Work Text:
Як не із власного досвіду, то з численних реклам, що починають крутити по телевізору, як тільки настає осінь, всі знають, що якщо вдома хтось захворіває, то життя цілої сім'ї, ну, загалом втрачає барви. А що казати, коли застуджується мати ваших спільних двадцяти з гаком дітей. Двадцяти... одного, двох? Дойон замислився, чи варто йому і себе записати до категорії "діти Тейона".
Якби там не було, Тейон захворів - з оцими "сонними" очима, шмарклями, і звісно ж, жаром. Дойон залишив його загорнутим у дві ковдри, з яких стирчала лише Тейонова маківка, та час від часу за паперовим носовичком висовувалась його кістлява рука.
І кому тільки стукнуло в голову робити опен ейр музичний фестиваль у грудні?! Дойон дуже хотів поглянути цій людині у вічі і сказати кілька ласкавих і ніжних слів, але зараз був зайнятий тим, що стирчав у черзі до аптеки.
Вдома не виявилося нічого, взагалі жарознижувального: починаючи таблетками і закінчуючи оцим хімозним антисимптомним чаєм, який молодняк, як з'ясувалось у ході домашнього розслідування, вижер під гаслом "воно було таке смачне". Спершу він хотів послати когось із них у аптеку - нехай пройдуться під незвично густим для Кореї сніжки, може, трохи порозумнішають, але вчасно схаменувся: йому тільки й бракувало ще одного шмарклявого носа, або й нічних пошуків зниклих безвісти у снігах; тому й пішов за ліками сам.
Ніч, вулиця, грьобаний ліхтар, що бісяче, блимає, грьобана аптека, грьобаний сніг, що сипався за комір, і тричі клята черга, що вишикувалась аж на вулицю за безкоштовними, туди їх наліво, пробниками вітамін.
Виходу немає. Дойону здавалося, що він він тут він і простоїть до старості.
Нипати далі він побоявся - зараз йому ті тільки не вистачало, щоб хтось впізнав зірку у спортивних штанях і пальті. Настрою бігати від сасенів теж не було ніякого.
- Що так довго? - озвався дід із черги до жіночки, що вийшла з дверей аптеки.
- Так тільки одна каса працює! - і за допомогою виразів, що зазвичай не друкують вона висловила своє обурення цією ситуацією.
Дойон її цілком розумів і морально підтримував. Особливо у частині "падлюки, хоча б сходи від снігу почистили".
Коли Дойон опинився у теплому приміщенні, де на голову йому нічого не сипалось, йому здалося, що він пізнав райську насолоду. Навіть очікування було не таким виснажливим, навіть сварка діда-з-черги з представницею фірми, що виробляла вітаміни, щодо пункту "один пробник в одні руки" (дід хотів затаритися одразу на всю немаленьку родину) звучала як музика. І навіть провізорка, яка, збираючи замовлення, кілька разів перепитала, чи не зустрічалися вони раніше, майже не роздратувала.
А потім із теплої світлої аптеки Дойон відчинив двері у сповнену лапатого снігу ніч.
Прийшовши додому, він поклявся ніколи більше не ходити по снігу у кедах. А потім лиш зрозумів, що щось не так. У гуртожитку було дуже тихо, було чути, як десь хропе Джехьон.
- Люди, ви де? - негучно покликав Дойон, обтрушуючи пальто.
У ту ж хвилину з коридору вискочив з виряченим очима Хечан і прошипів: "Цить, він спить!".
- Храаааа, - підтвердив Джехьон.
Дойон з аптечним пакетом у руках зайшов до Тейонової кімнати, де і правда щось тихенько сопіло під ковдрами. Воно сонно заворушилося, з кубла висунулася розтріпана голова:
- О, Д'йон, ти вже повернувся... Апчхи!
За чверть години нашпигований продукцією сучасної фармацевтичної промисловості Тейон знову лежав, цього разу в обіймах самого Дойона. Тепло світив реквізований у молодняка нічник, а Дойон замислено розглядав чашку для води Тейона із загадковими письменами Т Е Р Н О П І Л Ь.