Work Text:
Звичайний дощовий день, вісник впевненого початку осені. Атмосфера набувала сірих та коричневих відтінків; запах мокрої землі, цигарок і охолонувших напоїв. У кабінеті було темно. Єдине джерело світла - лампа, яка горіла день і ніч. Особа, яка сиділа там, певно, вже забула про існування часу.
До середини зайшла Донґбек. Трохи роздратована, трохи втомлена. З вигляду похмура, як і погода. Вона не стукала - їй не треба було, просто мовчки відчинила двері. Вона могла вільно приходити, коли б не захотіла. Вона знала, що колега, який проводив у кабінеті більшість своїх днів, завжди був радий їй. До того ж, жінка майже ніколи не приходила з порожніми руками. Сьогодні, наприклад, вона принесла ранкову каву.
Першим, що вона побачила, був Лі Санг, схилений над чимось. Він щось захоплено крутив у руках, і ніби навіть не чув, як до нього підійшли та поклали поруч чашку.
— Ти так і не лягав спати, правда ж? — спитала Донґбек. Лі Санг на це здригнувся.
Так, він точно покинув реальність, оскільки не відчув навіть міцного квіткового запаху парфумів.
— Ні, якщо чесно. Але це ж лише одна ніч, чи не так?
— Узагалі-то, ти засів тут ще два дні тому.
— Перший не рахується, я тоді тільки готувався...
— Готувався, готувався, а однаково виглядаєш сирим.
Після цих слів Донґбек обійняла Лі Санга зі спини, тицьнувшись носом у його плече, максимально близько до шиї. На блідих щоках чоловіка з'явився легкий рум'янець. У носа нарешті вдарив той самий знайомий аромат. Він знову здригнувся, щойно відчув, як до нього ззаду притиснулися мокрим холодним одягом. Сорочка миттєво прилипла до тіла.
Від парфумів приємно запаморочилося.
Лі Санг відклав деталі та обернувся до Донґбек - вона була вся мокра, можливо дещо зла, або ж це так здавалося через її різкі риси обличчя. Тим не менш, її усмішка була лагідною, а в очах читалося хіба тепло, яке трішечки зігрівало зсередини.
— Там злива? — стурбовано спитав. — Тобі би переодягнутися у щось сухе.
— Ти навіть не помітив, як вона почалася..! — Донґбек тихо розсміялась. — Типовий Лі Санг. Лиє ще з ночі. Я ніяк не могла заснути.
Отож, вона і сама сьогодні не спала. З одного боку, це змушувало почати хвилюватися з приводу самопочуття жінки, але з іншого, хотілося теж відповісти шпичкою; проте у нього не було такого таланту до гострих слів, як у колеги, тож він вирішив змовчати. Тільки з цікавості поглянув на годинник: о пів на сьому ранку.
— Ти через це прийшла так рано?
— І просто бо хотіла подивитися, чи ти ще не вмер.
Зазвичай у такий час ще нікого нема. Усі приходили ближче до дев'ятої, а іноді й після десятої. Єдиною причиною, чому хтось міг прийти раніше, був хіба кіт, який чисто випадково поселився у лабораторії, бо хтось мав же його годувати. Зазвичай це робив Лі Санг - він майже завжди був на місці.
Мабуть, він цінував кота більше, ніж будь-хто інший, бо пухнастий найчастіше спав саме у його кабінеті, і ластився саме до його ніг. Так само зараз, він мирно відпочивав на стільці дослідника, через що той мусив працювати стоячи.
— Чим плануєш здивувати цього разу?
— Не хочу поки говорити, най лишиться сюрпризом. До того ж... Я поки не впевнений, чи все вийде так, як я уявляю.
Донґбек ніжно скуйовдила його волосся, і подумала, що було би добре вмовити колегу нарешті прийняти душ. Ця пристрасна любов до своєї справи, навіть у певній мірі перфекціонізм, хоч і допомагали, але змушували чоловіка забути про себе.
— Дай угадаю, ти за цей час жодного разу не їв?
Лі Санг стенув плечима. Видав присоромлений звук, схожий на "ніби".
— Гаразд, — жінка зітхнула. — Я гляну, чи в мене щось лишилося. От скільки би ти протягнув без мене?
— Мусив би якось, заради кота.
Обидвоє розсміялися, бо це була правда: Лі Санг міг не думати про себе, але пухнастика він би точно не дозволив собі забути.
Донґбек пішла. У кабінеті враз стало тихо, сіро та холодно. Насправді, лампа не так вже сильно освітлювала приміщення. Справжнім джерелом світла була жінка, а без неї... Усе здавалося мертвим.
Повернення до реальності виявилося набагато болючішим, ніж очікувалося.
