Work Text:
У цьому світі є всього два типи людей:
1. Люди, яким дійсно не слід куштувати ягербомб у виконанні Бокуто Котаро. «Головний принцип цієї штуки, — пояснював йому минулої ночі Бокуто, — це помістити дві чарки всередину обідка, і тоді ти береш ту, що з текілою, ага, і ягермейстер потрапляє в… Ой, до речі, я додав горілку до редбуллу».
2.
Взагалі-то, в цьому світі є всього один тип людей. Ті, яким абсолютно точно не варто куштувати ягербомб у виконанні Бокуто Котаро. Це все. Всього один існуючий у всесвіті тип людей. Один-єдиний.
Підраховуючи ту кількість енергії, яка йому знадобиться, щоб зібрати докупи свої зранені в бойовиську Бокутової вечірки тіло й душу, Кей ввічливо ігнорує той факт, що, взагалі-то, сам захотів скуштувати напій, нехай тільки й з презирства до всіх цих алкогольних витівок. Той факт, що це не пішло йому на користь — не його провина, і він не планує брати її на себе.
Його незрозуміло яким чином вцілілий годинник каже йому, що та псевдофранцузька кав’ярня неподалік університету має бути відчинена. У своєму нормальному стані він би й не сунувся в Le Petit Що-завгодно, але о шостій ранку, з сумом усвідомлюючи, що в нього нема ані їжі в холодильнику, ані енергії для походу за продуктами, Цукішіма розуміє, що вибору не лишилося.
Тому з рішучістю сумного й розчарованого головного героя, який, до того ж, страждає від похмілля, Кей нарешті піднімає свою дупу з пачки Дорітос, що увесь цей час слугувала диванною подушкою, аби зазирнути в Le Petit Так-чи-Інакше на каву й млинці.
Тим не менш, він забув, що у світі є тільки один тип людей — люди, яким дійсно не варто пити ягербомб у виконанні Бокуто Котаро. Тієї ж миті ноги перестають його тримати, і з грацією переможеного він знову падає на канапу. Дорітос обурено хрускають. Це буде важче, ніж він припускав.
●●●
Але оскільки тиха (хоча й цинічна) твердість у досягненні мети є однією з чи не найпомітніших граней його особистості, Кей знаходить у собі сили почати все знову.
Зазвичай у будень це місто просто нестерпне, тому одним з привілеїв життя в кампусі є відносний спокій. Всі занадто зайняті наріканнями на необхідність прокидатися о шостій, щоби шуміти, а в нього є навушники. Кей їх неймовірно цінує; голова в нього розколюється від нестерпного болю, й до того ж, перш ніж повторити лекції з бухгалтерії, йому треба подрімати. Хто ж знав, що вихідні, відведені на повторення навчального матеріалу, обернуться ось так? (Ну, насправді, Ямагучі знав. Він декілька разів попереджав Кея, що не варто йти на цю вечірку. Але це вже другорядне).
Він радіє, що хоча б не має перейматися через свою зовнішність. Це Кагеяма полюбляє приміряти на себе всі відтінки похмілля, не він; але відчайдушні часи потребують відчайдушних заходів. Ось чому він крокує до Le Petit Штучки о шостій ран…
Сигнал автомобіля, вереск коліс, стрибок вбік — все це змішалося в одне з такою швидкістю, що Кей дивується, як це він все ще стоїть на ногах, в той час як його серце намагається вистрибнути з грудей. У його свідомості звучить швидкоплинне відлуння Я ЗАНАДТО МОЛОДИЙ, ЩОБ ЗАГИНУТИ ПІД КОЛЕСАМИ ВИШНЕВО-ЧЕРВОНОГО ПРІУСА. До того ж, у нього зламалися б навушники. Його навушники, охоронці його спокою.
