Work Text:
1.
Луна прокидається і каже: «Привіт». Вони не відповідають – вони ніколи не відповідають. Можливо, вони навіть не чують, а може, чують, але не розуміють; але, принаймні, вони існують. Луна кличе їх веселковими фейрі – хоча, звісно, ніякі вони не фейрі, навіть не схожі – у них немає крил, вони не мають рук і ніг, і говорити вони не можуть, бо не мають ротів. Вони невидимі, вони не мають кольору чи запаху, тож і «веселковими» їх можна назвати хіба умовно, проте Луні видається, що це правильна умовність, що вони «веселкові» від слова «веселі». Вони живуть у завісі над її ліжком, у другій складці ліворуч, там тканина трохи іншого відтінку – начебто свіжішого, чистішого – а деколи звідти чути кришталевий тихий сміх, від якого лоскотно в животі. Луна не знає, звідки вони взялися, чим харчуються і чим дихають, але точно знає, що вони видихають – оцей свій сміх, і радість без причин, про яку нікому не розповіси, і ще – невимовну легкість. Часами, наковтавшись цього коктейлю, Луна побоюється, що її віднесе вітром; тоді вона набиває сумку підручниками і гладенькими камінцями, які збирає на березі Озера.
Луна сідає на ліжку, підгрібає до себе розкиданий в ногах одяг, знімає цупку нічну сорочку – яскраво-жовтою тканиною вистрибують рожеві зайці – і неквапом одягається: сорочка, смугасті шкарпетки, довга спідниця, шкільна мантія… Всюди ґудзики (хіба що на шкарпетках немає жодного, кому ж потрібні ґудзики на шкарпетках?); Луна поволі застібає їх неслухняними спросоння пальцями – і рахує. Їх дев’ятнадцять. Потім вона розплітає волосся, зібране на ніч у дві кумедні кіски, та, відсунувши завісу, тягнеться за гребінцем. Гребінець у неї особливий, татуньо вирізав його з тополиної гілки, на якій росла омела. Всі знають, що така деревина відганяє руйносмиків. Луна пропускає пасма через гребінець – одне за одним. Потім натягає свої чарівні окуляри і заглядає в люстерко: руйносмиків на голові нема, але то поки що – за день, ясна річ, їх набереться сила-силенна, бувають такі дні, що ледь встигаєш їх відганяти.
Вона вдягає улюблені кульчики і намисто з корків від маслопива, і шукає під ліжком черевики. Черевиків нема.
«Дівчата, ви знову сховали мої черевики?» - хоче спитати Луна, але у спальні вже не лишилося нікого, крім неї. Всі пішли снідати, а вона знову проспала. Ну і нехай. То нічого, що немає черевиків, вони потім знайдуться. Просто хтось знову пожартував. Луна вважає, що це не дуже смішний жарт – що може бути смішного в тому, щоб сховати чуже взуття? Але вона, певно, просто не розуміє. Вона дуже часто не розуміє, чому інші люди сміються над нудними історіями чи хвилюються через дрібниці; чому говорять те, чого насправді не думають, і мовчать про те, що дійсно важливо?.. І як, виробляючи все це, вони примудряються хоч трохи розуміти одне одного? Іноді Луна побоюється, що вона і справді божевільна; тоді вона підтягує свої смугасті шкарпетки та посміхається – нікому, просто так – посміхається сміливо і трохи розпачливо.
До Великої Зали можна піти у зимових шкарпетках. Вони дуже теплі. Справді дуже теплі. Тітка Лавінія добавляла в пряжу котячу шерсть. Кіт у неї був нівроку – величезний, білобокий, з товстими лаписьками, з чорно-сірими смугами на спині. Його звали Кіт. Він загинув разом із тіткою Лавінією, а шкарпетки залишилися, пухнасті-пухнасті. В них можна йти геть нечутно.
