Work Text:
Іскристе сяйво золота бавилося з промінчиками сонця вранці. Золота статуетка горобця блищала та перенаправляла поодинокі сонячні лінії гуляти околицями. Тепле проміння зігрівало пташку й золотий прошарок спадав з горобця. Тепер він знов більше не статуя, а звичайний птах. Принаймні ненадовго.
Ніччю птах погано дрімав, адже лихі нічниці сьогодні переслідували його, як і кожної ночі. Він не знав куди від них подітись, адже під місячним сяйвом завжди перетворюється на золоту статую, а вони приходять та катують його. Всі страхи нагадують про себе, і хоча він не може вночі поворухнутись, все ще відчуває, як його ніжки тремтять від страху.
Однак зараз тривога залишилась позаду, адже навколо нього царює ранок. Малесенькі росинки скачуть по квітах, відгомін співу пташок долітає з далечини, а листя дерев сміється. На душі лежав важкий камінь, але ранішня краса завжди тішила собою.
Сьогодні він наважився пролетіти ще трохи далі, адже вже як два тижні блукає лісами та полями, щоб повернутися додому.
Вітерець ніжно колихав лози сивої тополі. Горобець роздивлявся їх порухи та усміхався всередині, бо знав, що хоча тополя цього не може сказати, але зараз їй радісно та мило на душі, адже вона танцювала, і кожен листок танцював, і кожна лоза. Вони ласкаво бавилися в цей весінній день, сповнений безтурботності та тиші.
Горобчик здійняв крила до неба та підлетів. На нього чекав довгий шлях, який він мусив якнайшвидше подолати. По дорозі додому він милувався красою гаю. Матір-дятел щось шукала у корі дерев, щоб нагодувати своїх крихітних діточок, а білочка лускала горішок та своїм рудим хвостиком укуталася як ковдрою.
Раптово прогримів гучний звук, немов дерево впало додолу. Горобець полетів на нього. Там стояла людина, бліда від голоду жінка з сокирою та мала дитина лежала в люльці. Птах підлетів до них та вирішив постежити та відпочити водночас, адже крило сильно боліло.
Жінка почала гамселити сокирою березу, що вже лежала на землі, та абияк колола дрова. По ній було помітно, що вона це робить ледь не вперше в житті. В неї вже проступала брудна сивина, а на руці було багато дрібних порізів. Її дитя в колисці тихенько дрімало, вдавало немов не чує той гомін.
Щойно вона закінчила, то зібрала деревину до візочка, який взяла з собою та сіла на тендітну травицю біля дитинча. Синочок прокинувся та дивився в очі матері. Його щічки були трішечки червоні. Щоб заколисати рідного, вона заспівала колискову.
Тендітний спів пронизував собою весь гай. Було незрозуміло чи, то тремтить листя од вітру, чи од того, як глибоко в душу проникав її голос. Птахи, що пролітали поруч зупинились, а комахи вилізли з-під кори дерев. Весь ліс був зачарований її співом. Коли ж дитя заснуло, вона замовкла, підійшла до деревця та торкнулася пня. Долонями вона немов обіймала дерево. Проте коли її руки перестали триматися за нього, то воно почало рости з коріння знов. Повільно, але зростало, а її волосся трохи посивіло. Гілки берези проростали заново, а листя заселяло їх, щоб їм не було холодно вночі. Очевидно, вона піклувалася про ліс. Однак підійшовши до колиски з дитиною жінка впала додолу, адже знепритомніла.
Горобчик в ту ж мить підлетів до неї та почав крилом торкатися обличчя, щоб вона бодай якось відреагувала. Так активно порухавши крилом, він його сильно пошкодив. Знесилена жінка лишень трохи ворушила очима та тихенько про себе стогнала від болю. В один момент вона заснула. Птах знав, що вона жива, але хвилювався за неї, тому вирішив трохи почекати, коли вона прийде до тями.
