Work Text:
Ґоті сиділа на краю помосту біля своєї хати і безцільно махала в повітрі ногами. Сьогодні вона чекала особливого гостя. Було вже надвечір'я, тому чекати довелося б ще зовсім недовго.
Захід сонця пофарбував село в її улюблений жовтий колір, а проміння яскраво виблискувало на хвилях трохи неспокійного моря. Жінка вдихнула свіже повітря і заплющила очі. Все частіше, залишаючись на самоті, вона згадувала своє довге життя і кінцеве призначення. Ґоті була важливою людиною теперішньої світобудови, але не такою важливою, як її довгоочікуваний гість...
Правда в тому, що Ґоті не завжди була Ґоті — місцевою цілителькою племені Волохатих Хуліганів з острова Туп. Колись вона мала інше ім'я, інше життя. Ще будучи молодою дівчиною з племені Берсеркерів вона вийшла заміж за тодішнього брата вождя племені Волохатих Хуліганів. Шлюб мав закріпити мирний договір між племенами і до сьогодні за всі п'ятдесят з гаком років його ще ніхто не порушив.
Вона ж майже одразу стала однією з Хуліганів: навчилась битися, як ці вікінги, і вела життя, як вони. Єдине, чого до своїх тридцяти не встигла зробити — це вбити дракона. Вона боронила острів від нападів, але скорити жодного дракона так і не змогла.
Звісно, за свій немалий (як їй тоді здавалося) вік вона вже стала матір'ю, виховувала двох славних діточок-хуліганів і була більш-менш щасливою у шлюбі... А потім її чоловік поплив у похід на гніздо, де й загинув. Казали, що потонув, коли з палаючого корабля рятувався.
Той рік в цілому був гірким навіть для вже старої Ґоті. Діти після смерті чоловіка були невтішними. Старшому тільки тринадцять, а молодшому дев'ять. Такі малі і дурні, ще життя не встигли побачити... А батько для них був усім.
Так після наступного нападу драконів меншого і знайшли посеред бійні. Ще живий, та ледве. На боці у нього був величезний синець, а спина увім'ята в двері одного з будинків. Малий тримався за життя, але воно буквально витікало крізь пальці, як вода. Так через місяць після чоловіка вона відправила до Вальхалли меншу свою дитину.
Ґоті була невтішна. Якщо чоловіка вона оплакувала, то за сином довго горювала. Вчепилась тоді у старшого, заборонила навіть думати про помсту драконам. До зими її первісток дожив, матері не перечив і битися не біг. Та доля трагічна його й без драконів спіткала.
Холодна пора року тоді почалась раніше, ніж зазвичай. Врожаю зібрали менше, ніж планували, а вікінги (що всім відомий секрет) звикли їсти багато і голоду не терпіли. От і зібралися чоловіки і жінки (усі вправні воїни) на полювання. Збиралися ловити кабана.
Старший її на свій вік дуже добре справлявся зі стрільбою з лука та арбалета. От його і взяли теж. Може, кролика якого забив би. Все краще, ніж з матір'ю в хаті днями сидіти.
Коли повернулися, син вже не йшов — його несли. Блідого і холодного. Сказали, що вполювали свиноматку з поросятами, але не зрозуміли, що їх там було дві. Її син саме порося схопив, як з'явилась розлючена "друга" і напала. Інші вікінги (добрі та славні воїни, всі сильні, дужі та хоробрі) врятувати її дитину не встигли. На наступний день біля берега розвели похоронне багаття і відправили її останню дитину до Вальхалли.
Ґоті витерла сльозу, гірко посміхаючись спогадам. Недовго вона матір'ю була, та камінь з душі так і не зняло. А тоді, після смерті всієї сім'ї, її наче на шматки саму розірвали. В своєму їдкому горі їй і самій жити не хотілося. Досі не пам'ятає, як вона ту зиму протрималася. Мабуть, тодішня дружина вождя потурбувалася. Та жінка про всіх піклувалася, добра була та навпрочуд ніжна для вікінга. Жаль тільки, що вони з тодішнім вождем дитину ніяк не могли народити.
Після весни чи то вже було літо, зовсім змарнілу і напівбожевільну, мовчазну Ґоті забрала до себе тодішня цілителька. В племені Волохатих Хуліганів вона теж була вже давньою. Не старша за теперішній вік Ґоті, але було що порахувати. Жінку звали Мева і вона була така ж криклива, як морська чайка. Цілителька тоді могла цілими днями поганяти Ґоті за різними дорученнями чи роботою. З Мевою сумувати було ніколи.
