Work Text:
Ірен заїбалась.
За таке слівце мати б її присоромила, а батько б розсміявся, та двадцятичотирьохрічній Ірен було не до сміху і тим паче не до настанов матері, з якою вона до того ж не жила останні роки три. Та заради того, щоб не жити з батьками, довелося так багато працювати, що голова йшла обертом. Добре, що до кінця університету залишилося всього півроку. Захистить диплом і тоді залишиться лише ця неймовірна крута робота, з крутою зарплатою і просто неймовірними понаднормовими…
Величезна будівля офісу нависала над спиною Ірен, а вона просто стояла на вулиці і думала, що далі. З кожного магазина навколо до неї долинали різдвяні пісеньки. Клятий Сінатра вже в печінках сидів зі своїм "Лет іт сноу" та "Джингл белз", тож навіть якби Ірен втратила лік дням, то цей блакитноокий, давно мертвий дядько точно б нагадав їй, що сьогодні ― Святвечір. Саме тому їй, до речі, не дали засидітися в офісі до десятої, як зазвичай, а виперли, як і всіх, о пів на сьому. Точніше о шостій, просто Ірен була доволі вперта. Але повертаючись до Святвечора.
Ірен розгорнулась і поволі покрокувала до парковки, невдоволено кривлячись від кожного кроку: туфлі-шпильки з кожним кроком нагадували їй, що треба було брати на розмір більше, а паркуватися сьогодні ― ближче. Та вже не так важливо.
Зазвичай Святвечір і Різдво вона проводила у батьків. Сідала на літак і вже за півтори години була не в Нью-Йорку, а в Торонто, біля завжди прикрашеної ялинки, теплого каміна і нотацій матері, що завжди була чимось в ній невдоволена: мішками під очима, манікюром, або ж фасоном спідниці. Та цього року Ірен вирішила забути купити квиток і залишитися на Різдво вдома. Відпочити, прийняти гарячу ванну, почитати книжку, або ж вибратися на гулянку разом з сусідкою, Джорджією. Втім, вчора ввечері Джорджія заявила, що в їх квартирі буде різдвяна вечірка, прийде купа народу і Ірен просто зобов'язана познайомитися з кожним хлопцем на ній.
"Знайдеш собі чоловіка і скинеш напругу", ― весело підморгнула їй Джорджія.
Ірен їй прямо сказала, що прищаві підлітки, яких зазвичай її сусідка притягала до них на вечірки, цікавлять її не більше, аніж конференція букіністів, тому Джорджія може проводити свою різдвяну вечірку, однак без Ірен. Власне тому зараз Ірен і не надто поспішала додому. Там будуть всі ці нахабні молоді хлопці, що дивитимуться на неї виключно як на розвагу на одну ніч і абсолютно не готові терпіти Ірен на ранок. Особливо коли вона з лайкою буде шукати чим би зняти симптоми похмілля…
Коротше, ні до батьків, ні додому Ірен їхати було не можна. А що тоді було можна? Зняти номер в готелі і все ж прийняти ванну з келихом вина, або ж піти по різдвяних барах та підчепити якогось цікавого хлопця, з якого прищі вже зійшли. Тільки от треба щось вирішити зі взуттям, бо весь вечір на цих бісових шпильках Ірен не витримає. Треба заїхати кудись, купити кросівки, поки магазини ще не закрилися, і тоді…
Ірен брудно вилаялась. Вона саме підійшла до свого місця на паркінгу і лише зараз помітила, що тут розігралась неабияка сварка. Місце для стоянки було зручне, популярне, однак схоже ця популярність зіграла з Ірен дурний жарт. Просто перед її біленькою Кіа, сталась аварія: двоє придурків-автолюбителів не розминулися і тепер мали по глибокій вм'ятині на своїх машинах, через що і лаялися, як матроси. Воно б і не хай, однак їх машини абсолютно заблокували виїзд кільком іншим і не було схоже, що власники цих автомобілів планують, або ж навіть можуть відігнати свій транспорт подалі і продовжити сварку нікому не заважаючи. Саме тому Ірен брудно вилаялась.
А поруч з нею хтось також вилаявся. Тим самим лайливим словом, майже синхронно.