Сорочка усе ще липла до спини та охолоджувала шкіру. Перевдягатися не дуже були сили, не було у що, тіло різко важчало від утоми та голоду - ось і наслідки трьох днів без сну. Навіть звичний біль у суглобах почав здаватися найменшою проблемою.
Якби стілець був порожній, Лі Санг би впав на нього та заснув, байдуже що сидячи. Тоді його би турботливо накрили курткою, робочим халатом або пледом і розбудили за декілька годин.
Тиша діяла на нерви. Ще гірше - краплі дощу, що билися об скло. Хай чоловік не був проти такої погоди, зараз вона здавалася нестерпною.
Дуже хотілося, аби нарешті визирнуло сонце. Можливо, він би навіть вийшов на вулицю, хоча б аби викурити одну цигарку. Він дуже давно не палив, бо усе ніяк не випадало можливості.
Сонце - проте не небесне - не забарилося: Донґбек влетіла назад, тримаючи у одній руці паперовий пакет з чимось, а іншою обіймаючи вазу з букетом червоних камелій. Її очі були широко розплющені у подиві; вона то відкривала, то закривала рота, думаючи, як би правильніше відреагувати.
Це було дійсно приємно, враховуючи, що у їхній час подарунки так часто не робили, а для зізнання у почуттях квіти більше не були потрібні, хіба задля атмосфери.
— Це... Я думала, ти взагалі не покидав кабінет! — вигукнула жінка. — Це ж ти?
Лі Санг усміхався: звісно, що він, хто ще? Він був радий, що зміг викликати такі емоції у Донґбек. Вона рідко настільки яскраво реагувала, і ще рідше шарілась.
— Коли ти встиг?
— Учора ввечері. Вирішив зробити подарунок.
— Приємно, що ти пам'ятаєш мої улюблені квіти. Хоча мені більше до смаку жовті.
— Знаю, але червоні більше підходили за сенсом.
— О, то ти тепер той ще романтик, — її щоки почервоніли, у пару до камелій.
Вона така мила, коли розгублена. Донґбек ще якусь мить озиралась, думаючи, куди подіти пакет та вазу. На столі був безлад, він одразу відпадав. У кабінеті, якщо так подивитися, загалом був хаос. Він завжди царював тут, коли до Лі Санга приходило натхнення. Вільним виявилося тільки підвіконня, у кутку якого самотньо відпочивала порожня попільничка. Значить, на нього. Її руки нарешті звільнилися, проте розгубленість не звикла. Загалом, що тепер вони мали робити?
Повисла бентежна тиша. Вони мовчки дивилися одне одному в очі, подумки висловлюючі свої бажання, а їх було аж надто багато, аби здійснити. Можна було почати з чогось невинного, що пасувало би атмосфері.
Банального, але обережного поцілунку в щоку. Він мав бути швидкий і ледь відчутний, принаймні так планувалась, але Лі Санг повернув голову, тож вийшло так, що поцілувалися вони в губи.
Одразу відсахнулися.
Тим не менш, це було однозначно приємно.
— Ти спеціально?
— Якщо чесно, випадково. — нервово, із якимось відчуттям провини відповів Лі Санг. — Я задумався, але потім побачив тебе і повернувся.
Десь глибоко у душі він хотів її поцілувати, але мозок кричав, що ще рано. Не треба поспішати. Він навіть точно не міг сказати, були вони найкращими друзями чи ж чимось більше, най вони мали взаємні почуття.
Напевно, це через ті парфуми до голови лізли дурні ідеї. Сором.
Їм точно слід одного дня поговорити про це.
Донґбек пом'якшала і розсміялась. Жінка зробила крок уперед, знову скоротивши відстань між ними. Вона взяла Лі Санга за руки. Обережно погладила тильну сторону долоні, доки розглядала пальці у темряві: навіть так було видно, що їх вкривали сліди від чорнил. На дотик шкіра все ще лишалась м'якою, хоча Донґбек могла припустити, де хотіли утворитися мозолі. Вона сама їх вже мала.
— Про що думав?
— ...Уже не згадаю, — стенув плечима, хоча було зрозуміло, що чоловік просто не хотів говорити на цю тему.
— Ти зараз виглядаєш змучено. Може, відпочинеш?
— Ще ні. Це злива наводить такий настрій.
Міцніше стиснула руку.
– Значить, тобі треба вийти в неї.
— Тобто?
— Серйозно, буде весело. Пішли.
Колега потягнула Лі Санга. Вона відчувала, як він чинив супротив, впираючись ногами у підлогу; однак уже скоро він піддався, дозволивши себе вести.
— У мене нема з собою парасолі, —зізнався.
— А нам її і не треба.
