Chapter Text
К'яр знав, що він не особливий. В ньому немає нічого, за що можна було б зачепитись. В ньому немає нічого, що можна було б щиро полюбити — тому він сам хапався за людей, як міг. Тягнувся до Кассіана, скільки себе пам'ятав, усі шість років тільки тим і жив — спогади дарували йому надію, Кассіан в них дарував йому відчуття надійності і постійності.
Кассіан — той, хто ніколи не бреше. Кассіан — той, хто ніколи не зрадить. Кассіан — той, хто буде щиро захоплюватися тими маленькими дрібничками, на які взагалі здатен К'яр.
В ньому немає нічого особливого, але Кассіану він чомусь все одно подобався — і як би К'яр не намагався знайти причину, що задовільнила б його, він не міг. Впевненість у тому, що людину обов'язково мають любити за щось, що вона має свою любов заслужити, вкорінилась у ньому с самого дитинства — чи сам собі щось придумав, чи почув де, але ця клята впевненість вросла у серце міцними коренями і тепер отруювала йому життя, ламаючи будь-яке мізерне сподівання на щасливе «разом» з кимось, хто не мав темні очі і важкий погляд Кассіана, хто не був таким же відлюдником, як і він сам, хто не мав з ним стільки болючого і приємного минулого.
Кассіану він чомусь подобався. К'яр панічно боявся, що рано чи пізно розкриється якийсь дурний жарт, що Кассіан змінить свою думку про нього, що він просто піде, і К'яр залишиться один, сам на сам зі своїми сумнівами і гірким та важким питанням — що з ним не так?
Цього ніколи не ставалось. Кассіан постійно залишався на його боці, не думаючи ні про що, не піддаючи свій вибір жодним сумнівам, як би важко часом не було стояти лише вдвох проти усього, здавалося б, людства. Кассіан був з ним з самого початку, невтомний, безсумнівний, ніби не було для нього більшого щастя, ніж ділити з К'яром усю важку роботу на фермі, місце у сінях, всі зневажливі та зверхні образи від дорослих та штурхани від однолітків. У Кассіана був вибір — кожного дня доля давала його йому, нагадувала про можливість піти, змінити щось, щоб не терпіти життя повного невдахи, але кожного дня Кассіан вперто продовжував обирати його — замість усього дивного і жорсткого дорослого світу.
Навіть ці шість років — К'яр знав, що не він був причиною його від'їзду, і це все, що він взагалі знав про його подорож. Кассіан відчував гостру потребу знайти своє місце — світ, звісно, дивний і незрозумілий, але Кассіан здатен його приборкати і підкорити, бо як не він, то хто? К'яр навіть не думав про те, що має якийсь стосунок до цієї по-справжньому грандіозної цілі — він просто тихо сподівався, що у Кассіана все вийде, і коли настане час, він повернеться, і кине цю перемогу йому до ніг, бо виявиться, що це зовсім не те, чого Кассіан хотів з самого початку. К'яр просто сподівався побачити його знову — живого і здорового, а вже потім вони разом розберуться з усіма своїми проблемами, як робили завжди.
К'яр знав, що він не особливий. Хто завгодно — так, але він — пересічна, звичайна людина, на чиїй долі точно не написано нічого величного і важливого.
Він був слабкодухим боягузом, і тільки впевнився у цьому, коли вночі Кассіан кликав його з собою, а на ранок щез, ніби його ніколи в селищі і не було. У нього була можливість. Доля дала вибір і йому, але К'яр не наважився його зробити, бо коли тобі дев'ятнадцать, а за кордон рідного селища ти вибирався лишень три рази у місто, то подорож на інший край світу через усе Криваве море — це занадто страшно, ризиковано, неочікувано. Він не винен в тому, що Кассіан пішов. Багато хто йде, врешті решт, провести все життя на одному місці — це точно не те, чого тобі хочеться в дев'ятнадцять.
Але це те, на що ти приречений, якщо тобі забракне сміливості схопитись за чужу руку і вислизнути у прохолодну весняну ніч з тітчиного дому.
Кассіан приходить з моря — шість років по тому.
