Work Text:
Знову і знову Еранен бачив один і той самий сон.
Це не був кошмар, після якого прокидаєшся в холодному піту, відчуваючи, як калатає серце, та ще кілька хвилин не можеш прийти до тями. У цьому сні не було ані демонів, ані іншого страхіття, лишень самотній ельф, який щоразу звертався до колишнього Інквізитора з одними й тими самими питаннями:
— Я бачу страх в твоїх очах, мій друже. Скажи мені, чого ти так боїшся?
Він завжди розмовляв, ніби читав вірші, й Еранен навмисно намагався відповідати йому так, аби зламати цей ритм:
— Ти більше не маєш права називати мене так! Ти сам зробив усе для цього.
— Можливо й так. Мені безмежно шкода.
— Мені однаково! Просто залиш мене, дай мені спокій!
— Хіба я не казав, що вільний ти прожити у покої той час, який тобі лишився?
— Хіба не ти брехав весь час, що ми були знайомі?! — непомітно для себе Еранен також починав розмовляти ненависними віршами.
На цьому моменті Солас щоразу хитав головою, ніби Еранен у черговий раз розчарував його:
— Тобі не в змозі більше я допомогти. Живи в страху, якщо цього бажаєш.
З останніми словами постать Фен'Гарела завжди танула у повітрі, залишаючи Еранена на самоті.
Еранен був майже впевнений, що той, кого він бачив уві сні, не був Соласом, а самим тільки духом Затіння, що набував знайомої йому подоби, проте самісінька думка, що Солас насправді здатен увійти в його сон будь-якої миті, відібрати в нього магію чи, навіть, саме життя, наводила на Еранена жах.
Тому чимраз частіше він засиджувався за роботою допізна, сподіваючись, що через втому зможе провести хоча б одну ніч без сновидь.
Але коли його очі поволі заплющувалися, він знову і знову бачив один і той самий сон.