Work Text:
- Невже цей сич так і сидить у своїй сичувальні?!! - гучний голос Мінхьока рознісся далеко пустим на честь вихідного дня коридорами. В вихідний день був оголошений на честь того, що у всій будівлі йшли профілактичні роботи над системами вентиляції та кондиціонування - оператор щось там ворожив над технікою, яка могла і не витримати постійної роботи - всім потрібно було охолодитися у ці серпневі дні.
Відсутність публіки, яка могла б споглядати влаштовану ним драму, його не зупиняла. Він зняв бейсболку, провів п'ятірнею по рудому фарбованому волоссю, подумав, знову надів її і нарешті відгорнув приклеєну на скотч ковдру, яка заміняла двері до студії Чжухона.
У коридорах, здавалося, повітря зовсім не рухалося, але молекули повітря у кімнаті, до якої зазирнув Мін, тут точно були незмінними з минулого тижня.
Тому і запах відповідний.
- Чжу, сич ти безлюдний, вилазь! - гаркнув він замість привітання. - Скоро світу боятимешся!
Оточений пагорбами з використаного пластикового посуду, пакетів з доставки пельменів та кількох пляшок з-під алкоголю за комп'ютером сидів Чжухон, який Творив Музику.
Точніше, намагався.
Мін розгріб собі місце на диванчику.
- Що, не йде діло?
- Не йде... - нарешті озвався Чжухон. - Все не те... Я - безталань!
Такі заяви за тривалий час їхнього знайомства Мінхьок чув не раз. Тому слова Чжу його майже не зачепили.
- Це все тому, що у цьому дуплі можна задихнутися! Ніякі, навіть найгеніальніші, мізки не зможуть у таких умовах працювати!
Чжухон повільно розвернувся до нього у своєму кріслі.
- У яких умовах?
- Та он яких! Тут повітря немає, сну у тебе нормального теж, я бачу, не було, ти аж опух он весь! Та у твого мозку напевно що гіпоксія, десонізація і брак вітаміну Д!!! - Мінхьок від цієї емоційної промови і сам збудився, скочив із дивану і почав розмахувати руками.
Чжухон лише й кліпав, переварюючи отриману інформацію.
- Де... сонізація?
- Брак сну!
- А...
Між двома повисла важка сонна тиша. Як раз така, яку Мін терпіти не міг, тому знову взявся командувати:
- Значить так, зараз ти береш у заначці чистий шмот - не роби такі здивовані очі, всі знають про неї - і йдеш у душ на першому поверсі. А потім ми йдемо на побачення.
- Куди? - ошелешено запитав Чжу.
- В кафе через дорогу. Треба тобі ж ноги розім'яти і голову провітрити. Давай-давай, ворушись, а я поки тут приберу.
Чжухон поволі, наче сонна риба, взявся виконувати вказівки Міна, доки він сам став - рідкісне, як НЛО, явище - прибирати у студії.
За добрих півгодини, коли чистенький, причесаний та навіть після патчів ("Такі мішки під очима людям не можна показувати", - заявив Мін) Чжухон вперше за три дні вибрався на вулицю. Тут виявилося, що пункт "провітрити мізки" виконати не вдасться, бо спека стояла така, що аж асфальт плавився. Короткими перебіжками із тіні в тінь вони добралися до обраного Мінхьоком кафе, де молоденька, ніжна як персик, бариста повідомила їм дзвінким голосом, що машина, яка робить лід, у них зламалася, тому з освіжаючого вона може запропонувати воду або молоко з холодильника та ще морозиво.
- Мені наче знову дванадцять, і я привів на морозиво дівчину з церковного хору, - сказав Чжухон, який попри такі критичні слова, досить активно під'їдав зі скляної вазочки свій десерт.
- Ех, молодість, - протягнув Мін, який вже ополовинив свою порцію. - З'їв морозива і вже радієш життю.
- Прості радості, - підхопив це старече бурмотіння Чжухон. - Милі спогади про дитинство... Треба написати про це пісню, - несподівано закінчив він і одразу поліз у телефон писати нотатку.
- От трудоголік! - з мало не докором сказав Мінхьок. - Ти ж маєш зараз від-по-чи-ва-ти! Чжу, ти взагалі мене чуєш?
- Мгм, - відповів Чжухон, який уже на всю друкував текст майбутнього шедевру на телефоні.