, але його губ торкається прохолодний палець, наказуючи замовкнути.
— У вівторок вранці ти повідомив Готчу, що не прийдеш на роботу, і більше не підходив до телефону, — повільно, але чітко і впевнено пояснює Елл. Доки вона говорить, її долоня акуратно ковзає вздовж передпліччя Спенсера, викликаючи неконтрольований потік мурашок. — Мені зателефонувала стурбована Гарсія, і я приїхала, щойно змогла. Вистачило одного слова «відгул», аби зрозуміти серйозність того, що відбувається. Що таке їжа і ліки, власник цієї квартири погано знає, а твої напади — це завжди надовго. Я здивована, що ти взагалі був при тямі до мого приходу.
Спенсер супиться — вітер одразу ж роздуває вітрило в голові ще сильніше, перевіряє тонку тканину на міцність, дражниться і грається з нею щосили. Він піднімає долоню і прикриває очі, сподіваючись хоч так приборкати раптове посилення болю. Минає, напевно, більше хвилини, перш ніж йому це вдається — чи, можливо, починають діяти ліки, але він видихає і знову зводить погляд на Елл.
Вираз її обличчя складно розібрати у напівтемряві, що панує в кімнаті — найімовірніше, за вікном глибока ніч, та й Спенсеру не хочеться зайвий раз напружувати зір, придивляючись. Але він все одно переконаний, що вона дивиться на нього з м'якою, майже материнською усмішкою.
— Сьогодні четвер, Спенсере, — каже вона, нахиляючи голову. — Чи, можливо, вже навіть п'ятниця, я не дивилася на годинник, вибач.
Кілька діб больового шоку. Спенсеру неприємна сама лише думка, хоча, здавалося б, він же все це і пережив. Але одна справа відчувати, а зовсім інша — розуміти й аналізувати. Принаймні, намагатися. Від думок, що водночас проскакують у голові, уявний вітер починає гудіти ще сильніше, і Спенсер зісковзує трохи нижче, намагаючись знову лягти.
— Правильно, спи, дурнику, — поправляючи плед, схвально шепоче Елл.
Якби Спенсерові було хоч на йоту легше, він, мабуть, обов'язково б подискутував із нею на тему, що люди з IQ 187 не можуть вважатися дурниками. Натомість він лише треться щокою об прохолодну тканину подушки, яку Елл дбайливо перевернула на інший бік, і прикриває очі.
Новий порив вітру цілком здатний розплутати вітрило і нарешті розвіяти наявний згусток болю. Принаймні, Спенсер дуже на це сподівається.
***
Цього разу Спенсер прокидається від смачного і звабливого аромату. Гул у голові, звісно, все ще присутній, з мігренню не так просто впоратися, але запах кави — вочевидь гарячої, свіжозвареної, з чудовими гіркими нотками, — змушує розплющити очі і спробувати змиритися з тим, що відбувається.
Повернувши голову, Спенсер розуміє, що проспав лише кілька годин. За нещільно прикритими шторами видніється шматочок темного нічного неба, але світанок, що зароджується на сході, вже ніжно прикрашає його світлими розводами.
На тумбочці біля ліжка стоїть невелика чашка, від якої здіймається густа пара і, звісно, сходить настільки приголомшливий кавовий аромат. Ковзнувши поглядом трохи убік, Спенсер виявляє, що Елл сидить у кріслі, явно підсунутому ближче до ліжка, і уважно його роздивляється.
— Тобі знову час прийняти ліки, — перепрошувальним тоном повідомляє вона. — Я подумала, якщо розбудити тебе за допомогою кави, ти не будеш надто сильно злитися.
Спенсер видає приглушений смішок і сам дивується, що здатний на такий, здавалося б, простий прояв емоцій. Біль усе ще не відступив, чіпляється за стінки черепа, облизує його зсередини, але тепер уже набагато м'якше, наче шторм вдосталь нагулявся океанськими просторами, а нині лиш підшукує слушний для прощання момент.
— Дякую, — глухо відповідає Спенсер і цього разу сідає самостійно.
А ось узяти чашку він не наважується. Елл коротко киває і, не допускаючи різких рухів, швидко пересідає на ліжко. Вона обхоплює порцелянові стінки долонями, акуратно дме на темну поверхню напою, посилаючи Спенсеру чергову хвилю аромату, і підносить чашку до його губ.
— Тільки акуратно.
Спенсер облизується і, підтримуючи денце чашки, робить перший ковток. Губи, звісно, обпікає, але мігрень уже не настільки лютує, щоби подібне завдало чимало дискомфорти. До того ж будь-які дрібні негаразди зараз відступають на задній план, бо Спенсер насолоджується смаком кави. Він, як ніхто інший, знає, наскільки Елл вправна у варінні цього чудового напою, але сьогодні, йому здається, вона перевершила саму себе.
Помірно гіркий, досить солодкий, з нотками горіха і, можливо, навіть дрібкою кориці, яку Спенсер не те щоб любив, але... Зараз він нікому не віддасть цю чашку, адже шлунок, який кілька днів не отримував належної уваги, видає жалібне бурчання і вимагає якщо не їжі, то, принаймні, ще кави.
Це Спенсер йому може організувати.
Зрідка мружачись від окремих спалахів болю, що омиває скроні, Спенсер акуратними ковтками присьорбує одну із найсмачніших у своєму житті каву, часом облизує палаючі від дотику до гарячої порцелянової поверхні губи і кидає на Елл сповнені вдячності погляди.
