Work Text:
Посмішка Тої була така мила, лагідна, тепла.
Така далека від неї.
Лео зітхнула, відкривши очі. Короткий, але яскравий сон.
Темно. Тоя притискалась до неї, тихо соплячи в грудь. Яке дивне відчуття. Вона й гадки не мала, що з ним робити. Вона й не думала, що зможе стати островом безпеки, на якому залишиться білохвоста перевертнеса.
Островом безпеки, який був забруднений кров'ю.
Лео так втомилася, що навіть власну кров не спромоглася змити. Легкий вітерець продував з відкритого вікна. А з вулиці долинали сирени та гомін собак, ніяк не асоціюючись із безпечним місцем. Але Тоя якимось чином його знайшла. У ній. Вона навіть щось буркала, тершись носом об шкіру вампірки.
Так дивно.
Вони ж все одно не зможуть це довго робити.
Лео пригладила голову дівчини, що забруднювало біляве волосся кров'ю. Дихання вампірки було тяжке від болю. Вона ковтала, намагаючись подолати кров’яну нудоту. Вона сильніше обійняла Тою, ніби це її вилікує. Вона закрила очі, концентруючись на диханні сплячій дівчині.
А потім тихо заплакала.
Так, це був їх власний куточок безпеки.
Крізь свої схлипи вона почула те, чого боялася:
— Лео... Все гаразд?
Їй довелося додати всіх зусиль, щоб стримати голос:
— Так, спи далі.
Він був сухим і таким крихким, ніби ось-ось зламається. Навіть для неї. Звичайно, Тоя зі своїм слухом і сама все зрозуміла.
— Я вже не хочу, — сонно пробурчала вона.
Не встигла Тоя сісти, як вампірку знудило кров'ю прямо на неї.
Лео важко дихала, вибльовуючи. Боже їй було так хєрово.
Вся в блювотній крові Тоя в шоку подивилася на неї:
— Якого?!
*****
Ніщо не було таким принизливим, як сидіння перед туалетом, поки твоя дівчина тримала тебе за волосся.
Леонхард так довго нудило, що їй здавалося, що в ній ні краплі крові більше не залишилося. Зрештою вона змучено впала на підлогу, тихо схлипуючи. У такі моменти життя було нестерпним.
Погляд Тої панічно метався.
— Боже, Лео... Тобі потрібен лікар, чи щось... Хоч щось.
— Йди до біса, — вампірка сплюнула ці слова, — просто... Йди... Дурбецало.
На тлі сторонніх голосів, холодний кахель був для неї розкіш. Померти на ньому вже не було такою поганою ідеєю.
Вона кохала Тою, дуже кохала. Але тіло її ненавиділо, і ця ненависть отруювала весь розум. Вона просто втомилась. Просто дайте вже їй померти.
Її почуття різко посилилися, почувши знайомий запах.
Тоя тримала біля неї руку з великим порізом, з якого цівкою витікала кров.
Лео проковтнула слину. І залишилась лежати на підлозі.
— Я не хочу.
— Ти повинна, — голос Тої звучав рішуче, наповнюючись біллю тільки в кінці: — або помреш.
Вампірка не підтримала її настрій:
— Ага.
— Лео, — Тоя була в розпачі, — будь ласка... Прошу тебе, Лео... — вона підняла голову вампірки. І усміхнулася зі сльозами на очах, — всього трохи, гаразд? Це не так вже й складно.
Щось було в її усмішці. Біль, який Лео не була здатна усвідомити. Її голова впала на груди перевертнеси. Вона була без сил. І Тоя скористалася цим, піднявши її до шиї. Леонхард чула її прохання, чула її підбадьорення, що все буде добре, вони пройдуть, все пройде. Але це звучало так далеко.
Вона тільки запам'ятала, як встромила зуби в шию дівчини. Тоя здригнулася, але чомусь тільки сильніше до себе притиснула. Дурбецало. Тоді Лео зрозуміла, що її свідомість поверталася з кожним ковтком. І водночас вона плакала. Навіть коли зупинилася і просто притискалася до Тої, вона все одно продовжувала нестримно ридати, забруднюючи та без того кривавий одяг перевертнеси.
Як Тоя взагалі її досі терпіла. Все, що зробила перевертнеса, це лише легенько проводила рукою по її спині, ніби заспокоюючи.
