Chapter Text
— Фу, блять, яка ж гидота! — Драко Мелфой скривився та глибоко вдихнув повітря через стиснуті зуби, — Чуєш, у них тут, я бачу, взагалі нагальна проблема з кав'ярнями, я витратив 4 фунти за щось пересмажене, перегріте і посипане сраним шоколадом, наче він врятує ситуацію. Ненавиджу, бляха, шоколад.
— Ну, я впевнена, ти знаєш, як привити місцевим гарний смак, — інтонація в динаміку явно свідчила, що абонентка посміхається, — Ти неперевершено вмієш робити прості речі смачними, люди на них підсідають, перевчаються, більше не можуть повернутися до минулих вподобань...А потім так само вміло та неперевершено ти їх кидаєш, залишаєш без смаколиків, і люди ходять сумні, агресивні та дереалізовані... — посмішка змінилась сумною гримасою.
—Демі... Так буде краще. Мені так буде краще. І мені теж зараз боляче, але я вважаю, що для нас обох так буде краще,— він обережно поклав паперовий стаканчик з майже повним капучино на краєчок урни, на випадок, якщо якомусь безхатьку захочеться підкріпитися.
— Я не казала, що я не погоджуюсь з твоїм рішенням, Драко, але я маю право відчувати те, що відчуваю.
— Так. Так, Демс, я, мабуть, вимикаюсь, бо, здається мій потяг вже прибуває. Гарного тобі робочого дня!
— Бувай, Драко. Я сумую за тобою і завжди буду, — але останні слова вже не дісталися до співрозмовника. Драко повісив трубку таксофона на тримач, розвернувся до платформи та ще раз звіривши номер вагона на квитку, заскочив у потяг.
Вмостившись на кріслі з синьою в дурнувату смужку обшивці, поглянув на людей на пероні. Драко зневажливо хмикнув - занадто галасні, занадто простовдягені, занадто звичайні, та й просто занадто чужі. Якась огрядна жіночка з трьома малолітніми дітьми тягла 2 величезні валізи поки її сини підтюпцем намагалися поспівати за нею, перекошуючись від ранців у вигляді ведмежат за спиною. Жінка обернулася на дітлахів та злісно зашипіла щось нерозбірливе. Драко не бачив чи відповідали діти аби-щось, але по реакції на обличчі жінки він зрозумів, що вони сперечалися з матір'ю, а та своєю чергою ще емоційніше почала лаятись на малих геть не сповільняючи ходу і не дивлячись куди йде. На якусь мить Драко подумав, що вона вріжеться в турнікет між платформами і вже готувався до епічного шоу, але його потяг якраз рушив, приховавши розвиток подій.
Цікаво, а якби вона на повній ході врізалася в турнікет? Та ще й з двома валізами, а малі б перечепились через них і попадали горілиць? Якби ця мадам не була б такою дебелою, до огиди звичайною простолюдинкою то пройшла скрізь компостер і опинилась біля потрібної платформи. Стара дурепа.
Іноді Драко дивувався, як з таким глузливим ставленням до пересічних людей, він примудряється працювати у сфері обслуговування, де емоційне підлабузництво найбільш запитуване. Але гості закладів ніколи не дізнаються, якими лайками та агресивними коментарями вони відгукуються в думках цього молодого чоловіка.
Але Драко подобалось вважати, що таким чином він маніпулює людьми, він вище за них, це не він їх обслуговує, а вони його потребують, це їм хочеться випити чогось ароматного, а він, Драко, зверхньо та благородно з його боку дозволить торкнутися його витвору мистецтва. На роботі його сприймали як повернутого зарозумільця, бо він ніколи не хотів ділитися рецептами своїх напоїв. Щотижня він залишався після закриття та експериментував зі смаками, з'єднував різні трави, спеції, фрукти та кавові зерна, варив при різних температурах, змішував всі можливі види алкоголю, викладав у різному порядку, аби зрозуміти, як спрацює краще, як саме смак розкриється більше, навіть намагався мішати певну кількість разів за годинниковою стрілкою чи проти, щиро вірячи, що в цьому є сенс. Драко мовчки та беземоційно реагував на будь-які жарти про його дивакуватість, упевнено вважавши всіх навкруги телепнями. Але коли у кафе з'явилася Демі, десь забриніла тонесенька струна сподівання.
