Work Text:
Накрапав дрібний дощик.
Мінґі виплюнув мокрі пелюстки сакури, що набилися йому до рота. Він лежав розкинувши на асфальті свої довгі руки та ноги. Обліплений білим цвітом, він був схожий на мішленівського чоловічка.
Деякі поліцейські невдоволено поглядали на нього, але поки нічого більшого. І то добре. Мінґі не мав ані сил, ані бажання зараз займати вертикальне положення. Тільки він намагався сісти, світ починав стрибати, обертатися і миготіти, а до горла підступала мерзенна нудота.
Десь з темряви виринув Юнхо, підійшов, присів біля нього.
- Нарешті ти тут, - Мінґі хотів усміхнутися, але його одразу ж зупинив біль у розбитій губі. - Ну і красень.
- На себе краще поглянь, - відмахнувся Юнхо, обережно торкаючись садна на вилиці. - У тебе і так очі "великі", а завтра одне з них ти точно не розліпиш.
- Іди к бісу, красунчику. Довго ще там? - Мінґі повернув голову у бік виходу того недешевого закладу, де виявились дуже неввічливі відвідувачі.
На його обличчя лягли червоні та зелені відблиски неонової вивіски модного барбекю-ресторану.
- Дідько його знає, у когось знайшли ножа наче, тепер всіх трясуть, - відповів Юнхо, вглядаючись у тіні та чужі силуети.
- Бовдур. Нахіба йти у ресторан з власним ножем.
- А то.
- Ото сходили поїсти м'яса, - за хвилину мовчання озвався Мінґі.
- Ага.
Один з поліцейських докурив цигарку. Недопалок, ще тліючи, кометною полетів у калюжу.
Він підійшов ближче, ліхтар з протилежної сторони вулиці освітив не надто приязне втомлене обличчя.
- Заборонені предмети маємо?
- Нє.
- А під курткою що ховаємо?
І справді, одна пола куртки Юнхо була нашорошеною.
- Адольфа, - відповів він із серйозним виразом.
- То наш зелений друг, - фиркнув Мінґі.
Магічним чином біля поліцейського матеріалізувався його колега.
- Показуйте.
- Та будь ласка, - Юнхо витягнув з-під куртки вазон із зеленим кущиком.
Вулицею розлився свіжий запах м'яти.