Work Text:
Господи, хто взагалі оце вигадав — переводитись у старших класах.
Батьки, похмуро згадує Міша, підтягуючи на плечі сумку із довгим ременем. Очі не відриває від побитого асфальту під ногами, шкандибає безрадісно, оминаючи гидотно-сірого кольору калюжі. Аргументація мами досі бринить у вухах: атестат неіснуючої країни тобі жодних дверей не відкриє. Окей, не посперечаєшся, але їхати самому до тітки з дядьком, яких він бачив рази три за свідоме життя, на цілий рік закінчувати школу все ще здавалося фіговою ідеєю. Але хто його питав, та?..
— … Новенький, Михайло Рудь. Міша, проходь, будь ласка.
— Всім привіт, — він нітиться, але намагається бути привітним, і сідає за парту до дивакуватої білявої дівчини, відчуваючи на собі пильні погляди. Неприємно, але жити можна.
Він з вдячністю приймає свій комплект підручників, переписує розклад з дошки у щоденник і нишком озирається довкола. Намагається вгадати, з ким врешті вдасться подружитися, а кого краще обходити стороною, щоб уникнути конфліктів. Дівчата перешіптуються і хіхікають, пускають бісики — він вимучено усміхається у відповідь, а сам думає, що вже сумує за Манькою. Манька була своя-своїсінька, прямолінійна і щира, як пацан, але жіночу логіку лускала, що ті горішки. Йому б її поради тут сталися в пригоді.
Але Манька далеко. Доведеться якось поратися самому.
Після класного часу всі йдуть на перший урок — дорогою до Міши вже підходять кілька пацанів і дівчат, імена яких він відчайдушно намагається запам’ятати і не переплутати. Вчителька англійської — Марина Валеріївна, понура втомлена жіночка в великих окулярах, — починає заняття з переклику: дійшовши до Мішиного імені, слабко привітно йому усміхається, поправляє окуляри на носі і знов дивиться в журнал, називає ще кілька прізвищ і, здається, трохи затинається перед наступним:
— … Трембовецький?
— Можна в туалет?
Відповідь звучить блискавично, і одночасно з цим рука ліворуч від Міші злітає в повітря: хлопець, який театрально розвалився на стільці через прохід від нього, тероризує вчительку пустим байдужим поглядом. Міша про себе зітхає: чомусь він ніколи не міг зрозуміти, чим керуються деякі пацани, поводячись так демонстративно-нахабно перед вчителями. Але набагато більше його вражає те, як ціпеніє в цю мить Марина Валеріївна. Навряд чи вона вперше має справу з зарозумілими старшаками…
— Костя, — голос нещасної жіночки, яку Міші вже шкода, ледве не тремтить, — будь ласка, хоча б спробуй…
— Що саме — не обісцяти казьонний стілець перед усім класом? Я спробую, звісно, але нічого не обіцяю. Низьменні потреби організму, знаєш?
— Йди, — самими побілілими губами видихає вчителька під загальне реготання.
Пацан підводиться неквапливо-нудьгуюче — Міша проводжає його розгубленим поглядом. І що, за це не буде покарання? «Батьків до школи» і все таке?..
— Вона його мама, — тонким голосом пояснює його білява сусідка по парті — водночас відповідаючи на частину запитань і додаючи купу інших; але Міша раптом згадує, що так з нею і не познайомився.
— Як тебе звати, до речі? — він цікавиться дружньо, і дівчина сором’язливо непевно моргає, схоже, не призвичаєна до такого відношення.
— Аліна.
— Радий з тобою познайомитись, Аліно, — він чемно на мить стискає її пальці і підбадьорливо усміхається. Здається, з першим другом він тут визначився.
Протягом уроку він встигає правильно відповісти на кілька запитань і дуже тупо сплутати займенники, а ще він час від часу кидає погляди на двері.
Той пацан, Костя, повертається рівно зі дзвінком.
*
— Не знаю, Маньк, тут так все дивно. І наче як у нас, і зовсім інакше. Балакають здебільшого так само російською. Та да. Але я зазирнув в бібліотеку, а там ноути стоять, прикинь? Новісінькі. Як я зрозумів, це від мерії якийсь проект, ну прикольно короче… Ну, дороги, що — дороги. Діряві, як вдома. Одяг? Та я не знаю, Мань, якось не звернув уваги… Ну наче більш модняво. Фарбуються яскравіше. … Да я хз, чому вони українською не розмовляють, Мань. Розуміють — ну і норм. З дисципліною гірше. Сьогодні один чєл таке утнув…
Він взахлин переповідає у віконце скайпу події останніх днів, стискаючи в долонях велику чашку кави і не бажаючи дивитись на час. Домашки задали гору, частина з неї на завтра, але вони з Манькою вже понад тиждень не бачились… Було б класно зараз її обійняти.
— … І короче з’ясувалося, що це його мама. Прикинь, ось так з мамою розмовляти! Перед всім класом! Жах…
— Схоже, у них не дуже добрі відносини, — задумливо тягне Маня — і зітхає, струшує короткими кучерями. — Мішань, не лізь у це, тобі своїх проблем з головою вистачить, чесне слово.
— Та я і не збирався.
— Пиздиш, як дишиш.
— Бляха, ну ти..!
— Я просто добре тебе знаю, — вона примружується, нахиляючись ближче до камери, і з максимально серйозним фейсом хитає головою: — Але правда, Міш, не лізь.
— Да, мам.
Вони ще трохи базікають ні про що і про все одразу, Манька переповідає, як справи вдома, він каже, що сумує, і прощається — треба все ж встигнути намалювати хоча б твір на зарліт. Матєшу і вранці встигне зробити, якщо що, нестрашно.
Він притуляється чолом до вікна, намагаючись вигадати вдалу тезу для роздумів над «Перевтіленням» Кафки — вдома вони вже проходили цей твір, але Міша не надто зрозумів його що тоді, що тепер. Просто дивна історія, явно написана під наркотою. В той час це було модно, напевно.
Він бачить через скло, як втомлена жінка в сірому пальті крокує через двір і зупиняється перед дверима, аби дістати ключі. Вона трохи повертає голову, і рогова оправа окулярів відблискує у світлі ліхтаря. Міша поспіхом відсахується від вікна.
Якось ніяково сусідити з учителями.
*
«Я прокидаюсь у тілі, яке викликає в мене нудоту, але сумна правда у тому, що це і є справжній я. Я огидний людям і собі самому, я не можу приносити користь, я не здатний отримувати задоволення від життя. Я замкнений наодинці зі своїми думками. Я вперше відчуваю щастя, коли розумію, що кінець близько. Я вмираю, і всім стає легше».
На останній фразі хтось в задніх рядах пирскає — Валентина Григорівна суворо підіймає погляд, відриваючись від читання. Міша розуміє, що їх насмішило: з вуст старої і, якщо чесно, доволі противної вчилки слова справді звучать доволі кумедно; але йому не смішно. Бо він сидить ближче і бачить кривим почерком нашкрябане на обкладинці зошита прізвище.
Від цього трохи моторошно.
Він скоса кидає погляд через ряд — той пацан, Костя, сидить зі звично відсутнім виразом обличчя, дивлячись прямо перед собою. Міші інколи здається, що на час уроків він себе ставить на гібернацію чи спить, як маг, з відкритими очима — бо на перервах він поводиться зовсім інакше: постійно щось теревенить, обговорює нові фільми і порно, багато жартує, навколо нього спалахує сміх… На уроках, окрім англійської, він неприродньо похмурий.
Чи це більш справжня його версія?..
— Тиша на галерці!
Міша аж здригається — Валентина Григорівна від душі бацає стосом зошитів по столу, а дочекавшись, поки народ вгамується,— повертається до зачитаного оповідання.
