Work Text:
Гер Смерть завше дивився на людське життя мов крізь товсте, майже непроникне скло. Завше - аж поки не зіштовхнувся з Елізабет. З ними все вийшло так банально та передбачувано - як у поганенькій поемі, яку міг би написати її улюблений Гайне.
Все по стандартній людській схемі: самотній дух, що ніколи не знав ласки, чутлива, ніжна принцеса, сповнена кохання, яке ніхто не хотів з нею розділити, бо, щоб покохати, треба зрозуміти людину, як би сильно вона не відрізнялася від інших. Зрештою, люди, що оточувати Елізабет, давно не вірили в кохання, вважаючи, що зручніше класифікувати це почуття як своєрідну примху окремих диваків - в основному поетів. Як же вона могла впустити шанс закохатися в скорботного янгола, що ширяв над світом і переносив душі в посмертя?
Так, між ними, безумовно, все було за стандартами і правилами - і все ж зовсім неправильно. Він не мав права на почуття, особливо до когось настільки… Людяного. Втім, Тод знав, що справжні янголи, які несуть людям благі вісті, втіху або навіть захист, зроблять вигляд, що не помітили його страждань, а віддані напарники гадки не мають, як допомогти. Усе це теж було цілком очевидно й правильно, як і те, що в рідкісні моменти поряд зі своєю Елізабет гер Смерть почувався, мовби гатився в те непробивне скло, як дурна комаха, що вперто летить на світло.
Скло тріснуло одного вечора, коли в неї розболілося серце після чергової нотації від ерцгерцогині Софі - трохи більше, як двадцять років тому. Кайзер вимагав спадкоємця, його мати - ще тисячу речей, і Тод криво всміхався, знаючи, що йому довелося б з'явитися навіть якби імператриця була в доброму здоров'ї.
- Коли я завагітнію, вона знов змусить мене гуляти садом, так, щоб усі бачили, - сказала тоді Елізабет, дивлячись перед собою невидющими, порожніми очима. - А потім…
Тоді це й сталося. Так само природно, як їхні суперечки.
Він цілував її в шию і в груди, боячись обпекти холодним, мов лід, диханням, але вона лише куйовдила білі кучері, що пахли миртом та кипарисом, а решта… Чи ж йому не знати людських танців?
І Тод, і Елізабет удавали, що не підмітили ані того, що спадкоємець престолу народився дещо невчасно, щоб бути сином кайзера, якого імператриця не підпускала до себе ще зо два тижні після тої їхньої зустрічі, ані інших цікавих деталей. Він приходив до кронпринца і заспокоював його, коли він ще був немовлям, вона іноді подовгу розглядала хлопчика, що вже підріс, але його подібність до химерного потойбічного коханця Елізабет була… Випадковою. Як могло бути інакше?
В кожному разі, коли Тод із сумною усмішкою вийшов із тіней, що зібралися в кутку спальні “малого,” як він давно подумки називав Рудольфа, він відчував, що скла між ним та людьми вже майже нема.