Work Text:
Це мало статись. Вона мала до нього прийти. Не можна сказати, що він чекав на неї. Однак її раптове "то ти Джеймс?" у темряві його квартири не примушує його ніяково здригнутися.
Він киває, із запізненням усвідомлюючи, що вона наврядчи бачить цей рух. Барнс чує як поскрипує стілець, коли вона підводиться з нього. Вона рухається навчено безшумно, без зайвого руху чи звуку. Навіть запаху. Він звик, що люди пахнуть по-різном. Наташа мала запах дому.
Те що вона підійшла дуже близько видає лише її дихання, яке ледь відчутне на його щоці. Для її вишколу це недопустимо, але Барнс відчуває, що цей візит особистий. Він давно перестав боятися бути вбитим. Навіть Чорною Вдовою. А мертвим він вже був.
—Ти справді вартий її жертви? - її акцент важчий ніж Наташин. Голос грубіший. Ані оманливої вкрадливості, ані загадковості.
—Не знаю, - він каже правду. Йому все ще тяжко зрозуміти чи він вартує її жертви?
Вона голосно хмикає, обпалюючи його підборіддя теплим диханням.
—Я буду спостерігати.
З цими словами, Єлена розчиняється в темряві.
Луїзіана йому подобається. По-перше, тут тепло. Після майже століття російської холоднечі - вологе тепло півдня те, що треба його старим кісткам. По-друге, це місце диваків. Старий Ел розповідає як у 56му його та його шестеро ледацюг ледь не потопив сам Кракен. У Шейли відьомський магазин у туристичному кварталі, однак вона, її чоловік та їх четверо дітей кожну неділю ходять до баптиської церкви на службу. Тому він зі своєю металевою рукою та дисоціативним розладом не дуже псує картину.
—Мушу визнати, - вона сидить на сусідній лавці, на причалі, де Барнс, по суті, бавить час майже щовечора, коли не рятує світ. Її обличчя закривають несуразні здоровенні окуляри, і Єлена захоплено наминає цукрову вату гидкого блакитного кольору. —Мушу визнати, - повторює вона, відщипуючи шматок вати і пхаючи до рота, - ти не безнадійний.
—Дякую за спостереження, - різко відповідає Барнс, бо його бісить те, що вона вдруге з'являється нізвідки.
—Пф... Не бісися, - чудово, тепер він роздратований ще більше тим, як легко вона зрозуміла його. - Ти виконуєш свою роботу. Дуже добре, до речі, виконуєш. А я - свою.
—Яка в тебе робота? Стежити за мною? - він розвертається до неї, намагаючись наблизитися.
—Так. Зокрема, - вона по-дитячому облизує пальці, покінчивши з ватою.
—Хто наказав? Сенатори?
—Так я тобі і сказала, - вона знімає окуляри і Барнс нарешті бачить її обличчя. Кругле, з великими очима та пухкими губами - вона зовсім не схожа на Наташу. І це чомусь викликає полегшення.
—Слухай, - вона встає, ховаючи руки в кишенях картатого пальта, та сідає поруч. Настільки близько, що на мить їх коліна торкаються. - Я теж новачок у цих...супергеройських справах. Проте, здається, такі як ми теж потрібні.
—Такі як ми? - він роздивляється її без спроби якось це приховати. Врешті, він навіть не впевнений, що йому б це вдалось.
—Ну знаєш, не зовсім герої. І не зовсім злодії. Такі... Трохи звідси, трохи звідти...
—Ти ж сказала, що я гарно роблю свою роботу?...
—І ти зразу записався в герої. Впевнений, що дотягуєш?
Барнс сміється. Не дуже весело, але ця дівчина справді потішна.
—Вибач, але, на мій суб'єктивний погляд, сімдесят років досвіду найманого вбивці виглядають не дуже в твоєму супергеройському резюме.
Його це насправді не ображає. Він звик, що Зимовий Солдат назавжди залишиться частиною його самого. Безглуздо гніватися на власну руку. Тим більше якщо вона металева.
—То ти знаєш моє резюме, - Бакі все ще посміхається. —А що в твоєму?
