Chapter Text
Холодно. Так холодно. Трохи далі всередині тіла притулився королівський пітон. Драко все б віддав, щоб отримати хоч дрібку тепла, але він був переконаний, що не заслуговує на це. Тож хлопець не скаржився, принаймні не вголос. Через відсутність аврорів, Азкабан все ще був заповнений дементорами. Менше ніж раніше, але все одно багато. Було важко, ще важче, ніж тоді, коли вони блукали маєтком Мелфоїв. Але, коли він був у формі змії, це було легше, набагато легше. Таким чином, хлопець не надто розмірковував про почуття, про свої втрати. Драко мав думати лише про їжу та сон. Як довго він там? Можливо, три місяці чи сім років, молодик не міг сказати. Важко було стверджувати щось – погода тут завжди була одна, холодна, сира й темна. Іноді, коли він дрімав, як змія, згадувалась Нагіні і те, як вона називала його «змійкою». Парубок завжди виглядав таким маленьким у порівнянні з нею, і уявляв, як згорнувся до її великого тіла, ділячись теплом. Драко намагався позбутися цього образу; це тільки навіювало смуток і самоту.
Раптом на холодній підлозі в'язниці він відчув вібрацію кроків. Це було досить незвично — час вечері ще не прийшов — Драко був у цьому певний. Можливо, у когось із в’язнів були відвідувачі. Він думав, чи пощастило йому чи ні, бо ніхто не чекав його ззовні. Але, на диво, кроки зупинилися перед його камерою. Хлопець висунув голову з-під тіла й розплющив очі. Знизу він побачив і впізнав одну з двох фігур. Мелфой був глибоко вражений; ніхто не навідував його, навіть друзі. Припустив, що було б легше, якби він знову перетворився на людину — задля ввічливості. Швидким рухом він сів на холодний камінь, одягнений лише в сірий брудний балахон. Перед ним незграбно стояла висока і чорноволоса стара відьма. Її суворе обличчя не могло приховати тривоги в очах.
— Професорко Макґонеґел, — беземоційно сказав Драко. Його голос був дещо хриплим, — який сюрприз, якби я знав, що Ви прийдете, я б прийняв душ.
— Містере Мелфой, — відповіла вона, злегка кивнувши в його бік. — Я рада бачити, що Ви не розгубилися.
Драко міг заприсягтися, що бачив, як її рот сіпнувся.
— Ви самотужки навчились перетворення анімага? — запитала вона, дивлячись із висоти свого зросту.
— Ні.
Парубок ковтнув, оглядаючи камінь поруч. Не треба брехати, він, напевно, ніколи б не досяг успіху без допомоги Смертежерів, але не збирався розповідати їй про своє п’яте літо.
— Все одно вражаюче, — прокоментувала пані Макґонеґел, ніби читаючи його думки. — Не всі чарівники можуть претендувати на успіх у цьому. Особливо в такий непростий час, як наш.
Настала коротка тиша, і Драко відчув, як його колишня професорка пильно дивиться на нього.
— Я гадав, Ви прийшли сюди не просто поговорити.
— Що ж, я тут, щоб взяти Вас із собою, містере Мелфой.
На якусь мить блондин був упевнений, що неправильно почув. Він пустив смішок.
— Мерщій! Професорко, прийти сюди пожартувати – це крайня міра.
— Це не жарт. Від сьогодні Ви будете вчитися в Гоґвортсі. Якщо я не помиляюся, Ви не склали свої НОЧІ.
Погляд Драко загубився десь біля ніг своєї професорки, але його розум спантеличився. Він не міг повернутися до Гоґвортсу. Це було неймовірно. На суді, суддя був справедливим, смертежерам не було милосердя. Він повинен сидіти в цій холодній камері не менше двадцяти років та готувався до цього. Мелфой погодився зі своїм вироком. Він не розумів чому, чому так рано, навіть через три-чотири місяці. Його серце билося, а тіло тремтіло. Раптом хлопцю стало до дрижаків холодно.
