Work Text:
я знаю
що кожен з нас помре
життя це божевільне кабаре
— Ми могли померти, усі, — Робін тремтячими руками тримає чашку з кавою.
— В перший раз, чи що, — Ненсі з цікавістю роззирається у домі Робін.
Батьки Робін поїхали на Різдво до родичів, яких Робін ледве знала, тому під поважним приводом домашніх завдань залишилася у великому порожньому будинку. Тато, звісно, був не дуже радий залишати доньку саму у Гокінзі, що не зовсім оговтався після того, що всі домовилися називати просто “землетрусом”, але Робін запевнила, що буде щодня телефонувати і звітувати, що все гаразд, і її ще не зжерли ніякі потойбічні потвори.
Перший день Робін ще якось спромоглася провести на самоті у мовчазній порожнечі будинку, навіть знайшла сили годинку полежати у ванні, почитати якісь дешеві комікси та розібрати безлад у шафі дворічної давнини. Але під вечір тиша почала тиснути, кожна падаюча з крана крапля або тріск паркету здавалися занадто гучними, один раз Робін чула якесь шкрябання на даху, але списала це на вибрики втомленого мозку. Вони стільки разів мало не здохли у клятому Навивороті, що навіть якби по даху лазив цілий демогоргон, Робін тільки б міцніше зачинила вікно.
Свідомість борсалася між повною апатією, коли Робін лежала на ліжку і тупо витріщалася у стелю, і нападами скаженої активності, коли мозок згадував, що Робін все ще досі жива, і з цим треба щось робити. Вночі пішов сніг, і коли Робін хотіла зранку прочинити вікно, рама ледь піддалася через товстий шар снігу на карнизі.
Я знаю
тут скрізь лише піски
койоти розтягли мої кістки
Робін ледь змусила себе полежати у ліжку до шостої ранку, стіни наче тисли на скроні, у грудях давило, ніби кожна пилинка, що осідала у легенях, перетворювалася на каменюку. Робін прочинила кожне вікно у будинку, ніби холодне ранкове повітря могло трохи впорядкувати безлад у голові. Краще б вона поїхала з батьками…
Робін прийшла до тями тільки тоді, коли почула шум двигуна автівки.
— Боже, що ти тут стоїш на ґанку у одному светрі?
Ненсі гупає дверцятами автівки та поспіхом піднімається рипучими сходами.
— Робін?
Робін розгублено сіпає рукави: справді, вона стояла на засніженій веранді у самому лише тонкому светрі та домашніх штанях ще від самого сходу сонця. Вона не може сказати, що трапилося, що саме змусило її вихолодити будинок та самій мерзнути на холоді кілька годин поспіль. Їй був просто необхідний цей ковток свіжого повітря, стіни кімнат наче випаровували задуху.
— Я знайшла твою кофтину, ти забула минулого разу у мене, вирішила заскочити. Тим паче ми після Різдва ще не бачилися…
Ненсі машинально щось говорить, стискаючи кофтину Робін в руках та уважно оглядаючи змарнілу постать на ґанку.
— Ти не тремтиш лише тому, що вже геть примерзла до підлоги. Ходімо у дім.
Робін ніяково кліпає, мозок сонно ворушиться, ніби не розуміє, що тут робить Ненсі, нащо вона взагалі стоїть тут зі звичним уважно-турботливим виглядом, нащо…
— Я… не одна з твоїх малих шмаркачів, не треба за мною бігати з шапками та рукавичками, — Робін хотіла сказати щось інше, але тупі мізки справді наче переохолодилися.
Ненсі не виглядає ображеною.
— Тобі треба зігрітися, а мені поговорити. А ще у мене в багажнику вже два тижні їздить пляшка якогось жахливого вина.
Робін нервово колупає бильця веранди, старе дерево посіріло, фарба облазила лусками. Батько кожної весни фарбував ґанок у нові кольори, але до осені кляте старе дерево все одно їжачилося скалками, які Робін постійно заганяла у пальці. Іноді геть не має сенсу лагодити те, що потребує заміни.
Я знаю
І вас це звалить з ніг
Дієвий спосіб старий як гріх
Ненсі відганяє автівку ближче до паркану, аби не заважала проїзду по вузькій вуличці.