— Дуже вражаюче, — скепсис у тоні так і тягне передражнити, але Міша не збирається отримувати покарання у перші тижні в новій школі. — Пана Трембовецького вистачило аж на вісім рядків тексту. Пане Трембовецький, нагадаєте нам, яким має бути обсяг творів в одинадцятому класі?
— Чотири сторінки.
— Перепрошую?
— Чотири сторінки.
— Чотири сторінки. Все вірно. Значить, я чекатиму розширену версію до кінця дня, або буду вимушена поставити вам — м-м-м, приблизно одну восьму заслуженої оцінки. Це зрозуміло?
— Вибачте, Валентино Григорівно, але хіба Костя не написав у восьми рядках більше, ніж інші у чотирьох сторінках?
Міша підіймає брови, непевно обертаючись — і не він один: Аліна поряд з ним, з абсолютно невинним виразом обличчя і піднятою рукою, кліпає на вчительку світлими віями. Це якийсь неймовірний талант у деяких дівчат — сперечатись з учителями так, що їх неможливо за це покарати. Це не назвеш «зриванням уроку», не назвеш «неповагою до викладача». Це просто запитання — яке, напевно, крутилося в головах половини класу, але тільки Алінці вистачило сміливості (чи дурості) його озвучити.
— Пані Сторожук, — помітно роздратовано і уїдливо звучить різкий голос, — скільки б ви поставили за це, пардон, оповідання?
— Дванадцять. Якщо в ньому немає пунктуаційних чи граматичних помилок, звісно.
— Будьте ласкаві, розділіть дванадцять на вісім.
— Буде… один з половиною.
— Один з половиною, — стара карга задоволено киває. — Округлимо навіть на користь учня — два бали отримає пан Трембовецький, якщо я до кінця дня не побачу нормальну роботу. Ще питання?
Міша пригнічено хитає головою, нишком ще раз кидаючи погляд на героя дня — той дивиться так само задумливо, але вже не перед собою. А на біляву маківку Аліни, яка саме схилилась над своїм зошитом, виводячи дату на полях.
Перехоплює Мішин погляд, беззвучно пирхає і закочує очі.
Міша обережно-співчутливо усміхається йому у відповідь.
*
— Ти вау.
Він просто не міг цього не сказати — але Алінка підводить на нього погляд так непевно, ніби він якусь дурницю зморозив.
— Що ти маєш на увазі?
— Як ти з Григорівною почала сперечатись. Це вау. Я думав один в один те саме, але я б не наважився так, як ти, просто…
— Агов, Сторожук!
Костя спирається на їхню парту з Алінкіного боку, присідає навкарачки поряд, тарабанить пальцями по лакованому дереву.
— Мені адвокатів не треба, окей? Я наче не просив мене захищати.
«Невдячне мудло», — думає Міша, вивчаючи його похмурим поглядом. Та Аліну, здається, ніщо не здатне вибити зі стану рівноваги: вона, стенувши плечима, спокійно починає збирати зошити в рюкзак.
— Я захищала не тебе, а твій твір. Він мені сподобався.
Вираз зарозумілого обличчя змінюється буквально на мить: буквально на мить на ньому виблискує радісне здивування. Міша це бачить, але поки не може сформувати чітке ставлення; поки що він просто підмічає деталі.
Наприклад, м’ятий подвійний листочок, списаний дрібним корявим почерком з усіх сторін, що його стискають чужі пальці.
— Тоді, ем… дякую, гадаю?
— Завжди будь ласка.
— Що це в тебе? — Міша перебиває їх обох — і Костя криво усміхається, підводячись.
— А, та… чув же істеричку — маю здати до кінця дня.
— У тебе було написано..?
— Ну звичайно, що було, — вже дратуючись, Костя смикає плечем і пхає руку в кишеню. — Чи я тупий, по-твоєму? Ці експерименти завжди провалюються. Система знищує індивідуальність… Че-Те-Де.
— «Че-Те-Де»? — розгублено перепитує Міша в Аліни, проводжаючи поглядом худорляву спину.
— «Что и трєбовалось доказать», — вона застібає сумку і теж підводиться: наступним уроком біологія в іншому кінці школи, а перерви лишилося дай бог хвилини дві.
Міша поспіхом хапає свої речі і біжить за нею.
*
— Треба двоє хлопців, привітати вчителів у п’ятницю. Дівчата, опустіть руки, потрібні хлопці, хлопці!
— А наша Христя норм за пацана зійде!
— Дуже дотепно, Макаренко. Може, ти бажаєш бути добровольцем?
— А з уроків відпустять?
— Більше нічого не хочеш, Макаренко?
— Ууу, ну якщо не відпустять, то я пас, Ганно Петрівно. От Костян у нас є, він вміє дам причаровувати, хай він і вітає!
— Справедливо. Трембовецький… є. Хто ще? Ніхто? Міша, у тебе якесь питання?
— Я… я можу, Ганно Петрівно. Якщо треба…
— Чудово. Значить так, Міша, Костя, в п’ятницю о 8:30 в цьому кабінеті, форма парадна, що робити — на місці поясню. Хто ще не здав на букети — будь ласка, не забудьте завтра принести по 10 гривень. Питання? Так, Макаренко?
— А уроки хоч скорочені будуть?
— Dum spiro spero[1], Макаренко, dum spiro spero.
— Що? Не зрозумів, це «так»?
— Це «відкрили зошити, Макаренко, починаємо урок».
*
— Ти нахуя стільки гелю на себе вилив?
— І тобі добрий ранок.
— Виглядаєш жахливо.
— Навзаєм.
Міша озивається уїдливо і насправді кривить душею: Костя виглядає напрочуд добре. Міша вперше його бачить настільки чепурним: волосся не розпатлане, краватка, жилеточка, світло-рожева сорочка. Все ще кросівки, правда, — але світлі, чисті, не ті розвалюхи, в яких він зазвичай ходить.
— Ти раніше це робив?
— Кожного року, — Костя нудьгуюче підпирає підошвою стіну, не особливо переймаючись за стан тиньку. — Чомусь всі вважають, що якщо моя маман викладає, я жесть який щасливий сувати їй квіти.
— Ви не дуже ладнаєте?
— Вибач, нагадай, відколи це стало твоєю справою?
Міша хитає головою, відвертаючись до вікна. З нього видно вхід у школу і Ганну Петрівну, яка вже переступає поріг. Скоро буде тут…
— Якщо хочеш, можу я її привітати. Якщо це буде нормально.
Відповіді немає так довго, що він врешті обертається. Костя свердлить його уважним, трохи похмурим поглядом, на мить зіщулює очі і врешті схиляє голову до плеча.
— Окей.
— Окей, — видихає Міша, намагаючись зобразити дружню і не надто дивну усмішку.
Начебто вдається.
*
— Дозвольте допомогти, Марино Валеріївно.
Він просто замахався з черговим рефератом з історії і спустився трохи бездумно погойдатись на дитмайданчику під вікном; він просто надто часто весь цей місяць бачив її сумну маленьку фігурку, що згиналася під вагою зошитів і контрольних на перевірку. Чесно кажучи, він не певен, чи вона взагалі колись відпочиває.
— Міша? — очі за товстим склом окулярів здивовано-підсліпувато моргають. Він поспіхом присідає, збираючи з землі папери, що випали, коли у пакета обірвалася одна з ручок. — Ох, дякую, дякую… Що ти тут робиш?..
— Я живу в третьому під’їзді, — він киває недбало, підводячись, і притримує важкі двері носком кеда. — Після вас.
— Ох, дякую, дякую…
На сьомий поверх з непрацюючим ліфтом — навіть він починає трохи здихати. Нарешті вони зупиняються перед нудотно-коричневого кольору дверима; вчителька довго шукає ключі у сумці.
— Ох, зараз, вибач, вибач… Проходь… Не роззувайся, підлога холодна… Клади все в кімнаті на стіл, так… А у мене і немає нічого, щоб тобі віддячити. Може, хоч чаю вип’єш?