Години минали, а сонце вже наближалося до обрію, щоб дати місяцеві боронити тиш та спокій у лісі. Її синочок голосно заплакав. Немов прокинувшись од смерті, жінка раптово зробила глибокий вдих. Здавалося наче останні години вона провела під водою без доступу до кисню. Жінка негайно почала збирати речі та позбавлена сил взяла колиску з синочком. Він заспокоївся.
Жінка поглянула на дерево поруч, на гілку де сидів горобчик. Вони обмінялися поглядами й вона згадала, як той намагався їй допомогти. Вона сказала: «Гайда зі мною, птахо!» Й горобчик, подивившись на своє пошкоджене крило, полетів з нею. Горобець довіряв їй, адже вона була наділена даром природи, на який не кожен заслуговує.
Близько пів години вони разом прямували до її хатини посеред лісу. Ось-ось мусило сховатися сонечко. Втрьох вони увійшли всередину. Там жінка поклала дитину на ліжко, а горобцю постелила рушник на столі, щоб він міг там заснути. Йому було дуже приємно, тому він підлетів до жінки, сів на плече та тихенько проспівав на вухо: «Я дякую вам!» Жінка зрозуміла, що він сказав та відповіла: «Будь ласка, мені завжди тільки в радість дати друзям-птахам перепочити в мене вдома».
Горобець ліг на рушник у найзручнішу позу та став зі страхом очікувати, коли зникнуть останні промінчики. Щойно місяць замінив собою сонце, то не лише пір’я пташки перетворилося на золото, а все тіло. Жінка примітила це та дуже здивувалася. Ще ніколи вона такого не бачила, але одразу здогадалася, що це було пов’язане з місячним сяйвом, адже так само в ночі її сивина починала трохи блищати. Вона про щось задумалась.
Цієї ночі нічниці атакували горобчика. Йому наснився ліс, де листя харчувалося росою та сонцем, комахи їли це листя, по комах приходили птахи, а по маленьких птахів ще більші птахи. Але за великими птахами приходили люди. Горобець вже багато разів бачив мисливців, що з гвинтівками полювали на яструбів заради веселощів. Харчовий ланцюжок мав сенс – виживання, лише до того моменту, як до нього не доєдналася людина. Вона вбивала заради задоволення, як тоді, коли якийсь мисливець вдалим пострілом вбив сороку, підійшов до неї та взяв за шию до рук. Горобчик все тоді бачив та не думав, що варто тікати, проте сильно помилявся. Мисливець, як блискавка навів рушницю на горобця та пролунав постріл. Мимо. Але гомін оглушив птаху й горобець декілька днів відходив від нього. Люди жорстокі.
Рано-вранці птах прокинувся та щойно розплющив очі злякався. Він сидів у клітці. Його серце верещало, а ніжки тремтіли. Він забився в куточок та тихо плакав. «Не варто вірити людям. Ніколи знов. Ніколи».
Через деякий час прокинулась і жінка, та підійшла до клітки. Горобчик думав, що вона стане його новою подругою, але вона його обманула та можливо триматиме тут, як декор аж до самої смерті й він ніколи не долетить додому.
Вона одразу почала мовити: «Пробач, горобчику… я обіцяю, що не скривджу тебе, мені всього лише треба гроші. Завтра вночі, коли ти знов станеш золотим я віднесу тебе до селища та продам тому, хто запропонує більше, – жінка подивилася на свої руки з печаллю, а потім відвела погляд у вікно та подивилася на гніздо жайворонка, – але… все буде гаразд, я не віддам тебе пиятиці й ти наступного ж ранку втечеш куди тобі треба. Це лише справа виживання, адже я мушу чимось годувати дитину».
Вона повернула голову назад до ліжка, де лежав синочок. «Мій любий сину, завтра я куплю нам їжі».
Вона дістала з-під рушника хлібину та взяла молока. Це була її їжа на весь день. Остання їжа взагалі. Вона більше нічого не мала, хоча й вміла з дитинства зцілювати природу. Пізніше жінка знов пішла з сином в люльці до лісу, а горобець в цей час намагався вибратися з клітки, хоча й розумів, що це той рідкісний випадок, коли харчовий ланцюжок працює, як треба, але не хотів ставати його частиною, проте й щиро шкодував, що матір так сильно страждає. Горобчик пробував лапкою зачепити защіпку в клітці, проте все марно.