Трохи заспокоївшись, Кей задумується. У свій типовий поганий день, особливо в компанії когось штибу Кагеями чи Хінати, він би не відмовився від перспективи зіткнення із швидкісним автомобілем. Можна сказати, що кількість днів, коли він не схильний до зіткнення з автомобілями, в середньому не перевищує п’яти на місяць. Виявляється, що сьогодні, незважаючи на похмілля, один з цих п’яти днів. Але Цукішіма не може померти просто перед екзаменами; якщо він помре, то не зможе отримати найвищий бал зі статистики, а якщо він не отримає найвищий бал зі статистики… ну, тоді в житті взагалі немає сенсу. Якщо він провалить екзамен зі статистики через те, що його збив вишнево-червоний пріус, можливо, він врешті захоче загинути під його колесами. Але це поки не на часі.
І все-таки.
Той автомобіль — просто нестерпний через свої розмір і колір — не може бути у власності студента. Враховуючи той факт, що його тим автомобілем мало не вбили, Кей схильний думати, що більше нічого не має потрапляти до рук вищезгаданого студента. Він повертається, аби спопелити кривдника поглядом, але той вже щезнув з очей.
Засранець.
●●●
Le Petit Лайно, коли Цукішіма врешті опиняється там, виглядає саме так, як він й очікував: аж до нудоти мило. Дівчина з каре за касою, декілька інших бідолашних студентів з ноутбуками та навушниками, якийсь літній чолов’яга з газетою. Чому він був дійсно вдячний (окрім модних автоматів для електронних замовлень, що мінімізують контакт з людьми, а отже, і з їхньою дурістю), так це тому, що вони розуміли потреби тих, хто страждає від похмілля. Це тьмяне і тихе місце — саме те, що йому необхідно після отриманої психологічної травми, коли він ледь не загинув під колесами вишнево-червоного пріуса, не згадуючи вже про вчорашній номер «Нішіноя Юу і Танака Рюноске зустрічають горілку із скітлз» (він щиро співчуває Асахі з третього курсу маркетингу: рівень учорашніх криків мало не перетнув межу його терпіння).
Зробивши замовлення, Цукішіма використовує залишок своїх сил, аби завалитися в кабінку. Він майже миттєво згортається клубочком на канапі, як він робив раніше, коли Акітеру водив його на «Хеппі Міл» суботніми вечорами й після десятої його енергія вичерпувалася (тоді їх стосунки з Акітеру ще були достатньо близькими для «Хеппі Мілу» суботніми вечорами). Вона виявилася неочікувано зручною; точно зручнішою, ніж дурнуватий диван Бокуто. Дурнуватий диван Бокуто… дурнуватий диван… дурний Бокуто із своїм ягербумом. Хтось голосно співає на кухні.
Наступне, що він відчуває, — ніжний дотик кінчиками пальців до його скронь.
— … виколють тобі очі. Не те щоб на це неприкольно дивитися, але відмити шкіру потім буде непросто.
— Гххргзпф, — бурмотить Кей. — Що?
— Прокидайся, чувак, твоє замовлення готове.
Голос, зауважує він, позіхаючи і потягуючись, він… трохи компенсує останні дванадцять годин. Вкрадливий, м’який. Обличчя, яке вимальовується перед його розмитим поглядом, — це навіть більше, ніж просто компенсація за останні дванадцять годин. Сильна щелепа, скуйовджене чорне волосся, що спадає на розкосі гострі очі. Так, все-таки, у світі є хоч якесь милосердя. Сам бог вибачається перед ним за вишнево-червоний пріус.
У цей момент Кей розуміє, що бачить не так добре, як зазвичай, і підносить руки до очей.
— Мої…
— А, так, я щойно зняв їх з тебе, ось, — і хлопець одягає окуляри Цукішімі на ніс. Якусь мить той долає обурення, що хтось насмілився зняти з нього його окуляри, а потім, примружившись, дивиться на Нього.
Вау. Набагато краще. Тобто гірше. Ага. Він ще й посміхається. Це жахливо. Кей прочищає горло, стягує з шиї навушники й відкладає їх вбік.
— У тебе все добре? Я просто не хотів, щоб твої млинці охолонули, і тим паче, я сиджу тут вже… — хлопець активно жестикулює навколо себе; він сидить на самому краєчку столу Кея, — десь дві хвилини.