Як потім зрозуміла Ґоті, її настаниця наполовину влаштовувала грандіозне шоу, щоб витягти її з савану горя та смутку. Від Меви Ґоті навчилася лікувати людське тіло, бути мудрою та корисною своєму народові. Від Меви Ґоті отримала й інші знання. Про довколишній світ, богів, духів та природу. Мева навчила її, як уживатися з істотами, які не є людьми чи тваринами; як правильно молитися богам та як задобрювати всіляких духів. Спочатку Ґоті вважала, що Мева тягне її за ногу, але згодом, варто було лише повірити в сказане, як для самої Ґоті відкрився цілий новий світ. Вона дійсно почала бачити!
Ґоті бачила всіх людей на острові так, як ніколи раніше. Тепер вона знала, хто з них був добрий, а хто злий; хто був сміливий та відважний, а з ким краще в один човен не сідати; хто був схильний до того, щоб за першої нагоди кинутися на ікла драконам від горя за коханих людей, а хто був щасливий чи бажав жити на повну. Ґоті бачила багато, і не лише про людей.
Дракони теж були дивними. Вона це бачила. Мева теж це бачила. Вони не знали, що б це могло означати, але всі дракони, які нападали, були дивними. Однаково безглуздими, тупими і агресивними. На противагу, випадкові дракони в лісі були різними і в половині випадків виглядали навіть дружелюбно. Ґоті ненавиділа цю двоякість, бо не могла зрозуміти.
Ще через рік дружина вождя змогла народити дитину, здорового і міцного хлопця, якого вождь назвав Стоїком.
Мева тоді була головною, керувала породіллею і першою взяла в руки розчервоніле кремезненьке маля з корицею рудого волосся на голівці. Потім новоспеченій матусі потрібно було допомогти, тож Стоїка передали на руки Ґоті і наказали обмити та сповити. Вона впоралась на відмінно і швидко віддала дитя дружині вождя.
Простирадла прибрали, кімнату відмили і породіллю перевдягли. Тільки тоді увійшов вождь і щасливу сім'ю врешті решт полишили на самоті. Щойно двері зачинилися, Ґоті відчула запаморочення і впала.
Вона буцімто спала. Їй тоді наснився дуже дивний і детальний сон. Був хлопчик і був дракон. І вони летіли разом, як один. Ґоті не впізнала дитину, але одночасно він був якийсь знайомий. Весь сон видався дуже дивним, бо через мить хлопець перемінився, трохи подорослішав. Вона побачила, як за юнаком та невідомим драконом летіло ще багато-багато драконів, наче ті двоє їх кудись вели. Ґоті кліпнула, озирнувшись. Вона тепер стояла поруч з іншими людьми, але вона їх не знала. Вони нагадували їй Хуліганів, але жодного обличчя вона не впізнала, хоча місцем точно був острів Туп.
Вікінги дивилися на те, як дракони летять повз, а жоден так і не напав. Ґоті нарешті помітила чоловіка, який виглядав начальником. Він був величезним: з широкою спиною, кремезними руками та великими ногами, по його спині спускалася накидка з ведмежої шкури, а на голову одягнено шолом з рогами Страхітливого Кошмару. Чоловік був трохи схожий на її вождя, хоча той не був таким рудим, а скоріше мав каштанове волосся. Та й очі цього вождя були смарагдовими, точно як у дружини... Можливо, так би виглядав Стоїк років через п'ятдесят.
Згадуючи зараз той сон (який вона досі пам'ятала з чіткістю дрібних деталей), Ґоті могла тільки посміятися. Бо уві сні вона і справді зустріла майбутнього Стоїка. І як дивно було дожити до моменту, коли б вона могла побачити на власні очі постарілого Стоїка.
Сон тривав і після того. Ґоті бачила ще драконів. Одні були невеликими, які б сягали їй лише до стегна, стоячи на задніх лапах. Інші були більшими за Жахливий Кошмар, з крилами, як величезні вітрила кораблів. Купа драконів оточила її в химерному танці, схожому на те, як вітер закручує опале листя. Жоден дракон на неї так і не напав, хоча Ґоті здавалося, що вони змусили її голову закрутитися.
Та не встигла вона схаменутися, як остання пара крил зникла з її поля зору, відкриваючи вид на останнього дракона. Він був величезним. Він був більшим за все, що вона коли-небудь бачила. Її тіло затремтіло від жаху, що щось таке гігантське взагалі може існувати. Брудно-блакитний дракон нагадував більше потворну чи монстра з тими моторошними гострими зубами та трьома парами очей... як добре, що він вже мертвий, подумала вона тоді.