Вона влаштувалась наприкінці холодного жовтня, переїхала з Лондону до їхнього містечка. Драко був тим, хто стажував нових співробітників, що його надзвичайно виснажувало, адже вони хоч і були абсолютно різні та все ж ніяк не зацікавлювали чоловіка, не кажучи про відчуття натхнення, якого так не вистачало. Скажімо, Меган, низенька білявка з незмінним тоненьким чорним обручем на голові, який завжди наприкінці зміни залишав посмішну виїмку на прилизаному волоссі, Драко взяв за звичку питати, чи не перетиснув той обруч їй мізки, коли вона неправильно пробивала замовлення. Чи Джейкоб, привабливий 17-річний юнак, який більше звертав увагу чи вліво причесаний його чуб, поглядаючи в своє віддзеркалення на кухонній поверхні, ніж на підгорілі шматочки бекону на пательні. Ніякого зацікавлення процесом, банальне вміння діяти за інструкціями та відсутність звивин у голові - здавалось, це головні критерії підбору персоналу. Та коли на другий день стажування Демі принесла Драко оновлене геловінське меню, з кількома видами глінтвейнів в залежності від вина та різних спецій, авторськими алкогольними коктейлями, він вперше відчув як на роботі його очі загорілися не від вдало настояної калганівки. За тиждень вона напросилася подивитися над чим він працює після закриття, а після дегустації декількох видів ретельно ферментованої медівки щось між ними дійсно загорілося, потепліло та розтануло.
— Ось ця з каєнським перцем настільки приємно дере мені горлянку, що я дійсно переймаюся чи не були у мене в роду мексиканці, — Демі похитнулась сидячи на кутику барної стійки, намагаючись дотягнутися до пляшки з наливкою.
— Чекай, я хочу дати тобі на пробу щось новеньке, — Драко відсунув наливку на інший бік стійки не зводячи погляду з захмелілих очей дівчини, грайливо посміхаючись кутиком вуст, — я тут дещо експериментував з імбирним елем, намагався поєднати і з різними прянощами, навіть з ірисками, що залишилися після конкурсів на Геловін, бо подумав, що класно було б мати якийсь цікавий напій в меню для неповнолітніх, але й таке ж популярне, як бланш. Я хочу, щоб ти скуштувала і щиро відповіла, як тобі, — він затримався на її обличчі на секунду довше, ніж зазвичай.
Драко стягнув з підвісного тримача вигнутий келих на вирізьбленій ніжці, обережно відкоркував припорошену пляшку, рідина була дещо піниста, брудного, що нагадувало розведений шоколад з лимонадом, кольору. Демі з недовірою глянула на протягнутий напій. Їй були до вподоби Мелфоєві щотижневі дегустації, хоча іноді на ранок після них вона не могла навіть дивитися на алкоголь, але зараз чи то не надто привабливий вигляд вмісту келиха, чи то занадто серйозний тон Драко, змусили дівчину спочатку обережно зістрибнути зі стійки - аби за потреби скористатися барною раковиною. Вона зробила невеличкий ковток одразу злизнувши пінку з верхньої губи під пильним спостереженням творця.
— Ох, Драко, це...Дуже незвично, солодкувато, та не знаю як сказати... м'якенько? Мені подобається, а що всередині?
— Як я і казав, іриски, трохи цинамону, вершки та содова для бульбашок, — відповів Драко розтягуючись в блаженній задоволеній посмішці.
— Ти просто якийсь майстер настійок! - вигукнула Демі роблячи ще один великий ковток та примружуючи очі.
— Майстер настійок? Але це я не настоював, як можна настоювати вершки, якби я хотів вигадати сир я б пішов працювати на ферму, — обурився Драко.
— Дурний, — дівчина легенька стукнула його пустим келихом по скроні, — я про все. І про калганівку, і про медівку з перцем, про твою каву з анісом та кардамоном, про це дивне вершкове пиво...
— Маслопиво. Я придумав назву для цього, навіть намалював етикетку, — він покрутив пляшку, показуючи виведений золотими каліграфічними літерами текст, — а оскільки, перевірку Демс воно пройшло, то з наступного тижня це буде в меню.
— А що за знак поряд з написом? Ти вступив до ілюмінатів? Тому в тебе такі чудернацькі рецепти?
— Чого? Який знак? — не второпав хлопець.
— Ось цей, якийсь трикутник з листочків чи це щіточки, — вона тицьнула вказівним пальцем на крихітний малюнок дійсно нагадуючи трикутник з трьох ліній із розширеними закругленими кінчиками.
