Chapter Text
Навколо нього панувала суцільна Пітьма.
Не та, що зазвичай могла утворитися в приміщенні при вимкненому світлі, і не та, що спадала на землю в хмарну ніч без зірок чи ліхтарів. Навіть не та пітьма, що займала добрих сімдесят відсотків Підземелля і до якої він давно вже звик. Там пітьма ховала в собі давно вивчені місця, була сповнена спогадів і, він посміє сказати, надій.
Пітьма ж навколо нього була пустою настільки, що позначала радше не присутність темряви, а відсутність… Суто відсутність, не чогось конкретного, а всього й одразу. В цьому сенсі краще було б звати її Пустотою чи Порожнечею, але «Пітьма» було коротше. В нього було стійке відчуття, що назва цього місця повинна бути короткою.
…Стоп.
Повернутися.
«Підземелля».
Спогад сплив від нього швидше за… за… дуже швидко. Останній з багатьох інших спогадів, що розчинилися в Пітьмі й перетворилися на те, чого в Пітьмі існувати не повинно. Сам концепт спогадів спростився до «минулих знань», а потім і зовсім до «знань» з приміткою «відсутні».
Проте, назва залишилася. Лунала й повторювалася раз за разом в думках, чи що тут існувало замість думок. «Підземелля» позначало «дім», але, разом з тим, відчувалося як заточення. Він не пам’ятав, чому, і це викликало ще більше питань.
Припустимо, він вже встиг розібратися з «Де?». Хоча Пітьма не відчувалася, як конкретне місце, це було єдиним визначенням навколишнього середовища, яке він мав. Тож, залишилося всього лише розібратися з «Хто?», «Коли?», «Як?» і «Навіщо?». Можливо, ще з декількома. Існувала висока ймовірність, що, серед всього іншого, він не пам’ятав і деяких питань.
Що ж, якнайменше перше з них було легким. Його звали…
…
Він був…
…
…
Дідько.
Ким він був? Звідки взявся? Чи був він взагалі ним? Це останнє питання, раніше воно, здається, не мало значення. Бути ним відчувалося правильно, тож так воно і залишиться, хоча б допоки він не здобуде більше інформації.
Поняття «Коли?» виявилося незрозумілим на самому базовому рівні, хоча в пам’яті збереглося знання про «час» та його цінність. Як довго він перебував тут? Що сталося «до»? Чи існувало бодай якесь потенційне «після»? Жоден з цих концептів не знаходив застосування в Пітьмі. Пітьма існувала поза всяких «до» і «після», «раніше» й «пізніше», і він не міг сказати, скільки часу пішло на усвідомлення цього факту — це був лише факт, який існував завжди, та водночас був створений лише після того, як став усвідомлений, тобто перетворився в наявний досвід.
З наступними питаннями теж не пощастило. До «Як?» і «Навіщо?» додалося багато «Чому?» і «Через що?», і ще декілька варіацій, та жодна з них не наштовхнула на нові відкриття.
Але ж він розібрався з «Де?», хоча й не мав жодної конкретики. Пітьма була настільки абстрактною, наскільки це можливо. Варто припустити, що і для інших питань повинно знайтися щось схоже…
…Пітьма була абстрактною. Абстракція.
Хм. Це щось нове. Ким він був абстрактно? Живою істотою — легко прийшло до голови. В нього була голова, очевидно. Певно, колись були очі, якими було щось видно. А ще — він був, і цей стан відрізняється від того, в якому він знаходився зараз. Зараз він не був, щоб це не позначало.
І було щось ще, там, раніше, разом з головою. Голова мала бути приєднана до чогось — до тіла, — але чи було це обов’язковою умовою? Чи бувала голова без тіла? Чи було тіло без голови? Навіщо існувало і одне, і друге? Інстинктивно, він спробував озирнутися, ніби збирався побачити позаду власне тіло і поставити пару запитань безпосередньо.
Ага, от воно. Озирнутися. Тобто, ворухнутися, виконати рух. Він спробував ще раз. Швидко зрозумів, що рух був створений для тіла, голови й всього іншого на тій, іншій площині існування, але без тіла й голови рух завдає аж занадто багато проблем. Довелося спростити його до більш абстрактної концепції, до зміни власного стану, до… зміни нуля на одиницю. Так, здається, це достатньо абстрактно.
Що ж, нуль — і — …
Віддавна, дві раси панували на землі: ЛЮДИ і МОНСТРИ.