Як добре, що він нарешті помер, подумала знову Ґоті. Вона чекала на це півстоліття. Ще від народження самого Стоїка вона знала про існування монстра, того виродка, який зіпсував життя купі людей та драконів. І всі ці роки вона не могла вдіяти абсолютно нічого, окрім як задобрювати духів природи та богів, а після нападів драконів заліковувати жахливі-жахливі рани своїх одноплемінників. Півстоліття вона чекала на свого "другого", того хлопчика зі сну, який би визволив світ від цієї хвороби. Той хлопчик був її єдиною надією. Світлом, заради якого вона тягнула своє існування понад відрахований їй час. Бо той хлопчик був хвилею, яка накриє увесь світ, а Ґоті була призначена йому допомогти.
Після ведіння вона перемінилась. Мева казала, що це добра ознака. Що вона буде сильнішою за будь-яку зі свої попередниць, щоб мати сили направляти свого майбутнього друга. І поки Ґоті входила в силу, набиралась знань і переймала обов'язки своєї наставниці, Мева поступово слабшала. Через п'ять років її не стало. Навесні Меву відправили в її останню дорогу на палаючому човні. Тоді ж Ґоті дала обітницю мовчання. Вона відмовилася від свого голосу у повсякденному житті, щоб у потрібний момент він набув такої сили, яка б досягла вух найсильніших істот.
В той же рік дружина вождя народила ще одну дитину, руду дівчинку-красуню, також схожу на матір. Час йшов своїм шляхом, діти вождя росли. Стоїк витягувався і дужчав, його сестра з немовляти перетворилася на милу дівчинку. Така непосидюча і цікава була. Стоїк невдовзі переріс матір, а потім і батька. Вождь почав слабшати, все більше перекладаючи керування на сина.
Коли Стоїку було двадцять з гаком, прийшли знову берсерки для підписання мирного договору. Освальд, тодішній молодий вождь племені, закохався в молодшу наступницю Хуліганів. Їй він теж сподобався, тож через рік союз між двома племенами знову став міцнішим. Знову через шлюб.
Не пройшло багато часу, як вождь помер і його змінив Стоїк. Скоро і він одружився; з молодшою за нього на десять років дівчиною Валґалларамою. Ніжна і добра була, але сильна і висока. Струнка дуже, але могла перемогти будь-якого з чоловіків. Дарма що дракона вбити у неї серця не було.
Ґоті споглядала за ними, очікувала. По весні Валка виявилась вагітною. Це мав бути той хлопчик, дитина зі сну. Стара жінка вже бачила сяючі нитки долі, що вились навколо ще ненародженої дитини. Він мав бути особливим.
Таким і виявився. У Валки народився гикавка. Наслабше немовля, яке тільки могло народитися. Дрібненьке, трохи недоношене, зморщене. Такі не виживали, помираючи від чого завгодно в перші дні або тижні. Стоїк був розчарований і осоромлений, а Валка невтішна. Вони були готові відмовитися від дитини, бо втрата вже починала боліти. Гикавка не повинен був вижити.
Це був перший раз, коли втрутилася Ґоті. Вона бачила те, чого не бачили звичайні люди. Ця дитина мала на своєму відрізку десятиліття за десятиліттями життя. Спочатку було б важко, вона це бачила. Дитина від народження була іншою. Гикавка не був вікінгом, не став би дужим, як його батько і дід, не йшов би на драконів з лютим криком, не вів би плем'я у великі битви. Але це не означало, що Гикавка не був важливим. Ні, це немовля було найціннішою істотою на всьому острові... навіть на Архіпелазі.
Тож Ґоті благословила маля, намалювавши на його лобі сигілу, а потім схопила Стоїка за руку і написала в піску "Вождь береже своїх". Він зрозумів.
На подив усього племені, Гикавка пережив свій передбачуваний час смерті. Так минув рік, а малюк тільки міцнішав, набирався сил. Батьки врешті решт заспокоїлися. Їхній син буде жити.
Ще через кілька місяців знову почали приходити дракони. Валку забрали, коли вона захищала Гикавку. Ґоті було соромно за себе, що вона раділа. То був вибір між Валкою та Гикавкою. І дракон не міг забрати Гикавку, це був не його час.
Дивно тільки, що зазвичай дракони не забирали людей під час нападів. Між красивою молодою жінкою та вівцею вони зазвичай хапали останню. Ще дивніше, що Ґоті не бачила смерті Валки. Вона ворожила кілька місяців, але кістки завжди говорили, що дружина вождя жива та на диво здорова. Через півроку, коли Валка так і не повернулася, Ґоті знизала плечима. У кожного своя доля, а Валка все одно б колись знову зустріла Стоїка. Вони ще були б разом.
