Work Text:
Щоночі Субін помирав – і вранці прокидався Феніксом з обгорівшими крилами, замордованим тишею неіснуючих телефонних розмов і відсутністю сновидінь. Тяжко відкриваючи очі, він спершу бачив стелю з відбитками пальців колишніх мешканців цієї квартири, беззвучно зітхав подумки і одразу тягнувся рукою до телефону: холодного, мовчазного, надто багато його секретів знаючого. Шпалери відблискували кольорами, засліплювали, а сповіщення насміхалися з нього літерами, перескакували з одного рядка на інший, розсіювали увагу, наче від цього комусь могло б стати легше. Субін – втікач від думок, кращий гравець в хованки з самим собою, який так сильно прагне, щоб його нарешті знайшли в тому сірому, занедбаному кутку, в якому він щоразу о другій ночі самого себе знаходить. Чудасія – та й годі.
Ковток води давав йому розуміння, що день розпочався, і тепер він змушений жити життя, тягнучи за спиною тяжку, надибану за всі роки існування відсутність сенсу кожного кроку, подиху, руху, кожної думки, мрії, наївної надії. Непередбачуване майбутнє – його одвічні кайданки, полярне прокляття, що в мить могло б стати для нього найкращим подарунком, благословенням на звільнення від кордонів двадцяти чотирьох годин сім днів на тиждень. Він давав обіцянку щовечора дивитись на зорі, рахувати хоч трохи, повертати себе таким чином в бридку, але все ж реальність, та з екрану на нього дивилось обличчя, і найпрекрасніше кришталеве мерехтіння з небес втрачало для нього будь-яку цінність. В жовто-помаранчевому сяйві лампи Субін роздивлявся своє відображення, бачив наскрізний отвір десь на рівні очей – його власний погляд, здавалося б, такий, що нарощує льоди Арктики на чужих тілах, пропалював дірки на власному.
– Це пекло, – жуючи тушковану капусту, він спостерігав за трохи змореним Бомґю, що перебирав струни гітари, по відео-дзвінку вже втретє граючи йому Мітскі.
– У яке він тебе заарканив, – символічно підкреслював «він», дивився в камеру довго, очікуючи відповіді Субіна, все ще більш зацікавленого в сніданку, ніж проблемах у власному житті, але відповіді не отримував – очі в тарілці, губи перемазані сметаною, трохи дрижачі пальці. – Замазура.
На язиці свербіло звичне «до дідька йди», та він змовчав, удаючи, наче в нього набитий їжею рот, і Бомґю засміявся так тепло-тепло, так по-рідному, що і сонце з-за вікна здалося тоді ласкавим, і день, можливо, міг би бути не таким поганим, як завжди. Дурне бажання – розбити собі об голову тарілку, залишити червонуватий соус у волоссі, щоб слизько стікав по чубчику і бруднив обличчя, і щоб всі за цим спостерігали, стояли тісним колом навкруги і мовчки дивилися – виїдало його мізки десертною ложечкою, причмокуючи. Дурні дії, дурна капуста, дурний одяг, який прилипав до тіла й дратував, дурний Бомґю і ще дурніший Субін.
– Він не винен, – просто відповів він замість тяжкого мовчання, штрикнув виделкою залишки їжі і запхнув їх глибше в рот, майже викликаючи блювоту – хворобливу мрію останні декілька років. – Він не винен, що я його люблю. Мої емоції та почуття – моя відповідальність. Я можу звинувачувати у всьому цьому лише себе.
– Але й ти не винен, – мелодія з динаміка телефону затихла, змінившись на емоційний, наче ображений голос, і Субін на хвилину зупинився, спантеличений зміною тону. Коли на сітківці викарбовано правило «не дратуй», найменші коливання в негативний бік в розмові ставали ножем-нагадуванням, по колодку загнаним у сонячне сплетіння. «І більше ніяких розмов не буде», – страхітливо бриніло сльозами під набряклими повіками.
Вони припиняли розмову через декілька годин: споглядання в пустку зіниць один одного призводило до істеричного сміху, що плавно перетворювався в болюче зойкання й приховані в нічній тиші крики.
«Ховай всі свої таємниці під ковдрою – так безпечніше».