«Шум котячих кроків» - шепоче Луна, спускаючись до факультетської вітальні, і стискає пальцями перший корок на своєму намисті. «Жіночі бороди». Пальці самі находять другий корок. «Корені гір». «Ведмежі жили». «Риб’яче дихання». «Пташина слина». Шість речей, яких не існує*, і корків також шість. Цим чарам Луну навчив татко. Допоки Луна пам’ятає всі ці речі, яких у світі більше немає, доти вони не прийдуть – ті, що приносять з собою вітер.
Це вони вбили маму, коли вона чаклувала. Луні було дев’ять, вона сиділа на підвіконні при розчахнутому вікні, іззовні щось буяло цвітом, і вітер розкидав на всі боки ясно-рожеві пелюстки. Луна дивилася, як мама витанцьовує закляття – всім тілом, і білими руками, і поворотом голови – і слухала мамин голос. І в світі було стільки магії і стільки сили, що Лунине сердечко стрибнуло кудись у горло і затремтіло там. А потім вітер жбурнув пелюстки у вікно – повз неї, крізь неї. А тоді запала тиша.
А тітка Лавінія просто варила заспокійливе зілля. Кіт сидів поруч. І казан вибухнув. Люди з Міністерства сказали, що тітка помилилася, коли додавала насіння аморфи. Проте Луна знає, що це також були вони. Вона бачила. Вона була поруч і бачила.
Але більше вони не прийдуть. Більше нікого не скривдять. Просто вона мусить бути уважна та обережна, щоб не переплутати слова; щоб не пустити їх. «Шум котячих кроків» - знову каже Луна. «Жіночі бороди». «Корені гір».
Все буде добре.
Луна спускається в підземелля, на урок зіллярства; зустрічає біля кабінету Гаррі Поттера та Рональда Візлі.
- Привіт, - каже вона. – Як справи?
- Снейп знову біситься, - похмуро каже Гаррі. – Задовбав уже.
- У нього соулі, - серйозно повідомляє Луна, і Гаррі хмуриться ще сильніш:
- Соулі? Що це? Сороміцька хвороба?
- Ні, Гаррі, що ти. Це не хвороба. Соулі, вони… - Луна невизначено змахує рукою, - вони просто іноді заводяться у деяких людей… в серці. Той, у кому живе соулі, відрізняється від всіх інших людей. Сильно відрізняється. Він легко знаходить те, чого інші не можуть знайти ніколи. Він бачить, чує і розуміє те, що для інших незриме та незрозуміле. Соулі допомагає йому. Але деколи… коли людині випадає втратити щось… щось таке, по-справжньому дорогоцінне – соулі божеволіє. І береться пожирати серце свого носія.
Гаррі мовчить. Певно, пробує уявити, що ж таке дорогоцінне міг втратити Снейп.
- А по-моєму, - врешті говорить він, - у нього просто комплекс потвори. І спермотоксикоз на додачу.
- А по-моєму, він просто покидьок, - недбало кидає Рон.
Певно, Снейп знову зняв бали з Ґрифіндору, і тому хлопці зляться, - думає Луна.
«Северус Снейп» - співучо шепоче Луна, сидячи за партою. Професор стоїть коло шафки з інгредієнтами, пояснює про зілля. Луна дивиться на нього - туди, де в нього мало би бути серце; мабуть, воно ще там. «Северус Снейп» - самими лише губами повторює вона. Так можна заговорити соулі, приспати його ненадовго, особливо якщо в людини правильне ім’я. У Снейпа – правильне. І в самої Луни також. І в професорки Макґонеґел. «Северус Снейп» - говорить Луна утретє. Не зауваживши, що хтось із слизеринців підняв паличку і запустив у неї «Сонорус». Ім’я лунає на весь клас, і професор дивиться на Луну, пропалює її наскрізь своїми жахливими очима.
- В чому річ, міс Лавгуд? Ви раптом з’ясували, як мене звати?
- Я… вибачте, професоре Снейп, - тихим, але ясним голосом відказує Луна. – Я хотіла заколисати соулі, щоб ви могли відпочити.