Ірен позирнула на нього. Він позирнув на Ірен: високий чорнявий чоловік в синьому пальті, стильній сірій сорочці під ним, в чорних джинсах заправлених у високі шкіряні чоботи та з чохлом під гітару на плечі. Його волосся було скуйовджене, а сорочка трохи обтягувала груди.
"Ого. Красень", ― майнуло в голові Ірен. Можливо цікавий хлопець знайшов її швидше, ніж вона очікувала.
― Це твоя машина? ― спитав незнайомець, кивнувши на Кіа, і Ірен накинула йому ще десять балів у своїй стобальній шкалі ідеального чоловіка за цей чудовий баритон.
― Моя. А це, мабуть, твоя, ― вона подивилась на чорну Тойоту, яка теж опинилась заблокована горе-водіями. ― Випадково не плануєш виклик таксі?
― Прийдеться, ― незнайомець повів вільним від гітари плечем. ― Куди тобі їхати?
― Ще не визначилась, ― Ірен весело і чарівно всміхнулась. Не те щоб музиканти були в її смаку. Був у неї колись хлопець-музикант, мріяв підкорити світ своїм скавчанням в мікрофон, та замість того, щоб писати музику, частіше курив травичку під пиво, чим остаточно згубив голос. Через це Ірен думала про музикантів, як про доволі безвідповідальних людей, однак цьому красеню вона була готова дати шанс її перевпевнити. ― А куди їдеш ти, гітаристе?
Той криво всміхнувся: відтягнув лівий куточок рота, в той час, як правий лише привіднявся. Як не дивно, це його ні краплі не псувало.
― В Бокс, знаєш таке місце? Маю там виступ за півгодини з гуртом. Якщо цікавишся рок-музикою, запрошую послухати і випити щось за мій рахунок.
― Звучить аж надто спокусливо, ― Ірен подумала, що "Бокс" звучить навіть дуже не погано, ― я не відмовлюсь, якщо після концерту ти складеш мені компанію за коктейлем, гітаристе.
― Чом би й не скласти? Якщо дочекаєшся мене, звісно, ― він всміхнувся і підставив їй правого ліктя, запрошуючи до короткої прогулянки до місця де було б реально спіймати таксі. ― Як мені знайти тебе на ім'я, чарівна бізнеследі? На той випадок, якщо загубишся в залі.
― Можеш покричати зі сцени "Ірен! Де ти, люба?" і якщо твоя музика не змусить мене втекти раніше, я помахаю тобі білою хусточкою, ― весело відказала Ірен, беручи гітариста під руку і вирушаючи разом із ним до краю вулиці. ― А як мені знайти тебе, якщо ти раптом про мене забудеш на сцені?
― Не забуду. Однак бармену можеш сказати, щоб всі напої, які тобі захочеться скуштувати він записав на рахунок Себастьяна Морана.
― Я обов'язково так і зроблю.
Таксі вони впіймали швидко, доїхали, як не дивно, теж і навіть в жодному заторі не застрягли. Дорогою Себастьян Моран був не надто говіркий, однак сказав і назву свого гурту, і що грали вони якийсь легкий рок. Ірен же обіцяла прослухати хоча б три пісні і у випадку фіаско закидати Морана оливками.
― Чому оливками?
― Бо навряд на барі будуть помідори, чи тухлі яйця.
Моран на це всміхнувся. Не злякався, не напружився, а прийняв жарт, як жарт. Впевнений в собі… Плюс п'ять в персональній шкалі ідеального чоловіка. Він вже обігнав останнього хлопця, з яким Ірен зустрічалась аж місяць, а з Мораном вона знайома буквально хвилин п'ятнадцять. Багатообіцяюче.
Таксист висадив їх біля чорного входу, Моран впевнено штовхнув двері і поманив Ірен за собою. В технічних приміщеннях клубу "Бокс" було тісно і шумно, схоже всередині вже йшов розігрів, бо гудіння голосів було чутно через стіни. Пройшовши вузький коридор, Моран відкрив двері з написом "гримерка" і знову ввалився першим.