— Ти досі не в будинку? Робін, ходімо, ти вже як крижинка.
Робін слухняно йде у вітальню, Ненсі мовчки зачиняє усі вікна, що бачить.
— Сильно курвить?
— Га? — Робін від несподіванки витріщається на гостю.
Ненсі зводить очі догори.
— Я не на роботі, і тут немає зграї неповнолітніх, за яких я відповідальна.
— Сильно, — киває Робін. — Дуже сильно курвить.
— Я розпалю камін? Чи він несправний?
Робін ледь розуміє, що хоче від неї Ненсі. Мозок ліниво ворушиться, ніби якийсь шмат життєво важливих функцій лишився там, у Навивороті. Вона все ще жива, вона має цьому радіти, має бути вдячна друзям, без яких її б точно щось зжерло у тій пекельній місцині. Але у голові пусто та холодно, хочеться згорнутися клубочком, нічого не робити і ні про що не думати, але від цього депресивного бажання теж стає неймовірно погано. Робін дуже подобається Ненсі, але що з того? Ненсі точно вважає її незґрабною дивакуватою дівчиною, яка просто випадково потрапила до їхньої компанії винищувачів нечисті. Звісно, Ненсі буде піклуватися про неї, але ж вона про всіх піклується, це у неї в крові. Захистити, розрадити, втішити.
— Якщо що, то нас всіх… трохи курвить.
Ненсі досить професійно розпалює камін, перевіряє, чи відкриті усі заслонки димаря, діловито йде на невеличку кухню, аби поставити чайник на газ. Робін вдячна їй за цю ініціативу, бо власні руки і ноги здаються важкими колодами, тіло починає тремтіти від холоду.
Ненсі нарешті всідається поруч.
— Або не трохи. Стів після минулої сутички з росіянами у тому торговому центрі зовсім здав. Вони… вони катували його, били, і тепер він зовсім не чує одним вухом, щось із барабанною перетинкою, інколи складно догукатися до нього. Ще в нього після цього мігрені, і… Стіву важко. А після того, що трапилося у Навивороті цього разу, і Едді… Єдине, що тримає зараз Стіва на плаву, це догляд за Мансоном, він не виходить з палати навіть вночі.
Ненсі уривчасто переводить подих.
— Про Гоппера я мовчу, Джойс сама дать раду своєму ведмедю, але ти уявляєш, в якому він стані, морально та фізично. Скоро буде вибух, і я б трималася подалі від епіцентру. Мансон пошматований, тільки-но перевели з реанімації. Од на межі нервового зриву, бо той кріповий чувак, який над нею ставив досліди, нарешті здох, і у неї… деякий зсув парадигми. Вона розгублена і знищена морально. Вілл все ще сіпається від Мозкожера у своїй голові, не знаю, чи справді там щось є, чи це його ще досі не попустило. Між Віллом та Майком теж щось відбувається. Лукас ходить до психолога, але чим допоможе психолог, коли тут були відкриті двері у бісове пекло.
Ненсі нервово посміхається та зводить очі на Робін, що тихенько сидить та уважно слухає, потроху приходячи до тями. За вікном знову починає падати сніг.
— Джонатану… теж важко, він став уникати мене, боїться нав’язуватися, боїться, що я буду для нього… емоційною обслугою, хоча ми твердо вирішили залишитися друзями. Але нехай так, все одно у нього є Арґайл, він знається на рекреаційному застосуванні трави, старший Баєрс принаймні не переживає це все на самоті, вони там наче зустрічаються. Робін, я веду до того, що ти не сама у цьому. Ми всі божеволіємо, ми не бісові супергерої, щоб пережити таке, а далі забути і піти займатися далі власними справами.
— Я думала… думала ти вже до цього звикла. Думала, що я одна така нервова боягузлива дурепа.
Робін відвертається до вікна.
— Боже, ні, звісно ні. Я веду до того, що нам треба триматися разом. В жодного дипломованого психолога у цій дірі немає досвіду, аби допомогти нам. Ніхто не зрозуміє нас краще, аніж ті, хто це пережив. Робін, будь ласка, не картай себе за все це, що б ти зараз не відчувала. Ми все зламані достобіса, кожен по-своєму, але… просто не тримай це в собі, не намагайся впоратися на самоті, воно тебе зжере зсередини.