Якщо хтось серед усього їхнього колективу і вмів по-справжньому розважатися, це була Донґбек. Усі інші... Були або більш пасивні, або суворі, скуті, надто консервативні. Так, Лі Санг ідеально вписувався у цю атмосферу, але навіть йому іноді ставало нудно.
...Усе через Донґбек. Без неї він би не знав, як ще можна проводити час.
Напевно, він також був єдиний, хто поділяв її смаки.
Що би вона не запропонувала, він на все був згоден; спершу би задумався, мав би сумніви, чи вартує воно того і, урешті-решт, усе одно згодився. Бачачи, як щоразу з очей жінки сипалися іскри радості та хитрості, їй було соромно відмовити. Вона чудова, чи не так?
Немалі краплі боляче вдарялися об макітру, плечі, лице. Це був приємний біль, але з кожним ударом тілом йшла легка хвиля холоду. Таки треба було накинути щось на сорочку перед тим, як вийти. Вона виявилась надто тонкою для зливи. Донґбек у своїй цупкій куртці було явно комфортніше, судячи з того, як вона вільно крутилась.
— Скажи, що це нaбагато краще, ніж просто спостерігати? — спитала колега. — Відчуваєш себе живішим.
Лі Санг мовчки усміхнувся. Стояв, як вкопаний, і розгублено перебирав пальці, не знаючи, куди подіти руки та що робити. Йому, як завжди, була потрібна якась підказка, натяк, аби зрозуміти, що до чого. Досі вражало, як у їхній час ніхто так і не створив чіткої інструкції, як відпочивати.
Варто було подумати над цим, непогана ж ідея.
Донґбек насупилась. Знову підійшла, знову потягнула його трохи подалі, до відкритого простору.
— Ти вмієш танцювати?
Вона точно щось задумала. Це було цікаво і трохи страшно водночас.
— Ніколи не пробував.
— А цікаво?
Він лише зараз зрозумів, до чого жінка вела. Звичайно, він не міг відмовити. Звучало надто добре.
— Так. То ти вмієш?
— Не дуже, мені просто подобається, як герої у старих фільмах танцюють разом. Дозволиш спробувати?
— Будь ласка.
У принципі, Лі Санг приблизно розумів техніку. Він міг би пояснити її Донґбек, якби вона спитала, та вона поводилася впевнено; чоловік не зчувся, як рука дослідниці лягла на його талію, а його - на її плече. Звісно, мало бути навпаки, але він не заперечував. Її долоня усе ще здавалася теплою, вона приємно контрастувала з холодною прилипшою сорочкою.
— Спершу я спробую вести, аби зрозуміти, а потім ти, гаразд?
— Головне не поспішай. У ідеалі, нам би музику, але так теж можна.
Вони могли задля цього повернутися назад. З грамофону би лунала якась мелодія у ритмі вальсу, вони би кружляли кабінетом, але це було ризиковано, бо, по-перше, вони би запросто щось знесли, адже простору там небагато; по-друге, кіт би злякався шипіння старого пристрою, а пухнастого надто шкода; і, по-третє, це вже була би геть інша атмосфера.
Так, було дійсно добре, що вони вирішили танцювати на вулиці, бо виходило незграбно. Вони вже декілька разів ледь не наступали на ноги одне одному, декілька разів зіткалися або надто сильно розходилися. Це було смішно, весело, але якби вони танцювали у кабінеті, вони би точно все перевернули.
У Лі Санга декілька разів підкошувалися ноги, чи то від запаморочення, чи то від незвички стільки рухатися. Донґбек двічі встигала зловити його, а на третій обійняла дослідника, притиснувши його до себе.
— Почуваєшся на шістдесят, так? А тобі ж і тридцяти нема, - жінка щиро, по-доброму сміялась. — Більше не падай.
Іронічно, що впасти хотілося ще більше. Він добре відчував квітковий аромат від її шиї, він проникав до горла, легень, і від цього паморочилося. Це було чудово, хотілося вічність так стояти, просто роблячи глибокі повільні вдихи та слухаючи зливу. Він мовчки заплющив очі, готовий заснути.
Шкода, що спати у такий момент було поганою ідеєю.
— Зараз я почуваюсь на свій вік, — тихо відповів Лі Санг. — Ми можемо продовжувати.
Він був значно повільніший, але обережніший. Можна було чути, як чоловік пошепки рахував, намагаючись не збитися, доки Донґбек щось наспівувала. Тепер вони були повністю зосереджені на танці, кожному його русі та оберті.
Звісно, він був напружений та далекий від ідеалу, та він дозволяв відчути довіру та близькість.
— Ти збрехав, коли казав, що не вмієш!
— Не збрехав, я просто знаю техніку.
— Хоча так, рухаєшся ти на трієчку.
— Хто би говорив!..
Обидвоє сміялися. До професійних танцівників їм було далеко, тим більше зі своїми поставами.