― Фреде, маєш запасне взуття? Спортивне бажано. Леді хоче залишитися послухати музику, але я думаю на підборах буде не надто зручно, чи не так? ― він позирнув через плече. ― Можеш залишити пальто тут.
Ірен здивовано скинула брови. В гримерці пахло лаком для волосся і цигарковим димом. Окрім Морана тут було ще четверо хлопців: двоє білявих, схожих як брати, один дрібний, чорнявий, до якого саме і звертався Моран, бо саме він поліз ритися у сумці, і один нормального зросту, з каштановим волоссям і приємною посмішкою.
― А леді має квитка? ― спитав він, продовжиючи м'яко посміхатися.
― Я оплачу леді квиток, ― відказав за неї Моран, скидаючи з плеча гітару і знімаючи пальто. ― Ірен, знайомся, зліва на право: Альберт-засранець, Луїс, Вільям і Фред. Це наш гурт, ми сьогодні розважатимемо натовп. Хлопці, це Ірен.
― Просто "Ірен"? ― хлопець на ім'я Луїс, який виглядав ненабагато старшим за школяра, здивовано поглянув на неї.
― Поки "просто Ірен", ― весело відказала вона, дивлячись йому прямо в очі. ― Ми познайомились п'ятнадцять хвилин тому, тож я ще не вирішила що варто вам розказувати окрім імені.
― Обачно, ― прокоментував Вільям, здається. ― Моране, ти розіграний? Нам за десять хвилин виходити.
― Звісно ні, на вулиці майже нуль, ― похмуро відказав Моран, розкладаючи гітару. Чорну, так само як і його машина, чи джинси зі взуттям. ― Втім, десяти хвилин буде достатньо.
― Я в тобі не сумніваюся, ― відказав Вільям, а потім вічливо кивнув Ірен. ― Перепрошую, нам треба підготуватися до виступу, тож на жаль не зможемо приділити вам потрібної уваги.
― Тобі їй увагу приділяти і не треба, ― мовив Моран, забираючи у Фред пару трохи потертих, але доволі пристойно виглядаючих кедів. Здається, вони навіть були потрібного розміру. З ними, і вже з гітарою, шо висіла на ремені через його шию, він підійшов до Ірен, майже впритул, затуляючи широкими плечима від інших хлопців. ― Дочекайся мене, чарівна Ірен. Весь бар до твоїх послуг, як і взуття мого друга.
"Плюс десять за уважність", ― майнуло в голові Ірен, коли вона забирала з його рук кеди.
― Тепер у мене я дуже вагома причина дочекатися, ― відповіла вона, дивлячись просто в його горіхові очі. ― Хоча б для того, аби повернуту Фреду взуття, чи не так.
― Так, було б не погано, ― відгукнувся Фред. Моран всміхнувся.
― Я проведу тебе до залу. Не відмовляй собі в розвагах.
Перевзувалась Ірен вже за сценою. Трохи подумавши, вона залишила туфлі шпильки прямо там, десь в купі кабелів: може хтось знайде цей жах і зрадіє. Вона ж їх більше ніколи не вдягне.
Без підборів вона ледве сягала Моранові плеча, однак це їй навіть подобалося. Перш ніж пустити її через двері в залу, Моран перехопив Ірен за зап'ясток.
― Якщо тобі раптом не сподобається музика, я хочу знати чому, ― сказав він, дивлячись на неї уважно. ― Можеш зачекати у кімнатах відпочинку на балконі. Це так, про всяк випадок.
Ірен не втримала посмішки: така завбачливість, що повністю видавала у Морані небажання її відпускати так просто, підкупала.
― Я зачекаю, ― сказала вона і м'яко провела пальцями по його щоці. Жодного натяку на бороду, шкіра гладенька. Ідеал, а не чоловік, чорт забирай, як від такого втекти? ― Але і ти не затримуйся.
― Само собою.