Я знаю
Що кожного із вас
Кістлява забере як прийде час
Робін відчуває тепло тіла Ненсі зовсім поруч, мозок сіпається, наче прокидаючись від сну.
— А як… як ти себе почуваєш?
Ненсі сумно пирахає.
— Ну, я схудла на вісім кілограмів, в мене постійні кошмари, від яких я ще більше втомлююся та не сплю. Ще в мене стало жахливе ламке волосся, і третина з нього вже сива.
Робін мружиться, роздивляючись рівний темний колір волосся Ненсі.
— Це фарба, цей жахливий секрет знає тільки моя мама, яка мене регулярно фарбує.
Ненсі відводить убік кучеряве пасмо, на відрослих коренях справді виблискує сивина.
— Мені здається… що сивина це не так погано, — ледь вичавлює Робін, вперше маючи змогу роздивитися Ненсі так зблизька. — І ти… ти дуже красива в будь-якому випадку.
Ненсі посміхається, щиро та відкрито, і за цю посмішку Робін готова полювати за демогоргонами ще щонайменше рік.
— Можна… тебе обійняти? — Ненсі м’яко простягає руку.
— Звісно, — Робін здається, що вона зараз знепритомніє, і у Ненсі точно буде ще одна травма.
— Ми могли померти, ми усі могли померти, залишитися у Навивороті назавжди, — Робін розпачливо повторює, притискаючи до себе Ненсі.
Вони сидять на канапі, чіпляючись одна за одну так, що болять пальці.
— Але ми живі, ми вибороли це. І живі усі наші близькі. — Ненсі обережно погладжує брудне, скуйовджене волосся Робін. — І ми будемо жити так, щоб уся нечисть в Навивороті, усі пси, кажани, чи що там ще живе, ходити і тремтіли, боячись, що ми повернемося до них. Ми виграли, Робін, і ми живі.
Робін заплющує очі, відчуваючи, як швидко калатає серце Ненсі. Вона справді жахливо схудла, пташині ребра можна було намацати під светром.
Ненсі так близько, така тендітна та ніжна, всередині усе горить від бажання захистити її, зробити так, щоб хоч щось у її достобіса складному житті було приємним.
Робін морально струшується, наче собака, що вивалявся у брудній калюжі. Якщо їй справді подобається Ненсі — дуже подобається! — то вона має піклуватися про неї, а не тонути в жалощах до себе. Мозок наче щось нарешті пережував, Робін набирає повітря у груди.
— Ходімо… ходімо щось поїмо? Я щось приготую, треба ж тебе чимось відгодовувати.
Ненсі посміхається та киває.
— Ходімо, звісно. Я з радістю, сьогодні в мене немає ніяких планів.
Вуха Робін спалахують. Це що, натяк? Чи ні? Боже, як жахливо їй дається зчитувати ці соціальні знаки.
Танцюй і пий
Поки живий
Бо завтра буде пізно
Через півгодини Робін ставить перед Ненсі тарілку омлету з сиром, тости та згрібає на стіл усі соуси, що знайшлися в напівпорожньому холодильнику.
— Я інколи просто жахливий кухар, і…
— Боже, Робін, я давно нічого не їла з таким задоволенням. Ти чудово готуєш.
Робін знову червоніє — добре, що хоч щоки не відморозила.
— Каву? Я вмію робити в турці, бо кавоварка зламалася півроку тому.
— Я буду дуже вдячна.
Ненсі посміхається, справді швидко знищуючи усе, що було в тарілці.
— Пропоную потім переповзти до вітальні та допити нарешті пляшку того вина під якусь дурню по телевізору.
Робін погоджується. Матір божа, вони будуть пити вино з Ненсі Віллер, одні в порожньому домі, нікуди не поспішаючи та нікого не чекаючи. Це так жахливо схоже на побачення, і Робін боляче розуміти, що Ненсі сприймає це як дружні посиденьки. Напевно.
Ненсі вже принесла до вітальні відкорковане вино та келихи, Робін захопила залишки сиру з холодильника.
— За що буде перший тост? — Ненсі розливає густе, темно-червоне вино.
— За нас? — Несміливо пропонує Робін. — За нас усіх, що ми дійсно вижили і все таке.
