Work Text:
Холодно
Холодно
Хооооооолоднооооооо
Хьонджін подихав на пальці, що не хотіли розпрямлятися і, здавалося, взагалі втратили чутливість, перетворившись на сухі цурупалки. Його морозило від жорстокого раннього пробудження цього огидного мутного ранку. Хьонджін запитав себе, як оце зараз у декого не тільки вистачає сил кричати, а ще й руками розмахувати. На його думку, за таких температур руки потрібно тримати у кишенях.
– ...не буду я тобі позувати! – кричав Чанбін, одягнений, як і у будь-яку іншу пору року, у чорну шкірянку.
Шкірянка не застібалась через те, що під нею був грубий вовняний светр.
– Будеш, – твердо промовив Ліно (лижна куртка: можливо, не дуже стильно, зате тепло).
– Мене пацани не зрозуміють! – застогнав Чанбін.
– Це ще що за дурня?!
– Ця твоя… геометрія не для рівних пацанів!
– Яка, туди її, геометрія?
– Та оці твої кубики!
У холодній аудиторії з їхніх ротів виривалися хмарки пари, а оскільки суперечка тривала вже хвилин п’ять, то вони нагадували Хьонджіну пару драконів-вейперів.
– Це – абстрактний кубоаванградизм!
– Тьху!
– Це мистецтво… – прошелестів Хьонджін, що грів (безусіпшно) руки на ледь теплій батареї.
Мінхо схопив Чанбіна за куртку, наблизився до його обличчя:
– Мені треба довбана модель!! І ти нею станеш!
– Роздягатись не буду!!! – заверещав Чанбін, намагаючись відчепити пальці Ліно від свого одягу.
– Мені для портрету!
– Та?! – спершу Чанбіну від несподівнаки забракло повітря. – А потім у мене замість носа буде трикутний куб?! Та мене пацани засміють!!!
Хьонджін прихнув, уявивши трикутний куб замість чанбінового нюхальника. Червоний.
– Та тебе взагалі там ніхто не впізнає! Це – симовлічне мистецтво!
По Чанбіну було видно, що чхати від хотів на той символізм.
– І… І… І з мене вечеря! – використав Мінхо свій останній аргумент.
Про кулінарні здібності Ліно знали всі. Він єдиний ходив у їдальню не за ріденьким супчиком, а щоб з гідністю дістати лоток з домашнім харчем, від якого слинками давалася вся їдальня включно з її персоналом.
Коротше кажучи, запрошення на вечерю було брудним прийомом.
Прийомом, який не спрацював.
Чанбін харчувався тим, що під ногами трапиться, але пацанська честь була йому дорожча за ковбасу, тому він рішуче відмовився.
…
Мінхо напав ззаду, схопив Чанбіна за шию і поволік у комірчину, де зберігалися всілякі античні голови, над якими на заняттях страждали першокурсники.
Де тільки у нього взялися сили завалити набагато крупнішого Чанбіна. Мабуть, Ліно допомогла сила любові до мистецтва.
Він клацнув замком, сховав ключ до кишені джинс і з хижою усмішкою поглянув на Біна. Той зреагував моментально:
– Живим не дамся!
– Нічого, зроблю посмертний портрет! І напишу червоними літерами, що це був Чанбін… Але у тебе є інший вихід… Ти можеш тут і зараз погодитися, і про це ніхто не дізнається… Будеш моделлю Ікс.
Чанбін похмуро глипнув на нього.
– З мене вечеря. М’ясний рулет з яйцем, – почав уламувати Мінхо.
– Це точно буде анонімно? – перепитав Бін.
– Точно! Якщо сам не розтріпаєшся, – не втримався від укусу Ліно.
– Ти сам дивись нікому не скажи.
– Та ні! Це буде, ну, секрет, – у Мінхо від непоступливості Біна вже почало сіпатися око.
– Поклянись!
– Що?!
Червоніючи від сорому, Мінхо поклявся на мізинчиках, що ніколи нікому не зізнається, хто стане моделлю для його нового шедевру, а свідками цього були ряди білих гіпсових голів, що покоїлися на полицях, які сягали під саму триметрову стелю.
