Work Text:
Ванья знала, що більше ніколи не побачить Тамлена. Вона власноруч пустила стрілу йому у груді у тому лісі, де на них напали верескуни. Але зараз він стояв перед нею, наче живий, та питав про те, що вона не хотіла пам'ятати.
Звісно, це не був Тамлен, самий тільки черговий привид, один з багатьох, що їх чимало було в цьому місці. Охоронець, Шартан, Маферат і ще сила-силенна інших — усі вони промовляли до неї, усі чогось хотіли, чогось вимагали, й Ванья відчувала, як всередині неї зростає лють. Що далі, то більше їй хотілося знищити це місце, розтрощити кожен камінь, з яких складався цей безглуздий Спробунок.
Привидам не місце у цьому світі, хай залишаються уві снах або в Потойбіччі. Ті ж, чия присутність завдає самого тільки болю, взагалі не мають існувати в жодному зі світів.
Привид Тамлена простягнув до Ваньї руку, тримаючи щось у долоні. Ванья вихопила дрібничку, криво посміхнулася, — справжній Тамлен ніколи не подарував би їй такого мотлоху, — стиснула у власній руці, а відтак із силою кинула собі під ноги. Дрібничка розбилась у безліч крихітних друзків, що жалісно хруснули, коли вона пройшла ними, більше не звертаючи на привид уваги.
Він не був Тамленом. Він був лишень відлунням її болю. Хай довіку лишається тут.