Сонце вже скоро мусило сховатися за горизонт й матір наближалася до хатини. Горобчик почув її спів, адже вона колисала дитину та несла з собою дрова. В ту ж мить він почав знов пробувати відчинити дверцята клітки й в нього вийшло, проте не було часу тікати, тому він сховався під ліжком.
Бліда жінка з новими сивими волосинами увійшла до хатини та спочатку поклала сина в ліжечко. Опісля одразу ж подивилася на клітку, але не побачила там горобця. По її зіницях пробіг дикий страх за дитину. Вона замовкла та застигла немов статуя. Трохи згодом впала додолу та тихо заплакала, щоб не розбудити дитину. Її живіт болісно буркотів й вона розуміла, що не зможе тепер нагодувати дитину.
Горобчик зажурився, адже усвідомлював, що може допомогти, тому трохи подумавши, поки був час перед заходом сонця, він вилетів з-під ліжка та сів на її плече. «Я згоден», – сказав птах. Навіть сам горобчик не до кінця розумів наскільки це було важливо для неї, проте матір поцілувала горобця по голові та щиро подякувала. В ту ж мить птах відчув, як біль у крилі минув завдяки поцілунку.
Щойно вона закінчила розмовляти з ним, то він став у вишукану позу та покрився золотом. Вона вхопила його до рук та витерла сльозини. Жінка швидко побігла до селища, щоб продати статую та отримати грошей. В першу чергу вона завітала до місцевого колекціонера, що мав власний невеличкий магазин всіляких цінностей. Вона увійшла та сказала: «Дивіться яка гарна золота статуя горобця, назвіть справедливу ціну й вона ваша!» Вона розуміла, що обманює людину, але не мала іншого виходу. Колекціонер подивився на статуетку та сказав: «Дійсно справжнє золото, де ж ви взяли її тут?» Вона відповіла: «Сімейна реліквія». Тоді колекціонер замислився та відповів їй: «А чи згодні ви її віддати за таку суму грошей?» – він простягнув їй трохи купюр, ця статуетка точно стільки не коштувала, але вона була готова віддати її за будь-які гроші. «Так, абсолютно, за ці гроші вона буде ваша», – сказала жінка, вже уявляючи як купить на них ковбаси. «Тоді ми домовилися!»
Горобець залишився у крамниці, а матір побігла в магазин та купила найдешевшу ковбасу з можливих разом з молоком та хлібом. Під зоряним сяйвом вона бігла додому з щирою усмішкою на обличчі. Щойно вона увійшла додому, то тихенько сіла за стіл та дістала ножа. Вона обережно порізала ковбасу та хліб й зробила невеличкі бутерброди. Проте перш ніж вкусити їх вона подивилася на свою дитину. «Горобчику, дякую вам, ви врятували нас від голоду». Вона вкусила ковбаси та блідота, немов зійшла з обличчя. Наївшись ще трохи жінка вперше за кілька років після смерті чоловіка відчула себе ситою. Вона лягла до ліжка з дитиною, думаючи про горобця в надії, що з ним все буде гаразд. Крихітна сльозинка покотилася додолу та впала на подушку. Вона ніжно усміхнулась та ласкаво пригорнула дитину, радісно знаючи, що завтра зможе її нагодувати.
Птах ночує сьогодні у крамниці. Його тішила думка про те, що він допоміг їм, але не знав, що станеться з жінкою та її дитиною, коли він втече, адже певно що колекціонер подумає, що то вона повернула собі сімейну реліквію. На жаль, він не міг з цим вже нічого вдіяти.