Зілляр одним плавним рухом опиняється біля її столу – так наче не підійшов, а явився. Люте лице з величезним носом нависає над нею. Низько-низько. Так низько, що зараз він почне замітати її чоло своїм волоссям. Він дивиться їй в обличчя, потім переводить погляд на яскраві шкарпетки, і Луна, знітившись, ховає ноги глибше під стілець.
- Десять балів з Рейвенклову, - спокійно мовить Снейп. – А тепер повторіть, які інгредієнти будуть вам потрібні для сьогоднішнього зілля?
- Я не знаю, - зізнається Луна. – Я не почула.
- Ще мінус десять балів, - задоволено каже Снейп. – Продовжимо…
«А він, певно, нічого не знає про соулі… Може, сказати йому?» - думає Луна, гортаючи підручник.
Після обіду – урок Замовлянь, заняття сьогодні буде на вулиці; минулого разу вони почали вивчати погодні чари, і на сьогодні професор Флитвік пообіцяв практичну роботу. Луна крокує до виходу з замку, помахуючи руками перед лицем – руйносмики так і крутяться! – і зненацька відчуває, як долоня занурюється у щось прохолодне.
- Вітаю вас, міс Лавгуд, - поважно мовить Майже Безголовий Нік, підіймаючи капелюха. Іноді Луна побоюється, що одного разу він зніме капелюха разом з головою і стане Зовсім Безголовим Ніком.
- Ой! Добридень, сер Ніколас! – посміхається вона. – Вибачте, я вас не помітила…
- Я не здивований, - киває привид. – Я маю до вас доручення, міс Лавгуд. Я щойно зустрів Кривавого Барона, і він просив переказати, щоб ви заглянули в туалет до Плаксивої Мірти. На другому поверсі. Гадаю, ви знаєте.
- Авжеж, сер Ніколас, я знаю, - киває Луна.
- Тоді я зичу вас приємного дня, міс.
Нік зображає елегантний поклон і розчиняється у найближчій стіні – а Луна повертає назад, до сходів на другий поверх.
Мірти в туалеті немає; на підлозі знову стоїть вода; під раковиною повільно дрейфують черевики, і мокрі шнурівки тягнуться за ними, немов хробаки.
Луна сміється.
На доріжці, що веде від замку до тренувального майданчика, дуже багато тріщин. Луна старається через них переступати. Ставати на тріщини не можна. Якщо встати й не помітити, обов’язково станеться щось погане. А якщо встигнеш помітити, слід негайно схрестити пальці й нарахувати в небі шістьох птахів.
Хтось, пробігаючи повз, штовхає її, і підступна тріщина потрапляє під її підошву. Луна здіймає очі до неба. «Один» - рахує вона, намацуючи перший корок на своєму намисті. «Два». «Три…»
- Привіт, Луно, - це підійшов Невіл Лонґботом, Луна впізнає його, не дивлячись, за голосом і запахом – від нього весь час пахне якою-небудь травою. – Як ти?
«Зачекай» - жестом відповідає Луна, не перериваючи свого заняття. «Чотири». «П’ять». «Шість». Все.
- Привіт, Невіле. Ти знаєш, навколо тебе ціла хмара руйносмиків. Постій спокійненько, я прожену.
Вона підіймає руку, проводить долонькою в Невіла над головою і здригається від несподіванки, коли хлопець м’яко перехоплює її зап’ястя.
- Луно, - каже він, усміхаючись. – Адже їх ніхто ніколи не бачив, тих руйносмиків, нарґлів, зім’яторогих хропачів… Ніхто, крім тебе.
- Зім’яторогих хропаків я теж не бачила, - виправляє Луна. І трошки мовчить, думаючи, як сказати, щоб він зрозумів. – Тестралів теж бачать не всі, Невіле. Але ж ми з тобою знаємо, що вони є.
- Міс Лавгуд, я вас благаю, зосередьтесь! – вимогливо дзвенить голос професора Флитвіка. – В цьому нема нічого складного, а надто для вас! Повторіть рух. Ви запам’ятали рух?