Крізь загиблі будинки – втрачений він: сонце швидко скочувалося вниз, облизуючи багатоповерхівки золотою годиною, членуючи повітря своїми світловими лезами через жалюзі, і він сидів – розрізаний і замучений – перед цим весняним зоряним трибуналом, чекаючи на вирок. Почуття – ось що чигало на нього, шкрябало його руки короткими нігтями, кусало його стегна в придушених бажаннях і найщиріших нічних галюцинаціях, забутих на ранок. Почуття – смачна, солоденька отрута, яка пахла гіпсофілою, локшиною й гарячим повітрям від фену, що спогадами закарбована в глибинах серця, роздрукована фотографіями й захована в текстах пісень. Пальці Субіна тягнулися до волосся, випаленого оксидом – і в ніс одразу бив його їдкий запах, а поряд з вухами шаруділи поліетиленові рукавички Йонджуна, стурбованого, щоб освітлювач не потрапив на шкіру.
«Це минеться», – повторював він собі, завмираючи від того, як в автобусі вони притискалися плечами і під столиками фуд-кортів випадково торкалися колінами; відчуваючи, як подих перехоплює, коли він посміхається куточками вуст і трішки мружить очі; обираючи на поличці в магазині корм для його кішки й манівцями дізнаючись, чи любить він каркаде.
Брехав.
– Йонджуне, зустрічаємось там, де завжди? – питав Субін в голосовому повідомлення, паралельно ліниво рухаючи зубною щіткою в роті, і дуже атеїстично молився, щоб це звучало нормально.
«так!!», – надходило у відповідь просто й мило, і в цьому не було нічого такого, нічого особливого, але…
Субін спльовував піну від зубної пасти, вмивався, натискав пальцями на очі несильно, дивився в дзеркало, зачісував вологий чуб назад.
…він абсолютно закохано посміхався своєму змореному, зазвичай набряклому вранці відображенню.
Йонджун – звичайний, такий, як інші, не кращий за Бомґю (та й не гірший), веселий, розуміючий, м’який – у всіх сенсах, теплий – також, надійний, розумний, хороший, комфортний, має з Субіном спільні інтереси й світогляди, іноді каже щось не те, але не погане – просто не те, бо не розуміє, і ніхто не може звинувачувати його в цьому. Краса його в тонких зап’ястках, темних слідах від каблучок, ластовинні, схожому на крихти молочного шоколаду на щоках, формі носа, білих конверсах, чарівній посмішці, вогниках в очах, спині, трохи необережному хвостику, коли в нього було довге волосся. Він нагадує кота: хитрого, але безпечного, не такого, що йде в обійми, а того, що дозволяє потрапити в його лапи, спокійного, безшумно наступаючого на груди і безсовісно вганяючого кігті в шкіру. Або глибше. І хоч Йонджун дійсно звичайнісінький, Субін думає, що він все ж особливий, можливо, лише для нього, і, можливо, це на краще – так тільки він зможе хапати поглядом зміни в його звичайнісіньких очах, роздивлятися його звичайнісінькі губи і обіймати його за звичайнісінькі плечі. Або це – його каторга, омана, яка спочатку дає цукерки, а потім, коли солодощі вже в горлі, перетворює їх на дуже наляканого їжака.
Сором під його шкірою кип’ятив кров у капілярах: він думав, як цілує Йонджуна в щоку на прощання, як притискається вухом до шиї, залишаючи губами на плечі щось надто особисте, щоб казати про таке вголос, як затримується долонями на талії Йонджуна, і нікого це не збентежує, як сплітає з ним пальці, не питаючи, чи можна. Техьон запевняв Субіна, що це нормально для закоханого – думати про близькість, мріяти про очі, які затримуються саме на твоєму обличчі, зберігати фотографії і слухати музику, уявляючи, що ви разом. Техьон знав все, та мовчав, тактовно стискав руку на чужому плечі, замріяно дивився на мости під Колдплей і був романтикою в душі й голосом адекватності в голові. І Йонджун все знає – і також мовчить, і ніхто не може його за це засуджувати.
Кохання – це не вибір: Субін не обрав би ці страждання свідомо.
