Work Text:
2024 рік
Міністр Магії Британії відчував себе відверто не у своїй тарілці на цьому святкуванні, але пропустити весілля свого молодшого сина він ніяк не міг. Тішило тільки те, що, на відміну від старшого сина, молодший був все-таки «по дівчаткам». Сам міністр раніше вважав, що все буде навпаки, що старший син створить собі міцну сім'ю з купою дітлахів, а молодший пуститься берегом зі своїм дружком-Малфоєм. Він вже навіть майже змирився з цим і готувався заспокоювати старших Малфоїв (Азкабан і не таких утихомирював), але доля вкотре посміялася з нього. У результаті старший син з хрещеником вирушили в навколосвітню і вкрай романтичну подорож, а він, герой магічної Британії, переможець Темного Лорда Волдеморта, кавалер ордена Мерліна I ступеня, міністр Магії, глава Візенгамота і просто Гаррі Поттер, сидить на скромному весіллі свого сина і дочки Волдеморта.
Чесне слово, краще б Альбус трахнув Малфоя! Та хоч одразу всіх трьох Малфоїв, щоб їм пусто було! Вони хоча б не завагітніли від таких маніпуляцій. Але ні, наймолодший із злощасного сімейства стоїть поряд з Альбусом у ролі шафера, неприємно скалиться та поглядає на… о, ні-і-і! Гаррі прикрив обличчя рукою. Він цього точно не винесе, за що йому це все? Лілі, його маленьке сонечко, його янголятко, його радість, радісно переморгувалась із сином Малфоя! Та щоб йому! Йому здалося, чи в своїй голові він щойно почув заливистий регіт свого найлютішого і зовсім точно мертвого ворога?
«Смійся-смійся, Томе, подобається тобі, мабуть, що відтепер спадкоємці великого і могутнього Салазара Слізерина носитимуть прізвище Поттер» — подумав Гаррі, і регіт у голові припинився. Здається, хтось почав перевертатися у своїй безіменній могилі, місцезнаходження якої знав лише сам Поттер.
А свято тим часом тривало. Добре, що на ньому були присутні тільки найближчі: наречений із шафером-Малфоєм та його бабусею Нарцисою («єдина адекватна людина на всю родину!»), сам Гаррі зі «своїми дівчатками», як він називав дружину й дочку, священик, і ось-ось ще має вийти наречена у супроводі свого вітчима, спеціально з такого приводу випущеного з Азкабану. На нормальних весіллях зазвичай випускали голубів із торта, але на весіллі сина Гаррі Поттера та дочки Волдеморта випустили… Рудольфуса Лестрейнджа з Азкабану. Керівництво в'язниці явно покрутило біля скроні, коли до них прийшов сам Гаррі Поттер із проханням «позичити на день Рудольфуса Лестрейнджа», але в'язня все ж таки видало. Гаррі їх розумів, чесно розумів, а сам себе не розумів зовсім. Ну чому до вівтаря цю спадкову гадюку не міг супроводжувати той самий Люціус? Адже він навіть доводиться їй дядьком, хай і не рідним. Хоча, враховуючи поєднання родинних зв'язків у чистокровних сімействах, Люціус міг бути їй як дядьком, так і двоюрідним онуком. Але ні, старий Люціус так невчасно «зліг з інфарктом», можна подумати, хтось повірить, що колишня правиця Волдеморта взагалі має серце. Тому довелося витягувати Лестрейнджа, півдня його приводити до людської подоби і накладати всілякі чари, що запобігатимуть втечі, і все заради короткої хвилини слави, під час якої він вів ще не дуже глибоко вагітну Дельфіні у білому платті під вінець.
«Що за таке ім'я — Дельфіні? Вирішив виплеснути свої комплекси з приводу занадто скромного імені на дітях, егеж, Том?» — подумки запитував Гаррі свого внутрішнього ворога.