— Я не вмію казати щось гарне та влучне, тому чудовий тост, — Ненсі дзвінко торкається власним келихом келиха Робін та залпом відпиває половину.
Для Робін вино засолодке, але Ненсі, схоже, подобається.
— Це найбільш похмуре Різдво у моєму житті. — Робін всідається якомога ближче.
— Ти завжди можеш поділитися зі мною будь-чим, добре? Будь-чим.
— І ти теж, — Робін сповзає нижче по канапі, схиляючи голову на плече Ненсі. — Ти теж ділись.
Деякий час вони ніяково мовчать, слухаючи завивання вітру у комині та вдивляючись у завірюху за вікном. Робін нарешті перестає трусити від холоду, що, здається, просочився десь до самісіньких кісток. Ненсі затишна, тепла та надійна — і Робін балансує між страхом зіпсувати щирі дружні посиденьки та бажанням зізнатися у почуттях.
— Хильнемо по другій?
Ненсі доливає у келихи, позіхаючи.
— За що другий тост?
Робін червоніє, але вирішує, що можна завжди списати все на холод.
— За наше світле майбутнє, очевидно.
Ненсі киває.
— Ти дуже вигадлива у тостах. Але дійсно, трохи чогось світлого нам не завадить.
Ненсі п'є залпом, і Робін розуміє, що скоро не буде ніякого сенсу у чомусь зізнаватися. Зрештою, вона хоче, аби Ненсі була тверезою, а не сприймала важливі слова крізь алкогольний туман.
— Іноді мені буває так дивно та самотньо. Наче є родина, друзі, якесь цікаве життя, але… Навиворіт наче залишив щось у мені, щось деструктивне, щось темне. Іноді здається, що я скоро зрозумію Вілла з його Мозкожером. — Ненсі допиває другий келих.
— Здається, я тебе розумію. Я… мені б дуже хотілося зробити щось для тебе, щось, аби тобі полегшало. Якби я тільки могла чимось допомогти… — Робін наважується обережно покласти пальці на тильний бік долоні Ненсі.
Та руку не забирає, навпаки, повертає зап’ясток, аби перехопити пальці Робін.
— Ти… дуже важлива для мене, і… не зовсім як подруга. Точніше, як подруга теж, але… чорт забирай, ти дуже подобаєшся мені… ну, романтично. — Робін ледь чутно белькоче, опускаючи очі в старий строкатий килим.
Ненсі задумливо мружиться.
— Я занадто багато випила, здається.
— Ні, ні, стривай, якщо… ми можемо залишитися просто хорошими подругами, це теж чудово, і я…
Робін з відчаєм забирає руку та з усіх сил намагається придумати, як врятувати ситуацію.
— Робін, чекай. Вибач, вибач, в мене мозок вже почав вимикатися. Якщо… якщо це було зізнання в почуттях, то… я тільки за.
Ненсі запускає пальці у волосся, ніяково підбирає слова та теж дивиться кудись у підлогу.
— Стів казав мені, що, здається… ти надаєш перевагу дівчатам, і… Ні, ти не подумай, що він там щось пліткував, це я його запитала, коли… коли зрозуміла, що ти мені подобаєшся… романтично, як ти кажеш.
Робін пирхає: вона обов'язково нагадає Стіву про це.
— Але я… мені було важко зробити перший крок, в мене були якісь недолугі, невдалі стосунки постійно, і я почала думати, що проблема… в мені. І що воно тобі взагалі не треба, що тобі потрібна інша, не така… не дівчина з синдромом виховательки та супергероя.
Робін тверезішає з кожною секундою. Господи, якою вона була сліпою дурепою…
— Ти неймовірна, Ненсі, навіть з усіма твоїми синдромами супергероя. Що зробиш, якщо життя таке, що потрібно завжди когось рятувати.
— І я геть не маю досвіду… у стосунках з дівчатами, — Ненсі, здається, теж трохи тверезішає з переляку.
— Все працює так само: піклуватися, говорити словами через рот, не їбати мізки через дрібниці, — посміхається Робін. — Ну це так, мої теоретичні викладки. Бо у мене, чесно кажучи, теж нуль позитивного досвіду.
— То ми як дві недосвідчені вихованиці пансіону шляхетних дівчат? — Ненсі з полегшенням регоче.