— Та не треба, Марино Валеріївно…
— Сідай-сідай, зараз чайник поставлю.
Він вже не радіє, що піддався цьому пориву, але втекти не вдається. Вчителька зникає на кухні, а він поки озирається, з місця оглядаючи дуже радянську за обстановкою вітальню. Телевізор у куті, килим на стіні, шафа-бюро з кришталевим сервізом…
— А Кості немає? — вигукує він, через шум води з крану розбираючи відповідь:
— Він на футболі, скоро вже має бути.
— Я не знав, що він займається, — Міша тихо бурмотить собі під носа просто, аби щось сказати. На бюро він помічає кілька світлин у рамках. Чоловік і жінка — Марина Валеріївна, тільки молодша, але вже така сама втомлена, як тепер, — зі згортком, у якому, напевно, немовля; світленький пацан років трьох на пляжі, весь у піску, але жахливо щасливий; серйозний юнак у піджаку і з квітами — певно, перше перше вересня; малий, але вже впізнаваний Костя у національному костюмі з якимось колективом і кубком у руках…
Міша усміхається — але одразу схвильовано обертається, зачувши шум з коридору, і непевно йде на звук. Завмерши в дверях вітальні, спостерігає, як Костя, весь мокрий і захеканий, зіштовхує з ніг кроси, смикає застібку на куртці, виснажено проводить долонею по обличчю… У цей момент він здається навіть більш втомленим, ніж його мама.
Костя підіймає очі — і помічає його, і Міша завмирає, наче його зловили за чимось поганим. Та він же нічого такого не зробив… Він трохи дурнувато змахує долонею, але це, здається, було так собі ідеєю.
— Якого біса ти тут робиш? — з тихим натиском вимовляє Костя, роняючи на підлогу спортивну сумку.
— Я… — слова розбігаються; він все ж не чекав настільки явно ворожої реакції. — Ем, ми з тобою сусіди, я тут живу, у третьому під’їзді…
— Якого біса ти робиш тут?
— У твоєї мами порвався пакет, я хотів допомогти і…
— Допоміг?
— Так.
— То уйобуй звідси?
— Що тут відбувається? — Марина Валеріївна нарешті визирає з кухні. Її погляд одразу чіпляється за Костю і на Мішу вже не перестрибує; вона стискає губи і обережно сина по плечу гладить: — Любий, Михайло просто…
— Та начхати мені, що він «просто»! — Костя смикає плечем, скидаючи її руку, і в Мішині очі дивиться важко. — Думаєш, я не бачу, що ти робиш? Досить лізти в моє життя. Чи що, ти на неї око поклав? Втюрився? Любиш жінок постарше? А Валентина Григорівна як, в твоєму смаку? Може, до неї «на чай» напросишся?
— … Костя… Костя, та що ти таке кажеш, Кость…
Коли Марина Валеріївна починає причитати, Міша, заціпенілий під тихим розлюченим шквалом, нарешті відмирає. Він ніхуя не розуміє, що в голові у цієї людини навпроти, але що б там не було — він точно не заслужив на таку зневагу, і він злиться. Він же має право злитися, так?..
— Я не напрошувався, — чітко вимовляє він, з останніх сил стримуючи емоції, нищівним поглядом Костю зміряє. — Але вибач, я більше не буду «лізти в твоє життя». Добраніч.
Він стрімко йде повз Костю на вихід — доволі сильно зачіпаючи його плечем, але похуй, — і за двері виходить, тремтячи від люті і абсолютно тупої дитячої образи, і не дозволяє собі зупинитися, допоки не влітає у власний під’їзд. Там вже завмирає перед вікном, схрестивши руки, і намагається віддихатися, прийти до тями… Подумки просто все посилає нахуй. Це їбане місто, цю їбану школу, цю їбану англійську і цього їбаного Костю Трембовецького, який, блять, точно йобнутий на всю голову.
На-хуй.
Як сказала Манька, у нього своїх проблем достатньо. Закінчити школу, здати ЗНО, вступити до вишу. Може, дівчину знайти. Треба запросити Аліну в кіно, напевно, їй буде приємно.
Він видихає шумно в вересневі сутінки і хитає головою.
Чуваче, блять, що з тобою не так?..
*
— Вибач.
— Вже.
— Я серйозно. Вибач.
— Чєл, я зайнятий трохи, окей?
— Математика аж післязавтра.
— І зараз у мене є вільний час, щоб зробити її і не страждати цим вдома, так що…
— Блять, мені шкода, чуєш?
Міша стискає ручку в пальцях і нарешті скидає голову, відриває сліпий погляд від сторінок підручника. Костя, якийсь посірілий і безбарвний, завмирає перед його партою, нервово пальцями чіпляється за край стільниці. І вперто тримається за одне-єдине слово.
— Вибач.
— Чого ти доїбався до мене?
— Вибач.
— Ти йобнутий, знаєш?
— Вибач.
Міша зітхає: глухий номер, через цю нудотну млявість хуй проб’єшся; він тільки хитає головою, відхиляючись на спинку стільця.
— Мені від твоїх вибачень ні холодно, ні жарко.
— Мені на коліна стати?
— Тобі пояснити, що це вчора було.
Міша холодно задирає підборіддя, хоч вже і не злиться. Справді, він не збрехав: він вже пробачив ту хуйню, яку Костя йому наговорив, це було так тупо, що і не образило фактично, — образила тільки сама реакція. І він втомився, він завжди найбільше втомлюється, коли не розуміє чогось і мучить себе здогадками, він не міг нормально спати цієї ночі, намагаючись скласти цілу картинку з уривків пазлів…
Костя ледве помітно хмуриться, міркуючи, зважуючи, вирішуючи, — Міша дає йому цей час, чекає мовчки і навіть без особливої цікавості. Просто те, що зараз скаже ця людина, визначить, чи буде Міші не похуй на нього в подальшому. Чи буде його їбати, що коїться в білявій голові. Чи вони взагалі ще колись про щось заговорять, окрім уроків.
— Я злився на неї. Але кричати на неї не міг. Ніколи не можу.
— Принаймні в цьому ти не мудак.
— Так, — відлунням видихає Костя, підібгавши губи. — Принаймні в цьому.
Міша дивиться на нього ще кілька секунд — і рішуче закриває книгу, раптом усвідомивши, що несвідомо розмалював усі поля візерунками — добре, хоч олівцем.
— Чому ти на неї злився? Це я їй запропонував допомогу, вона мене не просила.
— Спочатку я цього не знав, — Костин голос звучить глухо, Костині очі причинені — він ніби відрубає емоції, насилу витягуючи з себе слова. — Але мене заїбало, як вона весь час про тебе сюсюкає. «Бідний хлопчик, йому, напевно, так складно, але він так старається». Весь час тебе у приклад ставить, переймається, а на мене їй насрати. На чай тебе запросила. Знаєш, коли востаннє мені чай робила? У восьмому класі, коли я з вітрянкою валявся. Під дверима лишала, щоб не заразитися. Я її єдина рідна людина, а вона зі мною навіть розмовляти не хоче.
— Чекай, але ж ти сам з її уроків звалюєш? Кожного разу!
— Я знаю.
— І її це засмучує!
— Дивно, що вона тобі про це каже, а мені ні.
— Вона не «каже». Я просто бачу.
Чесне слово, Міші вже ледве вистачає терпіння на цю розмову. Він зітхає, розтираючи обличчя долонями. Хочеться закотити очі, хочеться матюкнутися — блять, невже Костя сам не розуміє, скільки нестиковок в його словах? Скільки протиріч? Міша кидає на нього короткий погляд: Костя тре великим пальцем над бровою і виглядає раптом… жахливо дорослим. Втомленим і заплутаним… в першу чергу в самому собі. І якось дуже ніяково складає руки на грудях.
— То я пробачений?
— Який ти смішний, Кость.