К'яр впізнає його одразу, не дивлячись на те, як сильно він змінився — це як впізнати знайоме місце після того, як давно там не був — навіть затягнуте павутиною і пилюкою, воно залишиться твоїм рідним куточком.
Став вищим. Чорне волосся трохи відросло, виглядає ще більш неслухняним, ніж виглядало раніше — темні пасма стирчать у різні боки, як пір'я з крил чорного ворона. В ньому одразу впізнаєш вправного моряка — засмагла шкіра, просолена морським бризом, походить на стару чудернацьку карту — на руках його біліють дрібні рубці та шрами, на обличчі дивні червоні риски, схожі на татуювання, окреслюють виразні вилиці та темні очі. Звідки це? Звідки він прибув, що він взагалі тут робить?
Серцю у грудях робиться тісно, і раптом млосний літній ранок наповнюється свіжим подихом морського повітря. Щось живе і тепле всередині починає сонно тріпотіти крихітними ніжними крильцями, тягнутись до Кассіана, оточеного схвильованими людьми, які наперебій розпитують його про чужі землі і неймовірну подорож. Ніби нічого не було — років його змагання з дорослим жорстоким світом, оповитим мереживом сонячного проміння, розкинутим на зелених шовковистих пагорбах колнширського узбережжя.
Перша зустріч — ніби марення. К'яр себе не тямить від щастя і невіри; він навіть штовхає когось у натовпі, коли пробивається через тісне коло цікавих сусідів до прибульця. Очі Кассіана — все такі ж темні, все з тим самим важким поглядом — ніби зсередини запалюються яскравим вогником, коли він впізнає в цьому ходячому безладі К'яра.
З усього натовпу тільки він наважується підійти до Кассіана так близько — схопитись за нього міцно-міцно, відчути долонями, як напружуються чужі плечі. Як в дитинстві — бо хто ж ще буде водитись з лардонійцем, як не цей відлюдькуватий невдаха?
Хочеться сказати багато всього, але віднімає мову — запах солоного моря і пороху, відчуття його рук на спині, те саме живе і тепле, що мешкає десь у грудях.
Кассіан приходить з моря, і цього разу К'яр має передчуття — він скоро піде знову. І він піде не сам.
Кассіан — той, хто ніколи не бреше. Кассіан — той, хто ніколи не зрадить. Кассіан — той, хто ніколи його не кине. Кассіан ніколи не зробить йому нічого поганого — це та істина, яка не потребує жодних підтверджень, і навіть шість років мандрівок не змогли її змінити.
Проте тепер Кассіан може зробити щось погане іншим.
Чи знайшов він своє місце? К'яр не знає, як про це спитати. Шість років розкрили у ньому дещо нове — дивне, моторошне і жорстоке. Це помітно в очах, в рухах і в діях, К'яр чує це в його словах — щирих і відвертих, в його необроблених сирих думках, наповнених жагою помсти і задоволенням, що вона може йому принести. Кассіан впевнений, що К'яр його розуміє.
Найгірше те, що К'яр справді розуміє, і єдине, що йому залишається — губитись в здогадках і сумнівах — коли Кассіан встиг стати тим, кого люди в селищі боялася в ньому побачити все дитинство? Коли вони перетворитись на не_хороших людей?
Але поки — він змушує замовкнути свій внутрішній голос, старанно глушить його надійною, як якір, думкою про те, що Кассіан все ж повернувся.
Сонце швидко опускається за лінію горизонту між морем і берегом, розтікається червоно-рожевим маревом по блідому небу і зовсім згасає, залишаючи по собі відбілене світло-блакитне полотно, усипане срібними цятками зір. Просинаються дрібні пташечки і цвіркуни; вечірне весняне повітря, сповнене задушливими запахами квітучих дерев та квітів, залишається на шкірі приємною прохолодою.
Вікна в хатинці відкриті настіж; легкі бавовняні фіранки літають по єдиній великій кімнаті, ніби паруси невеликого кораблика. Полум'я на голівках свічок танцює і тремтить. З вибілених стін на них в задумі дивляться Боги у рамках, оздоблених білими мушлями.