Луна киває, закусивши губу. Вона все запам’ятала, проте вона не любить вітер і не хоче його викликати.
- Тоді давайте ще раз. Притисніть паличку великим пальцем. Рівніше. Рівніше, міс Лавгуд. Перпендикулярно до долонь. Ось так. Так. Давайте.
Луна шепоче закляття і долонями штовхає повітря від себе, як показував Флитвік. Сильно. В неї шумить у вухах; скороминущий, найлегший аромат рожевих пелюсток наповнює ніздрі – але, на щастя, одразу ж тане.
Луна сидить на землі, ковтає сльози і шепоче швидко-швидко: «Шум котячих кроків. Жіночі бороди. Корені гір…».
- Я ж просив зосередитися, Луно! – професор Флитвік уже підвівся на ноги і стоїть перед нею, потираючи поперек. Здається, він розсердився. – Якби це був хтось інший, я б міг подивитися крізь пальці, але ви… Ви можете краще. Точніше. Акуратніше. Мінус десять балів, міс Лавгуд.
Луна знову киває, продовжуючи посмикувати намисто.
Нічого. Це не важливо.
Все буде добре.
Перед сном Луна заплітає волосся у дві кіски, стягує їх стрічками. Стрічки колись подарувала мама. Вони бережуть від поганих снів і притягують хороші.
Луна дуже хоче побачити уві сні щось хороше, але чомусь їй сниться серце Снейпа. Зсередини. Вона стоїть там, просто в серці, і дивиться на соулі. У соулі м’які долоньки і гострі зубки. І він весь час жує, витираючи кров з підборіддя задньою стороною зап’ястя.
2.
Наступного ранку Луна прокидається, всміхається своїм невидимим фейрі, перевдягається, як завжди, і тягнеться за гребінцем. Але на тумбочці пусто. Нічого немає – ані гребня, ані намиста, ані окулярів, ані сережок. Зате черевики стоять під ліжком.
Луна поспіхом взувається, абияк зав’язує неслухняні шнурівки і біжить до Великої Зали. На щастя, біля дверей стоїть Ентоні Ґолдштейн, і Луна хапає його за руку, і говорить, не зупиняючись, мов у пропасниці:
- Тоні, хтось забрав з тумбочки мої речі. Всі. І намисто. Будь ласка, Тоні, я не знаю, хто це, просто вони так жартують, але ти ж староста, скажи їм, щоб повернули. Будь ласка. Це дуже важливо.
Взагалі-то Луна не любить торкатися чужих людей, але Ентоні має зрозуміти, що це справді дуже важливо, і тому вона тримається за його рукав і зазирає йому у вічі.
- Лавгуд, заспокойся, - Ґолдштейн струшує її долоню зі свого рукава. – Знайдеться твій мотлох, ти ж не думаєш, що він потрібний комусь крім тебе? Ти б краще подумала про те, що вчора ми через тебе втратили тридцять балів, і позавчора ще стільки ж. Може, вже час спуститися на землю, га? От зараз ти майже схожа на нормальну, без твоїх дурнуватих редисок і корків. Отак і продовжуй, і не забудь, що у твого курсу Гербалогія за двадцять хвилин.
- Я пам’ятаю, - шепоче Луна. – Пам’ятаю.
- Молодець, - каже Ентоні і кричить понад її головою. – Агов, Корнере, скільки ще тебе чекати?!
Луна тихенько розвертається і виходить на подвір’я. Їй страшно.
«Шум котячих кроків» - гучно промовляє вона, а права рука марно шарить по грудях у пошуках намиста.
- У Лунатички зовсім клепки розсохлися, - каже хтось поруч. Луна не бачить, хто. Їй байдуже, хто. Їй важливо втримати… втриматися.
«Шум котячих кроків» - повторює вона. – «Жіночі бороди».