— Не знаю, мабуть, мені щось зайшло. Я ж зазвичай пробую сам на смак свої витвори першим, іноді геть додому забуваю дійти, — Драко заціпеніло дивився на келих в руках Демі.
— О, так, дім, — дівчина ледь-ледь поплескала себе по щоках, — мені вже час йти. Дякую, що довірив свої винаходи, хоча наче я сама не маю вигоди, і випити надурняк, і підлащитись до сексуального шефа.
— До твоїх послуг, моя не менш приваблива підлегла, — Драко схилив голову набік тримаючи зоровий контакт, в очах обох бігали бісики, а відстань між ними була занадто короткою, — з тобою приємно проводити вечори, я давно такого не відчував, — він підняв правицю легенько торкаючись зап'ястку дівчини, — Дякую, крихітко.
— Ага... — зашарілася Демі, — Бувай, майстре настоянок!
Вона розвернулася через ліве плече дозволивши руці Драко сковзнути по її стану та вилетіла з кафе, залишивши парубка з мрійливо хтивим поглядом на самоті.
Майстер настійок...Це настільки влучно. Вона неймовірна...
У кожній дитячій казочці є альтернативна версія. Оригінальна, справжня, правдива версія. Правда в цій казці була в тому, що Драко втратив навички, емоції замилили його здатність спостерігати та помічати. Неочікувані приємні почуття наскільки вибили його з колії, що він відмовлявся бачити натяки. Демі часто поспішала додому увечері. Ніколи не говорила телефоном у його присутності. Драко ловив на собі невизначені погляди її друзів, що часом заходили у кафе. А коли на корпоративі у ніч Гая Фокса у залі зненацька з'явилась якась невідома, що одразу попрямувала до Демі, Драко заціпенів за барною стійкою. Він знав компанію друзів своєї подружки, він бував у них вдома, але тільки зараз з'єднав до купи їхні натяки, жарти та косі погляди. Так поводяться близькі, коли підтримують щось недоречне. А недоречним було те, що Демі мала ще когось. І цей хтось явно був відомий її друзям, тому до стосунків з Драко вони ставились не дуже тепло.
Незнайомка промайнула залою та легенько торкнулась плеча Демі, що обговорювала багаття і феєрверки з Меган, сидячи на крайньому високому стільці біля стійки, а та, здригнувшись, поглянула через плече на дівчину, її погляд розширився, але сказати нічого вона не встигла, бо отримала невимушений швидкий поцілунок-привітання.
— Наталі? — голос Демі прозвучав надто високо, а сама вона прокрутилась на стільці вбік дівчини — я ж казала тобі не приходити.
— Люба, не переймайся за мене, я відчуваю себе краще, хотіла зробити тобі сюрприз та й познайомитись з твоїми колегами, які постійно крадуть тебе у мене, — Наталі нагадувала зовнішністю лисицю, ні, вона не була руда, мала високий хвіст темно-темного довгого прямого волосся, але щось у її рисах, чи в її ледве примруженому погляді, чи ласкаво-погрозливому тоні, казало: "ця жінка наймиліше стерво", — та і не розділити спалення опудала Гая Фокса з тобою — це нечуваний гріх.
— Так, звісно, — зітхнула Демі, витягуючи з себе ледве помітну посмішку, — це Меган, вона в нас офіціантка, — Меган відкинула вгору два пальці, іншими стискаючи келих шампанського, та легенько помахала рукою, ледве не виплескавши на себе напій, — Це наш директор, містер Форсі, — Демі вказала на високого лисуватого чолов'ягу, що сидів за столиком біля вікна зі своєю дружиною у яскраво жовтій сукні, яка наче світилася від ультрафіолету в затемненому закладі, — Десь там біля музичного програвача має бути Джейкоб, ти одразу зрозумієш, що це він, бо те дурко вирішив вдягнутися як V з коміксів, причепив червону літеру собі на капелюха, і ходить вдає з себе супергероя. А за дальним столиком зібралася кухня, у них завжди своя вечірка, бо більшість з них майже не розмовляють англійською, Івана і Катаріна чи то з Польщі, чи то зі Словакії, Олвен і Данієль з Португалії, не знаю як вони всі разом спілкуються, але проходячи повз я чую лише якісь імена політиків або назви рок-бендів та щось на кшталт "чікен кура галіна флетбред". Всі інші, кого я знаю, мабуть, вийшли випалити по косячку до заднього виходу, тут ще зібралися працівники з наших закладів в сусідніх містах, я пам'ятаю лише того рудого в картатому плащі і леприконському котелку, — вона кивнула головою в бік Марка, який стояв біля входу і вітав всіх зняттям свого дебелого котелка, щедро присипаного блискітками впереміш із сажею, — бо він приходив на заміну до нас якоїсь суботи, коли був щорічний Бристольський фестиваль і нам не вистачало штату.