– Я хочу бути твоїм сейф-спейсом, – проговорював він своє ж повідомлення в коробці кімнати, по вінця темній і самотній. – Якщо я можу, якщо дозволиш, якщо я маю на це право, – додавав в пустку, стривожений, бо не хотів у маренні написати ще й це. І коли йому надійшла відповідь, що й він може розповісти йому все, колюча безвихідь стискала його так сильно, наче зараз його до ліжка притискала стеля. – Як я можу розповісти тобі все? Як я можу розповісти тобі про те, що мені болить, якщо боюсь навіть спитати, чи можу я взяти тебе за руку?
Кохати і не відчувати провину – щось, що Субін бажає отримати на день народження як подарунок, в гарному пакуванні, з привітаннями і разом з барвистим ковпаком на голову. «Я від тебе не відмовляюся, але ти знаєш…» – щось, що хотілося б стерти з пам’яті наждачним папером, розлючено залишаючи там дзеркальний блиск замість кубика магнію, на який щоразу, коли вони зустрічалися після сказаного поглядами, крапала вода.
Руки на шиї змусили його прокинутися, відчути тортури власного мозку над серцем, потягнути себе за волосся і бридко розревітися в кулак, кусаючи пальці, щоб приховати скиглення, так схоже на тихий крик раненої тварини, приреченої помирати від втрати крові. Роздерти, помститися собі за емоції, вити, ковтати лаву сліз, наче це мандариновий сироп, вбити кожну клітинку жалюгідності, замалювати їх всі червоним олівцем подразнення, болем, що полегшує – приємно, Субіне? Сотня «як ти?» – зламав себе зсередини, склеїв всі уламки кісток химерним вітражем, зашив то все наспіх, аби не випадало, не руйнувало механізм, який «працює-аби-працювати» – одне «все нормально». Йонджуну брехати не хотілося зовсім – хотілося кричати про те, як це все Субіну обпалює нутрощі, плакати в нього на плечі, захлинатися, помирати в його руках і відроджуватися під обережними дотиками його пальців, кусати мочку вуха, відчуваючи смак металу всіх його сережок, хотілося бути його, віддаватися і йому, і емоціям, ніби це безпечно.
Вечірнє сонце травня плавиться в мідних відтінках, магічно торкається ліній чужого обличчя своїм червоним теплом, і він помічає ніжним голосом: «Дивись – сонце». І Субін дивиться: спочатку на ту дурну зірку, без якої він би не жив, а потім – на Йонджуна, у темних райдужках якого це іржаве світіння заходу тонуло, стискалось і розколювалося на відблиски, на магічні іскри. Єдине, про що він думає: як він, чорт забирай, жахливо закоханий в Йонджуна; єдине, що він робить: мовчки спостерігає не так довго, як хотілося б, щоб це не здавалося дивним, нав’язливим, зайвим, недоречним. Субін – проклятий боягуз з обсесією на слово «раптом».
Розбитий – на кадри, черепки, сумнівно римовані рядки – і розтрощений вщент, як будівля, знесена до фундаменту, випалене поле, через яке вітер цілує людей в обличчя чорним попелом, він лобом спирався на шафу, скронею боляче притискався до ручки, терпів в клітці ребер пéкло і те, як пеклó йому очі від розмазаної туші. Та як би Субін не хотів зненавидити все, що з Йонджуном пов’язано і його самого, він не міг і сидів тому згорблений на ліжку, заламував руки, натягувався струною через судоми, але все одно кохав: задихаючись і надихаючись.
«Тримати в руках запалену свічку, яку він мені подарував, відчувати її тепло й уявляти, що це його долоні, стало найкращою оманою в моєму життя, найкращим моментом за всі нескінченні однакові дні, найболючішим нагадуванням, що він так близько – і водночас так нестерпно далеко».
– Кохання – це коли тебе роз’їдає тривога, але ти не хочеш ховатися.
– Надто песимістично як для слів про любов, – у звичній манері відповідав Бомґю в голосовому повідомленні, паралельно розповідаючи про те, який енергетик він тільки що випив.
– А я що, колись казав, що кохання – це дочортяки весело? – якби не іронічний тон, це можна було б сприйняти за грубість, але Субін не з таких людей – він краще образить себе всіма можливими методами, ніж скаже криве слово іншому. Можливо, тому він досі й думає, що емоції – це небезпечно, бо «а раптом когось ображу, а раптом мене не так зрозуміють, а раптом…»
Щоночі Субін помирав – і сподівався, що ця часова петля для нього завершиться, затягнувшись турботливим зашморгом рук Йонджуна на його шиї.