Думки плутаються. Так безглуздо. Це ж прості слова, вона повторювала їх тисячу разів, потрібно зосередитися, просто зосередитися, і тоді вона все назве правильно… «Шум котячих кроків, корені риб, голоси гір, жіноча слина, шум кроків… чиїх кроків?.. Ведмежі жили… шум риб’ячих кроків, котячі бороди…». Чому ж це так складно?! У Луни паморочиться в голові, паніка захльостує хвилею, першим поривом вітру, тріщини розбігаються під ногами, їх безкінечно багато, вони немов павутиння, що з кожним кроком густішає і густішає, Луна дивиться в небо, але на небі геть нема птахів, лише якийсь дурнуватий метелик крутиться і крутиться над головою, матусю, я не можу, поможи мені. «Корені метеликів. Шум жіночих кроків»… Я не можу. Не можу…
- Привіт. Ти вже на урок?
Це знову Невіл – виявляється, Луна встигла дійти до теплиць, Невіл порається там, перемазаний зеленню та землею, треба йому хоча б кивнути, він хороший.
- Диви, як кусюча герань розрослася. Майже до стелі! – гордо каже він. Так наче він сам герань, і розрісся майже до стелі. – Ти мені зараз скажеш, що вона аж кишить руйносмиками, так?
- Не руйносмики, Невіле. А нарґли, - тьмяним голосом відповідає Луна. – І не на герані, а на омелі.
Вона роззирається навколо. У дальньому кінці теплиці професорка Спраут розставляє ящики з молодими мандрагорами – готується до заняття з другоклашками.
Цікаво, щоб отримати сік, мандрагор вбивають? Чи беруть лише тих, що померли самі? Цікаво, мандрагори кричать, коли їх вбивають? Вони мали б жахливо кричати, певно, вони мали б кричати.
- Луно! Луно, з тобою все гаразд? – це Невіл. Десь поряд. Чому в нього такий дивний голос?
Луна стоїть на колінах, пальці провалюються у тріщини в сухій землі, птахи б’ються у скляний дах теплиці… птахи, жовті метелики, мухи… їх десятки, а може й сотні, вони стукають у стекло головами і крилами, це майже як музика, а ще дуже, дуже страшно, і болить голова… чому так болить голова?
«Все гаразд» - хоче відповісти вона, щоби Невіл не хвилювався. – «Все буде добре».
Ще голоси – хтось також прийшов на урок. То ж зараз спільна Гербалогія у Рейвенклову та Слизерину. «Йдіть звідси… Йдіть геть» - хоче сказати їм Луна, але не може, бо вітер. Вітер…
- Що ти коїш, Лавгуд? – насмішкувато питає хтось із них. – Благаєш Великого Мерліна, аби дав тобі хоч краплю мізків?
Луна намагається закрити руками вуха, очі та рот. Рук всього дві, і нічого не виходить, а потім стає пізно… Вони повертаються.
Оглушливий дзенькіт розбитого скла; вітер свистить навкруги, розкидаючи горщики та ящики з розсадою, обриваючи листя і квіти… пелюстки, знову пелюстки повсюди, і вітер; смертельний крик мандрагори; у роті огидний рожевий присмак… хтось кричить від переляку та болю, і Луна, здається, падає долілиць, і далі чує саму лиш тишу.
3.
- У мене один учень без свідомості, ще семеро отримали травми різного ступеню важкості, а Помону це дівчисько взагалі перетворило на мандрагору – але вам здається, що в нас усе нормально, Альбусе?
Снейп. Це Снейп говорить, уривчасто і зло.
Луна обережно відкриває очі. Вона лежить в лазареті. Біля сусіднього ліжка стоїть директор, поруч із ним Макґонеґел, Снейп та професор Флитвік. Декан Рейвенклову нервово сплітає та розплітає пальці, у Макґонеґел кам’яне лице, але Дамблдор посміхається. Отже, все… не дуже погано? Якщо він посміхається?
Луні погано видно, хто лежить на тому ліжку, біля якого всі зібралися; але потім вона чує звідти голос Спраут:
- Гадаєш, ми маємо виключити її, Северусе? – втомлено питає професорка.