Вони дивляться один одному в очі так жахливо драматично — а потім так по-дебільному пирскають, що це, ну, абсолютно безглуздо, і від цього враз стає значно легше — навіть якщо у Міші досить відчуття, що йому на вуха навішали добряче лапши. Але, можливо, так йому і треба. Можливо, він поліз у щось надто особисте.
— Ще одне запитання можна?
— М?
— Я краєм вуха чув, ви зі Сторожук на Нолана зібралися. З моїх ніхто не йде, а самому якось, ну, то я подумав, може, можна з вами? Якщо це не мало бути побачення, не хочу бути третім зайвим.
— Тільки одна умова.
— М?
— Почни вже називати Аліну на ім’я. Їй буде приємно.
*
— А він кумедний, цей Костя.
— Так, — Міша пирхає, ніяково чухаючи в потилиці, — і правда.
Аліна крокує поряд — вони рухаються проспектом, він проводжає її додому, бо вже темно, а він пообіцяв її батькові, інтелігентному чоловікові в окулярах, що безпечно доставить його доньку назад, так би мовити, «з рук у руки». Йти недалеко, кілька кварталів, і в Аліни на обличчі замріяно-сором’язлива усмішка, і Міша вперше з моменту переїзду може охарактеризувати прожитий день якось краще, ніж «норм».
Він щасливий, взагалі-то. Він просто почувається добре, затишно і приємно — хоча дві години тому його мозок вибухав від найкращого фільму, що він бачив у житті, а чотири години тому він з розкритим ротом дивився на Костю, який мало того, що приперся першим, таке ще й приніс їм з Аліною подарунки. Кожному по касеті — хто в 2010-му ще слухає касети?.. — але Міша точно пам’ятав, що у тітки десь був програвач, тому нічого не сказав, окрім «дякую».
Костя сьогодні був… незвичним. Точніше, напевно, звичайним, але Міші ще не доводилося проводити час з цією його версію, яку він часто спостерігав на перервах: веселою, усміхненою, майже артистичною, дуже комфортною. Чомусь досі йому діставався тільки похмурий, ворожий і колючий Костя. Сьогодні стало відкриттям.
Міша трохи переймався стосовно того, як вони зійдуться з Аліною, але все сталося якось абсолютно чудово. Костя зльоту налаштувався на хвилю цієї її дивакуватості, швидко став розуміти її краще за Мішу і відповідати на тих самих тонах — без найменших спроб передражнити чи поглузувати.
Міша дивився на нього і не розумів, з якою людиною взагалі мав справу до цього. Але зрештою він дозволив собі не думати про це. Взагалі ні про що, окрім снів уві снах уві снах і вовчків, що не припиняють крутитися.
— Це добре, що ви подружилися.
Вона точно не має на увазі нічого поганого, кажучи це, — але Міша ледве не перечіплюється від несподіванки, а потім витрачає кілька секунд, щоб якось сконструювати більш-менш коректну відповідь.
— Е-е-е… «дружба» все ж дуже сильне поняття. Не думаю, що ми друзі. Просто приятелі… однокласники… сусіди?..
— Тоді добре, що ви стали сусідами, — безтурботно погоджується вона, роззираючись довкола на велетенські ліхтарі обабіч дороги. — Він тепер набагато добріший. Минулого року був абсолютно жахливим, його навіть зі школи хотіли виключити, тільки через Марину Валеріївну лишили. Він був такий злий весь час. А сьогодні навіть вибачився, що колись називав мене поганими словами. Думаю, ти на нього добре впливаєш.
Вона розповідає це все так спокійно — а у Міши з кожним її словом щелепа відвисає все нижче. По-перше, він не знав про минулий рік, а по-друге — ці висновки…
— Ого, — тільки й вичавлює він, щоб якось підтримати діалог, і струшує головою. — Воу… Не знаю, Алін, ми справді не настільки близькі. Сумніваюся, що маю до цих змін якесь відношення.
— А я не сумніваюся, що маєш, — радісно знизує вона тоненькими плечима під джинсовою курткою. — Може, ви і не близькі, але він точно тобою дорожить. У нього очі сяють, коли він на тебе дивиться.
— Пфффффф Алін!
— Не бачу нічого смішного. Коли ти дивишся на людину, яка тобі дорога, у тебе сяють очі. Це правило.
— І ти кажеш, що у Кості… — бляха, Міша почувається дуже дивно, вимовляючи це вголос. — Що в нього «сяють очі» через мене?
— Так.
— А… — він раптом чомусь нервує і смикає край теплої байкової сорочки. — А що зі мною? У мене теж очі сяють? коли я на нього дивлюсь? чи на тебе?
— А з тобою, — вона трохи дражниться, але звучить чомусь так захоплено-піднесено, — все дуже цікаво, Міша Рудь.
— В якому сенсі?..
Під черговим ліхтарем вона раптом заступає йому дорогу, підкреслено-пильно зазирає в обличчя. Він вимушено чекає на вердикт — хоча й сам не розуміє, через що так нервує. Серце аж рветься з ребер, стукає сильно — і коли тонкі дівочі пальці торкаються щоки, і коли вони трохи привстає навшпиньки, опиняючись раптом якось дуже близько…
— У тебе очі сяють завжди.
Вона шепоче це майже йому в губи — і, різко дунувши в ніс, відстрибує, розливається дзвінким легким сміхом. Така божевільна і така прекрасна: Міша усміхається, спостерігаючи за тим, як вона кружиться і пританцьовує під музику, якої немає, ніби озаряючи весь безлюдний проспект своїм власним світлом — кому б тут казати про сяючі очі, га.
*
Він повертається додому, бездумно перемикаючи треки на MP3-плеєрі: чомусь ні за що не вдається зачепитися, ніщо не потрапляє у настрій, і він врешті догортує до пісень зі старих радянських казок, які ностальгічно відгукуються у серці.
«Как странно, как необъяснимо,
Как смутно всё в судьбе моей...»[2]
Він підспівує напівголосно, прикриваючи очі і намагаючись відволіктись від самого себе. Він відчуває забагато в цей вечір, він забагато розмірковує, це важко, йому не хочеться так. Йому хочеться просто дихати вологою прохолодою листопадової ночі, переставляти ноги, уникаючи калюж, і трошечки, можливо, радіти в цьому доволі безрадісному, власне, місті.
У вже рідному подвір’ї горять лише ліхтарі. Вікна майже всі темні: попереду понеділок, новий робочий тиждень, ранні підйоми і нудна повсякденність… Але проходячи повз дитячий майданчик, він краєм ока помічає невиразний рух — і повертає туди, не думаючи.
— Привіт.
— Давно не бачились.
— Додому не пішов?
— Браво, Капітан Очєвідность.
Міша усміхається-пирхає, сідає на другу гойдалку і недбало відштовхується ногами. Костя цього не робить, Костя взагалі наче закаменілий; Міша починає думати, що хвилину тому він поворухнувся тільки для того, щоб бути поміченим.
Світло ліхтарів недостатньо яскраве, Костине обличчя майже не видно, але Міша чомусь ніби шкірою все одно відловлює його емоції. Костя здається задумливим і скоріше сумним; Міші шкода. Міша хоче якось йому сказати, що завдяки йому Мішин день був доволі радісним. Можливо, це йому якось підніме настрій.
Але перш ніж він наважується це сформулювати, Костя підводить погляд.
— Знаєш, про що я думаю?
Міша притуляється скронею до іржавого ланцюжка і уважно вдивляється в темний силует. Видихає нарешті:
— Ні.
— Вгадай?
— Ну наприклад… Що гойдалка холодна і мокра, а вдома тепле ліжко, і час додому?
— Нє, — Костя мотає головою і відвертається, розглядає власні долоні. — Я думаю, що я тупий придурок.
— Не сперечатимуся.
— Ну ось!
— Дуже глибокий самоаналіз.