— Ти ідеально неідеальний, знаєш це? За це ти мені подобаєшся.
Серце приємно тенькнуло. Зараз було би доречно поговорити про почуття, сказати, що вони взаємні, нарешті поцілуватися, гріючись у обіймах та теплі, що розходилося тілом, доки злива продовжувала заливати вулиці, але слова не складалися у речення. У голові було якось порожньо, ніби всі думки потонули у калюжах. У тілі, до того ж, якщо і відчувалося якесь тепло, то явно не від радощів. Це було щось інше, менш приємне.
А ще шлунок вирішив нагадати про себе. Так, може, Лі Сангу вдалося тимчасово придушити потребу у відпочинку, та від їжі він не міг. Кава, яку принесла Донґбек, мала бути вже крижана.
— Пішли назад, — запропонував дослідник.
Донґбек не питала, чому - лише скинула бровою, ніби їй було цікаво. Вона точно хотіла ще побути тут, не йти ховатися у стіни, які створювали бар'єр до зовнішнього світу. Щойно вона перетне поріг, доведеться працювати.
Жінка мовчки кивнула та попрямувала до дверей.
"Гадаю, вона просто розуміє, що з мене поки достатньо цієї пригоди. Може, наступного разу...".
Наступного разу він хоча б візьме дощовик, бо холодні краплі дуже вже неприємно затікали за комір сорочки. Аж хотілося вигнутися, розпрямити спину або ще більше зігнутися, аби якось позбутися їх. Для Донґбек ці відчуття були більш звичні, не такі яскраві. Лі Санг часто бачив зі свого вікна, як вона вибігала під дощ, лишаючи всю роботу, а потім обіймала його - чи когось, кому просто пощастило виявитися поруч - мокрими руками. Вересків, іноді лайки було чути на всю будівлю, так само як і сміх дослідниці.
Порівняно з нею, вони всі - нудні старигани у молодих тілах. Їхні душі вмруть раніше за весь організм, це факт.
Впав на диван у кабінеті, видавши глухий стогін - знову поперек нагадав про себе. Що ж, у випадку Лі Санга скорше відмовить тіло. Воно вже починало натякати на це.
Усередині грудей щось продовжувало болісно пекти, ніби хтось вирішив розвести багаття між ребрами. Якби у нього були сили, він би спробував перевести цю думку у рядки віршу, який би побачила лише Донґбек. Лише вони вміли по-справжньому розуміти одне одного, як митець митця. Хай вони всі митці, але чомусь із цим у більшості були проблеми.
— У тебе хоч є, у що переодягнутися? — Донґбек кинула йому рушника.
Лі Санг не одразу зорієнтувався, тож впустив його.
— Ні. Усі мої речі вдома.
— Треба буде потім щось перенести сюди.
Такими темпами Лі Санг уже скоро переїхав би до маленького темного кабінету, який випадково став ріднішим за квартиру. У принципі, це навіть було би дещо вигідніше фінансово, хоча теж мало свої мінуси.
Дуже спокуслива ідея. Ще і пухнастий був би весь час поруч.
Чхнув - правильно подумав. І Донґбек теж була права. Від цієї правди щось тіло поважчало, горло зашкребло, але... На душі було спокійно.
— Ти якийсь гарячий, — Донґбек приклала руку до його лоба. — Як ти?
— Почуваюся на всі шістдесят, — Лі Санг хрипло розсміявся крізь кашель. Здається, його любов до паління теж вирішила нагадати, що він не безсмертний.
Бо ж він забув, наскільки легко підхоплює хвороби у міру того, що майже не виходить на вулицю і майже не їсть.
— Оце тебе плющить, - вона сіла поруч. — Дивно, що мене ні.
— Так ти завжди виходиш у таку погоду, от і звикла...
— Не у цьому плані.
— У яко...
Вона не дала йому договорити; слова виявилися зайвими. Донґбек схилилася максимально близько, запах квітів знову наповнив ніздрі та все приміщення; її губи, певно через аромат, теж нагадували якийсь вид камелії, але який саме - до голови ніяк не приходило. Поцілунок тривав недовго, можливо лише декілька секунд, та він встигнув викликати море емоцій: ейфорію, подив, банальне розчулення та хвилювання за більше, ніж колегу.
— ...Ти ж сама захворієш! — вигукнув нервово.
— Я знаю, — жінка всміхнулась. — Зате я зможу стежити, аби ти відпочивав. Підемо ввечері на перекур, аби точно себе добити?
— Звучить як ідеальний, надзвичайно перспективний план.
— Ідеальний план для ідеальних людей.
Їхні почуття точно були взаємні, це стало очевидно; як і було очевидно, що злива за вікном ще довго мала тривала.