Луна з усієї сили коситься туди, і в цей момент директор робить пів кроку вбік. Професорка Спраут не схожа на мандрагору, анітрохи не схожа; вона схожа на саму себе, тільки на голові в неї замість волосся – пухкеньке ботвиння. Луні хочеться застогнати, але вона стримується, щоб не привертати уваги. Вони думають, що вона спить. І тому говорять про неї.
- Я вважаю, колеги, - спокійно каже директор, - що неконтрольовані сплески магії в дитини – це наша проблема; зрештою, ми вчителі. Звісно, шкода, що батько міс Лавгуд від самого початку не повідомив нам про цю її особливість, але…
- Шкода, що він не повідомив про цю особливість самій міс Лавгуд, - сердито перериває Снейп.
- Северус, а як він мав розповісти їй про це? – в голосі Дамблдора чути незнайомі жорсткі нотки. – Сказати, що вона мимоволі вбила власну матір, а потім тітку? Він зробив те, що вважав правильним: навчив її примітивним заспокійливим ритуалам, і для десятирічної дівчинки цього було цілком достатньо…
- Він зробив з неї психопатку! – різко заперечує Снейп. – Психопатку, Альбусе, залежну від дурнуватого намиста з корків, і ви бачите, що з цього вийшло! Її слід було від самого початку вчити контролювати магію, але ніхто – ніхто! – цього не робив.
- Візьмешся? – жваво запитує Дамблдор. Так наче того й чекав.
Луна лежить тихесенько, майже не дихає.
- Вам не здається, Альбусе, що в мене й без того вистачає додаткового навантаження? – сичить Снейп, і Директор поволі киває.
- Філіусе, тоді ти?
- Авжеж, Альбусе, - хрипко погоджується маленький декан. Луна обережно видихає і заплющує очі.
Потім вони всі виходять. Залишається тільки Снейп, він щось упівголоса обговорює з мадам Помфрі, стоячи біля вікна. Луна не слухає – їй все одно. Але потім він підходить до її ліжка – нечутно, але Луна чує, вона вміє чути шум котячих кроків.
- Наскільки я розумію, це ваше, міс Лавгуд, - говорить він голосом, цілковито позбавленим інтонацій, і Луна змушена подивитися на нього, щоб зрозуміти, про що йому йдеться.
Він простягає їй розірване намисто з корків і кульчики-редиски – від одного відлетіла петелька.
- Дякую, професоре Снейп, - пошепки відповідає Луна й забирає свої скарби з його долоні. А він продовжує стояти, і для чогось дивиться їй в лице, не відриваючи очей. Навіть не кліпаючи. Довго-довго. А потім мовчки розвертається і йде.
Луну виписують з лазарету на третю добу, під вечір.
Невіл зайшов, щоб провести її до рейвенкловської вітальні, і це добре. Луна не впевнена, що змогла б дійти сама – у неї ще бувають напади слабкості, але мадам Помфрі запевнила, що це пройде, просто потрібен час. Можливо, тиждень або два, невідомо. Просто треба пити зілля і не хвилюватися.
Луна сумно посміхається. Про що їй тепер хвилюватися?
У Невіла на щоці слід від порізу, а на руках – ледь загоєні плями опіків, але він ні про що не запитує. Всю дорогу розповідає якісь кумедні дурнички. Він хороший… Мабуть, треба сказати йому про це, але не зараз. Зараз Луна не знає, про що говорити і про що мовчати. Можливо, вона згадає. Можливо, для цього також потрібен час, тиждень чи два.
У вітальні всі дивляться на неї. В тиші. Зіщулившись, вона підіймається до спальні, сідає на ліжко й засуває завісу.
Вона більше не чує кришталевого сміху, і в повітрі не висить коктейль з невимовної радості та легкого пилку. Луна розуміє, що це означає. Веселкові фейрі покинули гніздо, відлетіли. Навряд чи вони повернуться.