Вони сидять за столом, заставленим теплою їжею.
Розмова не замовкає ні на мить. Кассіан щасливий ділитись з ним усім, що сам бачив і чув, одна його історія переходить в іншу так непомітно, що К'яру тільки й залишається, що зачаровано слухати, ловити кожне слово, забуваючи про все на світі. Кассіан розповідає про країни і міста, про неймовірних людей з різними здібностями, про легенди та історії, які запам'ятав — це все так захопливо і так неймовірно, що К'яр не може знайти в собі сили перервати його.
Кассіан змінився. Все не покидає це дивне відчуття — ніби перед ним зараз сидить зовсім інша, незнайома йому людина. Щось старанно приховане Кассіаном врешті решт проявляє себе, щось незвичне і чуже його поведінці відгукується легкою тривогою в серці, заважає зосередитись на речах більш важливих — на розповідях про місто на мостах, про людей, що вміють силою власної волі викликати вогонь і приборкувати воду, про чужі звичаї та традиції.
— Поїдемо до Шормонду. Я куплю тобі найкращий костюм у найкращого кравця, — очі у Кассіана блискучі і яскраві у дрижащому світлі свічок. Він усміхається щиро-щиро, ламаючи пальцями свіжий, гарячий хліб і з насолодою посипаючи його спеціями. — Пообідаємо на терасі з видом на Шорський порт, я познайомлю тебе зі своїм другом, Кальвіном. Тобі слід з ним познайомитись, він дуже цікавий, він може підкорювати вітер, уявляєш?..
— Кассіане, — К'яр намагається. Тривожне передчуття шкребе малими кігтиками його ребра зсередини.
— ...Шормонд — чудове місто, просто чудовий острів. Там продають стільки всього! Краще тільки в Фахратвалі, але до нього ми ще доберемось, правда?
— Гей, Касе.
— Що?
Він справді виглядає дуже щасливим — усмішка зовсім не згасає, поки він дивиться на К'яра уважно-уважно, злегка подавшись вперед. Прозора пара, що здіймається над їжею, схожа на туманну завісу між ними — вона розмазує кассіанів силуєт, робить його нечітким і розпливчастим.
К'яр завмирає. Злегка йому перехоплює подих — так дивно, так тремтливо і тривожно, що зламати це все він не наважується. Йому бракне підходящих слів, рішучості і сміливості, щоб відмовити Кассіану — живому, здоровому, щасливому. Він не може відмовити людині, що повернулась сюди, знову обравши його замість усього дивного і бентежного світу, який він встиг побачити на власні очі.
Кассіан не підкорив його. Він цей світ вивчив — для того, щоб повернутись і знову протягнути йому руку. І зник кудись страх бути застуканним, зникли сірі сумніви — К'яр згадує усі шість років, усі його золоті уламки спільного минулого щастя і не може стримати усмішки у відповідь.
— Нічого, — він хитає головою, як лялька з важким глиняним черепом, і повертається до їжі, не вірячи у власну вдачу — Кассіан справді повернувся. — Розкажи ще про щось. Цікаво слухати.
У відповідь — задоволена, трохи зніяковіла усмішка. К'яр починає шкодувати, що перебив його.
— Ти побачиш все на власні очі, — обіцяє він, запиваючи вечерю розбавленим вином. — Повітряні кораблі, мости, площі, ринки. Скоро в Співтоваристві буде свято Єдності, туди увесь світ з'їзжається, таке велику свято... Боги, ти знав, що в Фахратвалі люди ходять по вулицям з тиграми на повідках?
— Що? Брехня!
— Ні, справді! Тигри на повідках у центрі столиці!
— Не повірю поки не побачу.
— Краще повір зараз, щоб потім не лякатись, — сміється Кассіан.
К'яру здається, що червоні риски на його обличчі мають якийсь чаруючий ефект — вдивляючись в знайоме обличчя, він відчуває себе так, ніби входить у якийсь дивний транс, і не одразу він розуміє, що Кассіан теж пильно дивиться йому в очі — замріянно, розфокусовано, ніби кудись скрізь.