….
Ввечері того ж дня Чанбін, закутаний так, було видно хіба очі (і то лиш тому, що серед срачевні у кімнаті не вдалося знайти сонцезахисні окуляри) був схожий на вгодованого ніндзя, постукав у дечиї двері і відступив на крок, чекаючи під нещадно блимаючою лампою, коли ті відчиняться.
…
– Ось, – Чанбін дістав із пакета дві пляшки вина.
Ліно підняв брову.
– Не міг же я прийти у гості з пустими руками! І всі знають, що тобі подобається алкоголь, – протараторив Чанбін і втупився у куток за спиною Мінхо.
Наступної миті він заверещав:
– Там змія!!! Біла!
Мінхо важко зітхнув і не повертаючи голови промовив:
– Акакій з шостого знову втік у вентиляцію. Зараз зателефоную господарю, щоб забрав.
Тим часом Акакій цілеспрямовано повз по підвісних шафках кухні. Бін ковтнув клубок у горлі.
…
Господаря Акакія звали Лео, і забирати свого улюбленця він прийшов із солодким рулетом, який гарно пішов під принесене Біном вино, яким, у свою чергу, сам Чанбін зараз з горла лікував нерви після зустрічі з пітоном-альбіносом.
Мінхо так і завмер на порозі кухні з бокалами вина.
– А чому дві? – запитав він у Чанбіна, відкорковуючи другу пляшку.
– По акції.
Ліно спробував прочитати етикету:
– Бордо Шато Ш.. тбльбрлб – пробурмотів не здатний до іноземних мов Мінхо.
– Жіллє, – відповів Чанбін, смішно витягнувши губи у трубочку.
Мінхо хотів щось сказати таке язикате у відповідь, але якось не придумалось, от він і змовчав.
…
– Ей, Мінхо, так ти цей, збираєшся сьогодні творити? – за півгодини потому запитав Чанбін.
Він розплився у кріслі і, по правді, його тіло планувало провести у цій позі наступну сотню років.
– А ти кудись поспішаєш? – п’яненько усміхнувся Мінхо. – Знаєш, скільки портрети творяться? Місяцями!
Внутрішньо він був готовий до одповіді, що най він іде лісом зі своїми портретами, але Чанбін сидів тихо. За хвильку Мінхо зрозумів, що гість просто заснув. Він хвильку постояв над сплячим, а потім, зітхнувши, витяг із шафи плед, а у шухляді столу знайшов маркер.
…
– Мінхо! Я тебе придушу! – загарчав Чанбін, коли Хьонджін таки показав те саме фото в Інстаграмі, з якого всцикалася вже половина потоку.
– Фі, як банально! – долинуло згори.
Чанбін побіг сходами нагору, де Мінхо, перегнувшись через пишно оздоблені перила, розповідав Чанбіну (і всім навколо) про екзотичні сексуальні практики, поширені в Індії.
Хтось із студентів вийняв записник.
– Вони зустрічаються?
– В мріях Мінхо – вже роки два…
…
Закутаний Чанбін у сонцезахисних окулярах постукав у двері. За секунду вони відчинилися – на порозі стояв Мінхо у дурнуватій шовковій сорочці.
– Вино приніс? – кинув він замість вітання.
– Я що, тобі Глово-доставка?
– Немає вина – не буде вечері, – Ліно грюкнув дверима.
– Та ти… Сам мене покликав!! – вигукнув Чанбін.
Двері розчахнулися, вдарившись об стінку.
– А, точно. Проходь.
Чанбін ступив на поріг квартири, наповненої екзотичними пахощами.
…
На виставці студентських робіт особливо виділявся один твір, майстерно виконаний у стилі брутального абстрактного кубоаванградизму. Та попри зламані лінії, закручену перспективу, божевільний кут огляду, на полотні легко впізнавався Чанбін, у якого замість носа розмістився рожевий овал з двома рисками, що підозріло нагадував поросячий п’ятачок.