— Ось в цьому я і сумую за сферою обслуговування, можна зустріти багато цікавих людей, абсолютно різних, збиратися після до біса завантаженої зміни десь на задньому дворі чи на складі, перехилити чарочку, накуритися і обговорити постійників. З цього всього я можу лише перехилити чарочку, — Наталі зробила крок за Меган і опинилась прямо біля зони замовлення бару, де всього за метр стояв Драко і вперто помішував коктейль довгою ложечкою, геть не дивлячись у бік дівчат, але нашорошуючи вуха. Чоловік повільно перевів погляд на Наталі одночасно витягуючи ложку зі склянки, вуста склалися у тоненьку обслугову посмішку, хоча очі були серйозними.
— А я Драко. Драко Мелфой. Бар-менеджер цього закладу, — він невимушено сановито сперся руками на стільницю, — Майстер настійок і експериментатор, бажаєте спробувати щось цікаве? — він посміхнувся кутиком вуст, примружив очі, та відступив трохи вбік, — У нас є гречана медівка, лимончело, настояний калган, пряне вино...
— То ти і є Майстер настійок, — перебила його Наталі, покошуючись на Демі, — цікаво... Я буду вино. Червоне сухе.
— Наті, може тобі краще щось безалкогольне? — обережно запитала Демі.
— Демс, я вже сказала, я відчуваю себе краще. Тим більше я маю припущення щодо Драко, Драко Мелфоя, — вона наче навмисно промовила його ім'я з такою ж інтонацією як і він сам, — вірю він й справді майстер свого діла, тому ж чому й не випити. У такій приємній компанії...
Драко зловив її за годину, вона тільки забігла на склад взяти трохи льоду. Він сидів там вже добрих 15 хвилин, передивляючись склянки з прянощами, стелажі алкоголю та коробки з трубочками для коктейлів, думаючи про все, що було між ними на цьому складі. Як вони разом робили переоблік, чи як вони клеїли геловінські прикраси на приладдя, як цілувалися, як його пальці стискали м'які сідниці, як він намагався однією рукою зібрати у хвостик її не дуже довге волосся, щоб відтягнути голову і оголити ділянку на шиї, як вона хрипло шепотіла його ім'я, а губи пахли кавою з ірландським віскі. Як вони сперечалися про походження відомих коктейлів чи кавових зерен, і аргументи завжди закінчувались палким сексом. Він згадував, як вони гуляли після роботи міським парком, лив морозний дощ, але вона дозволяла його крижаним рукам проникати під пальто, під джемпер, та пестити її голе тіло. Вони розмовляли про все на світі, про важливість сну для ментального здоров'я, про теорії філософських напрямків, про політику, про книги, про нових дівчат Джейкоба, кепкували з довгої бороди сантехніка, що лагодив їх рукомийник. Але жодного разу, жодного, вона не сказала, що з кимось зустрічається. Точніше, не так, живе з кимось уже 3 роки. Він прекрасно чув, як Наталі розповідала про всі їхні пригоди в Римі, коли вони запізнилися на літак і їм довелося спати у якогось знайомого вуличного музиканта, що жив на даху театру, як вони втікали по узбережжі Малаги від занадто агресивної чайки, що хотіла вкрасти їхнє буріто, як працювали рік у відомому ресторані при готелі у Лондоні, де Наталі була її менеджеркою і звільняла всіх хлопців і дівчат, що давали щонайменший натяк ревнувати Демі до них. Як вони перебиралися до Бристоля та загубили валізу з домашнім одягом і перші дні ходили в квартирі або голі або у верхньому одязі на білизну, і як до них прийшли знайомитись сусіди з канапками, а вони не впустили їх всередину, просто вирвавши з рук тацю.
— Скажи, у тебе якийсь нездоровий потяг до твоїх шефів?
— Господи, — підстрибнула Демі, застанута зненацька, — Драко. Я казала їй не приходити сюди, не хотіла вас знайомити, бо це якось незручно, але їй хотілося з вами усіма познайомитися, вона любить феєрверки і багаття, ми раніше збиралися з моєю родиною в Лондоні, бо Наталі сирота. Та ще й вона така квола останнім часом, хвороблива.