— Я старався.
— І як ти дійшов такого вражаючого висновку?
Костя фирчить, ті самі долоні притискаючи до обличчя. Ніби ховається. Опа — я в домику…
— Я поставив тобі непряме запитання, отримав на нього непряму відповідь, але мені досі неспокійно і я хочу спитати ще раз, але боюся, що ти не так зрозумієш, і це буде стрьомно, і…
— Кость.
Міша його зупиняє — Міші просто ніяково від цих раптових хвиль тривожності, які починають розходитись від Кості шквалом: це на нього не схоже, цього не має бути, він же похуїст по життю, він не має аж так перейматися взагалі, і тим паче — він не має так перейматися через нього, Мішу. Теоретично, Мішина думка в його житті не має важити взагалі нічого. Або дуже-дуже мало.
Міші дивно зараз бачити, що це, схоже, зовсім не так.
— Яке запитання?
— Не будеш додумувати?
— Я дуже постараюся.
— Гаразд. Фух. Це… правда ж не мало бути побаченням?
— Ні, це не мало бути побаченням.
— Дякую.
— Будь ласка.
Знову встановлюється тиша, яку порушує тільки тихий скрип вже Костіної гойдалки: він якось знічено штурхає землю ногою, і попри темряву — Міша може присягнутися, що на його обличчі промайнула коротка усмішка. Це вже краще, і Міша дозволяє собі усміхнутися теж.
— Знаєш, про що я думаю?
— Я на екстрасенса схожий?
Костя вже відчувається легшим: більше схожим на сьогоднішню компанійську версію себе, ніж на похмуре мудло, з яким Міші доводилося мати справу раніше.
— Я думаю, що у тебе синдром дефіциту уваги… до тебе.
— А ви точно доктор?
— Скажи, що я не правий.
Він трохи зіщулює очі, чекаючи, доки Костя зупинить гойдалку, доки Костя похитає головою. Доки зітхне, ніби ховаючи, як трохи перетиснуло горло.
— … Правий. Вибач.
— Але це не погана річ.
— Ні?
— Ні.
Це складно казати, складно говорити важливі речі, але Міша почувається щасливішим з кожною літерою, яку наважується вимовити. Він тільки змушує себе не відвертатися: пиздіти в темряву було б простіше, звісно, але ці слова не для неї. Ці слова для Кості.
— Ми провели сьогодні класний день. Завдяки тобі. Було приємно познайомитись з тобою наново. Як ти жартуєш, як розповідаєш різні цікаві речі, навіть як вставляєш свої коментарі у фільм — і нехай це від бажання уваги, я абсолютно окей з цим, бо я відчував себе щасливим в цей момент. І якщо ми колись станемо друзями, я готовий ладнати з мудачно-сердитою частиною тебе, аби ти хоч інколи ставав оцим теплим веселим чуваком. Він мені дуже подобається.
За Костіним обличчям неможливо нічого зрозуміти — не тому що воно нічого не виражає, а тому що на ньому все і одразу. Міша тільки пирхає; підіймаючись з гойдалки, коротко стискає його коліно:
— Досить вже мерзнути, йди додому. І я піду, завтра вставати рано. Ще раз дякую за день… і за касету, до речі.
Костя якось загальмовано підводиться слідом за ним, озирається розгублено: дивиться на верхні поверхи будинку, на небо, в якому не видно зірок, але густі хмари чомусь відблискують червоним…
— Можемо завтра разом до школи піти.
Міша здивований… в одну секунду.
В наступну вже усміхається, ховаючи руки в кишені.
— Не проспи тільки.
Він майже силоміць Костю запихає в його під’їзд і тільки потім крокує ще тридцять метрів до власного. Вдома одразу в душ, почистити зуби і спитати в тьоті Галі, поки не лягла, де програвач, — а потім зачинитись у кімнаті, в одних труселях перед магнітофоном, розбираючись з кнопками, і обережно, як скарб, витягти безлицю касету з прозорої коробочки.
Міша підіймає листочок-вкладиш, який випав на підлогу, і ледве розбирає корявий почерк:
« обережно, на якійсь стороні звуки з порно, але я забув підписати, на якій :р »
Він хмикає, завбачливо скручує звук на мінімум і з програвачем в обіймах залізає під ковдру. Клацає вимикач на лампі і притуляється вухом до динаміка, готовий натиснути на стоп, якщо це виявиться та сама сторона… Але ні, здається, все правильно — і після приємного програшу він розчуває перші рядки.
«Давай виключим світло і будем мовчати…»[3]
Він чув її, звісно, колись по тєлєку він її чув — але зараз вона чомусь проникає жахливо глибоко, пробирає сиротами аж до серця, і він ледве ковтає цей ком у горлі, пускаючи трек по колу знову і знову, і засинає, напевно, повторі на сьомому, виснажений.
«Давай з тобою будем просто…»
*
О сьомій ранку в грудні ще темно. Але в цьому і сенс.
Міша виковзає з квартири тихо, щоб не розбудити тітку з дядьком: вони весь тиждень важко працюють, мають право на свій законний десятигодинний сон у вихідні. Чоботи шнурує в під’їзді наосліп, рукавички вдягає, шапку, замотується у шарф. Дуже сподівається, що цього буде достатньо.
Збігаючи сходами, на ходу визирає в одне з вікон: Костя вже чекає його надворі.
— Ти на північний полюс зібрався?
— Ти точно не змерзнеш?
За час, що вони провели разом, Міша майже навчився ігнорувати його підйоби, не відповідати на них колкостями. Набагато веселіше виявилося казати те, що думаєш, — бо найчастіше він щиро за Костю хвилювався, а Костю це, здається, ставило в ступор. Оцей підхід «скільки мудлом не прикидайся, мені на тебе не похуй».
Кожному важливо знати, що хоча б комусь на нього не похуй, правда?..
Костя, як завжди, на цю його зворушливу турботу відповідає дивним довгим поглядом, який Міша так досі і не розгадав. А тоді моргає і підтягує рюкзак на плечах:
— Я взяв два термоси з чаєм.
— Нащо два?
— Мені чорний, тобі зелений без цукру.
— Фу! Ей!
— Да жартую, жартую, — Костя нарешті усміхається і киває, першим рушає по роздовбаній доріжці, Міша за ним. — Обидва чорні. Я просто не можу пити такий солодкий, як ти собі фігачиш.
Міша відчуває, як куточки губ самі собою вигинаються трохи. Але каже він все одно з викликом:
— Я не буду вибачатися, можна?
— Можна.
— Але дякую.
— Пше прошем.
Костя тре очі долонями і невтримно позіхає — і Міша, звісно, цим заражається, хоча і зовсім не почувається сонним, він завбачливо ліг раніше, ніж зазвичай. Костя ж виглядає так, ніби взагалі не лягав — Міша в курсі, що йому інколи важко заснути, і Міша за нього хвилюється, але вирішує зараз не акцентувати. Врешті, цей ранок присвячений дивовижному і прекрасному. На сумне і буденне у них ще буде купа часу…
— Ти колись світанок на морі зустрічав?
— Ще в дитинстві, коли з бабусею на пляж ходили влітку. Бррр, ці підйоми о п’ятій…
— І все?
— Та чого я там не бачив.
— Я до Іллічівську взагалі на морі не був ніколи.
— Нічого не втратив. Вода як вода.
Міша закочує очі з мовчазним докором: агов, чуваче, це моя мрія, і навіть якщо вона здається тобі наївною, можна трошечки більше поваги, будь ласка, — коли Костя, похмуро оглянувши небо, раптом додає:
— Сподіваюся, хмари не натягне. Має бути все гарно видно.
«Насправді мені теж не похуй».
Міша розчулено-вдячно і дуже ніяково хлопає його по плечу.