— Чому? — Зрештою, він запитав вголос, хриплий голос завдавав йому болю. — Чому зараз?
— Мені сказали, що не всі події були переказані, — категорично відповіла Макґонеґел. — Ви будете під моїм наглядом, і я буду впевнена, що ти отримаєш "чудово" або принаймні "вище очікуваного" з кожного предмету.
Драко похитав головою, все ще збентежений. Але коли він зрештою підняв голову й наважився глянути їй прямо в очі, то зрозумів, що професорка Макґонеґел не має наміру залишати його тут. Блондин не повірив.
— Ну, містере Мелфой, вставайте, — чітко вимовила вона. — Пора йти. Наш Портключ чекає на нас.
Драко збирався сперечатися. У нього не було нічого зі своїх речей, а садибу Мелфоїв конфіскували й розпродали. Чомусь парубок подумав, що ця проблема, яку йому доведеться вирішити пізніше, набагато пізніше.
— Якщо тобі зручніше, ти можеш перетворитися на свою форму анімага, — раптом запропонувала вона.
— Ви впевнені щодо цього, Макґонеґел? — запитав аврор позаду неї.
Він не був одним із його звичайних охоронців. Цього чоловіка Мелфой не впізнав. Молодий білявий аврор, який зазвичай приносив йому їжу, був порядним. Він без коментарів дозволяв йому перетворитися на змію. Цей навіть не глянув на нього, раптом зрозумів. Але йому було байдуже. Драко не був упевнений, чи варто йому виходити з камери.
— Так, давайте, містере Мелфой, — наполягала професорка.
Але юнак не хотів перетворюватися на змію. Якби він покинув це місце, то зробив би це своїми ногами. Однак, встати було важче, ніж очікувалося. Він використовував замуровану стіну, щоб утриматися. Краєм ока хлопець побачив рух свого професора. Але він не хотів ніякої допомоги.
— Я сам, дуже дякую, — холодно відмовив.
Мабуть, він має жалюгідний вигляд зі своїми хиткими худими ногами й брудним сіруватим балахоном. Коли йому вдалося постояти цілу хвилину, блондин висунувся від стіни й повернувся до Макґонеґел.
— Я готовий.
Аврор, здавалося, вагався, але, зрештою, відчинив за ними двері камери. Спочатку чоловік пропустив професора, а потім Драко. Останній похитнувся, але дійшов до дверей, не впавши. Було дивно раптом побачити свою камеру ззовні. Вони пройшли лише два кроки коридором, як Макґонеґел раптом зупинилася.
— Можливо, ви б хотіли попрощатися зі своїм батьком, містере Мелфой, — запропонувала вона. — Ви б не хотіли приїхати сюди найближчим часом.
Якусь мить Драко задумався. Батько отримав поцілунок Дементора менше тижня тому. Парубок не був свідком цього, хоча чув. Це була жахлива, але не найжахливіша подія, яку він пережив за останні декілька років. Він мовчки кивнув. Він не зміг попрощатися ні з мамою, ні з Нагіні, тож Драко скаже це принаймні батькові.
— Робертс, — назвала Макґонеґел Аврора.
Помітно неохоче Робертс розвернувся і повів їх лише на три камери далі. Драко пройшов трохи довше, ніж хотів. Між прутами він розрізнив згорнуту калачиком фігуру, яка ледь рухається. Батько не затримався. Його рука — біла й зім’ята — лежала на холодному камені. Гротескна позиція розсмішила б його в іншому житті, але не сьогодні. Протягом останнього року молодик був злий на свого батька, розчарований. Але тепер усе, що хлопець відчував — це жалість.
— До побачення, батьку. — прошепотів між гратами.
Силует здригнувся, але крім цього не було жодних доказів, що Луціус Мелфой почув його. Слідуючи за аврором і Макґонеґел, Драко зрозумів, що він останній Мелфой, який ходить. І тепер він був упевнений, що це вже не благословення.