Гикавка тим часом залишився під опікою батька. Його підтримували жінки з дітьми приблизного віку спадкоємця: по черзі годували молоком, допомагали доглядати та сповивати. Незважаючи на відсутність матері, жіночої уваги хлопчик отримував вдосталь. Кілька років все було так спокійно, як тільки могло бути в племені Волохатих Хуліганів. А потім стало зрозумілим, що маленький спадкоємець був болем у дупі. Гикавка змалечку мав "невікінгські" захоплення: любив малювати і часто мріяв, а до бійки ніколи бажання не проявляв. Коли підріс, заміть того, щоб ганяти з іншими хлопчаками, почав тікати до лісу на полювання за тролями. Всі думали, що дитина — дивак, натхненний історіями Патяка. Ґоті тільки сміялася. На їхньому острові тролі не жили. А шкарпетки насправді крали ельфи в помсту за якусь давню образу на пра-пра-правождя Хеміша.
Повертаючись до Гикавки, лише половиною причини постійних "полювань на тролів" було переслідування злодіїв. В основному Гикавка втікав від свого троюрідного брата Шмаркляка, коли той разом зі своїми двома друзями особливо знущалися над ним.
Згодом постійні втечі та неможливість знайти синові ради набридли Стоїку, і вождь віддав восьмирічного Гикавку допомагати в кузні Патякові. Спочатку це здавалося чудовою ідеєю: дитя було б весь час зайняте, під наглядом і вивчало б шановане ремесло коваля. Тоді ще ніхто не зрозумів, що познайомити Гикавку з чимось, що передбачає буквально створення зброї і не тільки, — це прямий шлях до знищення.
Через три роки, коли Гикавка зміг викувати свої перші...ідеї, село пізнало весь тягар болю в дупі, яким став Гикавка. Хлопчик почав марити своєю корисністю, бажав знищити дракона. Він вибігав під час нападів в надії вбити одного з драконів. Заради Тора, хлопчику було одинадцять і він виглядав, як балакуча риб'яча кістка! Звичайно, він потрапляв у біду. Не раз.
До своїх п'ятнадцяти Гикавка став таким собі ізгоєм серед одноліток, а все доросле населення оминало дитину десятою дорогою. Бо Гикавка потрапляв у біду сам, а Стоїк карав всіх, хто в момент "кабуму" був поруч з його сином.
От так і вийшло, що коли Гикавка якимось дивовижним чином потрапив у кількамісячну пригоду з Нічною Люттю з усіх драконів, в племені жодна жива душа навіть не запідозрила. Гикавка іноді зникав на три або чотири дні, коли не було тренувань з драконами, і навіть Патяк не біг шукати хлопця.
Ґоті похитала головою. О, Патяк. Бідний-бідний старий чоловік. Цього навіть доля не передбачала. Їх з Гикавкою жодна нитка не зв'язувала. Вони абсолютно чужі, жодної краплини крові спільного предка в тілі, а Патяк Гикавку виховав, як свою власну дитину. Він все не полишав надії Стоїка та Гикавку помирити, підштовхував їх одного до іншого, де словами, а де і справами. Щоправда, діло це було невдячне і марне: батько з сином наче різними мовами спілкувалися (що іронічно, бо Гикавка на момент свого десятиріччя знав не менше чотирьох мов).
Дивно було, як Ґоті не могла подивитися долю Патяка, чоловік наче вислизав від її всевидющих очей. Зате Гикавка був у неї, як на долоні. Вона і без ворожіння могла почути, що хлопець зараз у небі летить зі своїм смоляним жахливим драконом. Скільки біди вона бачила, коли вони літали разом, але й стільки ж раз від тої біди тікали чи навіть відбивалися...
Вона почула характерний звук, який могли видавати лише крила дракона. Було вже темно, а небо затягнуло хмарами, тому велику постать чорної Нічної Люті і не побачиш. Але Гикавка — частий гість, тому і тихий шелест драконячих крил на вітрі вона не впізнати не могла.
В тиші ночі прозвучало приглушене металеве клацання, а потім ледь чутний стукіт пари ніг на помості. Шелест крил почав віддалятися, а поруч з Ґоті опустилась закута в темні обладунки постать. Вона повернула голову, зустрівшись з поглядом нікого іншого, як Гикавки Жахливого Карасика ІІІ.
Зганьблений нащадок Стоїка Безмежного сором'язливо посміхнувся їй і обережно поправив притиснутий до грудей згорток з ведмежого хутра. Через мить звідти визирнула голова дивного дракончика.
— Привіт, Ґоті, — наче й не сталося нічого, сказав Гикавка.
— Га, — тільки й змогла тупо відізватися старенька, осклілими очима втупившись в дивну могутню істоту розміром з кота.
Доля цього повороту їй теж не показала.