— Чому Ви зняли з мене окуляри?
Юнак нахиляється до нього, широко розплющивши очі.
— Не кажи нікому, але, якщо чесно, я до смерті боюся, коли хтось спить в окулярах. Мені здається, що вони зараз вивернуться, лінзи тріснуть, уламки скла простромлять очі, ти осліпнеш і стікатимеш кров’ю…
— А… добре, — Кею не хочеться слухати це зараз.
— І це, звісно, було б круто, але б мене вбили, якби хтось заляпав диван, бо я й так сьогодні запізнився. Тому я вирішив, що краще їх зняти.
— Дякую. Напевне.
— Завжди радий допомогти дітлахам, — промовляє юнак. — Так. Млинці з медом і шоколадним сиропом, ожиновий мафін й американо?
У цей момент Кей відчуває, як його абсолютно льодяне серце обривається. Ожиновий мафін.
— Я замовляв малиновий.
Хлопець супиться:
—Ти впевний?
— Так, — каже Кей, з тривогою відчуваючи, що ще трохи — і він розплачеться. — Я ненавиджу ожину. Я її терпіти не можу. Я замовляв малиновий маффін, але навіть якщо ні, то абсолютно точно я б не замовив ожиновий.
— Полегше з курсивом, — юнак сміється. — Вибач за плутанину. Зараз принесу тобі твій малиновий маффін.
— Неважливо, — каже Кей, і, не стримавшись, додає: — Все одно життя не має жодного сенсу.
Хлопець перестає сміятися й усміхається, дивлячись на Цукішіму зі свого місця на столі так, що тому хочеться сховати лице.
— Що, той самий ранок?
Ага, той самий ранок. Він жалкує, що не може звільнити цього юнака з його посмішкою, голосом і волоссям. Насправді, він жалкує, що навіть не хоче цього. Тому він киває, відкидається на спинку канапи й закриває очі.
— Довга ніч.
— Можу уявити, — Кей мовчки чекає на продовження. — А знаєш, що може вирішити будь-яку проблему?
— Що? — Гарний світанок. Довгі обійми (тааак). Справжнє кохання. Алкоголь. Лазанья Шімізу. Смерть під колесами вишнево-червоного пріуса.
— Класне виконання Богемської Рапсодії.
Кей дуже сподівається, що він жартує.
— Ви ж жарту…?
— IS THIS THE REAL LIFE?
— Ви не серйозно.
— IS THIS JUST FANTASY?
— У мене мігрень і похмілля, ми в кав’ярні, зараз шоста тридцять…
— CAUGHT IN A LANDSLIDE, — урочисто тягне юнак, притискаючи одну руку до обтягнутих пастельно-рожевою тканиною грудей, а іншу простягаючи в зал, у той час як інші відвідувачі сидять абсолютно спокійно, ніби бачили це щодня, і, що більш важливо, ніби ця людина вміє співати. — NO ESCAPE FROM REALITY.
— КРАЩЕ Я ПІДУ ДО КАМПУСУ, ДЯКУЮ, — каже Кей, стукаючись коліном об стіл у пориванні швидше залишити кав’ярню. – У МЕНЕ ЩЕ КУПА СПРАВ.
— I NEED NO SYMPA… А, так ти живеш у кампусі? Я тебе підкину!
— У ЦЬОМУ ЗОВСІМ НЕМАЄ НЕОБХІДНОСТІ.
— Ой, та не будь такою занудою, — промовляє юнак, роздратовано припіднімаючи брови. — Я ж тебе не вб’ю. І доїдай свої млинці тут, я перестану співати.
— Та Ви ж працюєте, — продовжує відмовлятися Кей, але Хлопець вже перестав співати, а перспектива поїздки додому виглядає жахливо спокусливо. Після млинців, звісно.
— Це не проблема. Їж, а я поки завершу деякі справи. Дай знати, коли звільнишся.