швидше, за цю зручно оформлену лампу.
О НІ!!! ТИ ВІДПОВІДАЄШ
ВСІМ МОЇМ ВИМОГАМ!!!
Ця собака є бомбою!
Я чула, що вони ненавидять павуків.
Мені так жахливо хочеться сказати,
«чи ти бажаєш чашку чаю?», але…
Він рушив одразу всюди і ніде. Хвиля подій пройшла крізь нього, омиваючи словами, діями, створіннями водночас знайомими для нього і зовсім чужими. А потім рух закінчився, одиниця повернулася до нуля, минули залишки хвилі, змиваючи з собою майже все почуте.
Одне слово, втім, лунало знов і знов, допоки його значення не сформувалося в щось свідоме.
Монстри.
Це відносилося до нього, якимось чином. Можливо, навіть напряму. Монстри — живі істоти, чи не так? Він теж був живою істотою, колись. Немає жодних причин, з яких він не міг би бути монстром. Відчувалося так само правильно, як бути ним. Тож, відтоді — від зараз — він став монстром. І, в той самий час, він був ним завжди.
Навколо хиталася Пітьма — безкомпромісно пуста, абсолютно байдужа до його відкриття.
Він рушив знов.
Я можу бачити тільки речі, що рухаються.
хОІ!! я темміі!!
Мені дев’ятнадцять років і я
вже змарнував усе своє життя.
Тож, тобі вдалося грати за власними правилами.
Ти — ворог усіх наших надій та мрій!
(Всередині статуї, музикальна скринька починає гру…)
Знадобилося дев’ятсот п’ятнадцять рухів, перш ніж він дійшов висновку, що події пов’язані між собою. Це відкриття вимагало спрощення значно більших рівнів, перш ніж дійти до потрібного рівню абстракції і зростити розуміння вже звідти.
Всі події відбувалися одночасно і, паралельно з тим, одні події викликали інші, в'яжучи одна одну в причинно-слідчу канву.
Ще дев'ятсот сімдесят чотири рухи знадобилося для того, щоб відкрити існування якнайменше трьох варіацій канви. Чи можна було кожну з них називати окремою канвою? Або вони були лише окремими стібками на загальному полотні? Важливо мати правильну термінологію, але складно її досягти, коли більшість концептів з’являлися з негайного розвитку справи, а зрештою половина з них забувалися.
Канва мала структуру, і події в одному й тому ж місці структури іноді відрізнялися — у фразах, діях, навіть у тому, чи ставалися вони взагалі. А деякі події не мінялися зовсім, незалежно не від чого. Незмінні, вони лунали і лунали і лунали.
я санс. скелет санс.
я санс. скелет санс.
я санс. скелет санс.
Після шістсот шістдесят шостого вітання, він майже сприймав його, як дружнє.
Можливо, варіацій канви було значно більше, ніж три. Можливо, він ніколи не дійде конкретної кількості. Рахувати рухи було легко, адже він відповідав за їх здійснення. Рахувати щось поза власного впливу — протилежність поняттю «легко».
Але ніхто, типу, досі не бачив нічого від неї.
Вона, типу, сидить у своїй лабораторії цілий день.
ХМММ… ТАЄМНИЧА НАУКОВА БУДІВЛЯ.
знак назовні каже «лаб.»
Пів… Північні двері відчиняться, коли ти…
Р-розв’яжеш пазли зліва і справа!
гей приятелю, що як?
хочеш придбати хот-дог?
Ти знаєш, що тут відбувається, чи не так?
Тобі тільки хотілося побачити мої страждання.
Вибач за це…
Вони стають нахабними, якщо не їдять вчасно.
Дві тисячі п’ятнадцять рухів.
Споживання подій канви стало для нього заміною часу. Кожен рух, кожен досвід заміняв те, що раніше називалося чи то хвилиною, чи то місяцем, чи сторіччям.
Він почав звикати до спостереження декількох подій одночасно — йому довелося, точніше. Будь-яка спроба змінити принцип свого руху закінчувалася поразкою. Нуль та одиниця могли визначити, існує рух чи ні. Вони не могли визначити, яка частина і куди саме повинна рухатися.
Причина таких складнощів, на його особисту думку (не те щоб він міг запитати чиюсь іншу), полягала в тому, що він сам перебував у багатьох місцях одночасно. Усі інші в канві мали цілісність до свого існування, яка утримувала їх лише в одному місці за одну одиницю часу. В той час, як він міг бути де завгодно і коли завгодно відносно канви і, що головніше, поза канвою, але ніколи — лише в одному її інтервалі.