Він насправді зараз вже не згадає, як вони дійшли до цієї ідеї: йти взимку, в холодіну і темряву, зустрічати світанок на пляж, де ще холодніше і вітер їбашить як кончений… Але буквально все всередині нього заворожено завмирає в передчутті цього моменту. Напевно, він з усім своїм прагматизмом ще й досі лишається дуже романтичною людиною. Але ж це не злочин?..
І йому дуже важливо, що він зараз, у цьому моменті, не сам.
— Аго-ов, Земля викликає Рудя! — Костя не підвищує тон, тільки махає долонею в нього перед носом, вириваючи з роздумів. — Падаєм тут чи спускаємось?
Міша розгублено озирається — він не очікував, що вони дійдуть так швидко. По обидві руки колонади, білі навіть уночі, а між ними починаються сходи — за якими там, попереду, шумить і перевалюється майже невидима зараз чорна туша моря.
— Не знаю… Я не знаю, — він трохи задихається, у нього трохи пропадає голос і трохи сльозяться очі — від вітру, звісно. Але Костя несподівано терпляче чекає від нього якогось зрозумілого рішення — і це дивним чином додає сил. — Давай, може, поки тут сядемо, а коли почнеться — спустимось… Так?
— Як хочеш.
Костя знизує плечима і рішуче скидає з плеча рюкзак, дістає звідти зіжмакане покривало, розправляє і складає в кілька разів, прилаштовує на парапет правої колонади.
— Падай.
Міші вистачає сил лише на те, щоби просто його послухатись. Він сідає, тре змерзлий ніс і натягує на нього шарф, обережно приймає з Костіних рук чашечку свого чаю і дивиться прямо перед собою — туди, де теоретично має бути обрій.
— Майже файф оклок ті, — Костя сідає поряд, стукає своєю чашкою об його. — Севен-тридцять оклок ті… Куди ти, блять, довбойоб, гарячий же!
… Атмосфера таємничого передчуття б’ється з гучним дзвоном. Міша сам не знає, нащо стільки сьорбнув одразу, він прощається з піднебінням і язиком на кілька днів, боляче дуже, але він чомусь починає сміятися. Від ошалілого виразу Костіного обличчя, напевно. Він просто регоче і не може зупинитися; він задихається, у нього сльози, але йому так добре. Навіть якщо світанок буде ні про що, навіть якщо у нього опік гортані, йому весело, йому легко. Бо Костя поряд.
— Піздєц, — обурено видихає Костя за кілька хвилин, впевнившись, що всі живі і швидку викликати не треба. Міша ще либиться, широко розкриваючи рота і підставляючи язик холодному вітру. Костя штовхає його в бік. — Захворієш, придурок.
Міша пирхає, але рот слухняно закриває.
Вони сидять, мовчки ковтаючи чай, гріють долоні об термосові чашки і однаково вдивляються в темряву, коли Костя знову трохи нахиляється до нього.
— Помітив? Світлішає.
— Ага.
Відчуття очікування дива повертається попри холод, сонливість, обпалену ротову порожнину і неясні, навіяні шелестом хвиль думки в голові. У Міші знову перехоплює подих і серце грюкає в грудях трохи сильніше за норму; він допиває остиглий вже чай одним ковтком і відставляє термос від гріха подалі. Обіймає себе, підіймаючи плечі і ховаючи долоні під пахви. Чекає.
Чує, як Костя поряд щось вовтузиться, а потім звучить клацання, і він розуміє: Костя притяг із собою старий, батьківський ще, фотоапарат.
— Не видно ж ніхуя.
— Я просто знатиму, що там в темряві твоя рожа, мені цього достатньо.
— Як романтично.
— Дивись на свій світанок і не пизди мені тут.
Міша затишно кутається в шарф, широко розкриваючи вже висушені холодним вітром очі.
Світла полоса над обрієм розтікається повільно, майже ліниво. Праворуч небо ще зовсім темне, а ліворуч чітко видно рожевий просвіт на межі води і густого туману над нею.
— Сонце встає… Кость, там… там сонце…
— А ти чого чекав?
Міша й сам не знає, чому його так шокує це видовище: болісно-яскравий, тонкий ще серпик над кромкою моря. Йому водночас і страшно, і дивно, і захопливо: в нього просто в голові не вкладається, що оцей величезний шар вогню зараз на його очах підіймається над горизонтом. Звісно, насправді все не так, він вчив астрономію, це лише сприйняття людського мозку, але… Блять, ну це ж сонце… Просто з моря, ніби виринає, ніби воно просто ванну приймало всю ніч, а тепер неохоче повертається до роботи.
— Міш? Міш, обережніше. Дивись очі собі не попали заразом з язиком.
М’який оклик трохи вириває його зі священного трепету: Міша здригається і поспіхом прикриває вії, роздивляючись зелені плями на внутрішній стороні повік. Господи, як це взагалі можливо…
Знову клацає камера.
— Ходім вниз, — він видихає, з силою замружившись, — і поспіхом встає, хапає термос і покривало в одну руку, Костине зап’ястя в іншу і тягне його за собою по сходах. — Швидше…
— Під ноги дивись, чуділа, — Костя угорає з нього, здається; Міша зараз майже пропускає його слова повз вуха. Міша навіть випускає його пальці зі своїх на середині сходів — просто не має більше сил; щоправда, і сам зупиняється одразу, такий розгублений, такий неймовірний, такий зачарований простою, на Костін погляд, річчю…
Костя, вдивляючись в об’єктив проти сонця, коротко усміхається, натискаючи затвор.
— Ти спускайся, я наздогоню, — він вигукує проти вітру, але Міша, вперше відірвавши очі від обрію, якось дуже різко обертається і пронизливо на нього дивиться.
Кості здається, у нього очі це кляте сонце в себе увібрали і сяють.
Міша категорично хитає головою.
— Я хочу з тобою.
Костя пирхає, намагаючись приховати, як йому ніяково і приємно водночас. Рюкзак на плече закидує.
Коли вони ступають на пісок — сонце виходить рівно до середини: акуратне напівколо тримається, наче пришпилене до обрію, і Міша до нього йде, лине, тягнеться — Костя починає переживати, коли носки його чобіт облизує тиха хвиля, але втручатися не доводиться.
Міша завмирає на лінії прибою, на тлі сходу сонця.
Костя підіймає камеру, роблячи ще один знімок.
— Давай удвох, — Міша каже так тихо, що начебто не до нього, хоча більше нема до кого — Костя здивовано підходить ближче. — Харе вже мене клацати, куди ти ці фотки дінеш, в сімейний альбом покладеш чи що…
— Мій фотік, хочу і клацаю, — Костя звично огризається, завмираючи поряд. Плечем до плеча.
Міша повертає до нього голову.
— Клацни нас удвох, — просить ще раз тихо. — Хоч пам’ять якась буде.
Вони розвертаються обоє — так, щоб море і весь цей неймовірний грудневий світанок були за їхніми спинами; і Костя, намагаючись направити об’єктив на них, витягує руку — від ваги камери і холоду вона трохи тремтить, і він гадки не має, що врешті опиниться в кадрі… А Міша раптом зітхає і, обійнявши його однією рукою, затишно і довірливо притирається до його плеча скронею.
У Кості палець зісковзує на кнопку.
— Є, — шепоче він, не відчуваючи власних губ. Не відчуваючи власного нічого, насправді: він весь перетворюється в суцільне нервове тремтіння, бо Міша не забирає голову з його плеча, Міша не реагує, Міша взагалі не рухається.
Костя знічено окидає поглядом сходи, що здіймаються перед ними. Назад доведеться вгорку карабкатися, оце пизда, звісно; він якось забув про це, коли за Мішею ліз вниз…
— Гей, — він кличе ніяково, роздивляючись пісок під ногами. — Ти сюди на світанок прийшов дивитись чи як? Він у протилежному напрямку, якщо що…
— Кость?
Костя на нього косо зводить погляд — і помічає, що чужі очі взагалі закриті; він недбало-питально микає.