Наступні кілька годин промайнули розмито. Дивно, але в Міністерстві на Мелфоя чекала валіза з одягом, книгами та іншими особистими речами. Юнак підписав деякі документи про те, що не використовуватиме магію у не визначений час. Макґонеґел сказала йому, що це не стосується його здібностей анімага, і Драко відчув велике полегшення від цієї новини. Парубок також погодився повернутися в Азкабан при першій же помилці. Всередині він думав, чи витримає більше місяця, не повернувшись туди. Вони наклали на нього заклинання, дозволивши Макґонеґел спостерігати за його магією.
— Я відповідаю за вас. — повідомила жінка.
У Міністерстві дали йому пристойно одягнутися. Тепер він ішов із Гоґсміда до замку в слизеринській мантії, тягнучи за собою валізу, бо не міг користуватися магією. Сонце тонуло в озері, освітлюючи їх своїм золотим сяйвом. Драко подумав, що вперше за кілька місяців бачить захід сонця, і як сильно він за ним сумував. Коли сутеніло, остання крапля сонячного тепла покинула його, і юнак почав тремтіти.
— Як ви, мабуть, знаєте, я тепер директорка, — пояснила Макґонеґел. — Однак, я також буду твоїм учителем трансфігурації. Крім того, — як колишньому семикласнику — тобі більше вісімнадцяти, тому ти не приєднаєшся до свого факультету в підземеллях. Натомість усі восьмирічки проходять в одному гуртожитку, в Астрономічіскій вежі.
Драко кивнув, важко дихаючи. Йому було холодно та він був голодний. Незважаючи на це, блондин намагався слідувати ритму Макґонеґел і звертати увагу на те, що вона говорить.
— Утім, я з жалем констатую, що ніхто з твоїх однокласників , з слизерину не повернувся. — додала вона.
Драко відчув удар в живіт, і раптово зупинився. Але Макґонеґел продовжувала йти, тож Мелфой знов продовжував йти за нею. Він буде один. Але молодик теж був сам в Азкабані — намагався втішити себе. Принаймні, матеме тут справжнє ліжко і гарячу їжу. Можливо, з часом йому перестане бути так холодно. У якийсь момент вони стояли перед маленькими дверима на першому поверсі Астрономічної вежі.
— Ну, я залишу вас тут, — промовила Макґонеґел. — Паролю немає, тому вам доведеться стукати в наступному ритмі.
Вона дістала чарівну паличку й постукала в двері. Ритм був дещо складним, але досить коротким, щоб у Драко виникло відчуття, що він його запам'ятав. Один стукіт, подвійний стукіт, подвійний стукіт, один стукіт, потім пауза, одиночний стукіт, ще одна пауза, одиночний стукіт, подвійний стукіт, пауза, подвійний стукіт, одиночний стукіт, подвійний стукіт, одиночний стукіт, остання пауза, і все закінчилося ще одним стукітом. Двері відчинилися, і Драко почув балаканину та сміх у кінці темного вузького коридору, де було тепліше.
— Твоя кімната має бути останньою, — сказала йому Макґонеґел. — Ваш розклад чекає на вас на ліжку зі списком книжок, які вам знадобляться, не забудьте їх замовити. На добраніч, містере Мелфой.
— На добраніч, професорко, — тихо відповів Драко.
Драко припустив, що вона кивнула йому й відвернулася, прямуючи до свого кабінету директора. Коли він увійшов у коридор, двері за ним раптово зачинилися, і юнак злякався. Розмова припинилася.
— Хтось є? — запитав добре знайомий голос.