Коли чашка порожніє, він сумно зітхає і відсторонюється. Елл відставляє її назад на тумбочку й уважно на нього дивиться.
— Ще ліки, — нагадує вона, а потім заминається на кілька секунд. — Ти... Якщо тобі знадобиться в туалет...
Спенсер видає напівздушене крякання, незграбно струшує головою й одразу ж починає шипіти, зціпивши зуби й заплющивши очі. Зайві рухи змушують посилитися майже вгамований мігреневий шторм, і від різкого спалаху болю шалено хочеться плакати. Тільки Спенсеру відомо: сльози полегшення не додадуть, зроблять тільки гірше, змусивши набрякнути повіки, і очі знову засипе дрібним береговим піском.
— Вибач, Спенсере, вибач, — у шепоті Елл ковзають щирі нервозність і жаль.
— Я... в порядку, — усе ж говорить Спенсер, абияк впоравшись із черговим нападом, і навіть розплющивши одне око — немов на доказ сказаного.
Трохи помовчавши, Елл важко зітхає, а потім простягає йому склянку з ліками.
— Це необхідно.
Спенсер знає. Тож слухняно випиває запропоноване і, зловивши легке дежавю, знову намагається влаштуватися зручніше у власному подушковому царстві. Хвилі в голові стривожено галасують, до кінця, здається, не вирішивши: чи заспокоїтися і принести довгоочікуваний штиль, чи дозволити зайти бурі на друге коло. Спенсеру образливо, немов у дитинстві: ну чому він має терпіти подібне взагалі? Зовсім недоречно згадуються слова одного із університетських професорів, який, навіть сам того не знаючи, здається, відповів на це дивне запитання, яке ніколи не лунає вголос.
«За геніальність завжди доводиться чимось платити, містере Ріде».
Може й так.
Спенсер потирає очі руками і сподівається, що сон повернеться. Кофеїн часто діє на нього як заспокійливе чи снодійне, тому, щоби домогтися ефекту бадьорості, він додай у напій подвійну порцію цукру або ж випиває далеко не одну чашку кави. І все ж варто змиритися, що сьогодні — не його день. Чи точніше буде сказати — не його тиждень?
За роздумами Спенсер ледь не проґавлює момент, коли поруч знову прогинається матрац. Він акуратно повертається у бік Елл, якраз щоби побачити, як вона вмощується, упершись у спинку ліжка і витягнувши ноги. Зустрівшись зі Спенсером поглядом, вона м'яко усміхається і тягне до нього руки.
— Останній пункт програми зцілення від доктора Грінвей?
Замислившись на мить, Спенсер прикушує нижню губу, а потім, намагаючись робити якнайменше зайвих рухів, зсувається вбік і вкладає голову їй на стегна.
Акуратні пальці тут же прослизають крізь завитки волосся, яке не бачило гребінця всі ці дні, акуратно пропускають окремі пасма, погладжують подушечками шкіру, прокреслюючи на ній небачені візерунки. Елл то ковзає кінчиками пальців кола навколо скронь, змушуючи хвилі болю ставати тихішими й спокійнішими, то веде лінії до потилиці, де-не-де ледь відчутно дряпаючи шкіру. Від кожного нового дотику, від кожної секунди цього непрофесійного, але настільки теплого і щирого в бажанні допомогти масажу, Спенсер просто розсипається, щоб миттєво зібратися заново. Він сміливо треться щокою об грубу тканину джинсів, шумно дихаючи через ніс, і мружиться — але цього разу, на щастя, не від болю.
Елл ледь відчутно окреслює кісточкою пальця лінію вилиці і, явно усміхаючись, ласкаво гмикає:
— Давним-давно у далекому казковому королівстві жив собі хлопчик-лицар. Він був добрим, хоробрим, а ще — дуже-дуже розумним. І звали хлопчика-лицаря Спенсер...
Через силу вслухаючись у голос, оповідаючий заколисуючу казку, Спенсер думає, що той, можливо, цілком здатний осушити мігреневий океан.
***
Пустотливі сонячні промені настирливо будять Спенсера після полудня. Він довго і задоволено мружиться, солодко позіхає і потягується, доки вирішує, чи час прокинутися остаточно. Лише за кілька хвилин він згадує про те, що сталося, і, на мить напружившись, з полегшенням констатує — напад майже минув. Легкий свербіж, що залишився десь на периферії свідомості, він спокійно здатен ігнорувати, адже особливого дискомфорту він йому не приносить.
Провівши рукою по волоссю, він розплющує очі і оглядає кімнату. Елл поруч немає, але на тумбочці біля ліжка виявляється накрита високою кришкою тарілка, склянка з водою і пакетик із тайленолом. А ще — аркуш паперу, зігнутий навпіл.
«Їжа, ліки, ванна, а потім знову сон. Ткнеш носа на роботу раніше понеділка, отримаєш по шиї. Щиро сподіваюся, що тобі полегшало. Якщо ні, мій номер ти знаєш. Доктор Елл Грінвей завжди на варті».
Спенсер торкається пальцями кривуватих рядків і усміхається.
Навіть хлопчикам-лицарям важливо знати, що хтось обов'язково нестиме варту біля них, якщо це знадобиться.
Кандидатура доктора Елл Грінвей Спенсера більш ніж влаштовує.