В залі було шумно, саме закінчувала пісню група розігріву. Слухачі вешталися по залу, хтось сидів за столиками, хтось дурів під сценою. Народу було достатньо, що могло свідчити або про популярність гурту, або ж про гарну якість алкоголю тут. Друге Ірен перевірила одразу, зайнявши місце на стійкою та замовивши на ім'я Морана мартіні. Напій пішов гарно, а перш ніж Ірен встигла занудьгувати, роздивляючись незвичний інтер'єр клубу що поєднував елементи старого бару (навіть люстру зі свічками підвісили над сценою) і сучасного нічого клубу з неоновою підсвіткою, на сцену вийшли хлопці з гримерки. Зал привітав їх криком, від якого заклало вуха.
Ірен хмикнула: отже популярний все ж гурт, а не алкоголь. Що ж, це цікаво.
Перші дві пісні Ірен ще провела біля бару, насолоджуючись голосом одного з білявих братів, старшого здається, та потужними гітарними рифами Морана, а потім не втрималась і пішла в натовп. Алкоголь починав бити в голову, а вона ж приїхала сюди саме розважатися, чи не так? Музика чудово пасує для цього, здається вона навіть чула третю пісню на радіо, дійсно потужна і гучна ― те що треба, аби вибити з голови останні "дорослі" думки про нерозумність всього, що вона робила цього вечора.
Гітарні соло у Морана були чудові. Просто неймовірні насправді, востаннє щось подібне від звуку електрогітари Ірен відчувала ще в підлітковому віці, в школі, коли слова кожної нової хітової пісні хотілося набити на шкірі татуюванням. Зараз вона наче повернулась в той простий, майже безтурботний період, коли стрибати під музику було не соромно, коли розпущене волосся було нормою, а не рідкою можливістю розслабитися. Мати це б все зараз би розкритикувала, звісно, але Ірен було наплювати що там думає про неї мати зараз.
Ще три пісні і один коктейль, випитий прямо стоячи та пританцьовуючи під музику, і Ірен вже підспівує майже знайомій пісні, та весело ловить погляд Морана на собі. Вона якимось чином опинилась під самою сценою, з сорочкою, що розстібнута вже аж на два ґудзики! Що ж, рівно стільки знадобилося, що привернути увагу цього гарячого гітариста, що мало того, що видавав потрясні соло, та ще й примудрявся паралельно до цього курити цигарку прямо на сцені. А ще він закотив рукави сорочки і, боже, які ж в нього руки. Сильні, жилаві, великі. Пальці захоплюють мало не половину грифу гітари і можливо саме тому черговий риф дражнить найглибші струни в душі Ірен. Приємно дражнять, так що хочеться стрибнути, вилізти на сцену, і зробити щось просто неймовірне і водночас дурне з цим Себастьяном Мораном, з яким вона перекинулась добре як десятком фраз.
Та для цього вона ще випила недостатньо. Саме час це виправити.
Поки Ірен відходить до бару, гурт починає грати якусь ліричну композицію. Вона б мала бути чіпляючою, тужливою, та голос соліста вже приївся й Ірен рада, що відійшла саме на цій пісні. Та поки бармен робить їй "Секс на пляжі", в пісню вступає другий голос. Низький, трохи хриплий, і він наче додає чорно-білій мелодії кольорів, змушує в животі Ірен щось скрутитися, а саму Ірен швидко обернутися.
Біля мікрофона, звісно, Моран. Перебирає струни, співає, прикривши очі. І цей чоловік справді боявся, що вона втече з його концерту? Не на ту напав, Себастьяне.
Як на смак Ірен, концерт закінчився надто швидко. Скільки вони встигли зіграти? Десять пісень? Дванадцять? Вона лише розігрілась, встигла випити лише три легких коктейлі, а вони вже йдуть зі сцени. Засранці… Втім, коли за кілька хвилин, біля неї на барі з'являється Моран, це майже компенсує відсутність подальшої гарної музики.
― Бачу тобі більш ніж сподобалось, ― каже Моран, простягаючи бармену зім'яту купюру. Той приймає, не дає решти, однак виставляє для Морана склянку з віскі, здається. ― В будь-якому разі ти досі тут і не тікаєш від мене.
― Тікати? Та я готова просити в тебе автограф, ― Ірен сміється і жестом просить бармена повторити останній свій коктейль. ― Тут всі гурти сьогодні такі круті, як твій?
― Хотів би я порекомендувати когось, хто виступає наступним, але… ― Моран знову криво всміхається і зробить ковток свого напою. ― Судячи з твого погляду, тобі не вистачає розваг, чи не так?