«Хто б говорив» — відповідав ворог. І не посперечаєшся ж! Якщо Джеймса та Лілі цілком влаштовували їхні імена на честь героїчних бабусі та дідуся, то Альбус Сєвєрус просив усіх навколо називати його просто Поттером, без імені. Геть його як покоробило, коли священик звернувся до нього на повне ім'я під час церемонії. Що ж, зате тепер буде два «просто Поттера», бо Дельфіні теж була не в захваті від свого «зоряного» імені. Судячи з усього, онук Гаррі матиме звичайнісіньке, непримітне ім'я.
4 місяці по тому
Звичайнісіньке, непримітне ім'я, а як же. Та цей засранець явно знущався зі свого нещасного батька і помстився як слід за «Альбуса Сєвєруса»! Краще б синочок назвав онука Лордом Гарольдом Певереллом-Слізерином-Блеком, їй-богу! А не Томом-мати-його-за-ногу Гаррі Поттером!
Регіт внутрішнього ворога в голові не затикався вже другу добу. Саме з цієї причини Гаррі Поттер зараз перебував у Літтл-Хенглтоні, на тому самому місці, де в далекому 1994 році воскрес із мертвих великий Лорд Волдеморт, а тепер він лежав у скромній могилі біля пафосного ангела-пам'ятника свого батька-маггла, а надгробним каменем Лорду служив Воскресаючий. Поттер особисто, поодинці, з мстивим задоволенням, ховав тіло свого найлютішого ворога поряд з його «любим» татком та іншими «улюбленими» родичами, а Воскресаючий камінь, залишив як насмішку, оскільки воскреснути Темному Лорду Волдеморту вже явно не доля. Та й зрештою, це була його сімейна реліквія.
Гаррі відвідував його могилку пізно вночі кожного другого травня. Так склалося історично. У першу річницю Битви за Гоґвортс тоді ще зовсім юний герой так налакався вогневиски, що в п'яному пориві сентиментальності трансгресував на знайомий цвинтар і до ранку розпивав алкоголь у мовчазній компанії закопаного рівно на шість футів під землю трупа. За кілька років таких ось щорічних «п'яних діалогів по душам», співрозмовник Гаррі почав йому подумки відповідати. Поттер прекрасно усвідомлював, що це, швидше за все, продукт його власної уяви та душевних травм, отриманих у ранній юності, але, як казав такий самий уявний Дамблдор, «звичайно, це відбувається у твоїй голові, Гаррі. Але чому від цього воно перестає бути реальністю?».
Сьогодні ж було позапланове відвідування, але й привід зустрітися з улюбленим товаришом по чарці у Гаррі був вагомим.
— Ну, Том, вітаю з народженням нашого спільного онука! — сказав вголос Поттер, розливаючи вогневиски на два келихи. Один для себе, другий для мерця. — Знаєш, як наші діти назвали нещасну дитину? Ну звичайно, знаєш, іржеш як кінь уже другу добу! Припиняй давай, можна подумати тебе самого це влаштовує.
Регіт почав заспокоюватися, але все одно не затихав. «А чому це, власне, дитина нещасна? У нього, на відміну від нас з тобою, є мама та тато»
— У мене немає батьків тільки завдяки тобі, Томе! Ти їх убив, якщо не пам'ятаєш!
«Ну вбив і вбив, чого бубоніти? Я і своїх батьків убив також, і нічого. Натомість виріс сильним і ні від кого не залежним. Як і ти…»
— Я тебе про це не просив. Жив би зараз собі спокійно, може, грав у якійсь квідичній команді, відбивався від шанувальниць...
«Тобі що, шанувальниць мало? Ну, йди, грай у свій квідич, хто тобі забороняє? Думаю, Гармати Педдл приймуть тебе з розкритими обіймами»
— Пішов ти в зад, Томе!
«Я і так вважай, що там. Твоя голова, знаєш, та ще ду…»
Поттер мовчки вилив вміст другого келиха на могилу ворога і трансгресував.