— Помовч трохи, а?
Міша каже це так тепло і м’яко, і чуттєво, і вразливо, і — да, блять, ніжно, що Костя, ну.
Просто не знає.
Він не розуміє.
У нього всередині останнім часом дедалі більше того, що він не здатний пояснити чи осягнути, і це лякає, і це мучить, і це не дає йому спати, але він… він, блять, дуже сильно боїться давати цьому якусь назву.
— Давай ти даси мені хвилину, я кину покривало, сядемо, і будеш спати на мені скільки влізе. Або на світанок дивитись, якщо захочеш.
— А те і те одночасно можна?
— Можна ще й чаєм це все запивати, прикинь.
— Вау. Оце сервіс.
Міша усміхається, кілька разів насилу змахуючи віями, і нарешті вирівнюється. Тяжко зітхнувши, до моря повертається очима — і він досі виглядає зачарованим… але при цьому здається, що йому цього недостатньо.
І тільки коли він падає на пісок, притискаючись боком до Кості і поспіхом вкладаючи голову на нагріте місце на чужій куртці, — тільки тоді він знову почувається щасливим.
— Дивися, вже повністю вийшло.
— Воно щодня це робить, уяви?
— Таке кругле… Так дивно бачити, яке воно кругле.
— Було б квадратне, було б дивно.
— Можна подумати, тобі не дивно.
— Мене сьогодні інші речі дивують більше.
— М?
— Не зважай. Дивися на свій кругляшок.
Сонце розганяє темряву, море шелестить хвилями об берег, десь подалі кричить одинока йобнута чайка, і Міша радісно вбирає в себе кожне відчуття цієї миті.
А Костя витягує руку і робить ще одне фото. Бог зна, для чого.
*
Він виливає на долоню рідину для укладки і підвисає, на всі боки повертаючи руку.
«Ти нахуя стільки гелю на себе вилив?»
Зітхає і змиває все нахєр.
Підіймає погляд у дзеркало.
Наче і без цього виглядає непогано: дядько позичив симпатичну бузкову краватку, світло-рожева сорочка у нього була, а срібні запонки подарувала мама на день народження, ще два роки тому. На голові, правда, непорозуміння — але, ну, можливо, це і справді краще за все, що він міг би зробити.
Якби ще щось зробити з тим, що в цій голові всередині.
Міша пирхає, дивиться, як його відображення крутить пальцем біля скроні, і весело усміхається. Ага, десь так.
Він киває собі, чи то підбадьорюючи, чи то прощаючись, і виходить з ванної.
Урочисті лодочки лишаються чекати на травень — він не настільки йобнувся, щоб вдягати їх, коли за вікном мінус п’ять і сніжить з обіду. Намело вже, напевно, по щиколотки точно.
Шарф, шапка, рукавички — новорічний бал не привід захворіти; він востаннє перед виходом зазирає у дзеркало — вже у те, що в прихожій. Він, чесно кажучи, слабко розуміє, що планує робити сьогодні і нащо взагалі кудись йде. Класно, що школа зробила їм такий подарунок — велику святкову вечірку, репетицію перед випускним, але він відверто не знає, для чого там буде він сам. Хіба що запросити Алінку на танець-другий, зробити їй приємно…
Заради цього теж варто йти, насправді.
Ще зовсім не пізно, але назовні під кінець грудня вже темно, звісно, і ліхтарі дають світла менше, ніж зазвичай, заліплені з усіх сторін пухкими сніжинками. Міша кутається у шарф і комір куртки, крокуючи під’їзною доріжкою.
Фігурку біля першої парадної помічає, тільки коли та заступає йому шлях. В першу секунду страхається. В другу роздивляється знайомі червоні кросівки і нашивку «Зоряних війн» на куртці і видихає:
— Налякав.
— Мескюзі.
Костя шкіриться якось кисло; усмішка швидко сповзає з обличчя. Він киває, окидаючи Мішу біглим поглядом:
— Попелюшка летить на бал?
— А ти не йдеш?
— Нє.
— Ти що, навмисно мене тут караулив?..
Міша хмуриться розгублено, але відповіді не має. Костя так і дивиться на нього: важко, задумливо, чомусь тоскно, майже не моргаючи, і на його вії налипають крихітні сніжинки. Білі дрібки осідають на плечі, лапатий сніг продовжує падати на землю, поважно і неквапливо — наче магія, але Міші вона зараз не здається дружньою. Навпаки — холодною, ворожою і чужою.
Як і Костя здається — чужим. Ніби не було того походу в кіно і того світанку на морі; ніби не було місяців спільних подорожей до школи і назад, десятків касет, якими вони мінялися, і зависань годинами в комп’ютерному клубі. Ніби він знову цю людину не розуміє. Як на самому початку.
— Давно хотів спитати, — він каже, просто аби сказати, аби більше не було цієї напруженої неприємної тиші; змушує себе хоч трохи підняти куточки губ. — Чому ти перестав з хлопцями тусити? З Валіком, з Андрієм, ви ж нібито друзі? Я раніше бачив, як ви збиралися після школи, за кілька дворів від нашого, але останнім часом ти частіше тут, ніж там…
— Думаю, через те, що я не п’ю і не палю.
— Їм з тобою не цікаво?
— Нє, їм зі мною наче норм. Мені з ними не дуже.
«З тобою краще». Міша ледве втримується, щоб не мотнути головою, відганяючи набридливу думку — лізе і лізе тепер постійно, і хуйня якась в голові крутиться, як її здихатись, а…
— … Значить, бал, — вигинає брову Костя, пхаючи руки в кишені. У його тоні Міші вчувається розчарування. — Напевно, я мав цього очікувати. Ти дуже передбачуваний, знаєш?
— Хіба? — з тихим викликом відлунюється Міша. Чомусь саме зараз його терпіння дає збій; чомусь зараз Костіна зверхність і зарозумілість б’ють дуже болісно. Ображають по-справжньому.
Він відступає на крок, щоб дати собі трохи місця. Просто щоб дихати.
— Ти ж звичайний пацан, такий, як усі. Може, трохи краще вихований. Скажеш, ні? Ну звісно, ти йдеш на бал. Звісно, ти запросив якусь чудову дівчину, звісно, ти мрієш з нею полизатись — хочеш мою пораду, зроби це до того, як ви почнете пити, бо потім у вас обох буде жахливо тхнути з рота… І звісно, ти надто правильний, щоб навіть уявляти щось більше, але чомусь мені здається — якщо випаде нагода, ти не будеш довго думати, ви почпекаєтесь десь у туалеті, це буде погано, але ти будеш такий не їбать щасливий нарешті попрощатися зі своєю незайманістю… А потім ти вирішиш, що це і є кохання, і ви мило будете ходити за ручку до випускного, на якому станете королем і королевою, порвете одразу після випуску, бо вона нап’ється і трахне ще когось, і твоє серце буде розбите — десь до першого екзамену, бо це важливіше, і ти фоново постраждаєш десь до кінця літа, а коли почнеться універ, станеш залицятися до найгарнішої з одногрупниць. Одружишся на ній на магістратурі, до тридцяти ви зробите собі двох дітей, виростите їх, ну і все. Може, ще онуків поняньчите… А там і помирати можна.
Сніг падає. Безшумно і плавно, великим м’якими пір’їнами осідає на щоки і тане, і краплями збігає у складки шарфу. Міша важко моргає, вириваючись з цієї сонної мари, хрипло вичавлює у Костині вицвілі очі:
— Закінчив?
— Так, дякую.
— Довго репетирував?
— Скажи, що уявляєш своє життя якось інакше.