― Ти дуже уважний, ― Ірен примружується. ― У тебе є пропозиції, Себастьяне?
― Є, ― він робить ще один ковток. ― Покладаєшся на мій смак в розвагах?
― Твій смак в музиці мене не підвів, тож і на смак в розвагах покладуся.
― Тоді поїхали. Знаю одну вечірку, де музика не гірша, а до випивки пригощають піцою.
― Звучить майже неймовірно, ― Ірен майже махом випиває свій коктейль. Моран допиває віскі. ― Поїхали.
Поки вони пробиваються крізь натовп, Моран розповідає про те, як Фред перенервував перед виступом і забув улюблені барабанні палички. Розповідає кумедно. Ірен сміється.
Дорогою до вечірки в таксі, Ірен розповідає про Джорджію і вечірку вдома. Каже, що любить вечірки, але не ті, де її хочуть закрити в спільні з першим-ліпшим хлопцем. Моран всміхається і киває з розумінням.
В квартирі, до якої їх підвозить таксист, вечірка вже в розпалі, однак тут доволі прохолодно, наче опалення вийшло з ладу. Хазяйка квартири висне на шиї Морана, але якось по-дружньому, навіть не намагається поцілувати, зате Ірен цілує в щічку, каже бути як вдома і навіть приносить свою спортивну кофту, щоб було тепліше. Спортивна кофта з сорочкою та офісними штанами виглядає дивно, та Ірен плювати.
Моран тягне її на кухню, де вони разом, під шум вечірки, з'їдають цілу не маленьку піцу, жахливо гостру, та на біса смачну. Холодне пиво допомагає остудити пекучий язик, але ним Ірен здається і перебирає. Бо тверезою вона б точно не сміялась з безглуздого, дурного жарту Морана, ще й завалившись на його плече. Втім, Морану, очевидно подобається, він і сам сміється, тільки не так неконтрольовано.
А потім хазяйка тягне їх в колектив, залучає до п'яної гри в "Правда чи дія". Ірен питають, чи вона поцілує сьогодні Морана. Вона жартівливо відповідає:
― Якщо Моран буде такий ласкавий трошки нахилитися.
Люди навколо сміються, Ірен теж весело, однак Моран цілком серйозно нахиляється і зазирає їй в очі.
― Так достатньо?
― Цілком.
Вперше вони цілуються прямо так, під поглядами купи незнайомих Ірен людей, друзів Морана, під їх веселий свист і оплески. Поцілунок смакує перцем, пепероні, пивом та цигарками. Жахливо смакує насправді та Ірен подобається, бо попри смак, Моран добре цілується, обіймає її за талію так, як треба і певно знає коли скористатися язиком.
За годину Ірен знає по іменах всіх, хто аплодував їх поцілунку. На ранок скоріш за все забуде імена, але не факт знайомства. За годину Ірен грає з ними в "я ніколи не" і дізнається, що Моран ніколи не спав з хлопцем, а Моран дізнається про неї, що вона спала з дівчиною. Здається він вражений, але приємно вражений.
― Чого ти так на мене дивишся? ― муркотить Ірен йому на вухо.
― Подумав, що як тобі подобаються і хлопці, і дівчата, то я певно дуже тебе вразив, як з усіх ти зустрічаєш Різдво зі мною.
― Ще не ніч, я можу і втекти, якщо почнеш казати нудні речі.
― Не втечеш.
― Чому такий певний.
― Бо тобі сподобалося зі мною цілуватися, ― Моран всміхається і знову цілує її, швидко, лише губами торкається, але Ірен не дає йому відсторонитися і легенько кусає за губу.
― Підловив, засранцю.
До десятої години Ірен, Моран, та і всі на вечірці п'яні, бо багато хто з них не робив багато цікавих речей, а горілки, як з'ясувалося, у господарки квартири було більш ніж достатньо. Ірен вже починала позіхати і думати про те, де б трошки подрімати, коли на її плечі хтось повис. І на Морановому теж. Хлопець, що весь вечір не знімав дурнуватих сонцезахисних окулярів, буквально провалився між ними на диван, через спинку. Гердер, здається.