Реальність вразила Драко сильніше, ніж Сектумсемпра. Парубок збирався увійти до кімнати, повної Ґрифіндорців, Рейвенкловуів і Гафелпаффців; більше того, жодного з них він не бачив. Хлопець збирався зіткнутися з Гаррі Поттером і його друзями наодинці, коли їх було занадто багато. Його мали знову судити. Молодик почав труситися. Мелфой не міг раптово спокутувати всю вину. Усе це була пастка, і він щойно натрапив на неї. Мерлінова борода, чому, погодився покинути камеру? Можливо, юнак ще міг би втекти. Треба було просто перетворитися на змія і відповзти. Хлопець ніколи не був відомий своєю хоробрістю, і кожна клітинка його тіла кричала , що це була найгірша ідея увійти в кімнату. Драко мав покинути гуртожиток, йому це було потрібно.
— Агов, ми можемо вас побачити, — сказав Поттер. — Увійдіть.
— Хто там? — запитав жіночий голос, можливо, Ґрейнджер.
— Не бачу обличчя, — відповів Поттер.
— Я теж, — прокоментував інший голос.
Вже було пізно. Парубок уже не міг втекти. Так міцно стиснувши свою валізу, що його суглоби побіліли, Драко рушив коридором на хитаючих ногах. Він не міг ні на чому зосередитися, але намагався тримати своє дихання під контролем, бо відчував, як серце прискорюється. Зрештою, хлопець дійшов до світла. Спочатку кілька зітхань і прокльонів, а потім напружена тиша зустріла його. Юнак не наважувався підвести голову. Його довга чілка ховала очі, його увага була зосереджена на хитромудрому мотиві на килимі просто перед ним. Молодик чув, як батько казав йому, що жоден Мелфой не заходив у кімнату, кланяючись, а його батько помирає десь на холодній підлозі в камері Азкабану. Драко відчув нудоту.
— Д-добрий вечір, — спромігся він вичавити з себе заікаючись.
Йому відповіла лише важка мовчанка. Драко так намагався не тремтіти, але відчував їхній погляд на собі. Вони ненавиділи його, і це була його вина. Парубок привів Смертежерів до школи, він мав на меті вбити їхнього директора. Через нього були замучені та вбиті десятки студентів. Хлопець підвів голову до тих, з кого знущався, і ковтнув. Натовп дивився на нього з сумішшю здивування, презирства та огиди. Він знову схилив голову. Тепер Драко не мав почуття переваги, яке жило в ньому протягом усього життя. Молодик хотів зникнути.
— В-вибачте мені, — прошепотів.
Драко знову почав тремтіти, просто хотів відповзти. Прямо зараз його єдиним бажанням було повернутися до камери, від теплого сорому йому стає холодно, як ніколи. Раптом він почув рух і заплющив очі. Що це буде? Але замість прокляття юнак відчув руку, яка лягла йому на плечі. Мелфой відкинув голову й подивився в яскраві зелені очі.
— До гуртожитку хлопчиків — сюди, — вимовив Поттер. — Ти виглядаєш втомленим.
Поттер не посміхався, але його голос був не таким різким, як очікував Драко. Він ковтнув і швидко кивнув. Проте, Драко не зміг утриматися від насмішки — над поведінкою Поттера — і поспішно покинув вітальню. Парубок не встиг зробити кількох кроків у коридор, що веде до спалень хлопців, як почув, що балаканина поновилося.
— Що він тут робить?
— Принаймні він не був придурком.
Блондин більше не прислухався, про що говорили далі, і поспішив за Гаррі, поки не дійшов до своєї кімнати в кінці коридору. Він швидко відчинив двері, перш ніж різко зачинити їх за собою. Навіть не роздягаючись, юнак кинувся на ліжко. Тиша кімнати й м’якість простирадл розбили йому серце. Молодик мав залишитися в Азкабані, Драко скучив за камерою. Там все було легше. Тут юнак був наляканий, а його самотність ще більше підкреслювалася. Сльози котилися по його худих щоках, а серце боліло. Мелфой ніколи більше не зможе сміятися; раптом усвідомив це. Попри те, що Драко накрив себе простирадлом, щоб трохи зігрітися, йому стало неймовірно холодно. Хлопець перетворився на змію, коли згорнувся калачиком у середині ліжка. Він мав залишитися в камері.