Єлена зморщує ніс:
—Майже те саме. Тільки стаж менший.
Ні, вона зовсім не схожа на Наташу. Але вона схожа на ту дівчинку з Наташиних спогадів.
Прокидатися в порожньому ліжку йому тепер майже так само незвично, як і засинати поруч з Наташею. Тому Барнс відчуває її відсутність ще раніше ніж розплющує очі.
Він знаходить її на просторому балконі їх спальні в королівському палаці Ваканди.
—Гей.
Наташа підіймає голову, схилену на смагляві руки. Барнс бачить, що вона сумує з тих пір як повернулась з Європи. Він не розпитує, терпляче даючи їй час та простір для думок та таємниць. Його мало бентежить її минуле, їх минуле, яке він не може пригадати до кінця. Але він дуже тішиться тому, що у них є зараз.
—Привіт, - шепоче Наташа. —Розбудила?
Він хитає головою, підходячи та обіймаючи її. Над ними безкрає зоряне небо Ваканди. Ніч тиха, прохолодна. Вони обоє не звикли до розкоші королівського палацу, але обоє зачаровані загадковістю цієї країни.
—Не можу заснути, - нарешті, після довгої мовчанка, мовить Наташа.
—Все думаю про Єлену...
—Наташа, вона дасть собі раду. Принаймі, з того що ти про неї розповідала, вона не схожа на дівицю в біді.
Наташа шумно прискає від такого влучного зауваження.
—О ні! Вона сама біда.
—Дай їй шанс. Ти добре її навчила.
—Так, - Наташа посміхається, згадуючи посестру, - але... Для мене вона все те саме злякане дівчисько.
Наташа розповідала йому як їй довелось вчити Єлену в Червоній Кімнаті бозна скільки років тому. Ця розповідь для нього стала болючим дежавю їх власної історії.
—Дівчата, на щастя, виростають, - замислено промовив Джеймс.
—Так. Але, на нещастя, вони стають Вдовами.
—Фанні, це Бакі. Бакі, це Фанні.
Великий, кошлатий пес зацікавленого підвів голову, оглядаючи новоприбулого. Їх щойно потріпало в дурній зовсім не супергеройській сутичці. І Барнс повівся як останній тупий джентльмен затуливши її від ножа. Далі він ще раз довів це відмовившись від лікарні та лікарів. Однак, на величезний подив Єлени, погодившись на її допомогу.
—Ти не жартувала, що живеш в барлозі, - промовив він, окидаючи поглядом її житло: тісну, захаращену кімнатку десь у Гарлемі.
—Гей! Не будь прискіпливим! Ти здається теж не в президентському номері живеш, - трохи ображено промовила вона через плече, зникаючи десь у ванній.
—Так, - через секунду в її руках вже були бинти та антисептик для перев'язки. —Сідай.
Бакі окинув оком кімнату в пошуках дивану, чи принаймі стільця.
—А! Так. Вибач, - Єлена ногою згребла скидані до купи речі, і о диво, під ними виявився пристойний диван.
—Обожнюю ІКЕА. Роздягайся.
Барнс слухняно зняв куртку та обережно стягнув просочену кров'ю футболку.
—Ого, - вимовила Єлена.
—Вибач?
—Ну, я тільки чула про розповіді про металеву руку... І про все інше...
—Про все інше?
Єлена оглянула рану. П'ятисантиметровий поріз на правому плечі виявився не таким глибоким.
—Все не так страшно, - пробурмотіла вона, намагаючись зосередитися на рані.
—Прискорена регенерація - один з ефектів експериментів.
—О. Зручно як для найманого вбивці, - слова вилетіли з її рота раніше, ніж вона встигла про них подумати. —Вибач. Я закінчила.
—Дякую. Все гаразд. Моє минуле мене вже не бентежить. Як ви, росіяни, кажете: кто старое помянет, тому глаз вон.
—Я не росіянка, - раптово зауважила вона. —Я народилась в Києві. Проте, так. Здається, ти не дуже згадуєш минуле, бо твої очі цілком цілі, - знервовано гигикнула Єлена. —Я знайду тобі чистий одяг. Тут багато чого можна знайти.