― Мо-оране, Іре-ен, ― він весело позирає на них крізь скельця окулярів. ― Маю для вас пропозицію. Наша господарка підозріло довго не виходить зі спальні і там з нею кілька гостей… Тож як щодо того, аби приєднатися до маленького квартирного концерту двома поверхами вище? Здається їх гітарист саме обдовбався і їм потрібна заміна.
― Гердере… ― Моран хотів би вже заперечити та Ірен його перебила.
― Пішли, ― мовила вона скидаючи руку Гердера з плеча і прудко підводячись з дивану. ― Я не маю жодного бажання слухати сьогодні стогони в яких не беру участі. Що там за концерт?
― Оце настрої! ― Гердер теж прудко підхопився. ― Схоже ти вимушений приєднатися, Моране.
Моран закочує очі, але теж підводиться.
Сходовий проліт, ще один, ще. Квартира двома поверхами вище просторіша, тут більше народу, Ірен навіть впізнає декого, здається вони не перші втекли з попередньої вечірки.
― Моране! ― чорнявий хлопець здається Ірен знайомим, але вона ніяк не може згадати його імені. ― Ти нам потрібен!
― Я не сумнівався, ― зітхає Моран і сумно обертається до Ірен. ― Пробач, мені знову доведеться грати.
― Ну то й що? ― Ірен дивиться на нього з подивом. Її трохи гойдає, однак думки чисті. Здається. ― Я посиджу поруч, ти ж не заперечуєш?
Брови Морана злітають на лоба. Здається, про таку можливість він і не думав. А за хвилину вони вже разом займають місцинку перед слухачами, розчищену саме для музикантів в кутку. Для Ірен ставлять окремий стілець, та вона його підсуває майже впритул до стільця Морана і обійнявши коліна, притуляється до його спини. Моран тихо сміється, бурчить, що їй буде не зручно, та Ірен лише відмахується від нього, здуває волосся з лоба, що чомусь так нахабно лізе в очі.
Музика тут заколисує, як і вібрація спини Морана, коли він співає. Ірен, здається все ж засинає в якийсь момент, але музику все одно чує. Перебір струн, різкі акорди, стук дивної коробочки, що замість барабанів тут, скрипку, голос.
"Черговий самотній день, тут нікого немає окрім мене, о-о, я самотніший, аніж будь-хто може бути, врятуйте мене, перш ніж я зневірюсь"[1], ― співав хлопець і Моран тихо йому підспівував.
Ірен дрімала і думала, що дурна пісня. У Морана стільки знайомих, стільки друзів, до яких можна прийти в Різдво. Не те що Ірен, яка проводить його отак, з незнайомцями фактично… Хоча й нехай. Все одне це найвеселіше Різдво, що вона мала з дитинства.
Коли вона прокидається, спини Морана під щокою вже немає, та десь поруч лунає його сміх. Трошки сонних пошуків і з'ясовується, що той в оточенні інших гостей збирається грати в літрбол проти Гердера.
― Налийте і на мене, ― заявляє Ірен, підтягуючи до стола ще одну табуретку. ― Я вас зараз навчу пити, хлопці.
― Мене ма-ало ко-ому вдається перепити, ― весело каже Гердер, та язик у нього заплітається. Ірен сміється, Моран теж.
― Ми граємо на гроші, ― попереджає він. Ірен відмахується.
― От і добре, зароблю на таксі додому.
Вони п'ють ром з маленьких чарок. Ром на диво хороший, та Гердер програє на шостій чарці і біжить до туалету блювати від загальний свист.
Ірен знову сміється, так сильно сміється, що і її починає нудити. Втім поки вона може це побороти. Моран дивиться на неї весело, та його погляд вже пливе. Такий великий і такий не стійкий до алкоголю. Дурник.
Він здається ще за чотири стопки, кладе гроші на стіл і погойдуючись іде в туалет, з якого тільки-тільки виповз Гердер. Йому вслід свистять, Ірен знову сміється, до сліз, до гикавки, яка ж наче не так давно пройшла. Обличчя перед поглядом пливуть, стіни квартири навколо теж. Треба випити води, вмитися.