— Яке ж ти дурбецало... — Лео заїкалася, намагаючись якнайменше схлипувати, — ч-чому ти все що мене не кинула... Т-ти хоч знаєш як це н-нездорово виглядає, — вона безпорадно била по спині Тої, сподіваючись на реакцію у відповідь. І не дочекавшись, била вже словами: — це не кохання, це бісова прив'язаність! Я ненавиджу тебе, ненавиджу тебе, бо ти сидиш тут, замість того, щоб шукати свою родину. Дурбецало! Кинь мене вже, залиш мене тут. Досить на мене сподіватися, досить!! Припини!!...
Лео важко дихала, не в змозі більше кричати. Вона й так була вже виснажена. На жаль, чи на щастя, Тоя не відпустила її, не відштовхнула, не пішла. Вона просто сиділа тут і чекала.
Боже, чому вони такі невдахи. Вона обблювала свою дівчину, вигризла шию, наговорила купу гидоти. Навіть їхні стосунки відстій. Вона огидна людина, не треба її триматися. Софі мала рацію, вона егоїстка, яка не думає про інших. Тоді чому таку людину це дурбецало досі не відпустило? Для змученої Лео — загадка.
Тоя щось заспокійливо наспівувала під ніс, роблячи Лео дедалі розслабленою. Вона вже майже не пам'ятала, як її несли на руках, як переодягли та віднесли до ліжка. Вона була практично непритомна і в той же час не спала. Тільки мелодія дівчини привертала її увагу. В голові було порожньо. І це були хвилини блаженства.
Лео прокинулася тільки вранці, коли світлішало. Але спробувавши встати, у неї закружилась голова, і вона впала назад. Її дурбецало сиділа поруч, як ні в чому не бувало. Вона піднесла до себе руку Лео, поцілувавши її, наче була рада, що вона прокинулася. Сама Леонхард не знала, чи варто їй радіти. Єдине, що заспокоювало її це присутність дівчини. Вони майже не розмовляли між собою. Тільки обмінювалися поглядами. Тоя дала їй води, не втрачаючи нагоди поміряти температуру поцілунком у лоб. Тоді Лео різко схопила її за руку і прямо подивилася. Без злості та образи. Просто дивилась.
— Я... — вона трошки зам’ялась, роздумуючи, щоб сказати, як сказати, що повинно бути в такий момент? Слова самі вийшли з неї: — ...Кохаю тебе. Дуже кохаю, — Лео важко зітхнула, уткнувшись в дівчину, — будь ласка, не покидай мене, будь ласка. Залишся зі мною, будь зі мною, будь ласка, я кохаю тебе. Не кидай мене, пробач мені. Пробач мені за все, будь ласка... — при останніх словах її голос затремтів: — Я кохаю тебе... Я не хочу тебе втрачати... Тою...
Вона придушила плач у зародку, схлипуючи в грудну клітку дівчини. Вони в повному лайні, вона в лайні й не може від нього позбавитись.
Тоя ніжно уткнулася їй носом у шию. Леонхард чула від неї якісь дивні бурмотіння, доки з жахом не усвідомила, що дівчина теж плакала. Це було тихо і майже нерозбірливо.
— Вибач, — Тоя гірко посміхнулась, — я трималась з останніх сил, щоб не заплакати перед тобою... — Лео почула, як дівчина шмигнула носом, — тобі й так було кепсько. Не хочу робити гірше... Я теж тебе кохаю, Лео.
Крізь підступні сльози, Леонхард засміялась.
— Серйозно? Не знаю, як ти мене терпиш досі... — пробурмотіла вона. А потім якось сумно усміхнулась, — дякую, що врятувала мене. Якби не ти, то я... Напевно б десь лежала вже у канаві.
Витерши сльози, Тоя усміхнулася їй у відповідь.
— Не заперечую. Ти те ще дурбецало.
— Гей, це моя фішка!
Тоя важно склала руки.
— Після того, як ти на мене наблювала, вже ні.
Лео стрибнула на неї, повалив на ліжко.
— Я же вибачилась, ну!
Тепер вже злобно сміялась над нею Тоя.
— Піз-но
Лео не збиралася здаватися, повторюючи:
— Дурбецало, дурбецало, дурбецало!
— Ні, ти, — вперто заперечувала Тоя.
— Ти!
— Ти-и-и.
До кінця години вони так і продовжували один одну перегравати, сміючись. Вперше за довгий час, Лео відчула щось більше за смуток. Не те, щоб щось змінилося. Життя так і залишилося лайном і, швидше за все, залишиться. Але з Тоєю воно стало трохи легше.