— Незручно!? Що, блять? — Драко був шокований, як Демі спокійно про це говорила, — І ти що хочеш? Щоб я поспівчував, що у неї, бідосі, немає сім'ї аби святкувати з ними, і це якось має виправдати, те що було між нами і те, що ти приховувала від мене, що живеш з кимось? — він кипів, але не хотів, щоб їх почули, тому шипів нахиляючись до неї. Демі тримала в руках пакетик льоду і дивилась на Драко розгубленим поглядом.
— О... Чекай, то ти не знав... - прошепотіла вона на видиху, — але ж я... Але я згадувала про неї при друзях чи коли розповідала про автоімунні захворювання. Я не розумію, — вона все вже з недовірою втупилась прямо у вічі Драко.
— Ти не казала, — холодно відрізав хлопець заперечно трясучи головою, — А навіть якщо ти згадувала це ім'я, я, бляха, поняття зеленого не мав, хто така Наталі. Я думав, то якась твоя знайома і ти для зручності, коли розповідала використовувала імена.
— Але я ж писала в своїй анкеті на прийняття на роботу. Я була певна, що ти в курсі, і тебе влаштовує все.
— Та не читаю я тих бісових анкет! Мені до сраки, до сраки, Демі! Я почуваюсь зараз повним ідіотом. І ти в цьому винна, бо ти не могла на березі розставити всі крапки над "і".
— Драко, мені подобалося все, що між нами відбувалося. Я була така втомлена, ми з Наті постійно сварилися, вона була знесилена після лікування. До того як їй поставили діагноз ми теж сварилися. Я хотіла з нею розійтися. Вона, знаєш... її трохи заносить з ревнощами. Але, Драко, я не можу її кинути. Не в такому стані. Я обіцяла їй, вона мені дорога, хоча я вже не кохаю її тим коханням, що було перші роки.
Драко мовчав. Лід танув і капав на підлогу. Демі намагалася вловити його погляд, але Драко на неї не дивився, відвернувся кудись униз вбік.
— Ця хімія між нами, невимушена атмосфера, ці наче недомовки, я щиро вірила, що ти все розумієш і приймаєш правила гри. Драко?
— Я вважав, що ці всі ігри в "не пару" були через те, що я твій шеф. Але очевидно робоча ієрархія тебе мало хвилює, — огризнувся Драко.
— І що тепер? - вона ніжно благально поглянула на нього. І він відповів на погляд.
— Я не знаю, Демс. Ти подобаєшся мені, я не можу це викинути з голови і не відчувати. Навіть зараз, коли злюся на тебе. Я просто почуваюсь наче, типу, зрадженим чи скоріш обманутим, — він провів рукою по чолі, дивлячись в гору, кудись на софіти обвиті сірим павутинням, — Не думаю, що така ситуація була б для мене дуже принциповою, я люблю проводити час з людьми, які мені подобаються, до того ж не люблю, коли цього часу забагато, мені треба особистий простір. Але я б був більш радий, якби я ще з самого початку розумів, що відбувається. А що тепер... тепер я піду пити і веселитися. Потім спалимо те бісове опудало з тобою і твоєю пасією, а ти не вздумай класти цей пакет знову у морозку, бо я змушу розбивати крижану глибу мадлером, — він вилетів зі складу так швидко, що Демі геть не встигла щось відповісти, лише напружено видихнула.
Драко дрімав, спершись головою на шибку, брови були напруженими від думок, що лізли в його сон. Він прокручував в голові дурнувату цитату, якою з ним поділився містер Форсі, про те, ще переїзд в інше місто не розв'язує твої проблеми, бо ти завжди береш себе з собою. Авжеж, директор не був у захваті, що його найкращий бармен звільняється, але пан Форсі напрочуд проникливий та розумний чолов'яга, не міг посперечатися з тим, що Драко так дійсно буде краще.
Дурня та цитата. Повна дурня. Я тікаю не від проблем у собі, я залишаю ту пришиблену лиску з її бідами в голові. Хай бляха робить, що хоче, мені до одного місця.