Тому досліджувати події одна за одною так, як вони йшли у своєму варіанті причинно-слідчої канви, не вдавалося. Але він навчився орієнтуватися так, щоб за один рух сприймати тільки ті події, що поєднані спільною темою. Втім, зберігання інформації після хвилі досі давалося майже насилу.
Легенди кажуть, що ті, хто підіймаються на гору,
ніколи не повертаються.
Давним-давно, людина впала до РУЇН.
Травмовані падінням, вони покликали на допомогу.
Після довгої битви, люди вийшли переможцями.
Вони заточили монстрів під землею за допомогою закляття.
Король з королевою відносилися до людини,
як до власної дитини.
Підземелля сповнилося надій.
Людина.
Людина впала до РУЇН.
Це звучало знайомо. Скільки разів він це чув? Не тут, у Пітьмі, а десь там, в тому, що було «до» неї. П'ять разів? Шість? Якимось чином, обидві цифри мали сенс. Шість випадків з одним специфічним виключенням? Що було важливіше, випадки чи виключення? Як це пов’язано з науковою будівлею? Чи пов’язано?
Бачиш ту будівлю вдалині?
Це ЯДРО. Джерело всієї енергії в Підземеллі.
ЦЕЙ ПУХНАСТИК КИДАЄ ЛІД ЦІЛИЙ ДЕНЬ.
НІХТО НЕ ЗНАЄ, КУДИ ЦЕЙ ЛІД ПРЯМУЄ.
Гей, я знаю!
Він прямує в Спекоземлю, щоб охолоджувати ЯДРО.
Воно перетворює геотермальну енергію
в магічну електрику через… Ем, хай там як…
Це точно пов’язано з науковою будівлею, і з його спогадами теж. Перетворення — він відчував, ніби повинен це знати, причому знати краще, ніж будь-хто інший, але саме знання втрачалося серед канви так, ніби його просто…
Стерли.
…
Рушити. Рушити далі.
Їхні тіла прийшли сьогодні.
ЗАПИС НОМЕР 13.
Одне з тіл відкрило свої очі.
Як щодо чогось, що не є ані людиною, ані монстром?
ЗАПИС НОМЕР 15.
Схоже, що дослідження було глухим кутом.
Три тисячі десять рухів.
Він не став ближче до розгадок, аніж був тисяча тридцять один рух назад.
Кожен з рухів приносив щось нове: спогад, деталь, концепт, — проте утримувати це «нове» вдавалося не завжди. Щойно він підходив до відповідей, згадки «нового» розчинялися у Пітьмі, так само як і спогади. Само існування поняття «нового», здавалося, заважало, адже нічого в Пітьмі не з’являлося наново, а існувало завжди, і новим ставало лише для нього в межах одного конкретного руху. І навіть тоді, він не міг чітко визначити, чи було це «нове» новим, а не розчиненим чи забутим.
Якщо він хоче знайти всі відповіді, треба помножити зусилля.
Що за жахливе створіння, мордує таке бідне,
невинне дитя.
В цьому світі правило одне…
ВБИВАТИ. Або БУТИ ВБИТИМИ.
Що ти робиш?
Ти справді думаєш, що я чогось навчився?
Я знав, що в тобі це є!
Подумай про ці імена.
Як гадаєш, в когось з цих монстрів були сім’ї?
Вона мала твою пощаду…
Але зрештою це виявилося недостатньо цікаво для тебе.
Але ніхто не прийшов.
надворі чудовий день.
пташки співають, квіти квітнуть…
у дні, як цей, діти, як ти…
Повинні горіти в пеклі.
Все почалося лише з палиці й жовтих квітів, а закінчилося ножем і пилом, пилом на руках, на землі, в кожному кутку. Він не бачив стільки пилу з часів…
Сім тисяч вісімсот тридцять сім рухів.
Пітьма в'їдається в нього своєю порожнечею.
Цього не мало статися.
Усвідомлення приходить інакше за відкриття. Воно не виходить з логічних висновків, не є результатом спрощення складних концепцій до абстракцій, не формується з неочікуваних спогадів чи асоціацій. Усвідомлення теж омиває його хвилею, але не минає, а залишається з ним важким вантажем, хоча важкість у Пітьмі теж не мала жодної ваги.