— Я так давно тебе не бачив, — тихо-тихо зітхає. Дивна важкість всіх шести років тільки зараз відчувається повноцінним тягарем, що висне тяжким камінням на шиї і тягне їх обох кудись на дно. — Пробач, що так довго не повертався.
— Все нормально, — спішить запевнити його К'яр. — Так було треба. Без цього не було б такої зустрічі, правда ж?
— Нічого не було б, — погодився він. Тон його голосу, тихий і глибокий, залишив по собі відчуття недосказанності — він точно мав на увазі щось інше. Кассіан опустив погляд у свою тарілку, відклав у сторону столові прибори. — Я не мав тебе залишати.
— Касе.
В повітрі, поруч з апетитним запахом гарячої вечері, висне гнітуче мовчання. К'яр не знає, що має сказати у відповідь на таке — в глибині душі він погоджувався з Кассіаном. Його егоїстична, жалостлива і підла особистість, яку К'яр усіма існуючими способами намагався похоронити, без кінця нагадувала йому про всі ті нещастя, що стались після від'їзду Кассіана — про божевільні витівки їхнього фермера, про смерть дядька Холля, про сварки з пані Нерейд та ту самотність, в якій він існував увесь цей час. Кассіан не мав ось так його залишати, Кассіан знав, що це все може статись, але все одно пішов.
Але хто К'яр такий, щоб вимагати від нього постійної присутності? Хто К'яр такий, щоб ставати між Кассіаном і його мріями? Хто К'яр такий, щоб ось так себе жаліти?
В ньому немає нічого особливого. Чиюсь любов до себе треба заслужити — К'яр зробив для цього занадто мало. Він не має жодного права чогось від Кассіана вимагати, і ось це вже правильно — вони дорослі і самостійні люди, вони не мають бути разом увесь час, Кассіан не може вічно бути його опорою — це все було необхідно. Їм обом потрібен був час, щоб встати на ноги і зрозуміти, як це — жити нарізно, як різні, нічим не пов'язані люди.
Все, що К'яру залишається — прийняти, змиритися і жити далі. Кассіан живий і здоровий. Кассіан щасливий бачити його знову — про більше годі було і мріяти ще рік чи два тому.
Кассіан порушує тишу першим.
— Послухай, — починає він, і тепер його дзвінкий голос звучить тихіше. Гарячковий, швидкий шепіт змушує К'яра нахилитись вперед, аби не прогавити ні слова. — Я всі ці роки працював, щоб повернутись не з пустими руками, я хотів дати тобі впевненість, розумієш? У нас є шанс там, за морем. Я розумію, чому ти не пішов зі мною шість років тому. Я хотів повернутись назад, коли дістався до порту, бо боявся кидати дім і їхати кудись без плану, без грошей. Я маю це все тепер, і хочу лише щоб ти пішов зі мною
— Ти хочеш, щоб я кинув все і пішов з тобою?
— Що саме ти хочеш кинути? Стару нічейну хату, курку і увесь цей мотлох? Поле, на якому ти вбиваєш себе щороку, щоб протягнути ще одну зиму? Цих людей, які все дитинство тільки й дивились, як би тебе розтоптати і знищити?
— Ти занадто радикальний, — К'яр ніяково відводить погляд. — Це наш дім.
— К'яре, — голос Кассіана робиться м'яким і шовковистим. — Тобі немає, за що триматись тут. Ти знаєш це. Нерейд і Сіма поїхали, Холль помер. Фермер знущається над своїми людьми, селяни ненавидять таких, як ми, — він робить паузу, намагаючись уважніше підбирати слова — незвична різкість в голосі Кассіана насторожує, і він сам це прекрасно розуміє. — Невже ти думаєш, що у всьому світі для нас не знайдеться іншого місця, окрім цього Богами забутого клаптика землі?
— Інше місце, — повторює К'яр задумливо. — Ти так і не знайшов свого?
Кассіанів погляд знову губиться. Жар, з яким він говорив до цього, зникає, розсіюється у повітрі разом з гарячою парою, яка вже не в'ється над вистиглою їжею.
— Ні, — хитає головою він. — І я не хочу шукати. Я просто хочу поїхати з тобою куди-небудь.