Звичайного дня Кей нізащо б не погодився, аби незнайомець підвіз його додому (особливо після всього, що сталося раніше), але сьогодні він зробить виняток, бо сумнівається, що може бути ще щось гірше, аніж наслідки вечірки, вбивчі червоні машини та японський Фредді Мерк’юрі. От з цього моменту все налагодиться, так? І японський Фредді Мерк’юрі хоча й настирливий, проте не ріже око.
З такими — відверто нікудишніми — виправданнями Кей доїдає млинці й хапає каву. Фредді згортає свій фартух, кидає коротке «повернусь за п’ятнадцять хвилин» (яких буде недостатньо, Кей у цьому впевнений) і супроводжує його надвір.
— Почекай тут, — каже він. — Я по машину.
Чекаючи, Кей думає про всю ту жалюгідну роботу, яку йому потрібно зробити. Розшифрувати свою стенографію, перетворивши її на нормальний зрозумілий конспект, переглянути нотатки, позичені в Кіндаїчі, відхилити чергову відчайдушну пропозицію Бокуто щодо якоїсь фотосесії наступного тижня — Кей ніколи не бере участі у фотосесіях — і, найгірше, прання. Він радіє, що все-таки, цей день стає трошки кращим завдяки…
Виявляється, він ніколи в житті так не помилявся, як тоді, коли думав, що лице Фредді було вибаченням бога за вишнево-червоний пріус. Бог не вибачався за вишнево-червоний пріус. Бог казав: «Вибач, А ОСЬ і вишнево-червоний пріус».
●●●
Кей не розуміє, як саме Томмі Верчетті переконав його залізти в цю огидну машину, але ось він вже сидить на пасажирському сидінні, а цей засранець регоче. Голосно.
— То це був ти!
— Це не смішно, — шипить Кей. — Ви ледь не переїхали мене своєю машиною.
— Вибач, чуваче, — каже Верчетті, продовжуючи сміятись і вставляючи ключ у замок запалювання. — Кажу ж тобі, я запізнювався.
— Мені не варто зараз тут знаходитися. Краще я піду пішки. Ненавиджу своє життя.
— Та перестань, — Кей повертається, щоб подивитися на нього, тому що ця фраза звучала серйозно. — Життя не таке вже й погане, хіба ні?
— Ну, точно не для Вас, бо у Вас є великий автомобіль і немає ні краплі совісті, тому ви можете спокійно збивати ним…
— Гаразд, перелічи мені, що гарного є в житті. Три речі. Не задумуючись.
— Swedish House Mafia, яйця й неминучість смерті, — швидко відповідає Кей.
Верчетті знову регоче.
— Ти просто скарб, — каже він, хитаючи головою, і Цукішімі знову хочеться сховати лице. — Але з останнім можна посперечатися.
— Знущаєтесь? – каже Кей. Автомобіль з гуркотом заводиться. — Єдина гарна річ у моєму житті — це той факт, що колись я помру. Типу, смерть приходить до кожного з нас. Це заспокоює.
— Твоє життя що, дійсно таке погане? Мені здається, у тебе все під контролем.
— Зараз сьома ранку, у мене похмілля, я сиджу в машині, яка до цього мало не вбила мене дорогою до кав’ярні, де я не отримав той мафін, що замовляв. Це реально виглядає так, ніби все під контролем?
Його телефон вібрує, і він знає, хто це.
Бокуто [06:56]
ДОБРОГО РАНКУ СОНЕЧКО
Я [06:56]
Ні.
Бокуто [06:56]
У ТОБІ ВСЕ ЩЕ ГОВОРИТЬ ЯГЕРБОМБ
Поки Цукішіма натискає «відправити», Верчетті перемикає швидкість і миттю підтверджує точність свого прізвиська. Для людини, яка радіє концепції смерті, Кей видає доволі несолідний звук, чіпляючись за пасок безпеки, поки Верчетті різко здає назад і повертає наліво, на головну дорогу. Кей розуміє, чому він сказав «повернусь за п’ятнадцять хвилин»; цих п’ятнадцяти хвилин з головою вистачить, аби він помер від інфаркту, а Верчетті викинув його тіло на якомусь смітнику й повернувся до своїх обов’язків.