Рано-вранці перші промені сонця завітали всередину й золото зійшло з його тіла. Цієї ночі знов снилися страшенні нічниці, але вони були менш сильні, аніж хвилювання горобця за жінку та її дитину. Тому, щоб її не підозрювали, горобець, поки ще досі був тут один, обережно нічого не торкався. Він сховався над дверима та чекав, коли колекціонер зайде всередину, щоб в ту ж мить вилетіти звідси.
Щойно продавець увійшов, то птах одразу полетів непоміченим в надії, що біда омине їх. Горобець полетів далі, залишивши позаду цю пригоду. Колекціонер довго шукав статуетку, але все виявилося марно. Він зрозумів, що напевно та жінка її вкрала. Він був готовий вже йти шукати дужих моцаків, щоб разом з ними примусити її повернути гроші, але згадав, що сам теж її обманув, сказавши, що статуетка коштує копійки, хоча насправді знав, що вона дуже дорога. А ще він пригадав її слабке, бліде обличчя. Тому він удав, начебто ніколи не бачив цієї статуетки та щиро привітався з клієнткою, яка щойно завітала до крамниці.
Горобчик знав, що залишилося ще трохи. Ось там за горизонтом буде його рідний жовтавий клен. Стільки всього вже трапилося на шляху додому. Птах був виснажений цією пригодою, але знав, що мусить долетіти.
Він стомився та присів на гілці дуба на краю лісу біля поля. Молоді жінки сіяли жито та теревенили поміж собою. Горобчик не міг розібрати, що саме малося на увазі, проте знав що йдеться про чиїсь заручини.
– …Хіба ти не рада, що вийдеш за сина місцевого пана? – Поцікавилась одна дівчина в іншої.
– А чого це мені радуватися? Якщо він – це лавова ріка, то я скоріше що ручай струмка. В нас зі спільного єдине те, що наші батьки хочуть бачити нас разом. – Відверто мовила вона.
– Будь я тобою, то не казала б таких дурниць, його ж всі люблять. – Відвівши вочі в сторону, сказала дівчина.
– Не всі. Я не люблю. – Дівчина припинила сіяти жито.
– Полюбиш, ось побачиш, мені мати казала, що думала те саме думала про мого ж батька. – Відказала співрозмовниця.
– Та й годі тобі, скажи тоді мені скільки разів на тиждень твої батьки сваряться? Я живу поруч тебе і кожен вигук чую.
– Ну то й що, всі ми сваримось час від часу, просто деякі частіше за інших.
– Я… не вийду заміж за нього. – Сказала дівчина, знаючи, що це неправда, адже інакше батьки засмутяться.
– Вийдеш, вийдеш, не кажи дурниць. – Трохи заздрісно відказала співрозмовниця.
Дівчина, що мусила одружитись похилила голову, вона стиснула в руках насіння жита й те трохи проросло всередині, але вона цього не помітила. Три волосинки на її голові трішки посивіли.
Горобчику стало сумно. Він ненавидів, коли твою долю вирішує хтось за тебе. Хіба це справедливо? Хіба ти не маєш права самостійно будувати своє майбутнє? Вочевидь ні. Він знав, що не зможе багато змінити, але підлетів до засмученої дівчини та сів на плече і проспівав на вухо: «Ти вільна».
Після цього вона одразу сповнилась сил та подякувала птасі. Він полетів геть й поки він відлітав, дівчина дивилася в його сторону.
Ще трохи й вже виднілася його домівка – золотий край. Він гадав, що саме там змінилося з моменту його останнього візиту. Горобчик, напевно що уявляв слово «дім» інакше від інших птахів, адже коли думав про нього, то в першу чергу уявляв опале вічно-жовте листя, а не гніздечко чи хатину.
Перші знайомі жовтаві листочки вже потрапили йому на очі й він хутко полетів уперед, щоб скоріше завітати до рідного клену. Струмок поблизу знайомо дзюрчав, а гілля по-рідному колихалось.
Горобець долетів додому у свій рідний золотий край, до кремезного вічно-жовтого клену. Він не знав, як це пояснити, але відчував, що нічниці його полишили. Дім подарував йому довгоочікуваний спокій. Золотий горобець став вільним.