Міша майже ненавидить його цієї миті, чесно. Ці його незрозумілі тихі істерики, цю його голову, яка інколи працює абсолютно незрозумілим Міші чином, вивертаючи різні ситуації так, як Міша на них і не думав дивитись — періодично це цікаво і навіть весело, але періодично Міша не знає, наскільки збоченим треба бути, щоб думати так, як думає Костя. Його психіка схожа на переламану в кількох місцях кінцівку, що неправильно зрослася, а Міша добровільно бере участь в цьому цирку виродків — як глядач з першого ряду, якого обрали, щоб асистувати…
— Я нікого не запрошував.
— Що?
— Я нікого не запрошував сьогодні.
Йому так боляче, так образливо всередині, він тримається з останніх сил і ледве дістає з себе якісь слова — диво, що Костя взагалі їх чує.
Диво, як у Кості в зіницях сумнів повільно змінюється усвідомленням… чогось, чого Міші не збагнути, напевно, ніколи. Але Міша чітко бачить це у прозорих райдужках: обернений відлік, часовий механізм, і — вибух. Ядерний, на самому дні. Звуку ще немає, тільки далекий сліпучий виблиск.
— … Ні?
— Ні. Просто вирішив піти подивитись, що там і як. Може, воно дійсно весело. Думав, ти складеш компанію.
У нього зводить горло і очі болять — напевно, від холоду і від того, що він забував моргати. Все бісить: сніг бісить, бо тане на щоках і відчувається як сльози — він, блять, не плаче, він майже дорослий чоловік, йому не годиться плакати; Костя бісить, бо заїбав. Заїбав бути такою отруйною хуйньою в одні моменти і ознакою щастя в інші; Міша зараз, розбитий на шматки зсередини, думає — якщо його життя без Кості буде життям, в якому він ніколи не буде щасливий, то й нехай.
— Що я тобі зробив? — у нього виривається мимоволі — без схлипів, без крику, так сюрреалістично рівно, ніби його не випалює гіркотою зсередини… — Кость? Чому ти на мене злишся? Ще з того дня, коли я твоїй мамі допоміг — тільки не заливай мені знову, що це через неї, я ж не зовсім тупий, ну правда, хіба я не заслуговую знати? Я відчуваю це постійно, я це бачу, я навчився це терпіти, але я більше не можу. Вибач, але я тупо більше не мо…
Він прикриває вії на секунду — бо навіть просто дивитись на Костю важко, — а коли знову ними змахує, кадри відбиваються на сітчатці, як комікс.
Чужі ноги. Крок.
Чужі руки. Вже червоні від холоду, дехто вперто ігнорує існування рукавичок.
Чужі долоні, які чомусь притискаються до Мішиних щік.
… Чужі губи. Палкі, відчайдушні, неможливо гарячі посеред цієї лютої зими довкола і під ребрами; Мішу пробиває тремтінням, він мружиться і нервово хапається за чужі зап’ястя.
Не відштовхує.
Просто намагається втриматись.
… Костя відривається від нього, дихаючи важко. Його усього калатає, він взагалі виглядає так, наче його по голові вдарили чимось важким — але водночас він зосереджений, він напружений, він насторожі… Він наче готовий до всього: тікати, віджартовуватися, ухилятися від ляпасів, пояснювати, вибачатися, мовчати. Цілуватися знову.
Залежно від того, що Міша зараз скаже.
І Міша, ледь не зомліваючи від тепла його зап’ясть під пальцями, каже. Дуже тихо каже:
— Ще раз, — і у Кості мить розгубленості у погляді змінюється зніяковінням.
Він вже не робить це так блискавично, як в перший раз, не стрибає зі скелі у воду, а радше… спускається сходами. Просто у рожевий світанок.
Обережно торкаючись губами Мішиних губ у тьмяному світлі ліхтаря.
*
«Аааа!!! Я замету на Рождество-о-о…»[4]
Міша гучно регоче, закидаючи голову, і ледь не звалюється з підлокітника крісла: змахує руками, розливаючи шампанське з бокалу, і сміється з цього ще більше. Просто Костя дуже кумедно-драматично витягує ці «а!» з пародією на баскова; просто у Міші в голові зараз шумить одразу зі стількох причин так приємно, і так приємно не думається ні про що.
Окрім того, що він цього йолопа, здається, кохає, але з цим теж краще вже на тверезу розбиратись.
Міша знає, що розбиратись доведеться, бо вони так і не поговорили — так і стояли там під снігом, не розуміючи, що далі, поки Костя не вирік багатозначне «піздєц», а Міша не зігнувся повільно навпіл, задихаючись від істеричного сміху.
Мозок схопився за єдиний план, який був заздалегідь сформований, і Міша без довгих вмовлянь потягнув Костю за собою на шкільну вечірку — буквально потягнув, за руку, ну слухаючи ні заперечень, ні «дай хоч перевдягнуся у шось нормальне». Тільки кинув на ходу:
— І так вже запізнюємось.
Вони не говорили дорогою. Тільки переглядались і пирскали без причини, ніби у них з’явився якийсь безглуздий секрет, важливий лише для них двох. І так, Міша усвідомлює, що мовчанням все не поясниш, але він ще не відчуває себе готовим до розмов. Сьогодні йому хочеться просто побути підлітком: щасливим п’яним підлітком на першій і останній в його шкільному житті вечірці, поряд з людьми, які йому дорогі, і без усіляких загонів чи нудних тоскних роздумів в голові.
І йому це вдається — значною мірою завдяки Кості: Костя театрально оре слова пісні на вухо бідолашній Алінці, кружачи її в чомусь між вальсом і білим танцем, і вона виглядає радісною, підіграючи йому, а Мішу затоплює теплом, коли він на них дивиться.
— Ка-а-а-аби нє било зіми!..
Костя перемикається миттєво — якийсь шалений ремікс пісеньки з мультику заводить його не менше, ніж попередня задушевна хуйня: він починає стрибати, махати руками, звісно, привертаючи загальну увагу, звісно, кайфуючи від цього, — Міша пирхає собі під носа, хитає головою, але не відчуває ані краплі роздратування. Лише глузувату ніжність.
— … Аго-ов, Земля викликає Рудя!
Він моргає здивовано — напевно, відключився на кілька секунд; з тим, як його сьогодні мотиляє емоціями, то й не дивно. Добре, хоч келих додумався заздалегідь на підлогу поставити.
Перед носом маячить розкрита долоня — Міша чіпляється за неї поглядом і повільно його підіймає, аж до розпашілого Костіного обличчя; той кривувато усміхається кутом рота, нижче схиляючись у поклоні. І Міші б увімкнути трохи розсудливості, Міші б уточнити, чи він серйозно, Міші б спитати, чи не буде проблем…
Міша бачить, як сяють ці очі навпроти, і не може вимовити ані слова.
Покірно вкладає руку в чужі пальці, вириваючись з обіймів затишного крісла.
З шаленим стуком у ребрах крокує за Костєй на саму серединку «танцполу».
Коли звучить знайомий, заслуханий до болю вступ, він нервово уривчасто зітхає і Костю обіймає за шию, вкладає голову йому на плече — тим самим відвертаючись, ховаючи погляд, бо він би тупо не витримав. Він би точно Костю поцілував. І навіть якщо цей незграбний «білий танець» всі сприймуть просто як п’яну витівку — лизатись на очах в однокласників, з якими ще півроку вчитися, навряд чи гарна ідея.
На випускному, можливо…
«Давай про мене i про тебе мовчати.
Мовчати аж поки не захочем кричати.»
Він невдало хитається з ноги на ноги, міцніше за Костю тримаючись, втискаючись в нього відчайдушно гірко і радісно водночас.
А Костя якось дуже чутливо, лагідно і зворушливо долонею гладить його по спині — і Міша в цю мить п’яно думає, що люди, взагалі-то, могли і не напрягатись так, вигадуючи слова.
Справді важливі речі кажуть без них.
______________________________________________________________
[1] Поки дихаю, сподіваюся (лат.) = надія вмирає останньою
[2] «Сказки старого волшебника», 1984