— МОЖЛИВО, ВИ Б МОГЛИ ТРОХИ ЗНИЗИТИ ШВІДКІСТЬ.
— І яка в цьому радість? – промовляє Верчетті. — Слухай, щодо каверу на Богемську рапсодію…
У своєму житті Цукішіма Кей бачив немало речей, але після порції ягербомбу Бокуто слухати, як реальне втілення головного героя GTA завиває найграндіозніший хіт Queen, ведучи автомобіль на швидкості Знищити-Все-Навколо-О-Сьомій-Ранку… це не те, до чого він міг бути готовий.
Бокуто [07:01]
чи ти прийдеш на зйомку
Я [07:02]
Ні
Бокуто [07:02]
будь ласка
Я [07:04]
Ні
Бокуто [07:04]
кею я тебе люблю
Я [07:04]
Бувай
— Нагадай, який блок?
— С, — хрипить Кей. – ВИ ЩО, ДИЯВОЛ?
— Приїхали! О, чуєш, у мене в цьому блоці живе друг. А я аж у G.
Бокуто [07:06]
це буде дуже класна зйомка
Бокуто [07:06]
ну будь ласочка кею
Бокуто [07:06]
я уявляю як круто ви виглядатимете з тим хлопцем
Бокуто [07:06]
кею будь ласка я на все згоден
Я [07:07]
Нізащо.
— Дякую. Напевне, — промовляє Кей, відстібаючи пасок. — За те, що не вбили мене. Двічі.
— Завжди радий допомогти дітлахам, — повторює Верчетті. — Ще зайдеш якось до кав’ярні?
І незважаючи на цю божевільну поїдку, жахливий ранок і похмілля, після лагідного запитання Верчетті і його посмішки, Кей прочищає горло, знизує плечима й знову хоче сховати обличчя.
— Якщо наступного разу я отримаю свій малиновий мафін.
— Забилися, — посміхається Верчетті, і Кей виходить з машини та закриває двері. — До речі, я Куроо. Приємно познайомитися.
— Цукішіма.
Куроо.
— Добре, Цукішімо, — Куроо заводить машину й на його губах знову з’являється посмішка. — Ти, мабуть, дуже любиш свої Dr. Dre?
Кей автоматично посміхається:
— Ага.
— Шкода, — каже Куроо, і, на жах Кея, бере до рук його навушники, які, як виявилося, лежали поруч, посміхаючись при цьому ще ширше, — що ти забув їх у кав’ярні. Оревуар.
— ВІДДАЙТЕ МЕНІ…
— Коли прийдеш наступного разу! — підморгує Куроо, рушає та їде геть, залишаючи здивованого й розбитого Кея ковтати пилюку.
Ніхто й ніколи не викликав у Цукішіми таку ненависть за такий короткий проміжок часу. Винятковий випадок.
Бокуто [07:10]
гей
Бокуто [07:10]
цукішімо
Я [07:10]
Я НЕ ПРИЙДУ НА ТВОЮ ЗЙОМКУ І НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ ЗАРАЗ, ЯКИЙСЬ КОЗЕЛ ЩОЙНО ПОЦУПИВ МОЇ НАВУШНИКИ
Бокуто [07:10]
я знаю що ти не прийдеш на мою зйомку
Бокуто [07:10]
просто хотів тобі нагадати
Бокуто [07:10]
що минулої ночі ти повторював приспів “bubble butt” протягом 3 хвилин і 47 секунд
Бокуто [07:10]
ото буде відстій якщо відео опублікують
Я [07:15]
Чого ти від мене хочеш.
Бокуто [07:15]
зйомку
Я [07:15]
Ти горітимеш у пеклі разом із своїм ягербумом і тим засранцем, що вкрав мої навушники.
«Beelzebub has a devil put aside for me, — думає Кей, — for me, for me», — він закочує очі вгору і починає підійматися східцями.