Вона піднімається, трохи не падає, перечепившись через ніжку стола. Її ловлять чиїсь не певні руки, що смердять пивом та сечею. Вона їх відштовхує і погойдуючись все ж крокує на кухню. В обличчя знову лізе волосся. Набридло. Тут є ножиці? Чи хоча б ніж? Ніж зійде. Ніж. Склянка. Вода. У воді щось плаває, Ірен не може роздивитись в напівтемряві. Ну і до біса.
Її вивертає в кухонну раковину і вивертає довго. Здається вона все ж перепила. Треба вибиратися звідси, подихати свіжим повітрям.
― Ти забруднила штани. І волосся, ― хрипло каже Моран за спиною.
― Плювати, ― відказує Ірен, витираючи рота.
― Я знайду штани на заміну, ― бурмоче Моран. На мить в очах прояснюється. Ірен бачить біля раковини ножа. Баче своє довге, світле, хвилясте волосся, в якому застрягли шматки виблюваної піци. Вона не вимиє їх зараз, а до ранку вони там засохнуть і безнадійно злипнуться.
Ну й нехай, їй вже остогидло доглядати за цим шикарним, довгим волоссям. Підстрижеться. Можна прямо зараз.
― Дуже радикальний метод розв'язання проблем, ― каже Моран із-за спини. ― Але вийшло трохи криво. Допомогти?
― А ти не зробиш кривіше?
― Дійсно, краще зранку до перукаря… Я штани знайшов.
― Клас… Допоможеш перевдягтися? Бо мені ще хріново.
― Якщо не заперечуєш.
Їх обох хитає, а кожен дотик відчувається неймовірно гарячим. Ірен раптом згадує свій п'яний секс з однокурсником. Здається вони були десь от настільки ж п'яні тоді. Однокурсник заснув на ній, так і не збудившись. Чи ні, це був інший… Той заснув, так і не діставши член. Так собі спогади.
Офіційні брюки спадають з її стегон легко і Ірен втомлено сідає на табуретку, аби вибратися з них остаточно і тільки потім згадує, що треба було б розутися. Нахиляється. Її мало не нудить.
― Ти аж позеленішала, мала, ― фиркає Моран і сує їй у руки склянку з водою, де тільки взяти встиг? ― Я сам, не рипайся.
І справді ж, знімає з неї кеди, виплутує з брюк, заправля стопи в джинси, піднімає погляд, ковзає коротко пальцями по її коліну і повертається до її вдягання.
― Агов, Моране, ― гукає його Ірен, коли він ставить її на ноги і остаточно втряхує в чужі джинси. Широкі, але неймовірно зручні. ― У тебе на мене не стоїть?
― З чого ти взяла?
― Я перед тобою в самих трусах сиділа, а ти не зреагував.
― Коли я стільки випив, у мене ні на кого не стоїть, ― хмикає Моран і відступає на крок. ― Тим паче на малих п'яничок, ― легенько тикає її в лоба. Мабуть, хотів між брів, а вийшло над лівою бровою. Промазав. П'яничка.
― Іди на біса, ― бурчить Ірен, відштовхуючи його руку. ― Пішли на повітря, мені погано.
― Ідем, звісно.
Вони знову на сходах, чомусь піднімаються. Чомусь Ірен холодно, та холод допомагає трохи протверезіти.
Нічний Нью-Йорк навіть на Різдво не спить. Сяє ліхтарями та вивісками як та ялинка. Моран дістає цигарку, запалює разу з третього, затягується димом. Від холодного, зимового повітря вперемішку з димом, щось в голові прояснюється. Щось заспокоюється, щось стає зрозумілішим. Щось проявляється, щось щезає. Вітер приємно холодить голову, лоба, потилицю, п'яти…
― Ти забув мене взути, ― бурмоче Ірен і бодає Морана в плече лобом. ― Мені тепер холодно.
― Точно… Зовсім холодно?
― Докури і підемо.
― Як скажеш.
Він знову затягується. Глибоко, жадібно. Видихає дим в нічне небо, таке темне, наче над містом світла розкрилась справжня чорна діра.
― Дай спробувати.