— О, я чула, як ти дуже шляхетно лаялася, коли в тебе колесо спустило. І рушницю ти тримаєш справді шляхетно, по-дівчачому.
Робін сміється теж, випускаючи напругу.
— Ти дуже подобаєшся мені, і я теж… хочу зробити щось, аби тобі було краще.
Ненсі серйозно дивиться на неї та обережно бере в обидві долоні пальці Робін.
— Може… може спробуємо поцілуватися?
Робін мало не давиться вином.
— Оце ви швидка, пані Віллер.
Ненсі сплескує руками.
— Ні-ні, якщо ти не хочеш, ще зарано або нема настрою…
— Ненсі, все гаразд, я трохи п'яна і жахливо жартую.
— Від тебе тверезої я чую ті самі жарти.
Вони сміються, тримаючись одна за одну. Робін повільно нахиляється вперед та обережно торкається вуст Ненсі. Їй здається, що стара канапа під ними кудись пливе, Ненсі відповідає на поцілунок неочікувано рвучко, мокро та глибоко.
— Боже правий, — Робін відсапується та витріщається на Ненсі. — Оце ти даєш.
— Хто там що казав про пансіон для особливо шляхетних, га? — Ненсі сміливішає та першою притягає Робін у міцні обійми, цілуючи обличчя, шию, скроні.
— Я стільки часу думала про це, намагалася наважитися… думала, що це тобі геть не потрібно.
— Ти дуже смілива, Робін. Я б ніколи не зробила перший крок.
— Я не хочу, аби це було чимось… ну знаєш, бухі вщерть дівчата цілуються та облапуються на вечірці, а на ранок роблять вигляд, ніби нічого не було. Я хочу… чогось серйозного, ненавиджу це слово.
Ненсі киває.
— Я розумію, про що ти. Обіцяю, ранок нічого не змінить. Я помию увесь посуд, а потім поїдемо в супермаркет за чимось для твого майже порожнього холодильника. Так достатньо серйозно?
Робін посміхається.
— Тобто… ти залишишся тут на ніч?
— Чому б ні. Завірюха страшенна, тільки подзвоню мамі, що ночую у тебе, вона не буде переживати, як я їхатиму по такій поганій дорозі.
Робін згортається у тісний клубочок під боком у Ненсі.
— Це жахливе Різдво, але зараз я така щаслива.
Ненсі намагається влягтися поруч, але канапа завузька.
— Може… ходімо в спальню? — Робін шаріється та прикривається диванною подушкою.
— Ого, пані Баклі, і хто з нас швидкий?
Вони перебираються до спальні Робін, прихопивши залишки вина.
Танцюй і пий
Поки живий
Бо завтра буде пізно
Про прочинене вікно Робін геть забуває, тому ще десять хвилин Ненсі лається та вовтузиться під ковдрою, намагаючись зігрітися.
— Ти вирішила нас заморозити?
— Вибач, ранок якось не вдався, — Робін дістає з шафи ще одну теплу кофту для Ненсі. — Ходи сюди, будемо грітися.
Деякий час вони лежать, міцно притулившись одна до одної, під ковдрами стає трохи тепліше.
— Ми не маємо поспішати, і все таке, — Робін ніжно цілує Ненсі, у голові паморочиться від ейфорії, відчуття затишку та безпеки.
— Гаразд, мені подобається те, чим ми зараз займаємося. Ти ж замкнула двері?
— Замкнула двері, перекрила газ, вимкнула світло і перевірила камін. Я бісів параноїк, — Робін підтягує ковдру повище на плечі Ненсі.
— Ми в Гокінзі, тут ти або параноїк з рушницею, або мертвий, — Ненсі пирхає та пригортає Робін ближче до себе.
— Мені здається, ти драматизуєш.
— Наступного разу дам рушницю тобі.
— Ми живі, і це головне, — Робін зітхає. — Це був просто скажений день.
— Це одне велике скажене життя.
Ненсі ще трохи вовтузиться під боком у Робін, потім починає тихенько сопіти.
Це дійсно просто скажене життя — і Робін не збирається його марнувати.
Танцюй і пий
Поки живий
Бо завтра буде пізно
Поки живий
Танцюй і пий
Бо завтра прийде смерть