Він намагався не брати участь у їхніх стосунках. Його цікавила лише Демі. Демі... чарівна, розумна, ніжна, сексуальна Демі. Але єдиним мінусом було те, що її маніпулятивна сучка не дає їй свободи. Це ніяке не кохання. Вона бачила, що Демі важко приглядати за нею, піклуватися її станом, а Демі начебто і не проти маніпуляцій. Чи вона не бачила, що Наталі "гіршає" коли Демі затримується на роботі? Чи коли йде у кафе в свій вихідний "попити кави"? А Драко не подобається, коли хтось йому заважає і поводить себе ще більш егоїстично, ніж він сам. Пережити її зверхні інтонації? Знайшла дурня, у знущаннях він переплюне геть самого Грінча. Йому все остогидло, остогидло те, коли вони цілуються він ненароком думає, чи не явиться зараз Наталі і забере його коханку. Один раз він навіть вирішив закінчити ці недостосунки, але як можна цілковито розійтися з кимось і при цьому щодня бачити цю людину на роботі?
Хтось голосно луснув колесами валізи по столику між кріслами і Драко розплющив очі. Поїздка була короткою, навіть подрімавши, він не відчув зміни атмосфери, настрою чи чого-небудь, щоб йому не було так гидко.
Він винайняв квартиру у самому центрі Ньюпорта, з видом на річку у будинку біля парку. Заплатив одразу за пів року, аби не думати про те, щоб повернутися назад, аргументуючи грошовим внеском. Однак, Драко не надто переймався грошима, можливо тому, що ніколи не мав з ними проблем. В нього була висока зарплатня, хоча він навіть не дивився наскільки, просто клав всю суму у гаманець і купував все, що хотів. Одного разу вони з Меган зустрілися у продуктовому, та просто звіряла цінники на товарах, нічого не купуючи, а Драко просто клав продукти в кошик геть не дивлячись. Меган присвиснула поглядаючи на його товари.
— То ви, пане, аристократ. Вина, дорогі спеції, а це що? Лобстер?
— Ой, вибач, що мої продукти зачепили твою пошарпану злиднями дупцю, — саркастично відрізав Мелфой.
— Я бачила, як ти тиждень тому замовляв таксі від кафе до Темпл Авеню, туди йти 15 хвилин! — не заспокоювалась Меган.
— Тоді був дощ, нащо йти під дощем, якщо можна не йти під дощем?
— То він ще й боїться намочити чубчика, скільки тобі платить Форсі? Бо навряд чи ці гроші ти заробляєш чайовими, по-перше, я знаю який контингент ходить до нашої забігайлівки, по-друге, я знаю, що ти навряд чи найввічливіший бармен якого я бачила, і навіть твоя витончена моська тебе не врятує.
— Меган, йди куди йшла, яке тобі діло, як я витрачаю чесно зароблені гроші, але наостанок додам, що в мене вдома є ще колекція антикваріату 17-го сторіччя. Це так просто, щоб ти мала на увазі, — єлейним голосом проговорив Драко.
— От чванько, — хмикнула Меган і пішла в інший ряд.
Щодо колекції Драко майже не збрехав, хоча він гадки не має звідки вона в нього і якого вона сторіччя. Він робив припущення, що його підліткові роки були настільки насичені експериментами з алкоголем, що він купував усе що криво лежало і не пам'ятав на ранок. В його квартирі в Бристолі були дивні заштамповані сувої пергаменту написані незрозумілою мовою, декілька довгих сірих пер зв'язаних між собою помаранчевою стрічкою, чудернацька шкатулка з вирізьбленим левом, на вигляд старезна та не дуже дорога, можливо її продавали через її вміст, але Драко так і не зміг її відкрити, як не намагаючись, також була колекція мідних та олов'яних невеличких казанків, був і старенький неробочий радіоприймач, набір витончених срібних ножів, якими Драко так і не наважився скористуватися, бо не хотів їх бруднити, з десяток крихітних пляшечок з рідиною, спочатку юнак вирішив, що це парфуми, але жоден із запахів йому не сподобався, окрім одного, що ледь-ледь віддавав кавою з чимось цитрусових і пряним, але аромат був якийсь жіночий, тому він просто залишив все на полиці, на випадок, якщо забуде про якесь свято своєї дівчини, якби вона в нього була, як і невеличку вишиту бісерами сумочку на довгій тонкій ручці. Також на його антикваріатній полиці стояла довгенька коробочка, внизу вона була дерев'яна, а зверху наче скляна, та непрозоре скло не давало побачити вміст, але там точно щось було, щось невеличке, що глухо калатало, якщо потрясти. Драко намагався розбити її і молотком і кидав на підлогу, але та не піддавалась, тому він просто вирішив залишити її, як і весь той брухт з полиці, за невідомої йому причини.
Хоча зараз, затягуючи свою важку валізу на третій поверх, Драко трохи жалкував, що не розпродав цей сумнівний антикваріат ще в серпні на Бристольському аукціоні.