― Цигарку?
― Угу.
Він прикладає пальці з фільтром до її губ. Ірен вдихає, пускає дим в легені, глибше, глибше. Добре.
― У тебе і на цигарки гарний смак…
― Думаєш? ― Моран всміхається, теж затягується, а потім відкидає лише на половину спалену цигарку і різко підхоплює Ірен на руки. ― Ну все, пішли, а то ще щось відморозиш.
― Якщо ти мене впустиш, я тебе поб'ю.
― Це буде заслужено.
Від Морана пахне димом і одеколоном. Трошки віскі і ромом. Майже не пахне потом, але сорочка пахне ополіскувачем для білизни. Волосся пахне шампунем і зимою. Пальці пахнуть знову цигарками і милом. Чим пахне його щока, Ірен не пам'ятає, як не пам'ятає і куди вони пішли далі, після того концерту в квартирі. Чи пішли кудись взагалі? Хоча добре, вона пам'ятає біг ліхтарів за вікном таксі. Наче пам'ятає, та не певна, що це той самий вечір. Пам'ятає і теплі обійми. Пам'ятає як ноги знову відірвались від землі і як її несли. Пам'ятає як сіріло небо, та знову ж, не впевнена, що це було в той же день.
Хай там як, коли вона прокинулась в незнайомій квартирі під теплою-теплою ковдрою, голова майже не боліла, як не дивно. Тільки в горлі було так сухо, що хоч на стінку лізь. Втім, під рукою швидко знайшлася пляшка води.
Після води можна навіть було розліпити очі, оцінити яскравість світла, ще трошки полежати з закритими і тільки потім полізти шукати рукою телефон.
Початок третьої. І мільйон пропущених. Що ж, непоганий вийшов відпочинок… Ірен за звичкою тягнеться прибрати волосся за лоба, однак пасмо на лобі закоротке. Незвично коротке. Оце вже щось новеньке.
А, точно. Вона ж вчора нарешті підстриглась. Мати її вб'є… Втім, Ірен двадцять чотири, тож матінка може залишити свої думки про її зачіску при собі.
Ірен спускає босі ноги на підлогу, довго дивиться на незнайомі джинси на собі. Труси та бюстгальтер по відчуттях на місці, тож далі штанів справа не пішла. Добре. Але чому? Вона згадає, але трошки пізніше. Її ще трохи гойдає, коли вона проходить до дверей і виходить в коридор, суне на кухню та запах кави.
На кухні на неї чекає плечистий красень в самих трусах. Підтягнутий, жилавий, чорнявий… Моран, здається. Ім'я Ірен згадає пісніше.
― Сподіваюся ти живеш не в Бостоні, чи Нью-Джерсі, інакше таксі влетить мені в копієчку, ― каже вона, переступаючи поріг. Моран здригається від її голосу, обертається, супить брови. Схоже він теж тільки прокинувся і ще не встиг пригадати весь вчорашній день. Але воду їй в ліжко при цьому поклав.
― Ти?.. ― Моран супиться більше. Невже забув ім'я? От дурний.
― Бонд, ― серйозно відказує Ірен.
Якби знаки питання можна було передати виразом обличчя Моран би точно був в цьому найкращим.
― Джеймс Бонд, ― ще більш серйозно додає Ірен. А за мить не втримується і сміється, бо шоковане обличчя Морана варте цього дурнуватого жарту. ― Ірен, мене звуть Ірен, дурнику. Сподіваюсь на каву у тебе смак не гірший, аніж на музику та цигарки.
З цими словами, вона падає на один зі стільців коло обіднього столу і вичікувально дивиться на кавоварку на плиті. За вікном тим часом мете снігом. Сильно мете, а де саме Ірен полишила своє пальто, вона не пам'ятає. Ну й нехай, вона залюбки проведе цей день в цій трошки голій, але цілком затишній квартирі з цим трошки голим, але цілком затишним чоловіком, на ім'я Себастьян Моран. Якщо вже так вийшло, що Різдво вона зустріла не вдома, чи можна вважати Морана своїм подарунком? Навіть якщо ні, Ірен буде його таким вважати й хай лиш хтось спробує її перевпевнити.