Вона зникла і за декілька хвилин повернулась з чистою футболкою.
—Будеш пиво? - спитала дівчина.
—Чому б ні? - Барнс не знав, чому погодився. Чому він так хотів аби у них раптом було щось спільне крім Наташі. Хай навіть і ця бійка, яка закінчилась нічним пивом в Єлениному барлозі.
—Ніколи не був в Києві. В Дніпропетровську, Одесі бував, - роблячи ковток з запітнілої пляшки, промовив він.
—То що ще хорошого в тому, щоб бути суперсолдатом? Дівчата вішаються на шию? - запитала Єлена.
—Ні. Абсолютно точно - ні.
—Хлопці?
—Час від часу. Переважно, намагаючись мене вбити.
—Та сама фігня.
Вони разом неголосно сміються.
—А найгірше? Є щось? - вона питає, не дивлячись на нього.
—Так. Втрачаєш занадто багато людей, які тобі були дорогі.
—Та сама фігня, - роблячи ковток відповідає Єлена.
—Він був...- Барнс добирає слово. Він мало знав Шостакова. За час їх співпраці, той показав себе сміливим та безшабашним. В ньому було все те, що змушувало Джемса мимоволі згадувати час, коли він, в більшій мірі, був Зимовим Солдатом, ніж Бакі Барнсом. Це не додавало їхнім стосункам ні краплі теплоти, але бійцем Алєксєй Шостаков був відмінним.
—Гівнюком! - схлипуючи мовить Єлена. —Він був гівнюком. Старий пихатий... - вона захлинається сльозами, і Барнсу нічого не залишається, як спробувати обійняти її. На його подив Бєлова не чинить жодного супротиву і майже падає в його обійми, голосно схлипуючи та бурмочучи.
Це все ще відчувається дивним. Так, він давно відкрив в собі заново людські почуття: любов до Наташі, відданість до Стіва, прихильність до Сема. З Єленою все було не так очевидно. Вони стали напарниками майже примусово, від безвиході. І сталось це дуже швидко, аби зрозуміти, що вона за людина. В Наташиних розповідях вона здавалось йому дівчиськом трохи наївним, трохи самовпевненим. І, в певній мірі, вона такою і була.
—Чому? Чому це знову відбувається? Скількох... - вона схлипує, чіпляючись за його форму. —Пообіцяй мені, Барнсе... Пообіцяй, що ти...Ти не залишиш мене...
—Єлено...
—Пообіцяй мені! - вона щосили штовхає його, ледве утримуючись на ногах сама.
—Я спробую. Обіцяю.
Вона нарешті дивиться на нього вологими очима.
Це мало статись. Насправді, він мав померти вже дуже давно. Старим та немічним в теплій постелі в оточенні дітей, онуків та, мабуть, правнуків. А, можливо, бути втопленим разом з авіаносцем, таки і невпізнаним Стівом. Барнс знає, йому судилось загинути там, в Альпах, зірвавшись з потяга. Однак...
—Сучий син! Барнсе! - Єлена відчайдушно трясе його за плечі. —Ти що придумав?
Він відчуває як її пальці ковзають по його слизькій від крові формі. Вона все ще намагається врятувати його. Дурненьке дівчисько...
—Вибач...- він щирий в своїх словах, адже йому насправді шкода, що він не дотримав слова. На цей раз Барнс впевнений, що йому не вдасться викрутитися. За його напрочуд довге життя, він мав немало людей, котрі справді важили для нього багато. І Єлена, дивакувата, нестримана та така щира - могла стати однією з них. Однак - не судилось. Врешті, він заслуговує на спокій після стількох років боротьби.
—Ні... - шепоче Єлена, схиляючи до нього свою русяву голову. —Будь ласка... Що мені зробити?
Її очі, наповнені сльозами, з надією вдивляються в його обличчя.
—Відпусти...
—Добре... - схлипуючи, видихає вона. —Передавай привіт Наташі.
Барнс бачить, перед тим як ковзнути в темряву, як вони обидві посміхаються йому.