Chapter Text
реґулус звик постійно вештатись маґлівськими кварталами, щоб не сидіти вдома і не напружувати оріона (і, господи помилуй, вальбурґу) своєю присутністю. він вислизав під тихе бурмотіння крічера, вдаючи, що нічого не відбувається і він звичайний підліток на прогулянці. що, звісно, було неправдою. як і те, що вальбурґа була задоволена поведінкою синів. за запізнення – з десяток прокльонів і зачинені ззовні двері; за сидіння вдома – те ж саме, тільки вже без їжі.
сіріусу було байдуже на батьків та їхню думку. він вислизав через горище і йшов (біг) до поттерів чи до найближчого бару, а потім захлинався від адреналінового сміху. звісно, сіріус повертався й отримував ляпаса й зрізане волосся, та все одно продовжував тікати.
реґулус його не розумів. не розумів, як можна бути настільки егоїстичним і байдужим. чому він не слухався батьків (чому він залишив свого реджі наодинці з ними?) і чому вони більше не ходять разом у природничий музей (це ж було так весело, та й не діставав ніхто..)
реґулус досі ходив до того музею. він був недалеко, всього пів години пішки, але за цей час щоки вкривались яскравим рум’янцем, а долоні доводилось ховати у кишенях.
маґли знались на архітектурі, блек не міг цього заперечувати. музей кидав свою тінь на парк поблизу, а його кам’яні стіни були розмальовані світлом яскравих ліхтарів, що підкреслювали плідну роботу скульпторів. за перехожими з фасаду спостерігали навіки застиглі у камені фігури: артеміда з запальним поглядом і стрілами за спиною; посейдон із тризубом поряд; декілька річкових німф на різних поверхах, що ніби перешіптувались між собою і декілька давно вимерлих пташок, що похмурою статурою відганяли від даху ще живих далеких родичей.
та цей фасад був нічим у порівнянні з експонатами музею. старовинні скам’янілості, реконструкції, та найголовніше – океанічний відділ на другому поверсі. перлиною цієї зали був величезний скелет кашалота, який простягався від одного кінця стіни до іншого, а під ним ще примудрились умістити декілька менших за розміром морських жителів.
у дитинстві реґулус обожнював цю залу, та й зараз вона була ледь не найулюбленішою для нього. йому подобалось розглядати мешканців далеких і таємничих глибин, що для нього були недосяжними. і майже завжди він у цьому відділі був сам. діти цікавились динозаврами й оленями, а дорослі – культурою й історією, а це вже зовсім інший відділ на далекому п’ятому поверсі.
якось сіріус розповів йому, що серце кашалота важить 160 кілограмів. ще тоді реґулус подумав, що кашалоти, мабуть, дуже велелюбні, раз мають таке велике серце.
“ти можеш любити дужче за будь-якого кашалота, реджі.” – сказав йому на це сіріус і усміхнувся так, як міг лише він. реґулус думав заперечити, мовляв “ти мене бачив взагалі? моє серце у п’ятсот разів легше за їхнє…” і бла-бла-бла, та сіріус проігнорував би, знаючи, що його маленький реджі любить так, як жодний кашалот не зможе.
стоючи отак і розглядаючи скелет давно померлої тварини, реґулус сподівався, що він не виглядає як блек. він не хотів, щоб його вигляд кричав “я чистокровний чаклун, а ще на моїй руці через декілька років красуватиметься череп зі змією”, бо тоді це було б занадто навіть для нього. десь у глибині розбитої думками свідомості він хотів бути схожим на сіріуса. бути вільним і не залежати від чиєїсь думки, любити на повне серце і не перейматись, що ця людина може піти, якщо дізнається тебе краще.
на різдвяні феєрії ремус завжди лишався з батьками у маґлівському кварталі поблизу центра лондона. ще дитиною люпину подобалась уся велич місцевої архітектури й особливо музеїв. ремус любив вечорами вислизати з квартири, забуваючи шапку і телефон, іти до найближчого музею і сидіти там годинами під досить часте бурмотіння екскурсоводів.
– любчику, ти тут вже третю годину.. – сказала співробітниця, проходячи повз нього.
– знаю, міс еммо, та я ще хотів зазирнути в океанічний.. – емма готова заприсягнутись, що хлопець трохи почервонів, він ніколи не любив нав’язуватись чи залишатись на одному місці довго.
– потім зайдеш до мене у кабінет, у мене для тебе є подарунок. – сказала міс емма з усмішкою і пішла у справах на інший поверх, залишаючи зніяковілого ремуса наодинці з кальмарами й морськими їжаками.
ремус звик до порожнечі, яка переслідувала його, доки він гуляв музеєм, а особливо біля скелетів китів та кашалотів. він звик до примарних образів, слів і вчинків, що його переслідували та які він старанно прокручував у голові, розглядаючи експонати. можливо тому він і не помітив реґулуса, що сидів на диванчику коло стіни.
– гей, через тебе не видно табличку! – сказав реґулус, стишивши голос, та у словах було ані докору, ані гніву.
– ти знаєш цю табличку напам’ять. – тільки й сказав ремус, сідаючи поряд й усміхаючись.
це було правдою. скільки ремус сюди приходив, реґулус сидів на тому диванчику чи розглядав кістки, скам’янілості й таблички, які справді знав напам’ять. кожне слово. іноді він спеціально закривав порізи на зап’ястках рукавами, відтягуючи їх, щоб ремус не сумував. ремус помічав і сумував, та нічого не казав і просто накривав своєю долонею долоню блека.
вони зустрічались у цій залі, берегли таємницю, бо не хотіли зайвої уваги. реґулус боявся реакції батьків.. ні, не так. реґулус боявся смертельного заклинання, яке вони на нього пошлють, коли дізнаються. ремус боявся реакції друзів і особливо сіріуса. сіріус намагався познайомити люпина з марлін, та нічого не вийшло і вони сиділи у тиші сорок хвилин, а потім розійшлись, не допивши маслопиво.
– ми їдемо за три дні. – сказав тихо ремус, його погляд був прикутий до ребер кашалота. він не хотів підіймати погляд і бачити страх в очах реґулуса. він не хотів його залишати, ні, не зараз.. не коли на зап’ястках блека нові порізи, а зуби його стискаються, якщо торкнутись передпліччя і ребер. улюблені місця оріона, щоб вимістити гнів.
реґулус кивнув і нічого не сказав, хоча хотілось кричати й розбити щось. на зап’ястях справді були нові рани, а у його щоденнику більше записів. щоправда, він їх одразу спалював, щоб батьки не побачили й не зачинили знову у кімнаті без їжі.
– я написав тобі.. ось.. – ремус дістав з рюкзака конверт з декількома листами і простягнув йому. – я не зможу сказати тобі цього, дивлячись в очі, я знаю.. та принаймні ти знатимеш, що я хотів це зробити. по одному листу на день.. тут їх усього дев’ять.. ми ж побачимось у школі, так? – ремус говорив швидко, дивлячись на власні слова, викарбувані на пергаменті.
– дякую.. – прошепотів реґулус і поклав конверт до кишені пальто.
– візьми це. – сказав блек і зняв з пальця один з перснів: срібний, з темно-зеленим камінцем у вигляді морської черепашки.
реґулус хотів, щоб у ремуса була згадка про нього, навіть якщо він далеко і якщо вони обидва не вміють користуватись маґлівськими засобами зв’язку. ремус хотів, щоб реґулуса кохали так, як він цього заслуговує, навіть якщо сам блек цього не бачить.