— А якщо я відмовлюсь?
Кассіан не замислюється над відповіддю, випалює різко і серйозно:
— Тоді я поїду у Шормонд, розкажу Кальвіну про нашу розмову і скажу, щоб вони всі рушали без мене. Я залишуся з тобою.
Ця безкомпромісність зводить з розуму. Він цілком серйозно — знову у голосі і у погляді просковзує ця сталева рішучість, цей холод і жорстокість, впевненість у зробленому виборі. К'ярові очі забігали по кімнаті; відчуття голоду розтаяло, ніби його і не було. Що йому казати? Що відповісти?
І, звісно, Кассіан правий у всьому. Він бачить усе ніби згори, спостерігає за усією картиною з висоти власного досвіду, набутого у подорожах. В нього є план і є впевненість. Якщо К'яр йому справді довіряє, то не має сумніватись у кассіанових словах. Він правий. Це маленьке село під Колн-Широм, що виросло навколо ферми божевільного виродка, не дало йому нічого, окрім поганих спогадів, нічних кошмарів і шрамів на спині. Тут більше не живуть його рідні, близьких друзів К'яр ніколи не мав — останні два роки жив тут сам, тільки для себе, сумлінно працював і, в принципі, не мав жодної серйозної мети на майбутнє. В нього ніколи не було таких грандіозних цілей, як у Кассіана — тому його пропозиція зараз лякала.
К'яртан відчував себе так, ніби йому знову дев'ятнадцять і він знову той самий слабкодухий боягуз, що втратив друга на довгих шість років через власний страх перед ризиком. Він ніби знову там — у сінях на вузькій лавці, не може зімкнути очей, лежить, зморений важким робочим днем, і слухає, як Кассіан тихо вибирається через вікно і закриває за собою скрипучу шибку. І він знову шкодує — про те, що не наважився піти з ним.
Кассіан робить цей вибір жорстоким. Лардонія, Фахратвал, Співтовариство — все це так далеко, так дивно, так хвилююче. Усе це страшно і незвіданно, усе це викликає тривогу і змушує кінчики пальців тремтіти так, ніби він раптом опинився на краю бездонної прірви і от-от впаде. Але якщо він не наважиться стрибнути до низу, то власноруч поховає усі мрії Кассіана, його невтримну жагу до нового і цікавого, вони обоє будуть приречені згнити тут, у цьому селищі — старі і зморшкуваті вже під сорок років, з покрученими і розпухлими від довгої роботи руками і спинами, що ниють від пекельного болю.
Це занадто висока ціна за власний страх. К'яр ліпше розіб'ється, зламає собі хребет чи шию, впаде на гостре каміння, аніж наважиться зробити з Кассіаном щось настільки жорстоке. В ньому немає цієї рішучості, різкості і безжальності, його зламали по-іншому, не так, як Кассіана.
Він терпляче чекає на його відповідь, повільно потягуючи розбавлене вино з глибокої глиняної чашки. К'яр знає — якщо він вирішить відмовитись, то Кассіан не стане його за це попрікати. Кассіан жодного разу не використає це рішення в якості докору. Кассіан буде покірно і з гордістю нести зроблений ним вибір за двох, все стане на свої місця, як було шість років тому — робота разом, спокійне і тихе життя у маленькому поселенні до самої смерті, жодних небезпек і надзвичайних труднощів, жодних випробувань і більше ніяких виборів, від яких буде залежати ціле життя.
Але якщо К'яр погодиться...
— Боги, — зітхає він тихо, приреченно; відчай стискає холодними пальцями стривожене серце. — Це занадто, — К'яр хитає головою.
— Що?
— Ти мій найкращий друг, — продовжує К'яр, ніяково підбираючи слова. — Так. Тобто... Я не можу відмовити. Тепер ні.
Очі Кассіана знову починають світитися цікавим вогником. Весь він — нетерпіння, напруга, передчуття.
— Тобто? Ти згоден? Ти поїдеш зі мною?
К'яр зітхає знову і робить перший крок на зустріч прірві.
— Так. Я піду з тобою.