Він вважав, що події в канві існували відносно Пітьми лише як відгуки, відбитки того, що насправді відбувалося десь в іншій площині існування — в тій, де голова прив’язувалася до тіла. Але чим більше він спостерігав, тим більше бачив: канва була частиною Пітьми, а Пітьма була частиною канви. Одне не могло існувати без іншого.
Він відчув, як його гріхи повзли його спиною.
Він не міг існувати без Пітьми.
Ні. Ні! Жахлива необхідність рухатися захопила всі його існуючі частини. Ні, ні, ні, це потребувало виправлення негайно. Треба щось зробити. Канву потрібно виправити.
Як? — формується швидко. Що він міг зробити? Зміна одного нуля на одну одиницю майже не давала результатів. Він рушив знов, і знов, і знов, і знов, аж поки він не втратив рахунок, аж поки не відчув, що рушив за межі канви і далі в Пітьму, аж поки…
Він мав своє «до». Звідти, зі свого «до», він втратив спогади, і звідти йому вдавалося, час від часу, їх повернути. А якщо він мав «до», то й Пітьма повинна його мати. А значить, все можна виправити, обернути Пітьму назад, уникнути канви цілком і повністю. Йому тільки потрібно знайти можливість вплинути на Пітьму, по-справжньому вплинути, а не тільки користуватися нею для пересувань.
В канві істоти мали вплив на те, що відбувалося навколо них. Вони мали багато способів робити це тощо. Тож і він повинен мати способи.
Чому ж не має?
Чого йому не вистачало?
«Війна Людей та Монстрів.»
Чому люди атакували?
Знадобилася б ДУША майже всіх монстрів…
…Лише щоб зрівнятися з силою однієї людської ДУШІ.
Сім людських ДУШ, і король Азґор перетвориться на бога.
От воно. От, що він зробить. Йому навіть не потрібно сім — зрештою, йому не потрібно було перетворюватися на іншу істоту. Лише стати собою. Мати цілісність до себе, як будь-який інший монстр. А з цілісністю, мати змогу вплинути на навколишнє середовище. На Пітьму.
Йому всього лише потрібна ДУША.
І, здається, він знає ідеальне місце, де її здобути.
* * *
— Док, ми й-йдемо?
— Секунду, Алфіс! Так, дивіться, мені потрібен скрін фінального розрахунку і конкретно ці декілька змінних, з точністю до тисячних якнайменше …
Смужка завантаження повільно просувалася вперед — 64%, 65%, 66%… Білі цифри в чорному віконці відбивалися прямо поверх напису на пластиковій перепустці, що висіла на кишені лабораторного халата:
Тренц Inc.
Тара ДіВальх
Голова дослідницького підрозділу «ЯДРО»
Відблиск від монітора майже повністю перекривав світлину, яка належала власниці перепустки і відповідала їй в усьому, за виключенням хіба сивої прядки серед чорного кучерявого волосся, і, напевно, аж занадто зосередженого виразу обличчя.
— Ц-це що, симуляція? — спитала Алфіс, разом з колегою дивлячись на монітор. — Знову? За три години до запуску?
— От! — скинувся одразу монстр, якого всі тут знали за ім’ям Наляканий Пончепан. — Не тільки мені це здається дивним!
— Просто переперевір, — знизала плечима Тара. — Це перший повноцінний запуск, нам не можна провалитися.
— Я м-майже впевнена, що запізнення може бути зараховано як провал, — помітила Алфіс з невпевненою посмішкою, ніби й сама не знала, чи вона жартує, чи серйозно переймається за таку перспективу.
— Добре-добре, ходімо, — видихнула Тара і останній раз озирнулася на команду: — Бути на зв’язку!
Чоловік на ім'я Мар'ян, який сидів поряд з Пончепаном, тільки відмахнувся від неї.
Тара підхопила теку з документами і поплескала по кишенях: телефон, ручка, запальничка, цигарки… Від нервів бажання запалити аж свербіло під шкірою, та доведеться чекати, поки вони з Алфіс не опиняться хоча б на човні Річкової Персони.
— Н-не переймайтеся, Док, — майже зі справжньою впевненістю сказала Алфіс. — Я впевнена, все пройде на сто відсотків так, як треба! Чи, скоріше, на дев’яносто дев'ять і дев’ять.
— Одна сота відсотку на провал, кажеш? — напружено всміхнулася Тара. — Сподіваюся, ми не потрапимо в цю ймовірність.
В секунду, як вони вийшли до вулиці, Тара все ж таки запалила.